Роль суду в доказуванні під час судового розгляду кримінальних справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет внутрішніх справ

Роль суду в доказуванні під час судового розгляду кримінальних справ

Ю. М. Мірошниченко, здобувач, суддя Іллічівського районного суду м. Маріуполь

Досліджено співвідношення принципів змагальності та всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Обгрунтовано право суду на доказову активність, детерміновану обов'язком щодо встановлення об'єктивної істини, як умови правильного вирішення справи. Визначено причини, що спонукають суд до активної доказової діяльності, окреслено шляхи їх подолання.

У період формування нового кримінально-процесуального законодавства потребує вирішення проблема співвідношення проголошеного в ст. 129 Конституції України принципу змагальності сторін і діяльності суду зі збирання доказів під час судового розгляду кримінальних справ.

Змагальність, заснована на рівності сторін у наданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості, розмежуванні процесуальних функцій учасників судового розгляду і забороні їх сумісництва, - одна з фундаментальних засад сучасного українського судочинства. Утім, витоки теоретичних основ змагальності беруть свій початок задовго до її законодавчого втілення. Уже в XIX ст. спочатку І. Я. Баршев, за ним К. К. Арсеньєв, а на початку XX ст. С. І. Вікторський, В. Д. Набоков, І. Я. Фойницький та інші видатні російські вчені викладають власне уявлення про сутність і значення змагальності сторін в судовому процесі. Вагомий внесок у наукову розробку проблем змагальності зробили знані радянські правники А. Я. Вишинський, В. Г. Даєв, Т. М. Добровольська, А. М. Ларін, І. Д. Перлов, Н. Н. Полянський, Р. Д. Рахунов А. Л. Ривлін, М. С Строгович, М. О. Чельцов-Бебутов, Л. М. Шифман, М. Л. Якуб тощо. Питання змагальності в кримінальному судочинстві досліджувалося в працях сучасних українських правників, серед яких Т. В. Варфоломеєва, Ю. М. Грошевий, Є. Г. Коваленко, В. О. Коновалова, В. Т. Маляренко, Т. М. Мірошниченко, М. М. Михеєнко, В. В. Молдован, В. Т. Hop Ю. В. Хоматов, В. П. Шибіко.

Конституційне закріплення принципу змагальності дало істотний поштовх до розвитку кримінально-процесуального законодавства, пожвавило інтерес вчених і практиків до з'ясування природи цього правового феномену. У низці дисертаційних досліджень принцип змагальності розглядається по-різному. Так, В. О. Гринюк приділяє увагу принципу змагальності в аспекті його співвідношення з принципом незалежності суддів і підкорення їх тільки закону [1]. В. Т. Маляренко, розробляючи концепцію перебудови кримінального процесу в контексті європейських стандартів, висвітлює проблеми імплементації загальноприйнятих у Європі принципів кримінального процесу, у тому числі змагальності, в українське законодавство [2]. М. А. Маркуш досліджує сучасний стан законодавчої бази щодо гарантій реалізації принципу змагальності в різних стадіях кримінального процесу, вивчає його ефективність з позицій забезпечення повноти охорони прав і законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, пропонує процесуальні механізми забезпечення надійності охорони як інтересів суспільства в цілому, так і особи зокрема [3]. С О. Ковальчук розглядає комплекс теоретичних і практичних питань щодо здійснення захисту у кримінальних справах на засадах змагальності та диспозитивності, визначає механізм реалізації цих принципів у діяльності суб'єктів захисту в стадіях досудового слідства, попереднього розгляду справи суддею, судового розгляду справи [4]. В. В. Навроцька, досліджуючи принцип диспозитивності, визначає його співвідношення з публічністю та змагальністю [5].

І все ж ступінь наукової розробленності даної проблематики все ще не достатньо високий. Певні аспекти змагальності у вітчизняній науці залишаються, по суті, малодослідженими. Зберігається, зокрема, гострота полеміки довкола ролі суду в змагальному процесі, меж його доказової активності, обсягу повноважень щодо одержання доказів. У цій площині подальшого вивчення потребує питання співвідношення принципів змагальності та всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи. Вирішення потребують питання практичної реалізації принципу змагальності в реаліях сьогодення [6, с 45].

