Колись Ф. Шеллінг казав, що свобода, яка не гарантована загальним природним порядком, не є міцною, а тому є неминуче непослідовною. Таку свободу можна лише терпіти, бо вона подібна рослині, що паразитує. Хіба може бути людина впевнена у такій свободі? Свобода не повинна бути милістю або благом, яким можна користуватися тільки як забороненим плодом. Свобода повинна бути гарантована порядком, настільки ж явним і незмінним, як закони природи [1, с.451-457].

Але чому вже спочатку свобода не гарантована природою речей? Можливо, у самій ідеї свободи є щось помилкове? Чи вільна природа Бога? Чи буде природа свободи Бога гарантом свободи людини? Може на самій ідеї свободи щось паразитує? Можливо, що свобода є лише там, де є закон, що зворотний свободі? Може й сама свобода паразитує на законі, що заперечує свободу? На законі не-свободи? Але й народження самої думки пов'язане з пошуком свободи. Тому свобода постає як форма невпевненого у самому собі людського розуму. Але свобода нічого розуму не заборгувала. Скільки вже законів природи намагалися стати могилою свободи? Тому й нове завжди шукає у собі свободу. Але чи є вільним і новим пекло? Від якого закону природи хоче втекти ваша свобода? Може завдяки свободі навіть розум не може розкрити у собі власну сутність. А тому й у самій свободі бачить лише те, що не може, не хоче й не вміє бути вільним? Таким чином свобода і не-свобода завжди на вагах вільного і не вільного розуму.

Розум є вільним пізнанням умов власної не-свободи. І навпаки: розум завжди примушує себе до свободи.

Можливо, ця діалектика пов'язана зі страхом самого розуму знайти щось нове у собі? Хто завжди готовий перевірити себе на нову, вільну істину? Чи може нове свободи і свобода нового стати для нашої істини Страшним судом? Хто врятує нашу істину? Що захистить її від свавілля розуму або від божої необхідності? Але чи шукає нове вічної свободи? Що у природі нового завжди натикається на власну необхідність? Чи зможе людська істина залишитися над сваркою божественної свободи й необхідності? Нобелівський лауреат І. Павлов говорив про сміливість відкинути у науці те, що встановлено як непорушне. "Якщо такої свободи, такої сміливості я не допущу, то ніколи не побачу нове." [2].

Але не відає нове власної моралі. Навіть власної міри нове боїться, бо не знає ким воно є. Лише собі самому нове не вміє чинити опір. У новому сама свобода відпускає себе на волю. Сама свобода кидає виклик власній необхідності. Як свобода самої свободи, як випробування свободи свободою. Тому й свобода постає як заперечення новим нового заперечення. Новим людина й Бога випробовує на міру власної свободи, бо шукає в собі порожнечу для самотності Бога.

Неос як реальність

Яка реальність нового?. Скільки цих реальностей? З чого зроблено нове?. Чи можна заслужити нове? Яке саме нове визнає в нас творця? Якому новому дано створити свого творця? Що у новому завжди буде злим і ворожим? У якому новому завжди небезпечно?

Рух уперед І. Кант розглядав як первісне призначення людської природи. Але чи є межа для цього руху? Чи буде вічним сам рух? Чи не підштовхуємо ми Бога до прірви власної природи? Може тому філософія є колисковою завжди маленькому Богу? А істина є лише людською мрією, безнадійно закохану в божественну антиномічність? Але знову нове наповнює душу подивом і благоговінням. Навіть роздуми про нове дивують. Зоряне небо та моральний закон постають як джерела нового. Хоча й нове шукати не треба, воно завжди поруч як свідомість існування власного Я. Саме нове пов'язує Я з неозорою далеччю, зі світами над світами і системами систем у безмежному часі. Нове починається з нашої особистості, яка здатна новими очима вдивлятися у нескінченні й незлічені світи [3, с.25-35].

