Обмеження реалізації права на свободу віросповідання

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 342.724

Обмеження реалізації права на свободу віросповідання

І.І. Дахова,

канд. юрид. наук, доц.,

Національний юридичний університет України імені Ярослава Мудрого

Стаття 35 Конституції України закріплює положення про те, що кожен має право на свободу світогляду та віросповідання, яке включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Різні аспекти цього права досліджувалися Д. Вовком, Є.В Ткаченком, В.П. Гаєвою, І.М Компанійцем, В.М. Малишком, П.М. Рабіновичем, Г.Л. Сергієнко, ВМ. Сорокун, Л.В. Яр мол та іншими вченими. При цьому слід зазначити, що право на свободу віросповідання не є абсолютним, тобто за певних обставин його реалізація може бути обмежена. У зв'язку з тим, що кожна особа несе певні обов'язки та відповідальність перед суспільством, а зовнішній прояв прав завжди є підставою для конфлікту або втручання у права інших осіб, міжнародне право визнає законність певних обмежень на користування правом на свободу сповідувати релігію чи переконання [1, с.136]. Тому актуальним є питання щодо можливості обмеження реалізації права на свободу совісті та віросповідання. право віросповідання конституція

Проаналізував и і народно-правові акти і законодавство України, дослідивши практику Європейського суду з прав людини, автор обґрунтовує висновок про те, що основними у ова и, за яких є о ливи об е ення реалізації права на свободу совісті та віросповідання, є встановлення такого обмеження законом, здійснення його згідно з законом, причо у законо доступни та передбачувани одо наслідків його застосовування. Ін о у ово є необхідність запровад ення таких обмежень у демократичному суспільстві. В окремих випадках реалізація права на свободу віросповідання може обмежуватись не лише для забезпечення громадського порядку, а й заради безпеки самої особи, права якої обмежуються.

У демократичних суспільствах, коли на території однієї і тієї самої країни співіснують декілька конфесій, може існувати необхідність запровадження обмежень щодо свободи сповідувати свою релігію або переконання з етою примирення інтересів різних груп і забезпечення поваги до переконань кожного (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Kokkinakis v. Greece» від 19.04.1993 р.). Так, частина друга статті 35 Конституції України містить положення про можливість обмеження реалізації права на свободу віросповідання, вказуючи при цьому, що таке обмеження мое бути здійснено згідно з законо ли е в інтересах охорони гро адського порядку, здоров'я і оральності населення або захисту прав і свобод ін их л дей. е поло ення повністю відповідає частині третій статті 18 і народного пакту про гро адянські та політичні права 1966 р. [2], де вказано, що свобода сповідувати релігі або переконання підлягає ли е об е ення , які встановлено законо і які є необхідни и для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і оралі, так са о як і основних прав та свобод ін их осіб.

Згідно ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [3], здійснення свободи сповідувати релігі або переконання підлягає ли е ти об е ення , які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, иття, здоров'я і оралі, а тако прав і свобод ін их гро адян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язаниєм України. Ці норми повністю відповідають закріпленим у ч.2 ст.9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) умовам, за наявності яких є можливим обмеження прав і свобод людини, а саме: обмеження мають бути встановлені законо та вони є необхідни и в де ократичному суспільстві. До того ж, як неодноразово зазначалось у рішеннях Європейського суду з прав людини, в світлі пункту 2 статті 11 і так са о статті 9 онвенції, втручання дер ави в реалізацію права на свободу віросповідання о е бути виправдани , як о воно «встановлено законом» та здійснено «згідно з законом», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, але й передбачатися якісним законом, який ає бути достатньо доступни , тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу коній особі у разі потреби, за допо ого відповідної консультації регул вати сво поведінку (Рішення у справах «Larissis and Others v. Greece» від 24.02.1998 р. та «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova» від 13.12.2001 р.).

