Визначаючи юридичну силу актів міжнародних організацій, потрібно враховувати наявний у міжнародно-правовій літературі підхід, згідно з яким міжнародні організації є насамперед органами, що координують міжнародне співробітництво міждержавного характеру за допомогою нормативно-правових положень, які мають здебільшого рекомендаційний характер для держав-членів, що наближує їх до норм "м'якого" права [1, с.175].

Слід зазначити, що норми "м'якого" права за загальним правилом не встановлюють жорстких зобов'язань, як, наприклад, імперативні норми міжнародного права (jus cogens). Норми "м'якого" права не покликані створювати чіткі права й обов'язки, вони лише спрямовані на встановлення загального напрямку розвитку тих чи інших міжнародних відносин, що мають здебільшого політичний характер. Як справедливо зазначає Т.Р. Короткий, рекомендаційний характер таких норм права полягає в тому, що вони, не маючи обов'язкової сили, виявляють ознаки високої ефективності, оперативності й прийнятності завдяки практичному походженню [2, с.84]. Вони зумовлюють певні правові наслідки, що можуть знайти вияв у регулюючому впливі на розвиток національного законодавства [З, с.155] і мають дуже велике морально-політичне значення, оскільки поширюються практично на всю світову спільноту держав [4, с.82].

За взаємною згодою суб'єктів, яка закріплюється у статуті міжнародної організації, у координаційні зв'язки можуть бути введені субординацій^ елементи шляхом надання актам "м'якого" права юридично-зобов'язального характеру. Зокрема, як наголошує О. Є. Мавроматі, в останні десятиліття все помітнішими є спроби держав надати більш дієвий характер цим нормам права [5, с.558]. Це виражається, з одного боку, в тому, що держави прагнуть створити такі умови взаємодії, коли невиконання цих норм права спричиняє несприятливі економічні, політичні наслідки, а їх виконання, навпаки, приносить користь. З іншого боку, усе частіше почали створюватися різного роду механізми моніторингу, що стежать за виконанням державами-учасниками актів "м'якого" права.

Досліджуючи діяльність ОЕСР як однієї з найбільш авторитетних за своїм значенням регіональних міжнародних організацій, теоретики міжнародного права характеризують акти, що приймаються в рамках ОЕСР, переважно як акти "м'якого" права. Так, за підрахунком Н. Бонуччі, до сьогодні в рамках цієї Організації прийнято більше 220 документів. Науковець зауважує: "За винятком близько тридцятьох рішень і кількох міжнародних договорів, більшість правових інструментів ОЕСР лежать у сфері так званого "м'якого" права. Незважаючи на те, що ці положення не мають юридично обов'язкового статусу, вони демонструють спрямованість держав на подальшу співпрацю заради сталого соціально-економічного розвитку" [6, с.247]. Більше того, як зазначає Н. Бонуччі, саме такі норми найчастіше виконуються державами-членами й імплементуються в національне право шляхом внесення аналогічних за змістом норм до національного законодавства [6, с.248].

Із метою досягнення своїх цілей ОЕСР відповідно до положень ст. ст.5, 6 Конвенції про Організацію економічного співробітництва та розвитку від 14 грудня I960 р. [7] (далі - Конвенція) і власних Правил Процедури 2013 р. [8] приймає два основні види офіційних документів: рішення (decisions) і рекомендації (recommendations). Згідно зі ст.7 Конвенції такими повноваженнями наділена Рада Організації [7].

З урахуванням визначеної в цій статті мети варто зосередитися на аналізі рекомендацій, які згідно з Конвенцією та Правилами процедури уповноважена приймати Рада ОЕСР. Як свідчить практика, ці документи є результатом значної нормотворчої діяльності, що здійснюється експертами та фахівцями в рамках спеціалізованих комітетів і робочих груп цієї Організації.

Рекомендації Організації економічного співробітництва та розвитку згідно з правилом 18 Глави VI Правил Процедури Організації - це "рекомендації, прийняті Радою відповідно до положень 5,6,7 Конвенції, що подаються державам-членам на розгляд для можливості їх подальшого виконання, якщо це вважатиметься доречним" [8].

