Гегелівське розуміння права у контексті його філософської системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гегелівське розуміння права у контексті його філософської системи

Проблемами права у філософії Г.В.Ф. Гегеля цікавилися філософи і мислителі різних часів. Серед них І. Ільїн, Д. Керімов, П. Новгородцев, С. Труфанов, В. Нерсесянц, Т. Ойзерман, Ж. Валь, М. Викова, Е. Вейль, А. Кожев, О. Костенко, А. Пашков та ін., але дослідження філософсько- правового вчення Г.В.Ф. Гегеля досі мають переважно фрагментарний, а то і поверхневий, однобічний характер. Досі бракує узагальнювальних і комплексних праць із гегелівської філософії права взагалі та окремих її теорій зокрема.

Слід прийняти, хоча би гіпотетично, гегелівську філософську конструкцію як істинну, і у процесі дослідження феномену права виводити його з тих абсолютних джерел, з яких право виводить сам мислитель. Методи дослідження права (зокрема і сучасні в їх різноманітності) виявляються недостатніми для осмислення філософсько-правового доробку Г.В.Ф. Гегеля. Тому його філософсько-правові погляди, на нашу думку, слід досліджувати методами самого філософа.

Одночасно гегелівське вчення за правом через свою чисто філософську складність неоднозначне. Доля цього вчення складна: від загального визнання у другій половині XIX ст. і початку XX ст. до жорсткої критики і несприйняття у другій половині XX ст. Особливо недопустимою є його критика з погляду суто теоретичних підходів.

Метою статті є дослідження та аналіз гегелівського розуміння сутності права, виходячи з контексту його філософської системи.

Виклад основного матеріалу. Перша велика робота Г.В.Ф. Гегеля «Феноменологія духу» (1807 р.) являється ніби вступною частиною до його філософської системи. У ній мислитель виводить свій постулат про існування абсолютного духу або світової ідеї як вищої трансцендентальної (надчуттєвої) сили, що визначає все. При цьому слід враховувати таке:

- якщо у Ф. Шелінга протиставлення між абсолютним духом і світом природи та духу, то у Гегеля світ природи і духу знаходиться не поза абсолютним духом, а в самому абсолютному дусі;

- розвиток світу є історією абсолютного духу (це моністичний погляд, який ототожнює буття і мислення, дух і природу);

- абсолютне є не тільки субстанцією (сутністю), але й саме являється суб'єктом, воно розвивається шляхом усунення внутрішніх протиріч;

- природа, духовне життя людини, суспільні відносини, історія, мистецтво, наука, релігія, право - лише моменти, що розкривають зміст абсолютного духу, лише окремі етапи на шляху його розвитку до самопізнання;

- завдяки абсолютному духу всесвітньо-історичний процес розвивається закономірно і цілеспрямовано. Через хаос випадковостей, повторень, помилок абсолютний дух слідує до лише йому відомої цілі, реалізовує лише йому відомі задуми. Наявна на Землі цивілізація є породженням абсолютного духу, і вона однозначно покликана розкрити його найвищу премудрість [1]. Ототожнивши дух і природу, мислення і буття, Гегель змушений був зайнятися пошуками тих універсальних законів, які рухають природу і людську цивілізацію, що привело його до відкриття універсального методу - діалектики.

Саме основи гегелівської діалектики є об'єктивною передумовою для осмислення політико-правової матерії. Універсальним способом, яким користується абсолютний дух під час творення Всесвіту і пізнання самого себе, є протиріччя. На думку Гегеля, наше мислення, а в рівній мірі і буття, ніколи не буває статичним, воно завжди переходить до іншого, прямо протилежного, кожен наступний крок заперечує попередній. У результаті такого заперечення обидві протилежності шукають примирення, тому відбувається розвиток.

Світ, Всесвіт є діалектичним саморозвитком абсолютної ідеї самої у собі. Окремі ж сфери буття представляють лише окремі моменти цього абсолютного мислення. Розвиток абсолюту розвивається за трьом ступенями діалектичного руху: тезою; антитезою та синтезу. Також Всесвіт являє собою діалектичну тріаду: існування думки (ідеї) самої в собі; втілення ідеї у зовнішній природі; примирення цих двох протилежностей у сфері Духу. При цьому Дух виступає: на першому ступені - як суб'єктивний дух; на другому - об'єктивізується (матеріалізується) у зовнішню природу (буття) і цим самим проявляється у життєдіяльності людства як об'єктивний дух; на третьому - як абсолютний дух у власній сфері духовно-інтелектуального буття індивідуума (мистецтво, філософія та релігія) [2, с. 32]. Право відноситься до сфери об'єктивного духу і разом із мораллю та моральністю складає свою тріаду, окремі аспекти якої також будуть предметом зазначеного дослідження (див. таблиці 1, 2).

