Зміст поняття "конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина"

Розкриття смислу, теоретичного та прикладного значення юридичної конструкції для забезпечення прав та свобод людини й громадянина в Україні. Характеристика формальних ознак поняття "конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина".

Рубрика Государство и право
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 07.04.2018
Размер файла 32,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК. 342.41

Зміст поняття "конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина"

Н.М. Наумова

Анотація

юридичний громадянин конституційний право

На основі аналізу норм Конституції України, сучасних вітчизняних та зарубіжних науково-теоретичних концептів щодо юридичної природи конституційно-правової гарантії прав, свобод людини та громадянина розкривається смисл, теоретичне та прикладне значення цієї юридичної конструкції для забезпечення прав та свобод людини й громадянина в Україні, а також формальні ознаки поняття “конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина”.

Ключові слова: конституційно-правова гарантія, конституційні права та свободи, зміст, спрямованість діяльності держави, верховенство закону в системі нормативно-правових актів.

Аннотация

На основе анализа норм Конституции Украины, современных отечественных и зарубежных научно-теоретических концептов относительно юридической природы конституционно-правовой гарантии прав, свобод человека и гражданина раскрывается смысл, теоретическое и прикладное значение этой юридической конструкции для обеспечения прав и свобод человека и гражданина в Украине, а также формальные признаки понятия “конституционно-правовая гарантия прав, свобод человека и гражданина”.

Ключевые слова: конституционно-правовая гарантия; конституционные права и свободы; содержание, направленность деятельности государства; верховенство закона в системе нормативно-правовых актов.

Annotation

On the basis of the norms of the Constitution of Ukraine, modern domestic and foreign scientific and theoretical concepts the legal nature of constitutional and legal guarantees of the rights and freedoms the meaning of theoretical and practical importance of the legal structure to ensure the rights and freedoms of man and citizen in Ukraine is revealed.

Keywords: constitutional and legal guarantee; constitutional rights and freedoms; content focus state; the rule of law in the system of normative legal acts.

Як в Україні, так і в інших пострадянських країнах існує безліч наукових публікацій конституційно-правової, а також теоретико-правової спрямованості, в яких розглядаються питання щодо розуміння змісту та сутності поняття “конституційно-правова гарантія прав та свобод людини та громадянина”. Наявність цілого спектру наукового матеріалу в цій площині, з одного боку, свідчить про неабиякий інтерес вчених до цієї теми, а з іншого, - підтверджує відсутність єдиного, усталеного наукового універсального підходу до усвідомлення поняття “конституційно-правова гарантія прав та свобод людини”. Невипадково О.М. Волчанська вказує на те, що еволюція уявлень про гарантію прав особи у вітчизняній юридичній літературі йшла від простого перерахування окремих гарантій до формулювання їхньої загальної дефініції та побудови відповідних класифікацій. При цьому у розумінні природи гарантій прав особи простежуються

334 три основних підходи: діяльнісний - гарантії як певні заходи; нормативний - гарантії як обов'язки; інструментальний - гарантії як правові засоби [1, с. 9].

З прийняттям у 1996 році Конституції України в її тексті закріплено низку важливих положень (про них мова буде йти далі), що дозволяє стверджувати - дефініція “конституційно-правова гарантія прав та свобод людини” в Українській національній правовій системі вже має низку обов'язкових формально-юридичних ознак. За таких умов виникає потреба в універсалізації численних наукових підходів щодо зазначеної юридичної конструкції, їхнього узгодження з вимогами Конституції. Водночас у вітчизняній юриспруденції (в першу чергу, у конституційно-правовому полі) відповідних зусиль та напрацювань у цьому напрямі не спостерігається, що знову актуалізує необхідність розгляду питання про сутність, зміст та формальні ознаки поняття “конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина”.

Не менш актуальним є питання щодо прикладного (утилітарного) значення поняття “конституційно-правова гарантія прав та свобод людини та громадянина”. С першого погляду може виникнути враження, що згадане питання має найвищий рівень теоретизації та абстракції та належить до сфери юридичної схоластики, але такий підхід у певній мірі є дуже спрощеним. Оскільки п. 1 ст. 92 Конституції чітко встановлює вимогу про те, що виключно законами в Україні визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод [2], орган конституційної юрисдикції (Конституційний суд України), Верховна Рада України, інші органи державної влади, громадянське суспільство мають неухильно стежити за тим, щоб зазначена правова аксіома чітко реалізовувалася як у законотворчій, так і у правозастосовній діяльності. На жаль, чимала кількість правових рішень законотворчого органу - Верховної Ради України часто ставить на порядок денний питання щодо їхньої юридичної чистоти в аспекті відповідності згаданій раніше конституційно-правовій нормі У пункті 1 Заяви Верховної Ради України “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод” (Затверджено Постановою Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII), зазначено, що Верховна Рада України схвалює Заяву “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод” щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України [3].

