Конституційні засади юрисдикції цивільних судів

Анотація

Розкрито зміст і сутність конституційних засад юрисдикції цивільних судів. Проаналізовано підходи вчених щодо визначення поняття «юрисдикція». Через призму аналізу практики Європейського суду з прав людини у сфері застосування ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини досліджено ознаки «правового спору». Основну увагу зосереджено на розумінні ст. 124 Конституції України в новій редакції відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016р.

Ключові слова: юрисдикція; спір; спір про право; суд; судовий розгляд; цивільні права та обов'язки.

Раскрыты сущность и содержание конституционных основ юрисдикции гражданских судов. Проанализованы подходы ученых к определению понятия «юрисдикция». Через призму исследования практики Европейского суда по правам человека в сфере применения ст. 6 Конвенции о защите прав и основных свобод человека освещены признаки «правового спора». Ключевые слова: юрисдикція; спор; спор о праве; суд; судебное разбирательство; гражданские права и обязанности.

The article is devoted to the essence and content of the constitutional bases of jurisdiction of the civil courts. With the Law of Ukraine «On the Amendments to the Constitution of Ukraine (on the part of Justice)» the amendments to the Article 124 of the Constitution of Ukraine as for the determination of judicial jurisdiction are being introduced. Regarding the circumstances above in the scientific article the questions of the constitutional principles of civil courts jurisdiction are studied considering the legislator's modern view on the sphere of jurisdiction as the sphere of judicial organs activity which consider and resolve civil disputes. Keywords: jurisdiction; dispute; dispute on right; court; court consideration; civil rights and obligations.

Вступ

Постановка проблеми. Удосконалення процедури цивільного судочинства в Україні передбачає побудову такої моделі цивільного процесу, яка відповідає всім вимогам доступності правосуддя й забезпечує реалізацію права на справедливий судовий розгляд, а також можливості виправлення судової помилки. У комплексі це повинно забезпечити право особи на судовий захист, яке гарантоване Конституцією України. У цьому контексті важливого значення набуває проблема належної інстанційної організації системи цивільних судів, яка на сьогодні є дуже актуальною.

Закріплення на конституційному й законодавчому рівні сфери діяльності певних органів судової влади було предметом розгляду Конституційного Суду України, який у цілому схвалив розповсюдження юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі [1].

Законодавець значною мірою змінив підхід до нормативного закріплення компетенції судів щодо розгляду й вирішенню тих чи інших справ. Так, ст. 124 Конституції України в редакції Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р. [2], на відміну від раніше діючої норми вказаного нормативного акта, визначає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Аналіз досліджень і публікацій свідчить про значний науковий інтерес до дослідження судової юрисдикції цивільних судів та внесених конституційних змін у нормативне закріплення останньої. На дисертаційному рівні проблеми юрисдикції цивільних, господарських, адміністративних судів досліджувались, наприклад, Л. С. Анохіною, С. С. Василівим, О. В. Колісником, М. І. Черленяком та Д. М. Шадурою. Питання юрисдикції цивільних судів були предметом наукових розробок авторських колективів харківської процесуально-правової школи за загальною редакцією професора В.В. Комарова [3, с. 183-233; 4, с. 172-187].

Таким чином, тема цієї статті є надзвичайно актуальною, а її розкриття сприятиме підвищенню ефективності правового регулювання діяльності цивільних судів з огляду на сучасне конституційне закріплення юрисдикції цивільних судів відповідно до Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р.

Звідси, метою статті є аналіз змісту нормативних змін відносно встановлення нових меж юрисдикції цивільних судів з урахуванням вимог Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо права на належний суд.

юрисдикція цивільний суд правовий

Виклад основного матеріалу

Питання юрисдикції цивільних судів викликає значний науковий інтерес, особливо в контексті визначення сфери діяльності органів судової й державної влади, меж їх юрисдикції та компетенції.

У цивільному праві можна виокремити дві основні форми захисту порушених прав та інтересів осіб, що охороняються законом, а саме юрисдикційну та неюрисдикційну. На законодавчому рівні відсутнє визначення поняття «цивільна юрисдикція», а ЦПК України, відповідно до ст. 15, визначає лише категорії справ, що входять до компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Це, зокрема, справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства [5].

У зв'язку з цим, як уявляється, слід розмежувати такі поняття, як суд цивільної юрисдикції та органи цивільної юрисдикції. Цивільним кодексом України передбачено, що захист порушених цивільних прав та інтересів, що охороняються законом, може здійснюватися в судовій, адміністративній та нотаріальній формах. Кожен з органів може захищати тільки ті права, які віднесено до його повноважень, і тільки в межах, передбачених законом. На думку К. В. Гусарова, діяльність органів цивільної юрисдикції в широкому розумінні стосується реалізації прав (обов'язків) органу (посадової особи), які мають повноваження на розгляд справ у певній сфері суспільних відносин, зокрема цивільних [6, с. 85].