Відповідно до п.13 розділу II постанови Ради ОЕСР "Про прийняття рішень Радою та її Постійними комітетами" від 17 грудня 2014 р. [9] рекомендації Організації економічного співробітництва та розвитку приймаються Радою на основі консенсусу. Натомість правило 19 Правил Процедури визначає: "Якщо Рекомендація Ради (або її частина) не стосується певних Членів, то в тексті правового акта зазначаються Члени Організації, яких вони не стосуються, і умови, за яких Рекомендація (або її частина) може бути застосована, окрім випадків, коли зазначено інше" [8]. "Якщо Член Організації утримався від голосування під час прийняття Рекомендації, інші держави-члени можуть погодити, щоб Рекомендація застосовувалася між ними тимчасово, до висловлення думки вказаного Члена. Якщо держава-член "не приєднується до прийнятої Рекомендації протягом періоду, визначеного Радою, остання вирішує питання про обов'язковість положень правового акта для інших Членів, що приєдналися" (п. b правила 20 Правил Процедури). Відсутність держави-члена під час прийняття Рекомендації за умов, указаних у пункті b правила 20 Правил Процедури, не скасовує цю нову Рекомендацію [8].

З огляду на це можна зробити висновок, що хоча рекомендації не є формально обов'язковими для держав-членів, вони мають беззаперечний авторитет, адже висловлюють загальну позицію всіх членів Організації. Окрім того, незобов'язуючі міжнародно-правові документи ОЕСР дозволяють державам пристосувати взяті на себе обов'язки до конкретних обставин, що значно практичніше, ніж спроби уніфікувати в єдиному документі різноманітні та часто протилежні національні практики. Про це свідчать, зокрема, положення Рекомендації Ради ОЕСР про Модельну конвенцію Організації щодо податків на доходи й капітал від 23 жовтня 1997 р. (далі - Модельна конвенція ОЕСР) [10]. По-перше, приймаючи відповідну Рекомендацію, Рада вказує на те, що керувалася положеннями ст.5 Конвенції про Організацію економічного співробітництва та розвитку від 14 грудня I960 р. про можливість надавати рекомендації державам-членам. По-друге, Рада рекомендує урядам країн "під час укладення нових двосторонніх договорів чи перегляду вже наявних узгоджувати їх положення з Модельною податковою конвенцією в тлумаченні коментарів до неї", а "податковим органам слідувати коментарям до статей Модельної податкової конвенції з урахуванням їх змін під час застосування та тлумачення положень двосторонніх податкових договорів, які засновані на цих статтях" [10]. Таким способом держави отримують широкий простір для імплементації угоди з одночасним її пристосуванням до політичного й економічного середовища всередині країни, що підвищує ефективність правозастосування.

Варто також зазначити, що вказівки цієї Рекомендації можуть безпосередньо використовуватися як інструмент тлумачення договірних положень, навіть за відсутності безпосередніх посилань на таку можливість у самому договорі. Обґрунтованість такої тези підтверджується й практикою окремих держав. Так, Вищий суд Австралії в параграфі 10 рішення у справі Тіель проти Федерального Комісара з оподаткування визнає те, що Модельна конвенція ОЕСР і коментарі до неї не вимагають додаткового звернення до засобів національного чи міжнародного права для забезпечення свого регулюючого впливу [11].

Розроблене під егідою Організації Керівництво ОЕСР із трансфертного ціноутворення для мультинаціональних підприємств і податкових адміністрацій від 16 серпня 2010 р. (далі - Керівництво ОЕСР) також за допомогою рекомендаційних приписів орієнтує країни на уніфікований розвиток національного правового поля у сфері трансфертного ціноутворення [12]. Не будучи юридично обов'язковими, а лише допоміжними джерелами регулювання, багато положень правового акта були імплементовані до національного законодавства низки європейських країн, зокрема й не членів Організації. Як зазначає Л.В. Товкун, основні положення Керівництва ОЕСР знайшли відображення в податковому законодавстві таких держав, як Італія, Франція, Японія. При цьому вони були закріплені в законодавстві третіх держав, наприклад, Індії та Китаю [13, с.112].