До того ж, як зазначає Європейський суд, обмеження реалізації вказаного права має бути пропорційним правомірній меті (див., наприклад рішення у справі «Wingrove v. The United Kingdom» від 25.11.1996 р.). перелік таких обмежень, перелічених в статтях 9 та 11 Конвенції, є вичерпним та вони мають чітко тлумачитись в ежах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати запровадження таких об ежень. Будь-які такі обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та бути «пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують.

Суд зазначає, що згідно з пунктами 2 статей 9 та 11 онвенції об е ення права на свободу віросповідання та зібрань необхідно тлу ачити вузько, таки чино , об їх перелік був абсолютно вичерпним, а їх визначення обов'язково чітким (рішення у справі «Sidiropoulos and Others v. Greece» від 10.07.1998 р). Легітимні цілі, вичерпний перелік яких містить ця норма, включають інтереси гро адської безпеки, охорону гро адського порядку, здоров'я чи моралі, захист прав та свобод інших осіб.

Як вже зазначалось, зміст права на свободу віросповідання складають свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Щодо обмеження свободи сповідувати будь-яку релігію слід вказати, що у практиці Європейського Суду було сформоване поняття «абсолютна свобода думки, совісті, релігії» з огляду на те, що ст.9 онвенції не передбачає одних обмежень, за винятком свободи відкрито сповідувати свою релігію чи переконання. Тому Суд встановив, що «абсолютна свобода», яка стосується внутрішніх переконань людини, не може обмежуватися жодним чином, а «відкрите сповідування», яке стосується прилюдного сповідування переконань, держава може обмежити за певних умов [4, с.247].

Так, наприклад, у справі «Лейла Шахін проти уреччини» [5] вропейський суд наголосив на то у, о заборона носіння ісла ської хустки студентці та бульського університету не є пору ення свободи віросповідання, оскільки відповідає законній еті захисту гро адського порядку, прав і свобод ін их осіб, а тако спря оване на забезпечення принципу відокре лення церкви від дер ави та атмосфери плюралізму в університеті.

Щодо права вести релігійну діяльність як складову права на свободу віросповідання, слід зазначити, о існує велика кількість ор здійснення релігійної діяльності. ст.6 екларації про ліквідаці всіх ор нетерпимості та дискримінації на основі релігій та переконань іститься ирокий перелік свобод, які включаються до тісту права на свободу думки, совісті, релігії або переконань. Із цих прав о на виокре ити ор и здійснення релігійної діяльності, серед яких: створювати і утримувати відповідні благодійні та гуманітарні заклади; виробляти, набувати та використовувати необхідні пред ети та атеріали, пов'язані з релігійними обрядами, звичаями або переконаннями; випускати та розповсюджувати відповідні публікації; вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, придатних для цих цілей; дотри уватись днів відпочинку та святкувати свята тощо. Здійснення цих ор релігійної діяльності часті е за все реалізується віруючими через утворення та участь у функціонуванні релігійних організацій, які створ ться з ето задоволення релігійних потреб гро адян сповідувати і поширювати віру. Необхідно також вказати, що, на нашу думку, право безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди також є формою ведення релігійної діяльності [6, с.110].

Эвропейський уд неодноразово наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора вирішення питань, пов'язаних з відправленням різних релігійних культів, сповідуванням релігій і переконань, і зазначав, що така роль сприяє підтриманню в демократичному суспільстві громадського порядку, релігійної гармонії і терпимості. Суд також вважає, що обов'язок держави з дотримання нейтралітету і безсторонності несумісний з повноваженнями держави визначати легітимність релігійних переконань або способів їх вираження і що цей обов'язок вимагає від держави забезпечувати, щоб протиборчі групи проявляли терпимість одна до одної (рішення у справі «S. .S. v. France» від 1.07.2014 р.). Головне збереження плюралізму та належне функціонування демократії, однією з принципових характеристик якої є надання о ливості розв'язання пробле країни через діалог, без звернення до насильства, навіть як о такі проблеми досить гострі. У вітчизняній судовій практиці також зустрічаються рішення одо пробле визначення е втручання дер ави у діяльність релігійних організацій ті їх взаємин між собою.