При цьому зауважимо, що питання суспільства, політики, держави, права, законодавства постійно знаходились у полі зору великого мислителя, що можна прослідкувати на різних етапах розвитку його філософсько-правового вчення.

Перший етап творчої діяльності Гегеля (17921805 рр.) включає такі періоди:

1.1792-1796 рр. -у ранніх його роботах «Народна релігія і християнство», «Позитивність християнської релігії», «Листи до Шелінга» та ін. вбачаються не тільки ознайомлення Гегеля із філософсько-правовою спадщиною Платона, Аристотеля, Руссо, Канта і переосмислення її, а і зачатки нової системи. У вказаних роботах окремо не виділяються проблеми держави і права, вони лише присутні в загаль- ноісторичному контексті [3].

2. 1798 р. - перша публікація, яка була повністю присвячена політико-правовій проблематиці - переклад і коментарі до роботи швейцарського адвоката Ж. Карта, в якій критикується бернська олігархія. У вказаній роботі чітко простежуються політичні погляди Гегеля, його основні філософсько-правові принципи:

- різка критика беззаконня бернської влади;

- засудження олігархічної форми правління, яка базується на силі влади, а не на Конституції;

- відстоювання принципу розподілу влади [4].

3. 1798-1803 рр. - ряд суттєвих аспектів філософії держави і права розглядаються у його роботах «Конституція Німеччини» (1798-1802 рр.), «Про наукові способи дослідження природного права, його місця в практичній філософії і його відношення до науки про позитивне право» (1802-1803 рр.) [4].

4. 1802-1803 рр. - у роботі «Система моральності» зміст майбутньої філософії права розкривається вперше через філософсько-етичну категорію моральності, яка трактується як синтез трьох складових: абстрактної особистості, сім'ї та моралі [4].

У цілому, в цих роботах Гегеля триває пошук основних підходів до проблем держави і права, які розглядаються автономно і поки що поза загальною філософською системою.

На другому етапі творчої діяльності (1805-- 1817 рр.) Гегель замислюється над проблемою місця політико-правової дійсності в рамках його загальної філософської системи. З'являється низка його знаменитих праць «Єнська реальна філософія» (1805-- 1817 рр.), «Феноменологія духу» (1807 р.), «Наука логіка» (1812-1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.), у яких:

1. Політико-правова проблематика висвітлюється у його філософській системі в розділі «Філософія духу», у рубриках «суб'єктивний дух» (проблеми волі), «дійсний дух» (питання договору, злочину і покарання, закону) [5].

2. Діалектика обґрунтовується як єдиний універсальний метод пізнання, розкривається поняття і логіка процесу пізнання від абстрактного до конкретного [6].

3. Формулюється поняття права як фундаментальної категорії у філософії права і включається філософія права як філософська дисципліна у гегелівську філософську систему.

Третій етап творчої діяльності Гегеля (18171831 рр.). Останній етап, коли Гегель читає лекції із філософії права спочатку в Гедельбергському, а потім Берлінському університетах, що завершується написанням його фундаментальної праці «Філософія права» (вперше видано у 1820 р.), робота над якою продовжується до самої смерті (14 листопада 1831 р.). Офіційна назва роботи «Основи природного права і науки про державу. Основи філософії права».

Перейдемо безпосередньо до аналізу гегелівського розуміння права в контексті його філософської системи. Ми вже зауважили, що відповідно до гегелівської концепції філософська наука про право є частиною філософії, а саме тією частиною, що належить до філософії об'єктивного духу. При цьому «право як поняття за своїм становленим трактується поза наукою права, його слід розуміти як дане (аксіому), як абстракцію» [7, с. 60].

Право, відповідно до гегелівської діалектики, проходить шлях від абстрактного до конкретного, від інобуття до буття, тобто воно реалізується на практиці. Цей процес реалізації поняття права в дійсне право є ідеєю права. Субстанцією ж ідеї права і духу є категорія свободи. Отже, ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права і буття права, яке реалізується внаслідок об'єктивізації поняття [7].

