Поняття та складові категорії "диспозитивність" у цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття та складові категорії "диспозитивність" у цивільному праві України

На основі пріоритетного диспозитивного методу правового регулювання відносин, що притаманний саме цивільному праву як базовій галузі приватного права, слід констатувати, що головний кодифікований акт цивільного законодавства - Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) складається переважно з диспозитивних норм.

Такий стан вітчизняного цивільного законодавства апробований вже понад десятиліття і є логічним наслідком постійного розвитку цивільних відносин. Закріплення виключно чи переважно імперативних норм не спроможне належним чином вчасно й адекватно врегулювати швидкоплинні та швидкозмінні відносини. Саме у зв'язку з цим очевидним є те, що диспозитивна норма виступає тим регулятором суспільних відносин, що допускає коригування помилкової поведінки, чи навпаки, закріплює можливість бажаної поведінки учасників такого відношення від відступлення від загально визначеного правила поведінки.

Одночасно слід зауважити, що виключно диспозитивними нормами неможливо охопити весь масив суспільних відносин. Диспозитивність, свобода договору та вільне волевиявлення сторін не повинні бути надмірними. Для належного врегулювання цивільних відносин ЦК України містить чималу кількість імперативних норм, які формують як самостійні правила поведінки, зокрема під час регулювання певних абсолютних відносин, так і межі існування та застосування диспозитивних цивільних норм. При цьому саме диспозитивні норми формують правила поведінки на засадах юридичної рівності та вільного волевиявлення, які є найбільш поширеними і витребуваними у громадянському суспільстві.

Передусім йдеться про ординарні відносні відносини, у яких кожний учасник виступає самостійною ініціативною особою, що прагне стати стороною конкретного договірного цивільного відношення. Відносини, оформлені диспозитивними нормами права, як правило, не є типовими договірними або недоговірними відносинами, що виникають із односторонніх правомірних дій. Класичними, що врегульовані диспозитивними нормами, є відносини, в яких кожна сторона цивільного правовідношення є вільною в реалізації власного суб'єктивного цивільного права і не приєднується до певних умов, заявлених іншою стороною.

Водночас аналіз приписів і положень цивільного законодавства переконує, що специфіка виконання укладених на підставі диспозитивних цивільних норм відносин полягає також і в наявності імперативних елементів регулювання конкретного, зокрема договірного, правовідношення. Однак цивільно-правові норми залишаються при цьому диспозитивними, незважаючи на імперативні складові чи певні межі конкретного правила поведінки.

Зазначене зумовлює мету і завдання статті, якими є дослідження поняття та взаємозв'язку категорії «диспозитивність» із її складовими у цивільному праві та її впливу на формування цивільно-правових норм, виходячи із притаманних їм унікальних ознак, з метою формування цілісного концептуального бачення місця і значення диспозитивних норм у регулюванні цивільних відносин.

Об'єктом статті є цивільно-правові категорії та правові явища суміжного характеру, які можуть впливати на закріплення різних варіантів поведінки суб'єктів цивільного права.

Теоретичне осмислення науковцями-правниками категорії «диспозитивність» у цивільному праві України на сьогодні практично перебуває на початковому етапі. Окремі аспекти диспозитивності в цивільному праві висвітлювали у своїх наукових працях українські вчені-цивілісти Н. Безсмертна, І. Венедіктова, Н. Голубєва, О. Дзера, Н. Кузнєцова, І. Кучеренко, В. Луць, Р. Майданик, Є. Мічурін, С. Погрібний, З. Ромовська, М. Стефанчук, Р. Стефанчук, Є. Харитонов та інші, науковий доробок яких служить теоретичним підґрунтям для подальших досліджень із цієї проблематики. Разом із тим переважна частина згадок у науковій літературі про диспозитивність та диспозитивні норми в цивільному праві зводиться до коментування або тлумачення відповідних правових норм або до простої констатації належності певної норми до диспозитивності. Такі коментарі становлять цінність для практичної діяльності, проте їх недостатньо для розкриття теоретичної природи диспозитивності та її впливу на формування характеру диспозитивної правової норми.