Ураховуючи той факт, що ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 відбулася шляхом прийняття Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”, згідно з яким Україна повністю визнала дію Конвенції на своїй території (п. 1) [4], відступ нашої країни від окремих зобов'язань, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, мав бути юридично коректно оформлений шляхом внесення відповідних змін та доповнень до зазначеного Закону, а неприйняття Постанови - акту парламенту, який має значно нижчу юридичну силу ніж закон. Тим більше, як раніше згадувалося, права і свободи людини за Конституцією України визначаються виключно законами (п. 1 ст. 92). До того ж слід згадати й про те, що п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року № 9 чітко встановлює, що Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй [5]..

За таких умов не меш важливим та актуальним для вітчизняної конституційно-правової науки та практики стає аналіз відповідності законодавчих та інших правових рішень вимогам Конституції в частині гарантування прав та свобод людини і громадянина.

Ураховуючи все наведене вище, маємо констатувати, що питання про зміст та ознаки поняття “конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина” є актуальним, має теоретичну та практичну значимість для розвитку науки конституційного права України.

Безсумнівно, в межах однієї статті, торкаючись питання про стан наукової розробки проблеми праворозуміння поняття “конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина”, неможливо охопити всі вітчизняні та зарубіжні напрацювання в зазначеному напрямі. Можливо, для цього необхідно провести окреме узагальнююче наукове дослідження. Проте навіть поверхневий огляд публікацій за тематикою конституційно-правового гарантування прав, свобод людини та громадянина свідчить про наявність у вітчизняній юридичній науці кількох десятків наукових статей, монографій та дисертаційних досліджень. До цього ж варто врахувати й той масив наукових здобутків, які стали результатом кропіткої праці вчених пострадянських країн за останні два десятиріччя.

Через те, що об'єктивність, повнота та всебічність наукових результатів є запорукою застосування такої необхідної та важливої методологічної константи, як наступність наукових пошуків, звертаючи увагу на конституційно-правові гарантії прав, свобод людини та громадянина, необхідно згадати про вагомий внесок у розробку зазначеної проблематики таких видатних вчених-юристів минулих поколінь, як Л.Л. Воєводіна, М.В. Вітрук, С.Л. Лисенков, П.О. Недбайло, І.С. Самощенко, Т.В. Синюкова, М.С. Строгович, Л.В. Шалланд, Ц.А. Ямпольська. Але внаслідок того, що правові погляди, умовиводи, теоретичні положення та постулати згаданих вчених формувалися на ґрунті радянського тоталітарного законодавства, несли на собі відбиток ідеологізованості, в сучасних умовах їхня цінність має обмежений характер, а інші - взагалі втратили актуальність через докорінне оновлення законодавства та правової системи України. З прийняттям докорінно оновленого Закону України “Про прокуратуру” від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII на прокуратуру відтепер покладаються такі функції, як: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ч. 1 ст. 2). На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України (ч. 3 ст. 2) [6]. У свою чергу, в радянській юридичній літературі внаслідок того, що прокуратура тривалий час здійснювала загальний нагляд за дотриманням закону, існувало безліч наукових публікацій, в яких розглядалися роль та діяльність прокуратури як гарантія дотримання законності та забезпечення прав та свобод людини в адміністративно-правових відносинах. Як приклад можна навести монографію Г.И. Петрова “Советские административно-правовые отношения”, видану в 1972 році. У ній автор досліджує роль прокуратури в забезпеченні законності в державному управління та відносить діяльність прокуратури до правових гарантій законності в радянських адміністративно-правових відносинах [7 с. 128-129].

З набуттям Україною незалежності науковий інтерес до проблеми конституційно-правового гарантування прав, свобод людини та громадянина постійно зростає, оскільки визнання людини, її життя, прав та свобод найвищими соціальними цінностями вимагає створення надійного юридичного підґрунтя, в якому означене у статті питання посідає центральне місце. Невипадковою в цьому контексті стала поява статті М.М. Гуренко на тему: “Теоретико-правове підґрунтя конституційної системи гарантій прав і свобод людини та громадянина”, виданої у 2002 році у Віснику Запорізького юридичного інституту у 2002 році.

