Перспективи розвитку організаційно-правового регулювання в галузі спорту України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перспективи розвитку організаційно-правового регулювання в галузі спорту України

Ярова Н.Г., здобувач Запорізького національного університету

На сучасному етапі розвитку фізичної культури і спорту існує потреба у визначенні подальшої стратегії дій на основі узагальнення вітчизняної практики з урахуванням положень Конституції України, законодавчих та нормативних актів, декларацій Організації Об'єднаних Націй та інших авторитетних світових інституцій, Міжнародної хартії фізичного виховання і спорту ЮНЕСКО, Спортивної хартії Європи та адаптації національного законодавства в сфері фізичної культури і спорту до трансформаційних процесів у державі та світових тенденцій.

Слід зазначити, що з часу прийняття Закону України „Про фізичну культуру і спорт” неодноразово здійснювалися спроби внести окремі зміни до цього закону. При цьому лише деякі з них були позитивно оцінені з точки зору національних інтересів. Зокрема, з метою законодавчо заборонити закриття та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів у 2006 році було внесено законопроект, щодо заборони закриття та перепрофілювання закладів та об'єктів фізкультурно-оздоровчого та спортивного призначення. Це було зумовлено тим, що більшість керівників промислових підприємств різного рівня закривають та перепрофільовують заклади фізичної культури і спорту, лікувально-оздоровчі заклади, спортивні споруди, які знаходяться на балансі цих підприємств, і не створюють сприятливих умов для задоволення потреб працівників в оздоровленні.

Законом України "Про внесення змін до Закону України „Про фізичну культуру і спорт”" № 1021-V від 15.05.2007 було визначено, що „не допускається: будівництво нових та реконструкція наявних дошкільних виховних, загальноосвітніх та професійних навчально-виховних, вищих навчальних закладів без передбачених нормативами фізкультурно-спортивних споруд та функціональних приміщень; закриття та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів” [1]. Безумовно, прийнявши цей Закон, держава закріпила базові передумови для утвердження в суспільстві здорового способу життя, залучення більш широких верств населення до занять фізичною культурою та спортом з метою профілактики захворювань та попередження правопорушень в молодіжному та підлітковому середовищі, що також, без сумніву, буде сприяти соціально-економічній стабільності в державі.

Особливу увагу слід приділити законопроекту, який було внесено ще у 2004 р. народними депутатами К.С. Самойлик, С.Н. Бубкою, Р.С. Сафіулліним, Г.М. Суркісом, В.М. Сушкевичем, О.В. Задорожним, зареєстрованому за № 6004. Проект пропонував концептуально нові погляди на розвиток фізичної культури і спорту в Україні, що обумовлювало необхідність викладення Закону України „Про фізичну культуру і спорт” у новій редакції. Враховуючи ті соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у 2004-2005 роках, у тому числі певну зміну конституційної парадигми, вказаний законопроект тимчасово втратив свою актуальність.

Повернення до активної дискусії відбулося вже у межах діяльності Верховної Ради VІ скликання у межах напрацювання групою народних депутатів за участі Комітетів Верховної Ради України з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму, науки і освіти, охорони здоров'я, промислової і регуляторної політики та підприємництва, правосуддя, державного будівництва та місцевого самоврядування, аграрної політики та земельних відносин, податкової та митної політики, у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, бюджету та європейської інтеграції проекту Закону України «Про фізичну культуру і спорт (нова редакція)» (реєстр. № 2562), прийнятого за основу, із дорученням Комітету Верховної Ради України з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму доопрацювати зазначений законопроект з урахуванням зауважень та пропозицій суб'єктів права законодавчої ініціативи і внести його на розгляд Верховної Ради України у другому читанні [2].

Метою прийняття нової редакції Закону України "Про фізичну культуру і спорт" за сучасних умов стає необхідність унормувати існуючі розбіжності із практики регулювання відносин фізичної культури і спорту із Бюджетним кодексом України, Законами України "Про освіту", "Про позашкільну освіту", "Про плату за землю", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про пенсійне забезпечення" тощо. Крім того, існує нагальна потреба у здійсненні заходів щодо адаптування чинних законодавчих та нормативно-правових актів сфери фізичної культури і спорту до Європейського законодавства.