Право є регулятором відносин шляхом встановлення правового зв'язку між учасниками, що проявляється у відповідних правах та обов'язках останніх із використанням для цього певних форм впливу, зокрема форм і прийомів, сукупність яких формує метод конкретної галузі права [1, с. 360].

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (централізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як примус, жорстка ієрархічність суб'єктів відносин, законодавче визначення поведінки і компетенції цих суб'єктів, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей, передусім цивільного права як базової галузі приватного права, він неприйнятний [2, с. 161].

З'ясування правової природи та особливостей застосування диспозитивних цивільно-правових норм слід розпочати з висвітлення категорії «диспозитивність» як фундаментальної категорії цивільного права, а також із дослідження специфіки її прояву, перш за все, в цивільно-правових нормах.

Термін «диспозитивний» (у перекладі з латини dispositivus - розпоряджається, розсудовий) буквально означає «допускає вибір». Вказане і сьогодні кладеться в основу розуміння багатогранності такого правового явища, як «диспозитивність», яке характеризує не тільки цивільне право, а й усе право в цілому.

Враховуючи конститутивну ознаку цивільних відносин, їх учасники можуть діяти на свій розсуд, зокрема, мають право врегулювати у пойменованому договорі відносини, не врегульовані законом; відступити від положень закону і на свій розсуд врегулювати ті чи інші відносини, якщо інше не випливає із закону; на свій розсуд вирішити питання про засоби і час реалізації своїх прав тощо. Учасники цивільних відносин можуть діяти за власною ініціативою, оскільки у сфері таких відносин пріоритет надається інтересам приватної особи, а провідним є судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів такої особи саме за її зверненням, в якому вона обґрунтовує порушення, невизнання чи оскарження власного суб'єктивного цивільного права чи інтересу. Саме тому для врегулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації), що ґрунтується на диспозитивності [3, с. 15, 21]. Зазначене можна проілюструвати прикладами з усіх підгалузей, інститутів та конкретних норм ЦК України.

Отже, грунтуючись на загальних засад цивільного права, диспозитивність може бути віднесена до принципу цивільного права та є однією з провідних ознак методу правового регулювання цивільних відносин. Крім того, конструкція правових норм у їх багатоманітності (що включає численні суспільні регулятори) також формується з урахуванням диспозитивного характеру регулювання цивільних відносин.

Окремо слід наголосити, що диспозитивність виявляється на різних стадіях цивільно-правового регулювання: правосуб'єктність, юридичні факти, зміст правовідносин - суб'єктивні права та обов'язки, охоронні правовідносини з приводу захисту порушених суб'єктивних прав [4].

Не вдаючись до глибинної наукової полеміки щодо становлення та розвитку такого правового явища, як «диспозитивність», зауважимо, що у вітчизняній доктрині цивільного права та загальної теорії права, на жаль, досі не проведено комплексного монографічного аналізу вказаної проблематики, що потребує з'ясування, перш за все, самого поняття «диспозитивність», якому знаходимо різне пояснення у цивілістичній доктрині різних періодів.

Одним із перших учених, який у своїх працях застосував поняття «диспозитивні засади» у процесі та матеріальному праві, був В. Ендеманн [5, с. 411].

Зміст цього терміна свого часу з'ясовували Хайнце й К.-Ф. Канштейн. Так, К.-Ф. Канштейн був першим процесуалістом, який прямо вказав, що тільки термін «disposition maxime» виражає ідею розпорядження сторонами своїми правами у цивільному процесі [1, с. 12].

Є. Васьковський, відносячи диспозитивність до приватноправової автономії, виокремлював такі її види: матеріальна, як особливе розпорядження об'єктом процесу, тобто вимоги, заявлені щодо цього цивільного матеріального права; та формальна, яка становить право розпоряджатися процесуальними засобами захисту й нападу, тобто засобами процесуальної боротьби [6, с. 368].

