Розподіл майна між учасниками при ліквідації підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розподіл майна між учасниками при ліквідації підприємства

П.О. Повар,

асистент та здобувач кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Розподіл майна між учасниками підприємства є однією з прикінцевих стадій загальної процедури ліквідації підприємства (не пов'язаної з банкрутством). Окремі питання правового регулювання ліквідації підприємств за загальною процедурою, що не пов'язана з банкрутством, висвітлені у роботах О.М. Вінник, О.Р. Кібенко, В.М. Кравчука, І.М. Кучеренко, О.В. Титової, В.С. Щербинин та ін. Разом з тим, динамічний розвиток вітчизняного законодавства обумовлює актуальність подальших правових досліджень. Більш поглибленого теоретичного дослідження потребують, зокрема, питання розподілу майна підприємства, що ліквідується, між його учасниками. Вбачається, що ці питання недостатньо повно висвітлені у спеціальній літературі.

Метою цієї статті є дослідження особливостей правового регулювання розподілу майна підприємства, що ліквідується, між його учасниками, виявлення недоліків чинного законодавства та розроблення пропозицій щодо його вдосконалення, а також формулювання теоретичних положень.

Загальні положення щодо розподілу майна у разі ліквідації підприємства закріплені у ч. 4 ст. 61 Господарського кодексу (далі - ГК), відповідно до якої майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника. На нашу думку, положення ч. 1 ст. 61 ГК некритично запозичене з попереднього законодавства (п. 7 ст. 36 Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., п. 6 ст. 39 Закону «О предприятиях в СССР» от 4 июня 1990 г.). Якщо виходити з правового розуміння терміна «власник», то його вживання у контексті ч. 1 ст. 61 ГК коректно лише стосовно унітарних підприємств-невласників. Так, у випадку ліквідації державних підприємств державне майно, що залишилося після їх ліквідації, є об'єктом державної власності (ч. 1 ст. 3 Закону «Про управління об'єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р.).

Використання майна державного підприємства, що залишилося при його ліквідації, слід розглядати як реалізацію функцій з управління державним майном з боку органу управління, у сфері якого перебуває державне підприємство. Таке використання здійснюється шляхом передачі на баланс органу управління або іншої державної організації відповідно до рішення (вказівки) згаданого органу управління. Схожою до правової регламентації державного підприємства є правова регламентація використання майна комунального унітарного підприємства, що залишилося після задоволення вимог його кредиторів. Власником майна комунального унітарного підприємства є відповідна територіальна громада.

Системний аналіз положень ГК дає підстави вважати, що термін «власник» вживається швидше в економічному, аніж у правовому розумінні. Це допускає його широке тлумачення, в силу якого під власником можна розуміти також засновника або учасника унітарного підприємства - власника.

У Цивільному кодексі України (далі - ЦК) питання розподілу майна між учасниками юридичної особи врегульовано диспозитивною нормою, відповідно до якої майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (ч. 4 ст. 111). Норма ЦК є більш загальною, аніж положення ч. 4 ст. 61 ГК, оскільки вона стосується будь-яких юридичних осіб (у тому числі негосподарських організацій), а не лише суб'єктів підприємницької діяльності.

Узагальнюючи положення чинного законодавства, вважаємо, що виходячи з особливостей майнових відносин у сфері господарювання та статусу підприємства як суб'єкта господарювання у разі ліквідації підприємства майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, повинно передаватися або його учасникам - у корпоративних підприємствах, або учаснику (засновнику, власнику) чи використовуватися за його вказівкою - в унітарних підприємствах.

Слід підкреслити, що в окремих випадках законодавець встановлює, що розподілу між учасниками підлягають грошові кошти (ст. 21 Закону «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., ч. 4 ст. 91 ГК, ч. 2 ст.139 ЦК), хоча в інших нормах - як загальних (ст. 111 ЦК, ст. 61 ГК), так і спеціальних (ст. 109 ГК), йдеться про розподіл майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів. Ми підтримуємо викладену в літературі позицію, згідно з якою перевага надається вживанню терміна «майно» замість термінів «грошові кошти» чи «кошти».