Відповідно до ключових положень та базових відмінностей законопроекту існують декілька основних напрямків розвитку організаційно-правового регулювання сфери, що розглядається. Так, по-перше, якісна відмінність законопроекту полягає в тому, що ним на законодавчому рівні пропонується закріпити в якості базових такі інститути, як колектив фізичної культури, спортивний клуб, дитячо-юнацька спортивна школа, спеціалізований навчальний заклад спортивного профілю, школа вищої спортивної майстерності, центр олімпійської підготовки, центр студентського спорту вищих навчальних закладів, фізкультурно-оздоровчий заклад, центр фізичного здоров'я населення, центр фізичної культури і спорту інвалідів, фізкультурно-спортивне товариство, спортивна федерація, всеукраїнська спортивна спілка школярів, всеукраїнська спортивна спілка студентів тощо. Так, наприклад, відповідно до проекту Закону, дитячо-юнацька спортивна школа - це заклад фізичної культури і спорту, що забезпечує пошук, розвиток та підтримку обдарованих вихованців, створення необхідних умов для максимальної реалізації їх здібностей в обраному виді спорту, що в установленому порядку визнаний в Україні, та для підготовки спортивного резерву для збірних команд України, змістовного відпочинку та дозвілля, повноцінного оздоровлення і загартування, набуття навичок здорового способу життя (ст. 11) [3]. Іншим напрямком є зміна загального підходу до розуміння системи спортивної діяльності із сприйняттям останньої як процесу активної людської діяльності, що розвиває та вдосконалює фізичну організацію людини. Спортивна діяльність поділяється на спортивну (участь спортсменів у змаганнях і підготовці до них) та організаційну і педагогічну діяльність (робота тренерів, суддів, наукових працівників, інших фахівців). При цьому спортивне змагання сприймається виключно як система заходів, що здійснюються організатором відповідно до правил змагань з виду спорту та затвердженого організатором положення (регламенту) про ці змагання для уніфікованого порівняння досягнень спортсменів та визначення переможців змагань (ст. 49), а спортивний суддя - особа, яка є організатором спортивних змагань, уповноважена забезпечувати дотримання правил змагань з виду спорту, положення (регламенту) про змагання, достовірність зафіксованих результатів та пройшла спеціальну підготовку, отримала відповідну категорію (ст. 45) [3].

При цьому слід констатувати, що певне захоплення термінологічними новелами призвело, відповідно до Висновку Головного науково-експертного управління, до «перевантаження формулюваннями, які або не наповнені конкретним юридичним змістом, або викладені у стилі, невластивому для законодавчих актів, що може негативно позначитися на ефективності правового регулювання у відповідній сфері суспільних відносин, а також призвести до виникнення певних проблем під час застосування відповідних правових норм» [4].

Безумовно, принциповий характер для здійснення подальшого адміністративно-правового регулювання має відповідне тлумачення понять „спорт” і „фізична культура”, а саме: спорт - сфера діяльності, пов'язана з виявленням та уніфікованим порівнянням досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовленості шляхом змагальної діяльності; фізична культура - сфера діяльності, пов'язана з використанням рухової активності для фізичного та інтелектуального розвитку особи, здорового способу життя, зміцнення здоров'я та організації змістовного дозвілля засобами фізичного виховання різних груп населення та масового спорту (ст. 1). Наступним основним напрямком адміністративно-правового регулювання у галузі спорту визнається закріплення спортивних клубів як окремих суб'єктів відносин у цій сфері. Спортивний клуб створюється та функціонує як заклад фізичної культури і спорту, що об'єднує спортсменів для задоволення їх спільних інтересів у сфері фізичної культури і спорту. Спортивний клуб може бути підприємницьким та непідприємницьким товариством. Його діяльність регламентується положенням (статутом), затвердженим та зареєстрованим у порядку, встановленому законодавством, а основними завданнями спортивного клубу виступають: проведення фізкультурно-оздоровчої та/або спортивної діяльності; надання фізкультурно-спортивних послуг; залучення висококваліфікованих спеціалістів до проведення занять та заходів з фізичної культури і спорту; здійснення інформаційно-просвітницької діяльності з питань фізичної культури і спорту; розвиток дитячо-юнацького, резервного спорту, спорту вищих досягнень та професійного спорту (ст. 10) [3]. Таким чином, спортивний клуб визнається об'єднанням громадян із можливістю утворювати об'єднання або входити до діючих об'єднань спортивних клубів, у тому числі до міжнародних об'єднань спортивних клубів у встановленому порядку. Держава має сприяти діяльності спортивних клубів шляхом встановлення економічних стимулів їхнього розвитку, надання їм організаційної, методичної та іншої допомоги.

Не менш актуальним та слушним є визначення на законодавчому рівні в якості одного з розглянутих напрямків організаційно-правове регулювання спорту інвалідів із визначенням статусу Національного комітету спорту інвалідів України. Так, Національний комітет спорту інвалідів України є всеукраїнською спілкою громадських організацій інвалідів фізкультурно-спортивної спрямованості, основним завданням якої є координація розвитку паралімпійського та дефлімпійського руху України, діяльності всеукраїнських спортивних федерацій інвалідів з різних нозологій, а також забезпечення підготовки та участі українських спортсменів у Паралімпійських, Дефлімпійських іграх, Глобальних іграх спортсменів з порушенням інтелекту та інших міжнародних спортивних змаганнях, що проводяться під патронатом Міжнародного паралімпійського комітету, Європейського паралімпійського комітету, Міжнародного олімпійського комітету, Міжнародного спортивного комітету глухих та Європейського спортивного комітету глухих, що діє на підставі статуту, який відповідає Конституції Міжнародного паралімпійського комітету, Міжнародного спортивного комітету глухих та законодавству України (ст. 24). При цьому основою правового статусу Національного комітету спорту інвалідів України у галузі спорту мають стати наступні права: виняткове право представляти Україну в міжнародному паралімпійському русі, на Паралімпійських іграх, у Міжнародному Паралімпійському комітеті, міжнародних паралімпійських та спортивних організаціях; представлення громадського фізкультурно-спортивного руху інвалідів України у вищих органах державної влади та інших організаціях України; власна символіка із виключним правом на її використання та захист; розвиток матеріально-технічної бази спорту інвалідів України, у тому числі разом з Українським центром з фізичної культури і спорту інвалідів, забезпечення проведення фізкультурно-реабілітаційних і спортивних заходів серед інвалідів, вирішення питання участі національних збірних команд України в міжнародних спортивних змаганнях, надання допомоги спортивним федераціям інвалідів щодо проведення спортивної роботи серед інвалідів, надання всеукраїнським спортивним федераціям інвалідів статусу національної спортивної федерації [3].

Поряд із визнанням в якості пріоритетних напрямків адміністративно-правове регулювання спорту вищих досягнень (професійного) та спорту інвалідів законодавець вказує на принциповість розвитку масового і дитячого спорту за місцем проживання та створення системи резервного спорту.

У тлумаченні ст. 1 законопроекту масовий спорт (спорт для всіх) - це частина фізичної культури і спорту, що пов'язана з регулярним використанням різними групами населення під час дозвілля доступних видів рухової активності шляхом організованих та/або самостійних занять, участю у фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходах, з метою відновлення працездатності, збереження здоров'я та покращення якості життя людини. При цьому фізкультурно-оздоровча діяльність за місцем проживання та відпочинку громадян покладається на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування за рахунок коштів відповідних бюджетів на основі державних нормативів фінансування програм з фізичної культури і спорту, які, відповідно, створюють у містах, районах у містах центри фізичного здоров'я населення, будують та утримують відповідні спортивні споруди, співпрацюють на договірних засадах з організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості та закладами фізичної культури і спорту (ст. 28). Фізкультурно-оздоровча діяльність за місцем роботи громадян здійснюється на основі встановлених Законом вимог щодо режиму праці і відпочинку шляхом проведення реабілітаційних та професійно-прикладних занять у режимі робочого дня після трудового відновлення, профілактичних занять, розвитку масового спорту, в тому числі організації спортивного туризму (ст. 29) [3].

Окремим напрямком у системі регулювання масового спорту є регулювання фізкультурно-оздоровчої діяльності та спортивної роботи серед сільського населення, яке покладається на виконавчі органи сільських, селищних рад спільно з підприємствами, установами та організаціями агропромислового спрямування незалежно від форм власності, що розташовані у сільській місцевості. Останні зобов'язані: сприяти створенню умов для залучення мешканців села до активних занять фізичною культурою і спортом, здорового способу життя; сприяти утворенню та діяльності у межах адміністративних територій сільських, селищних рад колективів фізичної культури та спортивних клубів; забезпечувати умови для доступності спортивних споруд навчальних закладів мешканцям села (селища); забезпечувати функціонування дитячо-юнацьких спортивних шкіл у кожному сільському районі з відкриттям відділень або філій у селах та селищах; забезпечувати фінансування розвитку фізичної культури і спорту (ст. 30) [3].

На відміну від масового, дитячий спорт - це напрям спорту, який забезпечує ознайомлення дітей з елементами певних видів спорту та виявлення схильності до подальших занять. При цьому створення організаційно-правових та інших умов для розвитку дитячого спорту та забезпечення безкоштовного навчання дітей елементам видів спорту, що у подальшому сприятиме розвитку масового спорту та спорту вищих досягнень, покладається на державу. З цією метою передбачається поєднання зусиль сім'ї, опікунів, піклувальників, дитячо-юнацьких спортивно-навчальних та загальноосвітніх навчальних закладів. Розвиток дитячого спорту забезпечує органічний взаємозв'язок між фізичним вихованням, масовим спортом та спортом вищих досягнень.

Безпосередньою метою є підготовка дитини до занять у межах дитячо-юнацького та резервного спорту. Дитячо-юнацький спорт - це напрям спорту, який забезпечує залучення обдарованих дітей із дитячого спорту для здійснення їх спортивної спеціалізації на відповідних етапах багаторічної підготовки та забезпечення умов для переходу найбільш підготовлених до резервного спорту (Ст. 36). Резервний спорт як логічне продовження дитячо-юнацького спорту є напрямом спорту, який забезпечує якісний відбір найобдарованіших дітей та молоді, створення умов для максимального розвитку їхніх індивідуальних здібностей з метою досягнення високих спортивних результатів та поповнення основного складу національних збірних команд (ст. 37) [3].

Загалом інститут резервного спорту є новелою у порівнянні із діючим законом, що вимагає чіткого формулювання мети його існування та функціонування. Метою резервного спорту саме є удосконалення майстерності спортсменів, які пройшли підготовку у закладах, що нале-жать до системи дитячо-юнацького спорту, до рівня, який дає підстави для їх переходу до спорту вищих досягнень. При цьому функціонування інституту забезпечується системою резервного спорту, до якої належать спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю, спортивні клуби, штатні спортивні команди резервного спорту Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, спортивних федерацій, Комітету з фізичного виховання і спорту центрального органу виконавчої влади у галузі освіти та науки, інших суб'єктів сфери фізичної культури і порту. Безумовно, з точки зору покращення результатів у сфері спорту вищих досягнень, формування та утвердження міжнародного іміджу української держави вказана новела є досить прогресивним та перспективним кроком. Однак при цьому виникають питання щодо практичної реалізації вказаних положень, оскільки детального механізму їх втілення законопроект не передбачає.

Підсумовуючи основні напрямки адміністративно-правового регулювання у галузі спорту, слід констатувати, що остання на сьогоднішній момент увібрала до себе багато проблемних питань національного розвитку, національної безпеки та панівної ідеології. Такими питаннями, наприклад, є активне залучення інвестицій, з одного боку, та піклування щодо оздоровлення дітей шкільного віку, юнацтва, нації загалом - з іншого. При цьому з часу прийняття Закону „Про фізичну культуру і спорт” пропонувались різні підходи як до його реформування, так і до зміни вектора розвитку суспільства. Після стабілізації роботи Верховної Ради України було повернуто до розгляду законопроекту "Про фізичну культуру і спорт (нова редакція)" (реєстр. № 2562 ), взято його за основу для прийняти Закону України. Крім того, враховуючи в цілому низький рівень фізичної культури населення та низьку кількість малолітніх та неповнолітніх дітей, що ведуть здоровий спосіб життя, доцільне прийняття окремого Закону України „Про дитячий спорт”.

законодавство спорт оздоровчий заклад

Список використаної літератури

Про внесення змін до статті 29 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»: Закон України від 15.05.2007 № 1021-V. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1021-16

Про прийняття за основу проекту Закону України «Про фізичну культуру і спорт» (нова редакція): Постанова Верховної Ради України вiд 23.09.2008 № 584-VI. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

Проект Закону «Про фізичну культуру і спорт», реєстр. № 2562 від 17.07.2008. - Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id= &pf3511=32618

Висновок Головного науково-експертного управління на проект Закону України «Про фізичну культуру і спорт» (нова редакція) (реєстраційний № 2562) від 22.09.2008. - Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=32618

Проект Закону про фізичну культуру і спорт за реєстр. № 2562 від 17.07.2008 - Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/ webproc4_1?id=&pf3511=32618=32618.

Размещено на Allbest.ru