Концептуальне визначення диспозитивності було сформовано О. Красавчиковим, який вказував, що диспозитивність у цивільному праві заснована на нормах цієї галузі права юридичною свободою (можливістю) суб'єктів цивільних правовідносин здійснювати свою правосуб'єктність і свої суб'єктивні права (здобувати, реалізувати або розпоряджатися ними) на свій розсуд [7, с. 66]. З такими поясненнями у подальшому погодилася Т. Молчанова [8, с. 27].

Сучасний відомий цивіліст, професор З. Ромовська зазначає, що диспозитивність здебільшого проявляється у наявності диспозитивних норм, на що вказують слова «може» або «має право» [9, с. 174-175].

С. Погрібний, акцентуючи увагу на запровадженні пріоритетного саморегулювання цивільних відносин у ЦК України, робить висновок, що саморегулювання впливає на нове розуміння проблеми диспозитивності правового регулювання договірних цивільних відносин. Автор стверджує, що з урахуванням парадигми, закладеної до чинного ЦК України, диспозитивність - це здатність учасників договірних цивільних відносин відступити від положень цивільного законодавства, що регулює такі відносини, і врегулювати їх на власний розсуд відповідно до їхніх інтересів [10, с. 370].

Приєднуючись до позицій багатьох учених-правників стосовно нетотожності загальноправової категорії «диспозитивність» за змістом у різних галузях права (наприклад, у цивільному та конституційному праві, цивільному та кримінальному процесуальному праві, цивільному і трудовому праві тощо), зауважимо, що в абстрактному розумінні диспозитивність являє собою правову свободу, крім якої існують також політична, економічна, особиста та ін. Однак саме правова свобода виступає сутністю диспозитивності, правовою формою закріплення всіх інших свобод, які охоплюються правовим регулюванням.

При цьому слід наголосити, що диспозитивність у цивільному праві пов'язана та активно взаємодіє із нормами різних галузей українського права, що випливає із розділу ІІ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», положення якого наділяють суб'єктів, у тому числі цивільного права, юридичною свободою, вказуючи на її межі.

Аналіз наведених вище визначень і думок дозволяє зробити висновок, що під диспозитивністю слід розуміти засновану на нормах права правову свободу суб'єктів цивільного права у виборі варіанта поведінки, тобто можливість правомірно, у встановлених межах набувати суб'єктивних цивільних прав і юридичних обов'язків, визначати (формувати) структуру суб'єктивних цивільних прав, здійснювати суб'єктивні цивільні права, використовувати форми (порядок) і способи захисту порушених прав, а також вибирати розмір та форми притягнення до цивільно-правової відповідальності.

На основі сформульованого визначення, слід також з'ясувати ознаки диспозитивності.

Першою з них є нормативно-правова підстава диспозитивності, закріплена й охарактеризована О. Красавчиковим [11, с. 46]. Вказана ознака є передусім соціальною властивістю, якою закон наділяє фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільного права. Отже, учасники правовідносин (а не будь-яких інших соціальних відносин), заснованих, зокрема, на засадах юридичної рівності та автономії волі, стають носіями диспозитивності, внаслідок чого набувають унікальної властивості суб'єктивного права - власного розсуду в набутті, здійсненні або розпорядженні своїми правами. З цього випливає, що диспозитивність заснована на нормах права та конкретних приписах законів, що містять пряму вказівку на можливість застосування розсуду в діях учасників цивільних відносин.

Друга ознака полягає в тому, що диспозитивність є юридичною свободою вибору варіантів поведінки. Ця ознака є основоположною, базовою в характеристиці правового явища, яке досліджується. Водночас диспозитивність має місце тільки тоді, коли суб'єкт обирає варіанти правомірної поведінки, адже диспозитивність є виключно правовою категорією, свободою, окресленою рамками права. Відповідно та частина свободи, яка виходить за правові рамки, може бути охарактеризована як «свавілля» і явище, протилежне диспозитивності.

У приватноправовому регулюванні юридична свобода полягає в таких можливостях: а) набуття суб'єктивного цивільного права та обов'язків (а також відмова від їх набуття); б) визначення структури суб'єктивного цивільного права своєю волею (наприклад, шляхом вчинення односторонніх правочинів) або спільною волею сторін договору, в тому числі шляхом відступу від диспозитивних норм закону; в) здійснення суб'єктивного цивільного права (у тому числі відмова від права, його передачі, здійснення); г) використання (або відмова від використання) способів і форм захисту порушеного права, а також вибір обсягу цього права; ґ) вибір форми і розміру відповідальності правопорушника [4].

Сутнісним аспектом прояву диспозитивності й одночасно її ознакою є можливість уповноваженої особи діяти ініціативно, на свій розсуд. Ця ознака означає можливість вибору кожним учасником цивільних правовідносин найбільш пріоритетних для себе варіантів правомірної поведінки, самостійно визначати напрями і юридичні форми реалізації комплексу наданих йому правових можливостей та в загальному розумінні - виступати необхідною передумовою широкого використання засад самоорганізації в правовому регулюванні більшості різновидів цивільних відносин.

Звідси важливими засадами диспозитивності як ключової категорії цивільного права, які визначають її як таку (крім нормативності), є розсуд та автономія волі [2, с. 118-119].

З цього приводу сучасна українська дослідниця Л. Литовченко обґрунтовує позицію про те, що учасники цивільних відносин вправі самостійно, на власний розсуд, приймати рішення щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном, встановлення договірних відносин та їх умов, обрання того чи іншого способу захисту порушеного суб'єктивного цивільного права та інтересу тощо. У такому разі варто говорити про те, що диспозитивність як основна засада цивільного права прямо пов'язується із розсудом учасників цивільних відносин [12, с. 145].

Науковець зауважує, що здійснення свого цивільного права самостійно, незалежно від волі інших осіб у цивільному праві означає автономію волі кожного з учасників цивільних відносин, тобто можливість діяти вільно і на власний розсуд для задоволення своєї мети та інтересів. Вільне волевиявлення особи як учасника цивільних відносин випливає з її свідомої, інтелектуально-вольової діяльності, без чого суб'єктивне право залишається нездійсненним. Шляхом вияву волі - її утворення (психічний елемент) та об'єктивного прояву (юридичний елемент), що в синтезі є волевиявленням, - відбувається вибір і здійснення конкретного суб'єктивного права учасником цивільних відносин [13, с. 89-90].

Автономія волі найбільш яскраво проявляється саме при укладенні та виконанні договірних відносин. Так, досліджуючи механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України, С. Погрібний слушно визначає прямий взаємозв'язок реалізації автономії волі та індивідуального регулювання цивільних відносин як головного прояву принципу свободи договору, зауважуючи при цьому, що саморегулювання цивільних відносин є особистим правом учасників таких відносин, здійснюється ними за загальним правилом, на власний розсуд, незалежно від наявності імперативного регулювання цих відносин, крім випадків, коли учасники цивільних відносин не можуть на власний розсуд його врегулювати [10, с. 248].

Зокрема, таке можливо, коли учасники цивільних відносин відступають від положень актів цивільного законодавства і врегульовують свої відносини на власний розсуд, адже таке нормативне санкціонування можливості вибору учасниками цивільних відносин варіантів правової поведінки, як прояв саморегуляції цивільних відносин, прямо передбачене в загальних засадах цивільного законодавства (ч. 3 ст. 6 ЦК України).

Суть наведеного полягає в тому, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, при саморегулюванні регуляторами договірних цивільних відносин виступають не норми (нормативні приписи), що містяться у відповідних актах цивільного законодавства, а норми (правила поведінки), узгоджені сторонами і закріплені в укладеному ними договорі на власний розсуд [10, с. 53].

Розмірковуючи над розсудом й автономією волі учасників цивільних відносин як ключовими складовими юридичного змісту диспозитивності, можна зробити висновок, що диспозитивність як категорія має застосовуватися лише щодо приватних суб'єктів, а не до держави та її органів, у яких права найчастіше збігаються з обов'язками, що призводить до використання іншої категорій - «повноваження», «компетенція», «юрисдикція» тощо [14, с. 634]. Публічним утворенням як учасникам цивільних відносин за їх сутністю притаманна не автономія волі, а лише коло повноважень і певна компетенція.

Модель регулювання цивільних відносин, закріплена в ЦК України, відобразила притаманну їм властивість саморегулювання, що здійснюється учасниками цих відносин на принципах, закріплених актами цивільного законодавства.

Під диспозитивністю слід розуміти засновану на нормах права правову свободу суб'єктів цивільного права у виборі варіанта поведінки, тобто правомірно, у встановлених межах набувати суб'єктивних цивільних прав і юридичних обов'язків, визначати (формувати) структуру суб'єктивних цивільних прав, здійснювати суб'єктивні цивільні права, використовувати форми (порядок) і способи захисту порушених прав, а також вибирати розмір форми притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Ознаками диспозитивності є: 1) нормативно-правова підстава, що виступає соціальною властивістю, якою закон наділяє фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільного права; 2) юридична свобода вибору варіантів поведінки, яка є основоположною, базовою в характеристиці цього правового явища і за своєю сутністю є можливістю осіб діяти ініціативно, на власний розсуд та на підставі автономії волі.

Диспозитивність як категорія у широкому та вузькому значеннях має застосовуватися лише щодо приватних суб'єктів - учасників цивільних відносин.

цивільний правовий диспозитивність

Використані джерела

1.Плешанов А. Г. Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики / А. Г. Плешанов. - М. : Норма, 2002.

2.Харьковская цивилистическая школа: в духе традиций : моногр. / В. К. Антошкина, В. И. Борисова, И. В. Жилинкова и др. ; под ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. - Харьков : Право, 2011. - 296 с.

3.Гонгало Б. М.Предмет гражданского права // Проблемы теории гражданского права / Б. М. Гонгало. - М., 2003. - С. 3-23.

4.Брюхов Р. Б. Понятие диспозитивности в российском гражданском праве / Р. Б. Брюхов [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://bmpravo.ru/show_stat.php?stat=683.

5.Endemann W. Das deutsche Civilprozesses. - 1879. - Bd. 27.

6.Васьковский Е. В. Курс гражданского процесса / Е. В. Васьковский. - М., 1913. - Т. 1. - 372 с.

7.Красавчиков О. А. Категории науки гражданского права : избранные труды : в 2 т. - М. : Статут, 2005. - Т. 1. - 492 с.

8.Молчанова Т Н. Диспозитивность в советском гражданском праве : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Т. Н. Молчанова. - Свердловск, 1972. - 200 с.

9.Ромовська З. В. Українське цивільне право. Загальна частина: академічний курс : підруч. / З. В. Ромовська. - 3-тє вид., допов. - К. : Дакор, 2013. - 672 с.

10.Погрібний С. О. Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.03 / С. О. Погрібний. - К., 2009. - 412 с.

11.Красавчиков О. А. Диспозитивность в гражданско-правовом регулировании / О. А. Красавчиков // Советское государство и право. - 1970. - № 1. - С. 41-49.

12.Литовченко Л. А. Окремі підходи щодо дослідження проблеми розсуду в цивільному праві / Л. А. Литовченко // Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна, Серія «Право». - Х., 2012. - Вип. 12. - С. 142-146.

13.Литовченко Л. А. Взаємозв'язок і співвідношення категорій розсуду і волі в цивільному праві / Л. А. Литовченко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2013. - № 3. - С. 84-93.

14.Законодательная дефиниция: логико-гносеологические, политико-юридические, морально-психологические и практические проблемы : материалы Международного круглого стола (Черновцы, 21--23 сентября 2006 г.) / под ред.: д-ра юрид. наук В. М. Баранова, д-ра юрид. наук П. С. Пацуркивского, канд. юрид. наук Г. О. Матюшкина. - Н. Новгород : Нижегородский исследовательский научно-прикладной центр «Юридическая техника», 2007. - 1456 с.

Размещено на Allbest.ru