Стосовно окремих організаційно-правових форм підприємств правила розподілу майна між учасниками підприємства визначаються спеціальними нормами. Щодо господарських товариств визначаються строки розподілу майна між учасниками та гарантії задоволення вимог кредиторів. Так, при ліквідації господарського товариства його учасники мають право на одержання частини майна товариства у порядку, передбаченому ст. 21 Закону України «Про господарські товариства» та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію (очевидно, йдеться про інформацію про рішення про ліквідацію). У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій.

Слід зауважити, що законодавству відомі приклади використання інших засад регулювання черговості задоволення вимог кредиторів та учасників тих суб'єктів господарювання, які, на нашу думку, не повинні визнаватися підприємствами. Так, у разі ліквідації корпоративного інвестиційного фонду (це інститут спільного інвестування, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування) кошти, отримані від реалізації його активів, у першу чергу розподіляються між акціонерами, які не є засновниками фонду, пропорційно кількості акцій, що їм належать, у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі недостатності коштів для викупу акцій за вартістю чистих активів корпоративного інвестиційного фонду у акціонерів, які не є засновниками фонду, різниця відшкодовується за рахунок частини коштів, що належить засновникам. У другу чергу вносяться обов'язкові платежі до Державного бюджету України, після чого задовольняються вимоги кредиторів (ст. 21 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.

Відсутність майна після розрахунків з кредиторами або ж його недостатність призводять до втрати учасником можливості отримати належну йому частину майна підприємства при його ліквідації. У цьому дістає вияв інвестиційний ризик учасника, його «опосередкована» відповідальність, що означає понесення ним ризику збитків, пов'язаних з діяльністю підприємства, у межах вартості внесеного ним вкладу.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 3 ст. 110 ЦК, ст. 51 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 30.06.1999 р. (далі - Закон від 30.06.99 р.), у разі недостатності майна підприємства, що ліквідується, для задоволення вимог кредиторів запроваджується процедура банкрутства. На відміну від цього правила, у разі недостатності майна підприємства для задоволення вимог учасників справа про банкрутство не порушується, а відтак, правила розподілу майна між учасниками в межах загальної процедури ліквідації повинні бути застосовані у випадку недостатності майна для повного задоволення вимог учасників.

Деякі організаційно-правові форми корпоративних підприємств вирізняються специфічним суб'єктним складом учасників, що зумовлює виділення їх в окремі групи (категорії) залежно від їх правового статусу. Відмінності у правовому статусі учасників при розподілі майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, мають місце для повних учасників та вкладників у КТ, власників простих та власників привілейованих акцій в АТ, членів та асоційованих членів виробничого кооперативу. Ці відмінності дістають вияв у: 1) встановленні, послідовності (черговості) задоволення вимог кожної з груп учасників; 2) наданні їм різних за змістом та обсягом прав на частину майна підприємства, що ліквідується.

Відомо, що вкладники, власники привілейованих акцій, асоційовані члени виробничого кооперативу позбавлені або ж суттєво обмежені в управлінських правах (власники привілейованих акцій наділяються окремими управлінськими правами згідно із ст. 26 Закону «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. (далі - Закон про АТ). Засобом досягнення (забезпечення) необхідного балансу інтересів різних груп є закріплення у законодавстві пріоритету в задоволенні вимог згаданих учасників перед іншими (відповідно, повними учасниками, власниками простих акцій, членами виробничого кооперативу). З іншого боку, права тих учасників, які мають пріоритет у черговості задоволення їх вимог, на майно підприємства обмежуються. Обсяг їх майнових прав визначається: 1) обсягом (розміром) їх майнової участі у підприємстві (розміром вкладу для вкладників КТ, розміром ліквідаційної вартості привілейованих акцій, розміром пайового внеску для асоційованих членів виробничого кооперативу); 2) частиною прибутку підприємства, нарахованого (оголошеного), але не виплаченого учасникові, а також розміром інших виплат.

Процедура ліквідації акціонерного товариства передбачає більш ускладнений порядок задоволення вимог його учасників (акціонерів). У межах групи власників привілейованих акцій можливий їх поділ на підгрупи, основою якого є розміщення привілейованих акцій різних класів (з різним обсягом прав). Умовою їх розміщення є черговість виплати з майна товариства, що ліквідується, для кожного класу привілейованих акцій, розміщених акціонерним товариством, яка встановлюється статутом товариства (ч. 8 ст. 6 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.; ч. 2 ст. 26, абз. 2 ч. 2 ст. 89 Закону про АТ).

Розглядаючи питання розподілу майна між учасниками підприємства необхідно звернути увагу на проблему співвідношення категорій (понять) учасників та кредиторів підприємства.

У літературі мають місце недостатньо чіткі та суперечливі твердження щодо статусу власників привілейованих акцій, а також вкладників КТ при розподілі майна. В одному з джерел зазначається, що, хоча у ст. 112 ЦК прямо не передбачено включення до черговості задоволення вимог учасника щодо повернення вкладів до статутного капіталу, таке правило передбачене спеціальною нормою Закону від 30.06.99 р. Стверджується, що відповідно до черговості, встановленої у ст. 112 ЦК, вимоги вкладників задовольняються у четверту чергу. Проте далі, виходячи з положень ч. 2 ст. 139 ЦК, вказується, що «їх не слід відносити до кредиторів командитного товариства». Водночас, поряд зазначається, що «акціонери - власники привілейованих акцій є кредиторами акціонерного товариства».

Насамперед, вельми спірною виглядає аргументація такої позиції. Відповідно до ст. 31 Закону від 30.06.99 р. до вимог, що підлягають задоволенню у п'яту чергу, віднесено вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства. Як зазначає В.В. Джунь, до цих вимог належать виключно (курсив наш. - П. П.) вимоги власників акцій трудових колективів і акцій підприємств (організацій). Права за цими видами акцій не належать до корпоративних прав, і на сьогодні пред'явлення зазначених вимог є неможливим2, оскільки згідно із ст. 1 Постанови Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. всі емітовані до введення в дію цього Закону акції трудових колективів і акції підприємств (організацій) можуть обертатися протягом п'яти років починаючи з 1 січня 1992 р. згідно із умовами їх випуску. До закінчення вказаного строку підприємства (організації), що випустили такі акції, повинні купити їх або замінити іншими цінними паперами, передбаченими цим Законом. майно банкрутство кредитор

На нашу думку, прикладом втілення помилкової позиції у питанні співвідношення категорій (понять) учасників та кредиторів є положення новоприйнятого Закону про АТ. До його прийняття питання про розподіл майна між акціонерами залишалося поза межами законодавчого регулювання.

Закон про АТ встановлює правила розподілу майна АТ, що ліквідується, як між кредиторами, так і між акціонерами. Ці правила передбачають дев'ять черг задоволення вимог кредиторів та акціонерів товариства у разі ліквідації платоспроможного АТ. Згідно з ч. 1 ст. 89 Закону про АТ у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи (очевидно, йдеться про АТ, а не про юридичну особу в цілому. - П. П.) вимоги її кредиторів та акціонерів задовольняються у такій черговості: у першу чергу - вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу - вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора щодо плати за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; у третю - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); у четверту - виплати нарахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями; у п'яту - виплати за привілейованими акціями, які підлягають викупу відповідно до ст.68 цього Закону; у шосту - виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій; у сьому - виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до ст. 68 цього Закону; у восьму - розподіл майна між акціонерами - власниками простих акцій товариства пропорційно до кількості належних їм акцій; у дев'яту - всі інші вимоги (курсив наш. - П. П.).

Аналіз ч. 1 ст. 89 Закону про АТ дозволяє дійти висновку, що її норми суперечать положенням ЦК щодо ліквідації юридичних осіб.

У статтях 110-112 ЦК, присвячених ліквідації юридичної особи, законодавець розмежовує поняття кредитора та учасника юридичної особи. Таке розмежування встановлюється і в інших положеннях законодавства (ч. 4 ст. 61, ч. 4 ст. 91 ГК, ст. 21 Закону «Про господарські товариства» тощо). Це дає підстави для висновку про необхідність виокремлення випадків вживання терміна «кредитор», по-перше, у традиційному (широкому) розумінні, по-друге, у вузькому розумінні - в межах процедури ліквідації, що не охоплює учасників підприємства (юридичної особи). Виходячи з традиційного (класичного) визначення поняття кредитора учасники як особи, що мають право вимоги до підприємства, вважаються його кредиторами (кредиторами у широкому розумінні). У силу такого розмежування понять кредитора та учасника закріплюється різна послідовність (черговість) задоволення їх вимог у разі ліквідації підприємства (юридичної особи). Такий порядок передбачає задоволення вимог учасників підприємства лише після задоволення вимог кредиторів (у вузькому розумінні) підприємства (ч. 4 ст. 61 ГК, ч. 3 ст. 111 ЦК). Положення ч. 1 ст. 112 ЦК, що встановлюють черговість задоволення вимог кредиторів, не поширюються на учасників підприємства. Більше того, на нашу думку, будь-які вимоги учасників, які випливають з їх участі у підприємстві (в тому числі вимоги щодо виплати оголошеної (нарахованої), але невиплаченої частини прибутку), повинні задовольнятися лише після розрахунків з кредиторами (у вузькому розумінні).

Законоположенням, що встановлюють наведений порядок задоволення вимог учасників, кореспондують норми, які покладають на учасників (акціонерів) ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості їх вкладів (акцій, що їм належать) (ч. 2, ч. 3 ст. 80 ГК, ч. 2 ст. 152 ЦК, ч. 1 ст. 140 ЦК, абз. 2 ч. 2 ст. 3 Закону про АТ).

Порівняльний аналіз ч. 1 ст. 111 ЦК та ч. 1 ст. 89 Закону про АТ свідчить, що першій-третій чергам вимог кредиторів за ЦК відповідають перша - третя черги вимог кредиторів за Законом про АТ, а четвертій черзі вимог кредиторів за ЦК - дев'ята черга «всіх інших вимог» за Законом про АТ. Дев'ята черга за останнім, за якою задовольняються «всі інші вимоги», є «об'єднувальною» для всіх інших вимог як кредиторів, так і акціонерів.

Вважаємо, що законодавець у ч. 1 ст. 89 Закону про АТ припустився помилки, поставивши вимоги акціонерів (які віднесені до четвертої-восьмої черг за Законом про АТ) перед вимогами кредиторів четвертої черги (відповідно, до черговості за ЦК), таким чином надавши акціонерам пріоритет у задоволенні їх вимог перед зазначеною категорією кредиторів АТ. Недоречність такого правила виявляються також у тому, що виходячи з встановленої у Законі про АТ черговості кредиторам та акціонерам дев'ятої черги за жодних обставин не залишиться майна, оскільки за правилами попередньої (восьмої) черги все майно буде розподілено між акціонерами - власниками простих акцій товариства пропорційно кількості належних їм акцій.

Зміст ст. 89 Закону про АТ викликає й інші запитання. Якщо вона встановлює черговість задоволення вимог кредиторів та акціонерів у разі ліквідації лише платоспроможної юридичної особи (тобто АТ), то, по-перше, незрозуміло, як діяти у разі недостатності майна для задоволення вимог акціонерів, оскільки лише у разі недостатності майна для задоволення вимог кредиторів повинен здійснюватися перехід до процедури банкрутства, як це випливає з ч. 3 ст. 110 ЦК та ч. 1 ст. 51 Закону від 30.06. 99 р. По-друге, наведене положення ч. 1 ст. 89 Закону про АТ, яке стосується лише випадку ліквідації платоспроможних АТ, суперечить правилам, що містяться у цій самій статті і встановлені на випадок недостатності майна для задоволення вимог кредиторів. Йдеться про абз. 3 ч. 2 ст. 89 Закону про АТ, згідно з яким у разі недостатності майна товариства, що ліквідується, для розподілу між усіма кредиторами (акціонерами) відповідної черги майно розподіляється між ними пропорційно сумам вимог (кількості належних їм акцій) кожного кредитора (акціонера) цієї черги.

Наведене доводить необхідність вдосконалення положень Закону про АТ, присвячених ліквідації акціонерного товариства.

Вважаємо непотрібним відтворення у Законі про АТ положень, що стосуються черговості кредиторів, оскільки остання передбачена у ч. 1 ст. 112 ЦК. Таке дублювання правових норм є зайвим з точки зору економії нормативного матеріалу та забезпечення одноманітності регулювання. Крім того, на жаль, воно поєдналося з помилковим змішуванням у єдиній черговості вимог кредиторів та акціонерів. На нашу думку, у ст. 89 Закону про АТ - як у назві статті, так і в її змісті - має йтися про правила розподілу майна АТ лише між його акціонерами.

З огляду на викладене пропонуємо внести такі зміни до ст. 89 Закону про АТ.

1. Викласти назву ст. 89 та її ч. 1 у новій редакції:

«Стаття 89. Розподіл майна акціонерного товариства, що ліквідується, між акціонерами

1. Майно, що залишилося після розрахунків з кредиторами, розподіляється ліквідаційною комісією між акціонерами у такій черговості:

у першу чергу здійснюються виплати нарахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями;

у другу чергу - виплати за привілейованими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

у третю чергу - виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій;

у четверту чергу - виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

у п'яту чергу - розподіл майна між акціонерами - власниками простих акцій товариства пропорційно кількості належних їм акцій».

2. Вилучити з тексту ч. 2 ст. 89 слова «кредиторів», «кредиторами», «кредитора».

Розглянемо особливості правового регулювання розподілу майна між учасниками командитного товариства (КТ), яке, на нашу думку, потребує вдосконалення.

Чинне законодавство встановлює, що вкладник КТ має право вимагати першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства (п. «г» ч. 1 ст. 79 Закону «Про господарські товариства», п. 4 ч. 2 ст. 137 ЦК). Мається на увазі переважне право стосовно повних учасників, що підтверджується змістом ч. 2 ст.139 ЦК та ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства».

У літературі викладені різні погляди щодо прав учасників КТ на майно товариства. Відповідно до одного з них як вкладникам, так і повним учасникам повертаються їх вклади. На думку О. Титової, відповідно до ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства» вкладники мають право на першочергове отримання ними частки (курсив наш. - П. П.) при розподілі майна товариства між учасниками2. Іншого погляду дотримується І. М. Кучеренко, яка вважає, що повні учасники командитного товариства не мають права на повернення їм вкладів, тому вказівка ч. 2 ст. 139 ЦК на те, що вкладники мають переважне право на одержання вкладів є неправильною3.

На нашу думку, насамперед викликає критичне зауваження вживання законодавцем у наведених нормах терміна «вклад». Як зазначається у ч. 2 ст. 115 ЦК, вкладами до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову вартість, якщо інше не встановлено законом. Така сама норма закріплена у ч. 1 ст. 13 Закону «Про господарські товариства». Спеціальною нормою встановлено обмеження щодо кола об'єктів, які можуть вносити до складеного капіталу КТ його вкладники. Відповідно до ст. 78 Закону «Про господарські товариства» вкладник може вступити до КТ шляхом внесення грошових або матеріальних внесків. У силу наведеного, виходячи з буквального тлумачення, правило про повернення вкладнику його вкладу, встановлене у п. «г» ч. 1 ст. 79, ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства» та у п. 4 ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 139 ЦК, означає, що йому (вкладнику) повинно бути повернуто саме те майно, яке він вніс як вклад.

На нашу думку, таке правило не можна вважати вдалим. Уявляється, що має йтися про право на повернення (передачу) вкладнику грошей чи іншого майна товариства у розмірі вартості його вкладу (інакше кажучи, грошового та/або майнового еквівалента його вкладу), а не про повернення вкладу. Адже після внесення вкладу до товариства останнє стає його власником (п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК; ст. 12 Закону «Про господарські товариства») і може розпоряджатися вкладом на власний розсуд. Внаслідок цього, по-перше, малоймовірно, що майно, внесене як вклад, може залишатися у товариства до стадії розрахунків з учасниками. По-друге, вартість майна, внесеного як вклад, може змінюватися в силу різних факторів (наприклад внаслідок фізичного чи морального зношення при експлуатації основних засобів, що були вкладом учасника, тощо).

З урахуванням положень ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства» відмінності у правовому статусі учасників КТ на стадії розподілу майна між ними полягають у такому:

вимоги вкладників задовольняються у першу чергу, і обсяг їх вимог обмежується розміром вартості їх вкладу;

вимоги повних учасників задовольняються у другу чергу (після задоволення вимог вкладників), а обсяг їх вимог не обмежується розміром вартості їх вкладу, оскільки серед повних учасників розподіляється все майно товариства, що залишається після задоволення вимог вкладників.

Відповідно до ч. 2 ст. 139 ЦК за недостатності коштів (краще - майна. - П. П.) товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства. Подібне положення міститься у ч. 3 ст. 83 Закону, яка встановлює правила розподілу відповідно до долі вкладників у майні товариства (курсив наш. - П. П.). Однак вона має недоліки - по-перше, в ній вживається русизм «доля» замість терміна «частка», по-друге, не узгоджена з ЦК конструкція «долі (частки) у майні товариства», адже частка визначається у складеному капіталі товариства.

На рівні закону безпосередньо не врегульовано питання стосовно умов розподілу майна КТ, що ліквідується, серед повних учасників. Його регулювання віднесено законодавцем на локальний рівень. Відповідно до ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства» майно, що залишилося після задоволення вимог вкладників, розподіляється між повними учасниками у порядку і на умовах, передбачених законом та засновницьким договором (меморандумом). Вбачається, що наведені положення потребують вдосконалення, оскільки прогалини у локальному регулюванні зумовлюватимуть проблеми при правозастосуванні.

Вважаємо за доцільне встановити у законі правило, згідно з яким майно КТ, що ліквідується, розподіляється між повними учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства. Таким чином буде забезпечена уніфікованість регулювання майнових питань шляхом встановлення єдиного масштабу визначення обсягу майнових прав повних учасників товариства. При цьому необхідно мати на увазі особливості врегулювання у законодавстві питань, пов'язаних із визначенням розміру частки. Воно допускає, що учасники товариства (як учасники ПТ, так і повні учасники КТ) у засновницькому договорі (меморандумі) «вільні визначати співвідношення часток виходячи з будь-яких підстав». Як зауважує І. Кучеренко, ЦК не ставить розмір вкладу у пряму залежність від розміру частки і, «напевно, в цьому є сенс, оскільки повне та командитне товариства потребують особистої участі учасників в їх діяльності, хоча б для ведення їх справ чи несення додаткових зобов'язань». Уявляється, що така аргументація допустима лише стосовно повних учасників КТ, тоді як розмір часток вкладників у складеному капіталі має визначатися (бути пропорційним) лише розміром їх вкладу до складеного капіталу товариства.

На нашу думку, потребує врегулювання питання щодо черговості задоволення вимог вкладників стосовно нарахованої (оголошеної), але не виплаченої частини прибутку товариства. У зв'язку з цим доречною уявляється аналогія з відповідним правом власника привілейованих акцій.

У п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦК вперше на законодавчому рівні закріплено, що вкладник командитного товариства має право одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом). Оскільки законодавець не згадує про зазначені вимоги вкладника у нормах, що визначають порядок та черговість задоволення вимог учасників КТ (ч. 2 ст. 139 ЦК, ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства»), то можна припустити, що такі вимоги відносяться до четвертої черги вимог кредиторів юридичної особи згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК. Однак, на нашу думку, кредитори КТ повинні мати переваги перед вкладниками товариства незалежно від виду вимог останніх. Видається несправедливою ситуація, за якої вимоги кредиторів можуть бути не повністю задоволені в силу віднесення до однієї черги з ними вимог вкладників щодо отримання ними нарахованої, але невиплаченої частини прибутку товариства. Хоча вкладники і не беруть участі в управлінні товариства (ст. 136 ЦК, ст. 81 Закону «Про господарські товариства»), але вони, як і повні учасники, повинні нести ризики можливої недостатності майна для задоволення їх вимог (у тому числі і щодо нарахованої, але невиплаченої частини прибутку товариства) після задоволення вимог кредиторів.

Наведені міркування та висновок щодо порядку задоволення вимог вкладників КТ підтверджують наш загальний висновок, що будь-які вимоги учасників, які випливають з їх участі у підприємстві (товаристві), в тому числі вимоги щодо виплати нарахованої (оголошеної), але невиплаченої частини прибутку, повинні задовольнятися після завершення розрахунків з кредиторами підприємства (товариства).

Враховуючи вищевикладене вважаємо за доцільне:

1) викласти ч. 2 ст. 139 ЦК у новій редакції: «У разі ліквідації командитного товариства майно, що залишилося після розрахунків з кредиторами, розподіляється між його учасниками в порядку та на умовах, передбачених цим Кодексом, іншим законом та/або засновницьким договором (меморандумом) у такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги вкладників щодо оголошеної (нарахованої), але несплаченої частини прибутку товариства;

у другу чергу - вимоги вкладників щодо повернення їм частини майна товариства у розмірі вартості їх вкладу;

у третю чергу - розподіл майна між повними учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.

У разі недостатності майна товариства, що ліквідується, для повного задоволення вимог вкладників відповідної (першої або другої) черги, майно розподіляється між ними пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства»;

2) привести ч. 3 ст. 83 Закону «Про господарські товариства» у відповідність до пропонованої нової редакції ч. 2 ст. 139 ЦК.

Практика правозастосування виявила не врегульовані на рівні закону проблеми, пов'язані з розподілом майна між учасниками. Серед них варто назвати проблеми, що виникають при: 1) відмові учасника від одержання належної йому частини майна товариства або його нез'явленні без поважних причин для одержання майна у встановлений ліквідаційною комісією строк; 2) неможливості розподілу майна між учасниками в натурі; 3) оцінці вартості майна у разі розподілу майна між учасниками в натурі. У зв'язку з цим становлять інтерес висловлені стосовно господарських товариств пропозиції В. Кравчука щодо врегулювання порушених питань на локальному рівні. Він визнає за доцільне врегулювати у статуті порядок розподілу майна, що залишилося після ліквідації, шляхом включення таких положень:

якщо при ліквідації учасник відмовився одержати належну йому частину майна або не з'явився без поважних причин для одержання майна у встановлений ліквідаційною комісією строк, майно розподіляється між іншими учасниками пропорційно належним їм часткам;

якщо майно або окремі речі розподілити між учасниками пропорційно неможливо, воно передається учаснику, який має найбільшу частку, а він зобов'язаний сплатити іншим учасникам грошову компенсацію;

при розподілі майна у процесі ліквідації враховується залишкова вартість майна за даними балансу, складеного на день прийняття рішення про ліквідацію. У разі якщо балансова вартість не відповідає ринковій вартості майна, на вимогу будь-кого з учасників може бути проведена експертна оцінка цього майна.

На нашу думку, у випадку неможливості розподілу майна в натурі між учасниками або за відсутності згоди щодо умов такого розподілу, в тому числі пов'язаних з оцінкою майна, може стати доцільним продаж майна (бажано на конкурентних засадах) ліквідаційною комісією з наступним розподілом між учасниками грошей, виручених від цього продажу.

Слід звернути увагу на те, що законодавець не встановлює обов'язку учасників заявляти свої вимоги до підприємства (в тому числі господарського товариства). Закон не містить відповіді на питання, чи повинні враховуватися при розподілі майна вимоги всіх учасників підприємства (наприклад вимоги внесених у реєстр акціонерів), чи лише ті, які були заявлені ліквідаційній комісії. За відсутності нормативних положень з цього питання, очевидно, мають враховуватися вимоги всіх учасників. Однак при цьому, як зазначалося вище, можуть виникати складнощі, пов'язані з передачею майна тим учасникам, які не прагнуть його отримати. Відповідний механізм у вигляді обов'язків ліквідаційної комісії у законодавстві не визначається.

Як варіант врегулювання на локальному рівні ситуації, за якої учасник не з'являється для одержання належної йому частини, пропонуємо правило, яке передбачатиме виконання зобов'язання шляхом внесення боргу в депозит нотаріусу або фінансовій установі. При розподілі майна в натурі, у разі нез'явлення учасника, належне йому майно має бути продано ліквідаційною комісією, а отримані гроші депоновані за наведеним вище правилом.

Реалізація викладених у статті теоретичних положень і практичних пропозицій сприятиме вдосконаленню законодавства України та подальшим науковим дослідженням правового регулювання відносин щодо ліквідації підприємств.

Размещено на Allbest.ru