Окрім цього, також необхідно згадати наукові праці М Давидової “Конституціоналізм як гарантія забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні”, В. Князева “Конституційні гарантії прав, свобод і обов'язків людини та громадянина в Україні”, М. Малишка “Конституційні гарантії реалізації прав і основних свобод людини, громадянина та українського народу”, О. Мельника “Конституційна відповідальність органів державної влади та посадових осіб як гарантія політичних прав і свобод людини в Україні (окремі питання)”, Ф. Сербана “Конституційні гарантії забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина”, Л. Сіленка “Деякі питання гарантування державою конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні”, К. Слюсара “Методи гарантування та захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина”, Ю. Смірнова “Конституційні гарантії прав і свобод людини в Україні”.

Безпосередню увагу поняттю “конституційно-правова гарантія прав і свобод людини та громадянина” присвятила у своїх працях Т. Заворотченко. У 2001 році ця авторка видала наукову статтю, в якій було подано характеристику цього поняття, а у 2002 захистила кандидатську дисертацію на тему: “Конституційно- правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні”.

Кандидатська дисертація Є. Регушевського, захищена ним у 2004 році, стосується гарантування політичних прав та свобод людини й громадянина в Україні [23].

Проблеми забезпечення конституційних гарантій захисту прав і свобод людини в Україні стали об'єктом наукового пошуку О. Михайлюка, результати якого були оформлені у вигляді дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, захищеної у 2007 році [20].

У межах аналізу стану наукової розробки проблеми конституційних гарантій захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні неможливо обійти увагою наукові розробки Н.Г. Шукліної. Зокрема, низку її наукових праць, таких як: “Юридичні гарантії прав, свобод й обов'язків людини і громадянина в Україні (конституційно-правовий аспект)”, а також видану у 2005 році монографію “Конституційно-правове регулювання прав і свобод людини і громадянина в Україні (питання теорії і практики)”.

Водночас, незважаючи на прискіпливу увагу вчених до проблеми конституційно-правових гарантій прав та свобод людини й громадянина, вважати науковий пошук у цьому напряму завершеним є певним перебільшенням, про що свідчить низка невирішених питань теоретичного та практичного порядку, окреслених раніше.

Мета статті - на підставі аналізу становлення та розвитку науково-концептуальних надбань вітчизняних та зарубіжних вчених про конституційно-правові гарантії захисту прав людини, а також вивчення змісту норм Конституції України розкрити зміст поняття “конституційно-правова гарантія прав, свобод людини та громадянина”.

Аналіз низки положень Основного Закону в аспекті характеристики фундаментальних гарантій прав та свобод людини, під якими, на нашу думку, слід розуміти саме конституційно-правові гарантії прав, свобод людини та громадянина, дає можливість виявити ряд їхніх формальних ознак. До них, у першу чергу, слід віднести конституційно-правову вимогу щодо обов'язкового гарантування прав та свобод людини виключно законами - актами, що мають найвищу юридичну силу в ієрархії нормативно-правових актів (п. 1 ст. 92 Конституції України) [2]. Отже, безсумнівний пріоритет закону над іншими нормативно-правовими актами, однаковою мірою як і неможливість його підміни іншим правовим актом для встановлення юридичної гарантії прав людини та громадянина, є першою обов'язковою ознакою, яка відкриває подальший шлях для пошуку інших обов'язкових ознак досліджуваного правового феномену.

Інша обов'язкова ознака конституційно-правової гарантії прав та свобод людини й громадянина виявляється під час аналізу ч. 2 ст. 3 Конституції України, де зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [2]. На відміну від пріоритету закону над іншими нормативно-правовими актами, зміст та спрямованість діяльності держави в напрямі гарантування прав та свобод людини є суто оціночним формулюванням. У тексті Конституції немає його чітких юридичних параметрів, що дає можливість для різноманітних інтерпретацій з цього приводу. Розуміючи певну декларативність такого підходу, законодавець також у ч. 2 ст. 3 Конституції України сформулював положення про відповідальність держави перед громадянином. У інтерпретації Верховного суду України, яка була наведена у п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року № 9, це означає, що конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя [5]. До того ж, як зазначає з цього приводу А.В. Зимовець, реалізація закріплених у Конституції України прав та свобод людини і громадянина обумовлюється покладанням на державу обов'язку щодо їх утвердження та забезпечення. Цей конституційний обов'язок держави випливає зі ст. 3 Конституції України та становить важливу складову відповідальності держави перед людиною [8, с. 3].