Метою статті є розгляд сутності змагального кримінального процесу і місця суду в протистоянні сторін на тлі абсолютизації змагальності, що поширюється у свідомості юридичної спільноти, коли розвиток змагальності сторін протиставляється активності суду.

Виключення суду із числа суб'єктів, на яких покладено обов'язок вжиття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК України), ще більш загострило дискусію щодо ступеня активності суду в процесі одержання, перевірки й оцінки доказів. Прибічники так званої «чистої» змагальності сприймають суд як такого собі рефері, котрий уважно, але пасивно стежить за протиборством учасників процесуального поєдинку, щоб після його закінчення проголосити переможця. Будь-яка активність суду розцінюється ними як зазіхання на принцип змагальності, прояв суддею зацікавленості у вирішенні справи на користь однієї зі сторін. їхні опоненти, відстоюють право суду на певну ініціативу в доказовій діяльності детерміновану обов'язком правильного вирішення справи й ухвалення законного та обґрунтованого рішення. За великим рахунком квінтесенцією полеміки, як нам здається, є питання щодо того, чи повинен суд встановлювати істину у справі або визначати переможця у змаганні, і таким чином вирішувати справу на підставі наданих сторонами доказів. Відповідь на це питання визначається головною метою правосуддя.

Системний аналіз норм кримінально-процесуального закону свідчить, що кінцева мета судочинства - досягнення істинного знання про обставини, які підлягають доказуванню і постановления на його основі обґрунтованого і справедливого судового рішення. Проте практичний досвід свідчить, що не в будь-якому спорі (змаганні) народжується істина. Існує низка об'єктивних і суб'єктивних взаємообумовлених факторів, що унеможливлюють змагальний процес у так би мовити рафінованому вигляді. Розглянемо деякі з них.

У судовій практиці нерідко виникають ситуації, коли встановлення об'єктивної істини потребує заповнення прогалин досудового слідства, перевірки нової інформації щодо існування істотних для правильного вирішення справи обставин. Такі ситуації вимагають активної доказової діяльності. Сторони з деяких причин, включаючи тактичні й стратегічні мотиви, не завжди проявляють активність у судовому засіданні.

Судова практика свідчить, що відсутність ініціативи суб'єктів доказування щодо одержання нових чи перевірки наявних доказів може бути зумовлена: а) недостатньою фаховою підготовкою професійних учасників судового розгляду; б) неможливістю підсудного, потерпілого, цивільного позивача, відповідача забезпечити себе кваліфікованими представниками; в) відсутністю у призначеного захисника матеріальної зацікавленості, а відтак мотивації активної діяльності; г) перебуванням сторін у стані тактичного ризику, коли наслідки прояву активності (позитивні чи негативні) важко прогнозувати; д) позапроцесуальною домовленістю (компромісом) сторін щодо кінцевого результату розгляду справи, на який може вплинути та чи інша судова дія, необхідна для встановлення дійсних обставин справи.

Як у таких ситуаціях має діяти суд: кинути на шальки терезів надані кожною зі сторін докази, оцінити їх вагомість, переконливість і виходячи з цього вирішити справу чи за власною ініціативою виконати всі дії, необхідні для встановлення об'єктивної істини, аби виконати покладений на нього обов'язок? На нашу думку, відповідь очевидна. Суд - не просто арбітр між сторонами обвинувачення та захисту. Він не має права вирішити справу по суті тільки на тій підставі, що сторона обвинувачення не зуміла з тих чи інших причин належним чином підтримати обвинувачення в суді або сторона захисту не змогла справитися зі своїми обов'язками. Вважаємо правильною думку А. В. Кудрявцевої та В. Л. Сискова про те, що суд, виходячи з принципу публічності, має право на активні дії як компенсація пасивності сторін [7, с 44]. Суд повинен вирішити справу відповідно до правоти, дійсної правоти тієї чи іншої сторони. Для того, щоб постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок, суд, керуючись законом, повинен постановити його, спираючись на своє внутрішнє переконання, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Як правильно вказує Н. А. Комарова, слід розрізняти активність сторін як джерело руху кримінальної справи й активність і ініціативу суду, що прагне встановити істину - основу правосуддя [8, с 161]. Вирішення справи без з'ясування судом істини, реальних обставин справи на тій підставі, що сторони про це не просили чи були пасивні, суперечить самим основам демократичного та справедливого правосуддя, оскільки не забезпечує реального захисту прав і законних інтересів осіб, втягнутих у його сферу [9, с 102].