Наприклад, у і енні ерховного уду України від 02.08.2004 р. зазначається, що закріплену в ст.35 Конституції України свободу віросповідання слід розу іти як о ливість самостійного вільного вибору об'єкта вірувань та їх відповідного змісту. Ст.9 Конвенції проголошує, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прил дно, так і приватно. раховуючи наведене положення програми щодо дій, викладених у редакції: «Я наведу порядок у міжконфесійних суперечках: Єдиний Бог, Єдина Церква, Єдина монолітна могутня славетна велика Свята Київська Русь» є таким, що посягає на права і свободи людини, оскільки суд не вважає, що у демократичному суспільстві державі в особі ви их посадовців слід втручатися в управління релігійними інституціями. За таких обставин суд вважає доведеним факт, що вигценаведені положення передвиборчої програ и претендента в кандидати на пост резидента країни є таки и, о посяга ть на права і свободи людини [7, с.13]

Окремої уваги заслуговує обмеження права на об'єднання у релігійні організації як одну з ор свободи віросповідання. вропейський уд з прав л дини вказує на те, о в той час, як свобода віросповідання це, пер за все, особиста справа ко ного, вона тако означає, серед ін ого, свободу сповідувати релігію самому або в об'єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє що віру. Оскільки релігійні громади традиційно існуть у вигляді організованих структур, стаття 9 ає тлу ачитися в світлі статті 11 онвенції, яка захи ає об'єднання від невиправданого втручання з боку дер ави. З цієї точки зору право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об'єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов'язком, визначени у практиці уду, бути нейтрально та безсторонньою (див., напр., рішення у справі «Metropolitan Church of Bessarabrn and Others v. Moldova» від 13.12.2001 р. та рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» від 26.10.2000 р.).

При цьому Суд не виключає можливості органів дер авної влади здійсн вати контроль за діяльністю релігійних організацій. Так, у рішенні у справі «Sidiropoulos and thers v. reece» від уд зазначає, о не ое бути викл чено, о програ а організації може приховувати цілі та наміри, відмінні від проголо ених, то для того об упевнитися в іншому, суд має порівняти зміст програми з діяльністю організації та позицією, яку вона захищає [8, с.409].

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає здійснення державного контролю за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Згідно зі ст.29 забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують дер авну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. У судово у порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках: 1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону; 2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посягання и на иття, здоров'я, свободу і гідність особи; 3) систематичного порушення релігійно організаціє встановленого законодавство порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів то о); 4) спонукання гро адян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

При цьому також слід враховувати позицію Європейського Суду, яка полягає в тому, що перелік обмежень свободи віросповідання та зібрання, передбачених статтями 9 та 11 Конвенції, є вичерпним, такі обмеження мать чітко тлумачитись, і лише переконливі та нездоланні підстави можуть виправдовувати застосування таких обмежень. Держава має незначні межі для власної самостійної оцінки у цих питаннях (див. Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria)

Що стосується такої умови обмеження реалізації права на свободу віросповідання, як передбачуваність законо , то слід згадати ріення у справі « вятоихайлівська ара ія проти країни», де оскар увалась від ова иївської міської державної адміністрації в реєстрації змін до статуту Свято-Михайлівської ара ії. тосовно «передбачуваності» закону, який застосовувався в цій справі, уд вва ає, о ця ви ога зобов'язувала дер авувідповідача законодавчо передбачити детальний перелік о ливих причин та підстав для від ови в реєстрації з ін та доповнень до статутів релігійних об'єднань. Суд зазначає, що стаття 15 згаданого Закону передбачила ли е одну нечітку підставу для від ови зареєструвати релігійне об'єднання або зміни до нього: як о «статут релігійної гро ади або її діяльність суперечать чинному законодавству». Біль е того, стаття 15 Закону ви агає від реєстратора викласти підстави відмови в реєстрації релігійного об'єднання або його статуту (див. пункт 83 ви е). роте Закон не уточн вав, наскільки чітким має бути таке обґрунтування, та чи має воно стосуватися лише невідповідності тексту статуту положенням законодавства, чи сутнісної невідповідності вимогам законодавства, цілі та діяльності релігійного об'єднання. Отже, Суд сумнівається, що положення закону були «передбачуваними» та надавали достатньо гарантій проти свавільного застосування, оскільки він не здатний запобігти зловживанню з боку державних органів реєстрації, які а ть необ е ені дискреційні повноваження в реєстраційних питаннях.