Наступна обов'язкова ознака конституційно-правової гарантії прав та свобод людини й громадянина сформульована у ст. 22 Конституції України, де встановлено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними [2]. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані [2]. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [2]. Інтерпретуючи зміст цього конституційного постулату, можна зробити висновок про те, що такий юридичний інструмент, як правові обмеження не може бути застосований законодавцем під час правової регламентації тих чи інших суспільних відносин, якщо йде мова про визначення змісту та обсягу тих чи інших прав людини та громадянина.

Саме така думка щодо правових обмежень наведена в Рішенні Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 92, п. 6 Розд. X “Перехідні положення” Земельного кодексу України (Справа про постійне користування земельними ділянками права № 1-17/2005) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, де зазначено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням [9].

У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. При цьому Конституційний суд зазначив, що “загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена” (абз. 4 пп. 5.2 п. 5 мотивувальної частини)” [9].

Логічним продовженням тези, сформульованої у статті 22 Конституції України, про те, що в законах не допускається застосування обмежень під час визначення обсягу та змісту прав та свобод людини, які, на нашу думку, слід віднести до ознак конституційно-правової гарантії прав та свобод людини та громадянина, є положення, передбачене статтею 64 Конституції України. Згідно з цією нормою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [2]. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції [2].

У свою чергу, Конституційний суд України у п. 2 Рішення у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Р. М., Ярошенко П. П. та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року № 9- зп встановив, що відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [10].

На наш погляд, ще дві ознаки конституційно-правової гарантії прав та свобод людини й громадянина “синтезуються” шляхом аналізу положень ст. 55 та ст. 57 Конституції України.

Зокрема, стаття 55 Конституції України закріплює положення про гарантованість прав і свобод людини і громадянина шляхом судового захисту, в т.ч. право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [2]. Разом з тим кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [2]. Також кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [2].

Водночас судовий захист прав та свобод людини й громадянина не виключає правову можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами [2].

Розширене тлумачення ч. 1 ст. 55 Конституції України та низка важливих правових постулатів, які випливають з аналізу цієї конституційно-правової норми щодо судового захисту прав та свобод людини й громадянина, сформульовані в ряді пунктів Постанови Пленуму Верховного суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року № 9 (далі - Постанова). Навіть преамбула цього документа починається з проголошення тези про те, що Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод [5].

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ (п. 1 Постанови).

Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй (п. 2 Постанови) [5].

Суд безпосередньо застосовує Конституцію в разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України (абз. 3 п. 2 Постанови) [5].

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй (абз. 3 п. 2 Постанови) [5].

Суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Водночас суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції “акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається (п. Постанови) [5].

Таким чином, судовий захист прав та свобод людини й громадянина є обов'язковою ознакою конституційно-правової гарантії прав та свобод людини й громадянина.

Така ознака конституційно-правової гарантії прав та свобод людини й громадянина, як судовий захист цих прав та свобод неодмінно кореспондується з конституційно-правовою гарантією знати про свої права та обов'язки. Ця гарантія деталізується в нормативно-правовому приписі, встановленому в статті 57 Конституції України, де зазначено, що кожному гарантується право знати свої права і обов'язки [2]. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом [2]. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, не є чинними [2].

Правове регулювання питання опублікування законів як актів, що мають найвищу юридичну силу серед інших нормативно-правових актів, регламентовано у ст. 139 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України “Про Регламент Верховної Ради України” від 10 лютого 2010 року № 1861-VI. У цій нормі передбачено, що підписані Президентом України закони публікуються в газеті “Голос України” та у “Відомостях Верховної Ради України”. Публікація законів у цих друкованих засобах масової інформації вважається офіційною [11]. Як зазначають з цього приводу С.В. Лінецький та В.П. Крижанівський, ця стаття встановлює правові вимоги щодо опублікування актів парламенту після набрання ними чинності. У ч. 1 цієї статті зазначені два джерела, публікація в яких підписаних та офіційно оприлюднених актів парламенту є офіційною. Це газета “Голос України” та “Відомості Верховної Ради України”. Водночас варто звернути увагу, що відповідно до Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 року акти Верховної Ради України підлягають оприлюдненню державною мовою в таких офіційних друкованих виданнях: “Офіційний вісник Президента України”; газета “Урядовий кур'єр”; газета “Голос України”; “Відомості Верховної Ради України”. Як бачимо, наведений перелік є ширшим за наведений у Регламенті. У зв'язку з тим, що Регламент набув у 2010 р. статусу вищого за юридичною силою правового акту (закону), аніж президентський указ, то застосовуватися повинні саме положення Регламенту в частині визначення джерел офіційного опублікування законів.