У решті-решт суд може погодитися з аргументами однієї зі сторін, але це має відбутися не тому, що вона була більш переконливою, підготовленою, мала для цього більше ресурсів і можливостей, а тому, що позиція тієї чи іншої сторони відповідає внутрішньому переконанню суду щодо її адекватності встановленим на підставі наявних доказів обставинам. Не може на рішення суду впливати неспроможність прокурора належним чином доказово забезпечити й підтримати обвинувачення або невміння чи небажання захисника виконати свої функції. Вирок має ґрунтуватися не на процесуальній істині, встановленій на підставі доказів, наданих однією зі сторін, а на об'єктивній або матеріальній істині, тобто такій, яка отримала фактичне підтвердження у відображенні реальної дійсності, що мала місце в минулому [10, с 79]. Якщо ж судді будуть виносити рішення, беззастережно дотримуючись правила чистої змагальності, які можуть суперечити їх власним переконанням, здоровому глузду, то згодом це призведе до деградації особистості, перетворить суддю з людини на правовий механізм [11, с 125]. Крім того, такі дії повернуть судочинство до періоду панування формальних доказів. Таким чином, у теперішніх умовах не втратила значення думка видатного процесуаліста М. С. Строговича щодо можливості вирішення справи суддями за їхнім внутрішнім переконанням [12, с 110-111].

Противники права суду самостійно формувати докази аргументують це посяганням на принцип змагальності, прояв зацікавленості в результатах вирішення справи на користь однієї зі сторін. Так, С Лунін категорично стверджує, що «у випадку коли суд за власною ініціативою збирає докази, він стає суб'єктом доказування, фактично ще одною стороною судового процесу, яка буде відстоювати свою думку, а отже, є підстава ставити під сумнів об'єктивність та неупередженість суду» [13]. А. А. Плашевська робить висновок, що, здійснюючи збір тих чи інших доказів шляхом виконання судових дій з власної ініціативи, суд підміняє своєю діяльністю діяльність сторін, а отже, виконує або функцію захисту, або функцію обвинувачення, що не припустима для суду [14, с 17]. Р. В. Багдасаров серед інших факторів, що визначають сутність принципу змагальності, вказує на роль суду як безстороннього арбітра, який лише забезпечує нагляд за додержанням процесуальних гарантій сторін і прагне досягнення судової істини [15, с 15].

Як нам здається, упередженість суду, який за відсутності продуктивної активності сторін самостійно відшуковує істину у справі, існує лише в уяві сторони, зацікавленої у спотворенні істини й не має нічого спільного з дійсним інтересом судді, який визначається його професійним обов'язком щодо правильного вирішення справи. Зрозуміло, що будь-яка судова дія зрештою виявиться корисною одній стороні й суперечитиме інтересам іншої, однак звинувачення суду, що був її ініціатором, в заангажованості є надуманими. Суд, виносячи на обговорення сторін питання, наприклад, щодо витребування речових доказів, виклику додаткового свідка, проведення експертизи тощо не знає і не може знати заздалегідь результатів тієї чи іншої судової дії. Для суду не існують доказів обвинувачення чи доказів захисту, він не знаходиться і не може знаходитись за визначенням у стані тактичного ризику. Натомість суд може перебувати у стані невизначеності або так званої доказової рівноваги, задля подолання якої і набуття достовірного знання, необхідного для ухвалення обґрунтованого рішення, має право і за певних обставин зобов'язаний вжити заходи для одержання нових та перевірки наданих сторонами доказів з власної ініціативи, оскільки за наявності «сумніву в тому чи іншому факті суд не повинен виходити із цього факту, як безсумнівного. Це значить, що сумнівні обставини не повинні служити підставою для судового рішення [16, с 250 ]. Виниклий у суддів сумнів ні в найменшій мірі не служить підставою для того, щоб судді зупинялися перед цим сумнівом. Якщо сумнів виник, треба зробити все, що можливо, щоб цей сумнів перебороти, розсіяти [12, с 127].