Так, у рішенні «Childs v. The United Kingdom» заявник, що відбував покарання за но инні вбивства, свідчив проти осіб, які перебували в одній з ним камері. Задля його власної безпеки заявник був пере і ений до одиночної ка ери і позбавлений о ливості відвідувати релігійну службу разом з іншими засудженими. Тюремна влада пояснила це обмеження як необхідністю забезпечення захисту самого заявника, так і безпеки інших ув'язнених, оскільки поява цієї особи при проведенні релігійної служби могла спровокувати заворушення. Заявник вважав, що таким чином було порушено його право на свободу релігії, однак Європейський суд визнав правомірним таке обмеження права на свободу віросповідання, ти більше що що особу відвідував священик. У рішенні у справі «X v. The United Kingdom» Суд також встановив, що обмеження, накладені на особу-представника сикхської громади, здійснювалися з міркувань безпеки (X., через носіння торбана за релігійними поглядами, не міг надягати шолом під час їзди на мотоциклі, за що був оштрафований більше двадцяти разів) [9, с.138].

Т. е, практика вропейського суду з прав л дини свідчить про складність і в той е час про велику актуальність питання як захисту права на свободу віросповідання, так і питання о ливості його об е ення через те, о реалізація цього права потребує врахування різних аспектів релігійної свободи і має прагнути встановлення балансу інтересів різних груп і забезпечення поваги до переконань коної л дини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сорокун В. М. Міжнародно-правовий захист права на свободу совісті та віросповідання: монографія. Харків : Константа, 2010. 252 с.

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. (Ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-УШ від 19.10.73 р.). URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

3. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23.04.1991 // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 25. Ст. 283.

4. Дудаш Т. І. Практика Європейського Суду з прав людини: навч.-практ. посіб. Київ : Алерта, 2013. 367 с.

5. Рішення Палати у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» та «Зейнеп Текін проти

уреччини». ада вропи, вропейський суд з прав людини : Комюніке від 29.06.2004 // рактика вропейського суду з прав л дини. Рішення. Коментарі. 2004. № 4.

6. Дахова І. І. Зміст права на свободу совісті та віросповідання // ору права: електрон. наук. фахове вид. 2016. № 4. С. 107-112. URL: http ://nbuv.gov .ua/j -pdЈTP_index. htm_ 2016_4_19.pdf.

7. Ткаченко Є. В. Право на свободу віросповідання: судовий захист та деякі пробле и реалізації // Теорія і практика правознавства. 2015. Вип. 2. URL: http://nbvu.gov.ua/UJRN/ tipp_2015_2_7.

8. Шевчук . удовий захист прав л дини: рактика вропейського уду з прав л дини у контексті західної правової традиції. Вид. 3-тє. К. : Реферат, 2010. 848 с.

9. Свобода совісті та віросповідання в рішеннях Європейського суду з прав шодини // Принципи сучасного конституціоналізму та Основний Закон України. К Тодиківські читання : збірка тез наук. доповідей та повідом лень Міжнародної наук. конф. (м. Харків, 4-5 листопада 2016 року) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. Харків: ТОВ «Вид-во «Права людини», 2016. С. 138-139.

Размещено на Allbest.ru