Відмінність гегелівського підходу до вивчення права від більшості теоретичних концепцій позитивізму полягає в тому, що вони мають справу лише із законодавством, тобто з конкретним проявом права, яке є за своєю природою є здебільшого суперечливим. Завданням самої філософії права виступає осмислення думки, що лежить в основі права, тобто осмислення права як поняття, а також розкриття діалектики руху права від поняття до його об'єктивізації у суспільстві [7, с. 59].

Також поняття та ідея права у Гегеля нерозривно пов'язані з категорією волі і мислення, які тісно переплетені у своїй єдності з дійсністю [7, с. 70]. Саме це і відрізняє філософа від двох діаметрально- протилежних напрямів, які поняття «свобода волі» трактують як явище ідеальне, незалежне не тільки від дійсності, але і від мислення (Ф. Шелінг, І. Кант) та підпорядковують «волю» об'єктивній реальності як похідну від буття (К. Маркс).

У Гегеля «воля, яка нічого не вирішує, не є дійсна воля <...> лише завдяки рішенню людина вступає у дійсність <...> Різниця між мисленням і волею є лише різницею між теорією і практикою, але вони не представляють собою двох подібностей, оскільки воля є особливим способом мислення, вона є мислення, яке переміщує себе в наявне буття» [7, с. 68-69].

Гегель чітко розділяє поняття одиничної волі (волі однієї людини, яка не щонайменше ні проявити себе, ні тим більше реалізувати) та загальної волі (волі всіх мислячих людей). На думку мислителя, «лише загальна воля являється основою права, бо якби вона не була такою, то не існувало би ніяких дійсних законів, нічого, що могло би зобов'язувати всіх. Кожен зміг би вчиняти так, як йому завгодно, і не звертав би уваги на свавілля інших» [8, с. 27]. Звідси Гегель робить логічний висновок: «Те, що є правом тільки завдяки тому, що воно стає законом, отримує не тільки форму загальності, але також і свою істинну визначеність» [7, с. 247].

Але загальна воля, хоч і являє собою субстанцію, основу поняття й ідеї права, не є ще правом (у широкому філософському значенні). Загальна воля може стати правом лише за посередництва духу. А оскільки субстанцією духу є свобода, то і трансформація абстрактної загальної волі у право відбувається через розвиток духу або поєднання загальної волі зі свободою духу.

Як наслідок, Гегель виводить тезу про те, що «всесвітньо-історичний процес є нічим іншим, як розвитком поняття «свобода» [9, с. 422]. Свобода, таким чином, являється квінтесенцією цивілізації і права. Одночасно вона є серцевиною права. При цьому ми говоримо (маючи на увазі право) не про якусь абстрактну свободу, а конкретну, що міститься в об'єктивному дусі. Ця свобода може проявлятись у дійсності лише через такі інститути, як держава і право. Таким чином, «право, на думку Гегеля, - це царство реалізованої свободи» [7, с. 67].

Поняття «право» вживається у гегелівській філософії в таких основних значеннях:

1. Право як свобода (ідея права).

2. Право як ступінь і форма свободи (особливе право).

3. Право як закон (позитивне право) (див. Таблицю 3).

Розібравшись в анатомії поняття права, слід розкрити сутність його складових, зокрема детальніше проаналізувати такі структурні елементи абстрактного права, як сфери об'єктивного духу: власність та договір.

Що ж таке власність і яке місце вона займає в гегелівській ідеї права? На думку вченого, свою реалізацію поняття «свобода особи» насамперед знаходить у праві приватної власності. По-перше, за своєю природою люди є рівними, рівнимии як вільні особистості, рівними в їх праві на приватну власність, але не на розміри володіння власністю. По-друге, відчуження приватної власності, направлене проти особистої свободи, - несправедливе, як і позбавлення особи правоздатності. При цьому тільки через приватну власність особа може об'єктивізувати свою абстрактну волю, тобто надати їй реального вигляду. Але йдеться лише про конкретну одиничну річ, якою володіє особа як така, що перша вступила у володіння цією річчю, тобто помістила в неї свою волю [7, с. 108]. Це не стосується речей, які за своєю природою можуть належати всім. Рішення про приналежність речі всім може прийняти лише держава, але лише стосовно речей, які не належать особі. Держава має право відчужувати лише речі, які привласнені не конкретною, а колективною особою (юридичною), оскільки остання наділена не «особистою волею», а «колективною». А, згідно з Гегелем, «колективну, загальну волю» може реалізувати лише держава. При цьому держава має право відчуження речі не тільки на користь «іншої колективної волі», але й «індивідуальної волі», тобто особи [7, с. 105].

Анатомія права (свободи)

гегель право філософський

Оскільки особи, які володіють приватною власністю, і держава, якій належить загальна власність, можуть розпоряджатись нею, то дуже важливе значення має договір. Проте природа договору приватної особи і держави відмінна. Предметом договору одиничної особи може бути деяка одинична зовнішня (фізична) річ, учасниками - власники речі, що перебуває у приватній власності, які протистоять один одному. Тому договір указаних осіб - це їх свавілля стосовно речі [7, с. 128-129]. Далі Гегель розглядає різні види договорів (дарування, міни і т.д.).

Вище зазначалося, що основні політико-правові інститути, зокрема держава, містяться у Гегеля у сфері моральності. «Моральність є ідея свободи <...> поняття свободи, яке стало наявним буттям і природою самосвідомості» [9, с. 200].

Гегелівська тріада моральності: сім'я - громадянське суспільство - держава. Одночасно кожна зі складових має свою тріаду.

Не вдаючись до характеристики складових сім'ї, зауважимо, що право на зазначеній стадії розвитку моральності виступає у вигляді одиничного абстрактного права в собі.

Право на зазначеній стадії перетворюється з абстрактного в особливе, набуває об'єктивного формального виразу. Спочатку у формі права як закону - в його об'єктивному наявному бутті, те, що визнано всіма як право. Але право як закон не тотожне праву у широкому розумінні, оскільки в законі проявляється одиничне, яке може бути як істинним, так і помилковим, тому закон може бути правом, тільки якщо він є істинним. Потім - у формі наявного буття закону, тобто обов'язкового доведення закону до загального відома. «Розвішувати закони так високо, щоб їх не зміг прочитати ні один громадянин або похоронити їх у науковому апараті вчених книг, збірників <...> так, щоб знання чинного права ставало доступним лише тим, хто підходить до нього з достатньою освіченістю - все це однаково неправомірно» [7, с. 252-253]. І нарешті - у формі суду, де право у формі закону позбавляється суб'єктивного відчуття і за допомогою суду набирає всезагального виразу. І звідси місце суду в громадянському суспільстві: «Член громадянського суспільства має право тільки через суд добиватися оспорюваного ним правая [7, с. 258]. Тріада ж держави включає такі елементи:

Свого часу детальний аналіз розуміння державну філософсько-правовій спадщині Гегеля слугуватиме темою для подальших досліджень.

Висновки. У філософсько-правовому вченні Гегеля право розглядається як розвиток об'єктивного духу через його буття, сутність і поняття. Істинну ж природу об'єктивного духу неможливо осягнути поза межами аналізу змісту суб'єктивного та абсолютного духу. Такий розгляд права є комплексним, всебічним, теоретико-практичним. Право включене у загальний процес розвитку духу, розвиток об'єктивного духу і є розвитком права. Від абстрактного права через мораль до моральності право, розвиваючись, набуває нової якості, стає реальною свободою. Свобода також являється квінтесенцією цивілізації і права. Одночасно вона є основою права. При цьому маємо на увазі не якусь абстрактну свободу, а конкретну, що міститься в об'єктивному дусі. Ця свобода може проявлятись у дійсності лише через такі інститути, як держава і право.

Список використаних джерел

1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа / Г.В.Ф. Гегель. -М.: Наука, 2000. - 495 с.

2. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук/ Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1977. -Т. З: Философия духа. -1977. - 471 с.

3. Гегель ГВ.Ф. Работы разных лет:в2т. / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1970. -Т. 1.- 1970. -668 с.

4. ГегельГ.В.Ф. Политическиепроизведения/Г.В.Ф. Гегель.-М.: Наука, 1978.-439с.

5. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет: в 2т. / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1970. -Т. 1: Иенская философия духа. -1970. - С. 287-385.

6. Гегель ГВ.Ф. Сочинения: в 14т./ Г.В.Ф. Гегель. -М.: Мысль, 1937. -Т. 5: Наука логики. - 1937. -716 с.

7. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1990. - 524 с.

8. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет: в 2 т. / Г.В.Ф. Гегель. - М.: Мысль, 1973. - Т. 2: Философская пропедевтика. - 1973. - С. 7-212.

9. Гегель Г.В.Ф. Сочинения: в 14т./ Г.В.Ф. Гегель. - М.-Ленинград: Соцзкгиз, 1935. - Т. 8:Философия истории. - 1935.-471 с.

Размещено на Allbest.ru