До питання самозахисту як способу захисту цивільних прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 179.7:347(045)

До питання самозахисту як способу захисту цивільних прав

Філик Наталія Володимирівна

к. ю. н. завідувач кафедрою цивільного

права і процесу ЮІ «ІПКП» НАУ

В статті аналізується цивільно-правова характеристика самозахисту цивільних прав. Акцентується увага на спірності і відмінності підходів до оцінки самозахисту як способу захисту цивільних прав.

В статье анализируется гражданско-правовая характеристика самозащиты гражданских прав. Акцентируется внимание на спорность и отличие подходов к оценке самозащиты как способа защиты гражданских прав.

Civil legal description of self-defence of civil laws is analysed in the article. Attention is accented on a debatableness and difference of approaches to the estimation of self-defence as method of defence of civil laws.

Захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування відповідної форми, засобів та способів захисту.

Об'єктивно, інститут захисту цивільних прав є самостійним правовим інститутом, що має свою сферу застосування, свій арсенал засобів правового впливу. Завданнями цього інституту можна назвати попередження порушення суб'єктивних прав, забезпечення необхідних умов їхнього здійснення, відновлення порушених прав, проте він чітко пов'язаний із інститутом охорони права власності і залежний від нього.

Специфіка цивільно-правового захисту має свої особливості, так вони у багатьох випадках є більш ефективними і бажаними для власника порівняно із засобами, передбаченими іншими галузями права. Так, власник, який є потерпілим унаслідок викрадення майна, більш зацікавлений у витребуванні від викрадача майна, ніж у застосуванні до нього кримінальної міри покарання. Цивільно-правові засоби в основному спрямовані на відновлення попереднього майнового стану власника, на усунення перешкод у здійсненні ним правомірностей тощо.

Предметом захисту є суб'єктивні цивільні права і охоронювані законом інтереси. Поняття “право” і “інтерес” за своєю сутністю є дуже близькими, разом з тим вони мають відмінні ознаки. Суб'єктивні цивільні права можуть мати такі інтереси, які ними не опосередковуються, а існують окремо від прав і як такі підлягають захисту у випадку їх порушення. Прикладом можуть слугувати вимоги про захист честі і гідності, інтереси особи, яка знята на фотоплівку, зображена на художньому полотні тощо. Захист охоронюваного інтересу має місце і тоді, коли в результаті саме право припиняється або обмежується, наприклад, право на свободу інформації може бути обмежене у зв'язку з державними інтересами або інтересами національної безпеки, разом з тим, обмеження повинно рахуватися з особистим інтересом приватної особи щодо її невід'ємних прав: життя, здоров'я тощо. В даному випадку мова йде про охоронюваний інтерес.

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Способи захисту цивільних прав можна визначити як встановленні цивільним законодавством заходи, які можуть бути застосовані особою для захисту своїх цивільних прав та спрямовані на припинення та попередження правопорушень, а також на відновлення порушених прав або надання певної компенсації особі, права якої порушені, у випадку неможливості відновлення порушеного права.

Ступінь наукової розробки проблеми захисту цивільних права є досить високим, про що свідчить масив публікацій теоретичного та практичного характеру. Так, досліджували дані питання такі відомі українські вчені, як О. В. Дзера, І. О. Дзера, І. А. Бірюков, Ю. О. Заїка, З. В. Ромовська, Є. О. Харитонов, О. О. Підопригора, та ряд інших. Серед російських вчених дану тематику піднімали у своїх працях такі цивілісти як В. П. Грибанов, В. Серебровський, Б. Антимонов та К. Флейшиць, У. Ісханов, Б. Черепахін, інші, проте враховуючи, що самозахист це доволі новий інститут для цивільного права дослідження даної тематики мають наукове і практичне значення.

Так, зі змісту ст. 16 ЦК України випливає, що перелік способів захисту цивільних прав, встановлених в законодавстві, не є вичерпним, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Аналізуючи класифікації способів захисту цивільних прав за критерієм конкретно-цільової спрямованості В. Д. Андрійцьо вважає, що способи захисту цивільних прав за конкретно-цільовою спрямованістю поділяються на:

1) превентивні - тобто спрямовані на попередження порушення цивільних прав;

2) припинювальні - спрямовані на припинення порушення цивільних прав;

3) відновлювальні - направлені на відновлення порушених прав;

4) компенсаційні - спрямовані на компенсацію втрат, понесених у зв'язку з порушенням цивільних прав”[3, С. 6].

Серед неюрисдикційних способів захисту цивільних прав, а їх особливість полягає в тому, що це позасудовий захист, котрий здійснюється особою, або організацією право якої порушено, самостійно, але у межах закону, без звернення до компетентних органів, особливе місце займає самозахист. Існує неоднозначність у розумінні самозахисту як різновиду правового захисту. З однієї сторони він поновлює порушене право, а з іншої, якщо відновлення порушеного права проведено самим порушником, таке відновлення, слід гадати, є добровільним залагодженням шкоди, але не може вважатися правовим захистом.

Під самозахистом цивільних прав варто розуміти здійснення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових прав й інтересів. Однак фактичні правоохоронні міри, що вживають безпосередньо самим уповноваженою особою, не вичерпуються тільки цими двома випадками. Необхідно розрізняти що вживають особою для самозахисту своїх прав міри превентивного характеру й міри активно-оборонного характеру. Необхідна оборона й дії при крайній необхідності відносяться до мір активно-оборонного характеру. Так, на думку професора І. Жилінкової “превентивний спосіб передбачає захист права у разі, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно може статися”[9, С. 130-131]. До мір превентивного характеру ставляться, зокрема, використовувані власником міри охорони свого майна.

Цивільний кодекс України передбачає як один з неюрисдикційних способів захисту - самозахист цивільних прав. Стаття 19 ЦК України проголошує: “будь-яка особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечить моральним засадам суспільства”[7].

Стаття 19 ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права порушені, і не можуть суперечити вимогам закону. Таким чином, у ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. При цьому ст.1169 встановлює межі здійснення цього права: шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Право власника або особи, що володіє майном на інших підставах, вживати необхідних заходів охорони щодо свого майна прямо діючим цивільним законодавством не передбачено. Однак таке право існує. Воно непрямо може бути виведене з ряду цивільно-правових норм. Оскільки в нашому суспільстві ще не зжиті такі антигромадські явища, як крадіжка, грабіж, розкрадання, те очевидно саме собою, що, визнаючи за громадянином або організацією право власності, оперативного керування, право користування, закон визнає за ним також і право вживати необхідних заходів охорони цього майна від розкрадання[4, С. 116].

В ст. 1169 Цк України йдеться мова про те, що “шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується” [7].

Одним із способів самозахисту права є необхідна оборона. Самозахист права, відповідно до ст. 19 ЦК, відноситься до форм захисту цивільних прав від порушень і протиправних посягань шляхом застосування протидії.

На відміну від крайньої необхідності (визначення якої дається в ст. 1171 ЦК) зміст необхідної оборони повністю не розкривається. Ознаки необхідної оборони містяться у ст. 36 КК. Так, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному завданні шкоди особі, яка здійснює суспільно небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються, від суспільно небезпечних посягань, тому питання про відповідальність відпадає [7].

У разі необхідної оборони виключаються і цивільно-правова, і кримінальна відповідальність. У разі крайньої необхідності кримінальна відповідальність виключається. Однак цивільне право не передбачає автоматичного звільнення заподіювача шкоди від майнової відповідальності. Можливі три варіанти вирішення питання про відшкодування шкоди у цьому випадку: а) загальне правило -- шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла (ч.1 ст. 1171 ЦК); б) ч.2 ст. 1171 ЦК надає суду право, враховуючи обставини, за яких завдано шкоди у стані крайньої необхідності, покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду; в) суд вправі зобов'язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в інтересах якої діяла вказана особа, відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або у повному обсязі (ч.2 ст. 1171 ЦК)[7] .

Особливістю дій по захисту в умовах необхідної оборони є й те, що вони повинні бути спрямовані безпосередньо проти нападаючої особи. Не можуть бути визнані необхідною обороною дії особи, що у відповідь на напад одного заподіює шкода іншим особам, наприклад його родичам або близьким.

Нарешті, однією з найважливіших умов захисту є неприпустимість перевищення меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони може мати місце також і відносно несвоєчасності захисту. Дії по захисту зізнаються зробленими в стані необхідної оборони лише тоді, коли напад почалася або мала місце безпосередня погроза нападу. Якщо ж особа вживає заходів захисту вже після того, як напад кінчений, то можливі різні ситуації. Якщо дії особи, що обороняється були зроблені вже після того, як зазіхання було відвернено у застосуванні засобів захисту явно минула необхідність, то такі дії повинні розглядатися як акт помсти - самочинної розправи. У цих випадках взагалі немає підстав говорити про необхідну оборону й відповідальність заподіювача шкоди наступає на загальних підставах .