У відповідь на зростаюче усвідомлення важливості ефективного корпоративного управління Рада Організації економічного співробітництва та розвитку прийняла низку вагомих у цій сфері актів рекомендаційного характеру [14, с.167]. Принципи корпоративного управління, затверджені Радою від 8 липня 2015 р. [15], і Керівні принципи корпоративного управління для державних підприємств, затверджені Радою від 8 липня 2015р. [16] (далі - Принципи ОЕСР), становлять частину більш широких зусиль на міжнародному рівні, що сприяють підвищенню прозорості, цілісності й верховенства закону у сфері корпоративного управління [23, с.13-37]. Варто зазначити, що саме в Принципах ОЕСР відображено першу ініціативу міжурядової організації створити основні елементи режиму ефективного корпоративного управління. І хоча положення цих документів мають рекомендаційний характер, у кінцевому підсумку виконання приписів правового акта - в інтересах самих же країн і товариств.

Органи влади центрального, регіонального та місцевого рівнів держав-членів ОЕСР усе частіше враховують екологічні критерії під час прийняття рішень про державні закупівлі. Схильність до такої практики знайшла відображення в Рекомендації Ради ОЕСР від 2 березня 2015 р. щодо поліпшення екологічних показників під час державних закупівель (далі - ЗДЗ) [17], положення якої спрямовані на уточнення, спрощення та вдосконалення законодавства держав-учасниць про державні закупівлі. Слід відзначити, що надання переваги придбанню товарів і послуг із покращеними екологічними характеристиками дозволяє країні сформувати ринок "зеленої" продукції, системно збільшувати його ринкову долю, що сприяє розвитку екологічних технологій, інновацій та інвестицій.

Варто зауважити, що ЗДЗ є добровільним механізмом, саме тому кожна держава самостійно визначає, якою мірою його застосовувати. Зокрема, в таких державах - членах Організації економічного співробітництва та розвитку, як Данія та Швеція, щорічний рівень зелених державних закупівель становить близько 40% від загальних бюджетних витрат, в Японії він сягає 90% [18]. Це свідчить про високий рівень дотримання кра - їнами-учасницями вимог рекомендаційного акта Організації.

Як правило, держзакупівлі найчастіше проводяться в таких сферах, як закупівля енергоефективних комп'ютерів і обладнання, електроавтомобілів, виробництво електроенергії з альтернативних джерел тощо. Наприклад, в Акті уряду Шотландії "Про реформу закупівель" (The Procurement Reform (Scotland) Act) 2014 p. зазначається, що "постачальники, які не дотримуються положень екологічного законодавства, можуть бути не допущені до здійснення продажів у Шотландії", а "розроблення товарів і послуг, бажаних з екологічного погляду, і використання вторинних (поновлюваних) матеріалів можуть становити конкурентну перевагу" [19].

Важливим досягненням ОЕСР у напрямі боротьби з відмиванням "брудних" грошей стало прийняття Базових сорока рекомендацій Групи з розроблення фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей від 16 лютого 2012 р. (далі - ФАТФ) [20]. Як зазначає Г.Д. Гамбаров, ФАТФ не тільки розробляє й удосконалює на постійній основі свої рекомендації для своєчасного відображення змін у світовій фінансовій системі, а й здійснює моніторинг дотримання встановлених нею принципів і норм. Крім того, Сорок рекомендацій ФАТФ передбачають перелік контрзаходів, які можуть застосовуватися до держав у разі недотримання рекомендацій [21, с.164].

Більше того, пряме посилання на зазначену рекомендацію щодо необхідності її дотримання міститься в п.10 розділу II Плану дій Глобальної контртерористичної стратегії ООН, затвердженої резолюцією 60/288 від 8 вересня 2006 р.: "Рекомендувати державам застосовувати всеосяжні міжнародні стандарти, втілені в Сорока рекомендаціях, що стосуються відмивання грошей, і дев'яти спеціальних рекомендаціях, що стосуються боротьби з фінансуванням тероризму, визнаючи, що державам може знадобитися допомога в їх здійсненні" [22].

Висновки