Згадане правило слід поширити, з огляду на припис ч. 4 ст. 94 Конституції України, і на ті закони, які були офіційно оприлюднені Головою Верховної Ради України. Офіційний характер публікації актів парламенту у відповідних друкованих виданнях означає, що громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні застосовувати ці акти Верховної Ради України, опубліковані саме в таких офіційних друкованих виданнях [12, с. 327].

Торкаючись питання теоретичних підходів, що стосуються праворозуміння поняття “конституційно-правові гарантії прав, свобод людини та громадянина”, слід погодитися з думкою Ю.М. Тодики та Є.В. Реньова про те, що будь-яка норма, виходячи з її ролі в системі права, може вивчатися, з одного боку, як об'єкт гарантування, а з іншого, - як гарантія інших правових норм [13, с. 29; 14, с. 102]. Також ми поділяємо точка зору В.М. Пашинського про те, що завдяки гарантіям стає можливим безперешкодне здійснення прав і свобод, їх охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень. Без відповідних гарантій проголошені в Конституції та законах України права і свободи стають “пустим звуком” [15, с. 61]. Подібний підхід щодо розуміння категорії “гарантія” висловлюється В.Ф. Погорілком, який вважає, що юридичні гарантії - це специфічний правовий засіб забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини й громадянина; першочергового значення вони набувають під час практичної реалізації суб'єктивних прав громадян. Отже, юридичні гарантії - це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав та свобод людини й громадянина [16, с. 40]. Слід зазначити, що у вітчизняній юридичній літературі розгляд гарантій як правових засобів є домінуючим. Додатковим аргументом на користь цього є твердження О. Скрипнюка про те, що безпосередньо під гарантіями в юридичній науці прийнято розуміти систему загальних і спеціальних, або ж власне юридичних способів і засобів забезпечення існування того чи іншого конституційно-правового явища чи дієвості відповідного конституційного режиму [17, с. 48]. У свою чергу, в Академічному курсі теорії держави і права, виданому під редакцією О.В. Зайчука та Н.М. Оніщенко у 2006 році, зазначається, що гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності [18] Науково-методологічним підґрунтям для перелічених точок зору слугує правова позиція відомого фахівця в галузі конституційного права М.В. Вітрука, який вважав, що під гарантіями прав, свобод, обов'язків та законних інтересів особи розуміються ті позитивно діючі умови та засоби, котрі забезпечують їхню фактичну реалізацію та надійну охорону й захист для усіх та кожного. Негативні фактори не входять до гарантій здійснення прав, свобод та обов'язків особистості [19]..

Характеризуючи ж безпосередньо наукові підходи щодо розуміння поняття “конституційно-правові гарантії прав, свобод людини та громадянина”, слід зазначити, що в інтерпретації О.А. Михайлюка під ними слід вважати встановлені законодавцем та закріплені в конституції країни обов'язки держави забезпечувати та захищати проголошені в основному законі права та свободи людини [20, с. 5]. Водночас вважати подібну точку зору як превалюючу неможливо.

Т. М. Заворотченко ілюструє наукову полеміку, яка точиться навколо цього питання у вітчизняній та пострадянській юриспруденції. Дослідниця наголошує на тому, що одні вчені-конституціоналісти вважають їх одним з основних принципів конституційно-правового статусу особи чи як елемент правового статусу людини. Інші визначають гарантії як систему норм, принципів, умов і вимог, що забезпечують у своїй сукупності здійснення конституційних прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина [21].

Ще однією є точка зору про те, що конституційно-правові гарантії прав та свобод людини й громадянина - це передбачені Основним Законом України умови, засоби, методи і механізми, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод людини і громадянина [22, с. 14].

На нашу думку, найбільш досконалою дефініцією поняття “конституційно-правові гарантії прав та свобод людини і громадянин” є авторська дефініція цього поняття, яку сформулювала Т.М. Заворотченко. Ми поділяємо її точку зору про те, що конституційно-правові гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні - це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюється охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина [21].

Водночас неможливо погодитися з точкою зору Т.М. Заворотченко про те, що ознаки конституційно-правової гарантії прав та свобод людини, наведені в Конституції України та проаналізовані на початку статті, слід розглядати як метод юридичних гарантій прав, закріплених у Конституції України [21] Метод юридичних гарантій прав закріплений у Конституції України, яка встановлює, що: права і свободи людини й громадянина захищаються судом (ст. 55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійснення ними своїх повноважень (ст. 56); кожному гарантується право знати свої права і обов'язки (ст. 57) тощо [21]..