Певною мірою прихильників ідеї обмеження доказової активності суду надихає позиція Верховного Суду України, який звертає увагу судів на те, що за змістом чинного законодавства виклик і допит нових свідків, проведення додаткових чи повторних експертиз, витребування документів, давання судових доручень у порядку, передбаченому ст. 3151 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК) України, на підтвердження чи спростування позицій сторін допускається тільки за клопотанням сторін [17]. Проте ця вказівка не підтверджується практикою. Суди першої інстанції продовжують активно відшуковувати об'єктивну істину в кожній кримінальній справі в силу адекватного розуміння власного призначення. З великою часткою впевненості можна стверджувати, що жоден суддя не піде до нарадчої кімнати, не будучи впевненим, що вжив усіх передбачених законом заходів для з'ясування дійсних обставин справи. Разом із тим, нам не відомі випадки скасування судових рішень на підставі порушення судом першої інстанції принципу змагальності. Натомість підставою скасування значної кількості вироків згідно зі ст. 368 КПК України є недослідження судом таких обставин, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи, коли не були допитані певні особи, не були витребувані документи, речові та інші докази [18].

Таким чином, вимальовується замкнуте коло: з одного боку, судова активність начебто створює умови для недбалого досудового слідства, байдужого ставлення представників сторін до виконання їх процесуальних обов'язків, а з іншого - беззастережне позбавлення суду можливості самостійно відшуковувати істину у справі в багатьох випадках позбавляє осіб, залучених до сфери кримінального судочинства, останньої надії на правосуддя.

Вважаємо, що в цій альтернативі слід визначити пріоритетним права і свободи людини. Механізм їх захисту, безперечно, має вдосконалюватися в напрямку наближення до європейських стандартів. На цьому шляху необхідно сформулювати перспективні, близькі й безпосередні цілі, визначити засоби їх досягнення і усвідомити умови, за яких вони можуть бути здійснені. Безсумнівно, стратегічна мета - створення якісно нового правосуддя на ґрунті остаточного усталення змагальної форми кримінального процесу. її досягнення може бути забезпечене через удосконалення законодавства, розбудову інститутів державного обвинувачення, захисту, досудового слідства тощо. Зрозуміло, що все це можливо за наявності в держави відповідних названим цілям фінансових можливостей. Але почати слід було б з усвідомлення, перш за все юридичною спільнотою, дійсного місця суду в сучасному кримінальному процесі, досягнення цілей якого неможливе без активної доказової діяльності суду. Слід розуміти, що не можна жертвувати інтересами людини й суспільства задля досягнення химерної змагальності, хай навіть на якомусь проміжному етапі становлення дійсно змагального процесу. У цьому випадку цілі не виправдовують засоби. суд доказовий конституційний

На нашу думку, треба не спонукати суб'єктів доказування до належного виконання ними своїх обов'язків шляхом усунення судів від активної доказової діяльності, але створення умов для поступового звуження меж цієї діяльності завдяки зростанню якості обвинувачення та захисту, коли необхідність судової ініціативи щодо збирання доказів об'єктивно зникає. Слід погодитися з С. М. Доровським, що «активність суду не повинна підмінювати сторони, вона повинна тільки доповнювати їх зусилля. Проявляючи в даних ситуаціях активність, суд не бере на себе виконання функцій обвинувачення або захисту й не прагне надати якій-небудь стороні допомогу. Він бажає встановити істину в справі для винесення законного й обґрунтованого судового рішення» [19, с 14].