Л. фон Трієр: якщо щось можна сформулювати, то навіщо знімати фільм? Нове є тим, що не формулюється, що втікає від форми думки, слова, змісту. Всередині нового - безодня, непередбачувана ірраціональність. Кожна мить перетворює нове з само-у-собі у річ-ні-в-собі. Тому Бог завжди новий. Тому й у молитві людина завжди повинна бути новою. У новому правда та істина, які ще не встигли збрехати і потьмяніти. У новому є те, що ще не встигло стати Богом і злякатися Бога.

Жити означає пізнавати. Розробивши концепцію autopoiesis як системи, здатної до самоорганізації, самовідкриття і самовідтворення. У Матурана і Ф. Варела описали життя як мережу шаблонів (норм?). Але справедливо жити означає пізнавати правила буття Самого Бога. Справедливо пізнавати Бога - значить знаходити в Ньому і поза Його щось нове.

Р. Курцвейл порівняв сингулярність з подією, що здатна розірвати тканину людської історії. Технологічність майбутнього у своїй швидкості настільки глибоко впливає на навколишній світ, що незворотно трансформує людське життя, життя людства у масштабі всесвіту. Людство постає як творець, який у змозі з власної волі маніпулювати всесвітом. Людина є власною точкою відліку, а тому й вирішує долю світобудови [4]. Але чи не хоче людина вбити нове як чуже? Що породжує бажання людини стати джерелом нового? Щоб потім творити нове з нічого? Але право стати творцем ніщо можна узурпувати лише у Бога. Поцупити ніщо можна лише у Бога. Хто вже готовий стати владою сліпого абсолюту, стати божественною формою ніщо? Готовий з'єднати ніщо з новою людяністю й стати богом ніщо?

Але щось у природі речей не хоче бути новим. Чому пручається те, чому судилося новим стати? Новим бути боляче, а іноді й злочинно. В оновленні завжди є страждання. Нове ранить. Але що в людині повинно стати новим?. Якою повинна бути думка нового? Яке нове можна вичерпати? Якому новому судилося бути і старим одночасно? Хто ненавидить евристичні імперативи? Чи завжди у нового є воля до себе самого? Може воля до старого є волею до нової смерті? Оступаються нами старі істини. На яку нову правду ви кульгаєте?

Колія Бога: паралельність старого і нового. Для Бога людина є мірою старого старим і нового новим. Час боїться розуму.К. Юнг говорив, що майбутнє готується несвідомо, а тому й непомітно [5]. Так, непомітно нове вбирає в себе старий час як свою найбажанішу і вистраждану у Бога жертву. І старе вже не має права померти.

Справа Домбровського

"сидит в лагере или ходит по Москве (а это существенной разницы не составляет), осужденный за антисоветскую агитацию какой-нибудь гражданин (скажем - Домбровский) и требует реабилитации, а у прокурора на столе лежит его двойник - “Дело”, осужденного за антисоветскую агитацию. Никакого реального отношения его “Дело" к живому Домбровскому не имеет, но оно составлено по точным инструкциям органов госбезопасности и поэтому выглядит страшно. И вот по материалам “Дела" об этом Домбровском - контрреволюционере, умелом и ловком враге, - и решается судьба настоящего живого Домбровского, который даже и точного понятия не имеет о том, как выглядит его страшный двойник" [7].

Чи не боїмося ми за себе у текстах, які про нас написали інші? Чи відомий паперовій справі страх людської смерті? Коли погодилися ми стати формальними сутностями у бутті норми? Може саме за нормативний гріх ми й будемо покарані Богом? Покарані за те, що вже зараз катуємо самих себе. Катуємо власними нормами, перетворивши самих себе на тіні цих норм. Скільки наших "двійників" вже зникло у нормативному пеклі? Хто дав право нормативному сурогату стати реальною істотою? Хто навіяв нормі, що вона вправі стати ідеальною утопією в людському бутті? Хто примусив нас стати нормативними снами один одного? Хоча вже й самі караємо один одного за пережитий переляк. Не вже ми назавжди загубилися у власній реальності?

Тому й для Бога стала випробуванням людська нормативність. Нормам у жертву принесла справедливість свій розум. Папірус став філософським камінням. Закон накрив людину своєю нормативною тінню. Поезіс влади освятив ідеологію навіть найбоягузливішої норми. У нескінченності нормативних форм навіть Бог побачив Себе як "олов'яного солдатика". Думка перестала вірити в людину. І в собі самій побачила потойбічного суб'єкта. Ось і грає влада в нормативну суб'єктність, зв'язавши людину Богом як обов'язком. І в небесах справедливості хтось злякано відстрілює нескінченні копії, яким не судилося знайти реальність Бога. А зачарована нормою думка стала інструкцією, приписом, протоколом. А з часом й вироком Богу.

Так й блукає людина в нормативних відображеннях своєї втраченої природи. Але як перестати грати собою в інших? Може хтось мріє помінятися із гравцями з інших світів? Може й Сам гарант всесвітніх правил вирішить створити нову гру? Гру без будь-яких правил, де сама вічність не впізнає себе. Хто грається зараз у вас? А ви в кого? Коли в останній раз вболівали за Бога? Норма немає потреби знати наше справжнє Я. Аби Бог не забув яким має бути наше нове Я. І пробачив нашій думці бажання бути рівною Його сенсам.

Неос нормативності або право преамбули

Ми здираємо з себе шкіру нормативності. Навіть абсолютна прозорість правди у пеклі норми потоншується до нескінченності. З власної безодні ми вичерпуємо Бога. Але який буде Бог, з якого вичерпали все нове?

Розум шукає ідеальний образ власної краси. Шукає порозуміння і в Бога, і в людині. Нормою розум примушує нас до ідеального. Відповідністю істини спокушає справедливість. Законом надає форму красі. Але чи поєднаються у розумі справедливість і краса? Чи стануть права природи палітрою для автопортрета влади? Хто оцінить красу влади? Чи красивий самий владний закон? Яка норма найбільш властолюбна й найкрасивіша? Яке право людини гарантується красою? І чи стане народний обранець естетом природної правоправності?

Відкрито новому право єства. Преамбульне право оголює норму. Але чи допоможе олюдненому праву імперативність божественної волі? Чому у нормативності людина шукає свою самотність? Можливо, що у нормі є мить застиглої один в одному істини й правди? Коли час норми перетворюється на час анабіозу розуму з його прагненням чистоти тавтологічного самогубства. Коли старі норми грають в нові, то й Сам Бог прикидається симулякром.

Заховану антиномічність бачив у структурі права Л. Фуллер. Але чи є антиномічність джерелом нового у природі самої норми? Скільки таємниць ще зберігає норма? Чи антиномічна нормативна природа Бога? Може бути антиномічна діалектика нової та старої норми, нової та старої правової реальності? Чи може бути антиномічна справедливість станом Бога? Л. Фуллер мріяв про можливість перетину правових протилежностей [6, с.4-5]. Може в цьому перетині антиномій і з'являється нове?

І побачив Бог ім'я Своє в Конституції. Не кожна норма тепер зможе долетіти до середини преамбули. Зустріла стара вина нову відповідальність. Витоки імперативів шукають чисту совість. Дух народу бунтує проти власного полону. Зерна живих можливостей вже не бачать мертвих утопій. Суверен знову жертвує кращих власному поезісу. І людина, виправдовуючись вірою, сповідається перед історією, яка їй не належить. Може Бог почув молитву П. Орлика? І не забув у несповідимості Своєї долю України? Бо лише справедливий час може з'єднати тих, кого вже немає, тих, хто живе, й тих, кому лише судилося побачити у собі майбутнє нового громадянина.

Неос права