У той же час А. О. Янчук вважає, що органи державної влади, в тому числі й Президент України, не є учасниками захисту цивільних прав, натомість вони можуть брати безпосередню участь у створенні правової охорони. Захист цивільних прав за результатами діяльності зазначених органів стає вторинним наслідком реалізації компетенції. Більшість контролюючих органів, навіть серед наділених певними повноваженнями захисту цивільних прав, мають на меті забезпечення приписів законодавства певним колам осіб. Порушення підконтрольною особою суб'єктивного права конкретної особи для таких контролюючих органів є, насамперед, порушенням законодавства, додержання якого покликані контролювати ці органи. Порушення суб'єктивних прав конкретної особи слугує додатковим свідченням порушення законодавства, свідчить про певний ступінь його порушення, впливає на зміст заходу впливу на порушника тощо. У зв'язку з цим контролюючий орган вживає заходів щодо усунення порушення, внаслідок чого припиняється порушення законодавства, а потім усувається порушення суб'єктивного права. У цьому аспекті зазначені органи державної влади відрізняються від судів загальної юрисдикції, до основних завдань яких належить забезпечення кожному права на справедливий суд. Крім того, суд має можливість формувати судову практику, яку учасники цивільних відносин зобов'язані враховувати, а судовий примус, гарантований державною виконавчою службою, нині має найбільший коефіцієнт корисної дії порівняно з іншими формами захисту прав [7, с. 65].

У свою чергу суд цивільної юрисдикції є органом судової влади, уповноваженим вирішувати цивільні справи, визначені ст. 15 ЦПК України. З поняттям «юрисдикція» тісно пов'язаний термін «компетенція», зміст якого визначений у вищевказаній нормі ЦПК України.

Проте, а чи можна ототожнювати поняття «юрисдикція» та «компетенція», виходячи з їх нормативного закріплення у гл. 2 ЦПК України? На думку Н. М. Бессараб, дані поняття не є синонімічними у своїх значеннях. Для встановлення співвідношення понять «компетенція суду» та «юрисдикція суду» науковець використовує поділ компетенції на види, а саме: функціональну, предметну та територіальну. Зокрема, авторка підкреслює, що предметною компетенцією називають сукупність предметних повноважень, тобто, повноважень, що спрямовані на здійснення органом своїх функцій щодо певного кола об'єктів (предметів). Вона цілком слушно наголошує, що саме предметна компетенція суду щодо розгляду правових спорів та вирішення інших правових питань є його юрисдикцією [8, с. 13].

Однак, як зазначає К. В. Гусаров, юрисдикція хоча і пов'язана з суміжним поняттям «компетенція», але їх ототожнювати не можна. За своїми суттєвими ознаками юрисдикція характеризує судову владу з точки зору повноважень суду щодо розгляду і вирішення цивільних справ. Що стосується компетенції, то вона є більш широким поняттям. Компетенція визначає перш за все функції суду при здійсненні правосуддя. У цьому розумінні змістом компетенції суду є здійснення ним правосуддя у цивільних справах. Таким чином, компетенція характеризує орган судової влади з точки зору системи його повноважень і ролі як органу правосуддя. Вона складається із функцій суду зі здійснення правосуддя у цивільних та інших справах, предметів юрисдикції і методів здійснення судом своїх функцій. Отже, юрисдикція є елементом компетенції й владними повноваженнями суду з розгляду і вирішення цивільних справ, що включає в себе як складову й інститут підсудності [9, с. 897].

К. В. Гусаров вважає, що діяльність органів судової влади пов'язана не тільки з вирішенням і розглядом спорів про право цивільне і правових конфліктів. Щодо цього вчений наводить приклад, що у справах окремого провадження в цивільному процесі правосудний характер діяльності суду визначається предметом судового розгляду. З ним пов'язана і специфічна процедура (форма) судочинства. Діяльність суду в цьому провадженні має установчий характер, оскільки при розгляді цивільних справ у порядку окремого провадження не повинен мати місце спір про право цивільне. Предметом діяльності суду в окремому провадженні є встановлення юридичних станів або органів, що мають юридичне значення у передбаченій процесуальній формі і за відсутності, як згадувалося вище, спору про право цивільне [10, с. 18].

Слід зазначити, що юрисдикцію цивільних судів можна охарактеризувати як предметну компетенцію судів щодо розгляду та вирішення цивільних справ, визначену цивільно-процесуальним законодавством.

Конституційні вимоги щодо поширення юрисдикції судів на будь-який юридичний спір пов'язуються з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (далі - ЄКПЛ). Відповідно до неї кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, що вирішить спір (виділено нами. - І. Л.) щодо його прав та обов'язків цивільного характеру [11].

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, слід зазначити, що застосування ст. 6 ЄКПЛ у цивільних правовідносинах насамперед залежить від наявності «спору». Спір має стосуватися «прав та обов'язків», які хоча б суперечливо, але мають визнаватися національним законодавством. І ці «права та обов'язки» мають бути «цивільними» згідно з ЄКПЛ, хоча вказаною нормою не передбачається їх особливий зміст у законодавстві держав-учасниць ЄКПЛ. Проте у справі «Феррадзіні проти Італії» ЄСПЛ також зазначив, що лише факт того, що спір є «матеріальним» за своїм характером, не є підставою для застосування ст. 6 ЄКПЛ у частині цивільних прав та зобов'язань [12].

Спір може стосуватися не лише існування права, але й сфери його застосування чи порядку, в якому воно має бути використано, а також і фактичних обставин справи [13].

З аналізу рішення ЄСПЛ у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» можна дійти таких висновків. При існуванні спору стосовно «цивільних прав та обов'язків» ст. 6 Конвенції гарантує особі право подати на розгляд суду скаргу, що стосується її прав та обов'язків. Таким чином, у цій нормі представлено «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле. До цього додаються гарантії ст. 6 § 1 ЄКПЛ стосовно як організації та складу суду, так і розгляду справи. Загалом ці права є складовими «права на справедливий судовий розгляд» [14].

Так, на думку Т. І. Фулей, ст. 6 ЄКПЛ відсилає до «цивільних прав та обов'язків». Однак для того, щоб відповідні положення вказаної статті могли бути застосовані в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнано у внутрішньому законодавстві, має йтися про реальний і серйозний спір, який повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів [15].

На нашу думку, вичерпного переліку, які саме права та обов'язки є «цивільними» у сенсі ЄКПЛ, не існує. ЄСПЛ приймає рішення щодо можливості застосування ст. 6 ЄКПЛ до тих чи інших справ, кожного разу вирішуючи, чи підпадають обставини справи під розуміння цивільних прав особи.

Виходячи з розуміння автономного тлумачення, Т. А. Цувіна навела такі критерії щодо визначення поняття «цивільні права та обов'язки»:

1) відсутність у внутрішньому законодавстві держави відповідного права виключає можливість поширення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на справу, навіть якщо на аналогічні справи проти інших держав, де таке право передбачене внутрішнім законодавством, ця стаття поширюється. Наприклад, у справі «Гутфройнд проти Франції» заявник скаржився на те, що його було обвинувачено в незначному правопорушенні, однак було відновлено в наданні правової допомоги. Досліджуючи питання про можливість поширення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на цю скаргу в аспекті «цивільних прав та обов'язків», ЄСПЛ дійшов висновку про неможливість такого застосування, оскільки на рівні національного законодавства була передбачена лише можливість отримання правової допомоги, а не право на таку допомогу щодо категорії цих справ;

2) у справі має існувати спір про право та наявність прямого зв'язку між спором та оспорюваним правом. Спір може стосуватися не тільки фактичного існування права, однак і меж, способів його реалізації, зачіпати питання як факту, так і права;

3) у результаті вирішення спору має відбуватися визначення цивільних прав та обов'язків;

4) певні права та обов'язки мають тлумачитися ЄСПЛ саме як цивільні [16, с. 235].

В. В. Лутковська пише, що ЄСПЛ узагальнив прецедентну практику щодо поняття «спір» таким чином:

1) слово «спір» має тлумачитись у реальному сенсі (а не формальному);

2) спір повинен відноситись не тільки до «реально існуючого права», але й до наміру або засобу, у який воно повинно бути реалізовано;

3) спір має бути реальним та мати серйозне підґрунтя;

4) цивільні права та обов'язки мають бути аспектом (одним із аспектів) спору, щоб підпадати під гарантії, проголошені у ст. 6 ЄКПЛ [17].

Оскільки спір про право не належить ні до правопорушення, ні до охоронного правовідношення, обґрунтованою видається позиція Ю. В. Білоусова, який зазначає, що спір про право характеризує такий стан правовідносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов'язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання [18, с. 47]. Аналогічної думки дотримується і М. М. Ненашев, за якою спір про право є «об'єктивно виражене протиріччя волевиявлень двох сторін, яке складається з вимоги юридичного характеру однієї сторони (адресант), якій протистоїть правове положення іншої сторони (адресата), що перешкоджає фактичному задоволенню цієї вимоги» [19, с. 9-10].