Від необхідної оборони слід відрізняти крайню необхідність. Це стан, коли особа, заподіюючи більшу шкоду, що загрожує інтересам держави або суспільства, особистості чи правам діючої або іншої особи, завдає шкоду значно меншу, якщо небезпека зазначеним інтересам і правам не може бути усунута іншими шляхами і засобами (наприклад, водій, намагаючись уникнути наїзду на пішохода, заподіює шкоду іншому автомобілю). Так, одним зі способів самозахисту цивільних прав є дії уповноваженої особи в умовах крайньої необхідності. Крайня необхідність має спільні риси з необхідною обороною, але разом з тим досить істотно відрізняється від останньої.

Особливість обставин, які закон відносить до крайньої необхідності полягає в тому, що усунення небезпеки при цих обставинах не може бути здійснено звичайними способами й особа, що діє в стані крайньої необхідності змушена використовувати способи пов'язані із заподіянням шкоди[4, С. 126].

При цьому в одних випадках заподіяння шкоди може бути необхідною мірою щодо запобігання небезпеки, тоді як в інших випадках шкоди може виступати лише як супутнє явище, що могло наступити, але могло й не наступити. Однак можливість заподіяння шкоди при запобіганні небезпеки в стані крайньої необхідності усвідомлюється особою, що вживає тієї або іншої міри. Інакше кажучи, із суб'єктивної сторони заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності може бути як навмисним, так і необережним. Але при будь-якому положенні обов'язковим є одна умова: заподіяна шкода повинна бути менш значимою, ніж та шкода, яка відвернута. Крайня необхідність досить істотно відрізняється від необхідної оборони й по своєму суб'єктному складу, причому як з боку заподіювача шкоди, так і з боку потерпілого.

У тих же випадках, коли заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності мало місце в інтересах третьої особи, фактичні відносини між особами набувають іншого характеру. Тут вже з'являються три учасники цих відносин: заподіювач шкоди, потерпілий і третя особа, в інтересах якого діяв заподіювач шкоди. Ситуація, що виникає є аналогічною діям однієї особи в інтересах іншої без доручення, але пов'язана із заподіянням шкоди іншій особі[4, С. 128-129].

Отже в цілому можна зробити наступні висновки, що закріплення в законодавчих актах основних особистих прав, хоча і є однією з їх гарантій, але разом з тим є недостатнім для дійсної реалізації цих прав. До тих пір, поки внутрішня потреба право згідної поведінки, усвідомлення її соціальної цінності та водночас усвідомлення соціальної шкідливості невиконання правового обов'язку не стануть надбанням кожного, залишатиметься актуальною проблема гарантування прав та свобод, особливо коли йдеться про невід'ємні права особи. Стаття 16 Цивільного кодексу перераховує лише способи захисту, які найчастіше застосовуються судом. Одночасно у ній та ст.275 зазначається, що цивільне право може бути захищене і іншими способами, які передбачені законом, або договором. Отже, вибір способу забезпечення суб'єктивного права залежить від багатьох факторів, які визначаються компетентним органом, враховуючи специфіку охоронюваного права. Тому я вважаю, що самозахист це один із дієвих способів захисту і позитивно, що він застосовується з меншим примусом із позицій сторін.

самозахист цивільний право

Література

1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. -1996. - № 30. -С. 141.

2. Закон України “Про судоустрій України” //Урядовий кур'єр. -2002. -№ 58.

3. Андрійцьо В. Д. Примусове виконання обов'язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав: автореф. дис. ..кан. юрид. наук. - К. - 2004. - 18с.

4. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданських прав. Изд. 2-е, стереотип. - М. “Статут”, 2001. -С.116.

5. Сульженко Ю. Форми і способи захисту субєктивних цивільних прав та законних інтересів. // Право України. 2005. - № 12. - С. 24-27.

6. Харитонов. Є. О. Структура права власності та її вплив на концептуальні засади його захисту в сучасному цивільному праві. // Судовий захист права власності Матеріали міжнародної науков-практичної конференції, Одеса 25 червня 2004 року. - Одесса: Юридична література, 2004. - С. 61-70.

7. Цивільний кодекс України. К: Видавничий дім “Скіф”, 2005. - 272с.

8. Цивільне право України: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999.- Кн.1. - 435с

9. Жилінкова І. Превантивний спосіб захисту права власності. // Вісник академії прапвових наук України. № 3(42). - 2005. - С. 130-136.

Размещено на Allbest.ru