Підсумовуючи зазначене вище, можна зробити такі висновки.

1. До ознак конституційно-правових гарантій прав і свобод людини та громадянина слід віднести:

- визначення гарантій прав та свобод людини виключно законами;

- відповідальність держави перед людиною за свою діяльність;

- невичерпність конституційних прав та свобод людини і громадянина та неможливість скасування останніх;

- захист прав та свобод людини судом;

- безперешкодна можливість людини і громадянина знати про свої права та обов'язки.

Серед наявних у науці конституційного права дефініцій поняття “конституційно-правові гарантії прав та свобод людини й громадянина” найбільш вдалою слід вважати таку: “Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні - це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюється охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина”.

2. Ураховуючи роль Конституції України в житті суспільства, її вплив на розвиток суспільних відносин, комплекс норм, які закріплюють конституційно- правові гарантії прав та свобод людини й громадянина, необхідно вважати одним із головних інститутів конституційного права України.

Список використаних джерел

1. Волчанская А.Н. Государственные гарантии защиты прав человека в России : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / А.Н. Волчанская. - Саратов, 2013. - 27 с.

2. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30. - Ст. 141.

3. Про Заяву Верховної Ради України “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод : Постанова Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2015. - № 29. - Ст. 267.

4. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції : Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1997. - № 40. - Ст. 263.

5. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя : Постанова Пленуму Верховного суду України від 1 листопада 1996 року № 9 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96.

6. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII // Відомості Верховної Ради (вВр). - 2015. - № 2-3. - Ст. 12ю.

7. Петров Г.И. Советские административно-правовые отношения / Г.И. Петров. - Ленинград : Изд-во Лениград. ун-та, 1972. - 155 с.

8. Зимовець А.В. Правове регулювання взаємної відповідальності держави та людини (конституційно-правовий аспект) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / А.В. Зимовець. - Харків, 2009. - 16 с.

9. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 92, п. 6 Розд. Х “Перехідні положення” Земельного кодексу України (Справа про постійне користування земельними ділянками права № 1-17/2005) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9890.

10. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Р.М., Ярошенко П.П. та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року № 9-зп [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://ccu.gov.ua/uk/doccatalog/ list?currDir=8822.

11. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2010. - № 14-15, № 16-17. - Ст. 133.

12. Лінецький С.В. Коментар до Регламенту Верховної Ради України / С.В. Лінецький, В.П. Крижанівський. - К., 2015. - 730 с.

13. Тодика Ю.М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика : моногр. / Ю.М. Тодика. - Х. : Факт, 2003. - 328 с.

14. Реньов Є.В. Проблеми гарантування стабільності та динамізму цінностей конституційного ладу України / Є.В. Реньов // Науковий вісник Ужгородського національного університету. - 2015. - Серія Право. - Вип. 33. - Т. 1 - С. 101-104.

15. Латинський В.М. Правові гарантії конституційних прав і свобод військовослужбовців / В.М. Латинський // Право України. - 2006. - № 5. - С. 61-65.

16. Погорілко В.Ф. Права та свободи людини і громадянина в Україні / В.Ф. Погорілко, В.В. Головченко, М.І. Сірий. - К.: Ін Юре, 1997. - 51 с.

17. Скрипюк О. Конституційний лад України: ознаки, принципи, гарантії / О. Скрипюк // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2008. - № 4(14). - С. 46-51.

18. Теорія держави і права. Академічний курс : підруч. / О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко та ін. ; відп. ред. О.В. Зайчук]. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.

19. Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности / Н.В. Витрук. - М. : Норма, 2008. - 210 с.

20. Михайлюк О.А. Проблеми забезпечення конституційних гарантій захисту прав і свобод людини в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02. / О.А. Михайлюк. - К., 2007. - 19 с.

21. Заворотченко Т.М. Поняття нормативно-правових гарантій політичних прав і свобод людини й громадянина / Т.М. Заворотченко [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http:// www.law-property.in.ua/articles/35-the-notion-normatyvnopravovyh-guarantees.

22. Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини і громадяни / М.М. Гуренко. - К., 2001. - 218 с.

23. Регушевський Е.Є. Конституційно-правові гарантії політичних прав та свобод людини й громадянина в Україні : автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Е.Є. Регушевський ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2004. - 18 с.

Отримано 26.02.2016

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.