Отже, в судовому процесі змагання має бути справедливим і досягає мети лише за рівних умов. Наявність таких умов, як, власне, і «чиста» змагальність, - це ідеал, якого варто прагнути, але не слід абсолютизувати. Зрівняти можливості сторін повинен суд. Для цього він має бути наділеним відповідними повноваженнями так, щоб ні у кого не виникало сумніву щодо правомірності його доказової діяльності там, де це необхідно заради встановлення об'єктивної істини.

Досягнення цієї мети можливе лише за умови законодавчого закріплення як однієї з базових засад доказування в кримінальному процесі принципу офіційного з'ясування судом всіх обставин у справі. Цей принцип не є новим для вітчизняного правосуддя, він ефективно застосовується в адміністративному судочинстві. Згідно з ч. 4 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд зобов'язаний вживати передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Покладаючи на адміністративний суд цей обов'язок і запроваджуючи елемент слідчої форми судового процесу, законодавець виходив з усвідомлення реальної нерівності громадянина і держави у використанні засобів доказування і прагнув таким чином урівноважити можливості сторін у процесуальному змаганні.

Підсумовуючи викладене, зазначимо:

Головна мета кримінального судочинства - встановлення об'єктивної істини як необхідної умови правильного вирішення справи, винесення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення.

Список використаної літератури

1. Гринюк В. О. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону в кримінальному процесі України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / В. О. Гринюк. - К, 2004. 20 с

2. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процес. України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика : автореф. дис. на здобуття наук ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / В. Т. Маляренко. - X., 2005. - 42 с

3. Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / М. А. Маркуш. - X., 2006. - 20 с

4. Ковальчук С О. Здійснення захисту у кримінальних справах на засадах змагальності та диспозитивності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / С. О. Ковальчук. - Івано-Франківськ, 2007. - 20 с

5. Навроцька В. В. Засада диспозитивності та її реалізація в кримінальному процесі України : авто-реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / В. В. Навроцька. - К., 2007. - 16 с

6. Маляренко В. Т. Проблеми кримінального процесу України в контексті європейських стандартів : монографія / В. Т. Маляренко. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - 512 с

7. Кудрявцева А. В. Доказательственная деятельность с-да первой инстанции по уголовным делам / А. В. Кудрявцева, В. Л. Сысков. - М. : Юрлитинформ, 2007. 256 с.

8. Комарова Н. А. Принцип состязательности и равноправия сторон должен бать эффективным средством установления объективной истины в судебном разбирательстве / Н. А. Комарова, В. 3. Лукашевич // Правоведение. - 2001. - № 4. - С. 160-165.

9. Шибіко В. П. «Мала реформа» судового розгляду кримінальної справи: рух від істини до змагальності? / В. П. Шибіко // Судова реформа в Україні: матеріали наук.-практ. конф. - X., 2002. - С 100-105.

10. Бандура О. Єдність цінностей та істини у праві / О. Бандура. - К. : Ін Юре, 2000. - 200 с.

11. Ермаков С. В. Судебное следствие по делам о нар-шении авторских и смежных прав : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Ермаков Сергей Вячеславович. Владимир, 2004. - 207 с.

12. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе / М. С. Строгович. - М. : Изд-во АН СССР, 1955. - 383 с.

13. Лунін С. Поняття принципу змагальності в судовому процесі / С. Лунін // Право України. - 2010. -№ 3. - С. 126-131.

14. Плашевская А. А. Собирание судом доказательств при рассмотрении дела по первой инстанции в уголовном процессе России : авто-еф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / А. А. Плашевская. - Томск, 2006. 27 с.

15. Багдасаров Р. В. Принцип состязательсности в уголовном процессе России и странах Европейского Союза : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Р. В. Багдасаров. -М., 2005. - 28 с.

16. Вышинский А. Я. Теория судебных доказательств в советском праве / А. Я. Вышинский. - М. : Госюриздат, 1950. - 462 с.

17. Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування : постанова Пленум- Верховного Суду України від 11 лют. 2005 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 3 (55). С. 17-19.

18. Судова практика. - 2010. - № 7. - С. 86-88.

19. Даровских С. М. Принцип состязательности в уголовном процессе России и механизм его реализации : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / С. М. Даровских. -Челябинск, 2001. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru