Правовий статус освіти українського населення у Румунії 1918-1940 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ У РУМУНІЇ 1918-1940 РР.

В.Д. Яремчук

Анотація

освіта румунія школа державний

Висвітлюються особливості державної політики, ставлення до українського населення та національної освіти у Румунії, румунізації українського шкільництва, боротьба української спільноти за українську школу на Буковині та інших українських землях, окупованих Румунією.

Ключові слова: нормативно-правові документи, національна політика, румунізація освіти, загальноосвітня школа, репресії окупаційної влади.

Постановка проблеми

Розвиток кожного народу пов'язаний зі станом його освіти, відповідною державною політикою у цій сфері. В українського народу, який століттями перебував під владою тих чи інших держав, особливо у новітньому часі, було чимало проблем, пов'язаних з відсутністю демократичного підходу панівних владних чинників до освіти корінного українського населення, задоволення його природного права на оволодіння знаннями рідною мовою. Після завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської імперії українські землі, що до неї належали, були окуповані королівською Румунією, яка проводила політику послідовної румунізації українського населення.

Цей процес викликав супротив українства. Усе, що відбувалося в той історичний період становить певний суспільно-політичний й науковий інтерес, бо стосується державних та міждержавних, соціальних, національних та й правових питань, котрі ще й досі потребують належного вирішення на засадах міжнародного права.

Стан дослідження

Проблеми державно-правового регулювання освіти українського населення у Румунії 1918-1940 рр. отримали висвітлення у численних працях вітчизняних та зарубіжних вчених минулого та сучасності. Особливої уваги заслуговують публікації, авторами яких є В. Ботушанський, Т. Бриндзан, М. Возняк, М. Гаусслайтнер, М Гетьманчук, О. Добржанський, А. Жуковський, Д. Квітковський, О. Кузьминець, В. Кульчицький, В. Курило, М. Ліщенко, С. Макарчук, М. Настюк, М. Никифорак, Г. Піддубний, І. Піддубний, О. Попович, С. Сворак, С Сірополко, Б. Тищик, І. Фостій. Щоправда, вони стосувалися переважно висвітлення тільки тих аспектів освітянських проблем, що найбільш відповідали науковим зацікавленням зазначених дослідників. А між тим, виходячи із сучасних реалій та враховуючи потребу цивілізованого вирішення в Україні актуальних національних проблем у галузі освіти, зокрема у загальноосвітній школі, необхідно більше уваги приділити вивченню саме правових питань організації й стану шкільництва у минулому на етнічних українських землях, які потрапили до складу держав, що виникли на початку ХХ ст.

Виклад основних положень

Щоб зрозуміти ситуацію, в якій опинилося українське населення колишніх підавстрійських територій після Першої світової війни в Румунії, слід звернутися до деяких офіційних даних. В Румунії українці (а їх у 1920 р. за румунською статистикою нараховувалося близько 790 тис. чол., що становило 4,7% населення держави), які проживали в Ізмаїльському, Аккерманському, Хотинському повітах Бессарабії, Північній Буковині і частині Марамарощини-Сигітщини на Закарпатті, поділялися на три групи [1, с 117]. Перша група (близько 450 тис. чол.) проживала на придунайських землях Бессарабії, які в минулому належали Росії та мали вихід до Чорного моря. Друга група (майже 30 тис. чол.) українців проживала у повіті Марамуреш (Мармарош) - краї, що охоплює сточище Верхньої Тиси [2, с. 4], і не виявляла особливої соціально-політичної активності. Третя група (понад 310 тис. чол.) - населяла Північну Буковину і була найрозвинутішою та політизованішою, відрізнялася високим рівнем національно-культурного життя [3, с. 260-315].

Тільки на Буковині у 1910-1911 рр. було 531 народна школа, у т.ч. 216 українських. Крім того, діяло шість українських середніх шкіл (по одній у Вижниці, Вашківцях, Кіцмані, Сереті та дві у Чернівцях) й декілька українських кафедр у Чернівецькому університеті [4].

З приходом румунської влади усі колишні автономні права Буковини були скасовані, а край перетворено у провінцію Румунії, де швидкими темпами здійснювалася політика румунізації - примусове запровадження румунської мови в усіх сферах життєдіяльності краю. Із спільноти, котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням у довоєнний час в Австро-Угорщині, буковинці стали найбільш гнобленими.

21 липня 1919 р. спеціальним декретом румунського уряду були змінені майже всі українські назви населених пунктів. При цьому зазначалося, наче «присвоюються населеним пунктам їх давні історичні румунські назви» [3, с. 274]. «...Але ця аргументація, - писалося 24 березня 1921 р. у газеті буковинських комуністів «Громада», - не відповідала дійсності. Приміром, Глибока називалась так ще в XIV столітті. Існує навіть грамота з 1481 року, в якій говориться про Глибоку. Відколи світ - світом ніхто не знав Глибоку - Адинката, Жучку - Моша» [3, с. 274].

Офіційно узаконеною стала концепція королівського уряду, за якою «українці - це румуни, які забули рідну мову своїх предків» [5]. Вона була доповненням до конституції 1923 р. і була прийнята 26 липня 1924 р. «Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, - зазначав О. Субтель-ний, - брутальна ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість» [6, c. 387].

На початку 1919 р. розпочався процес румунізації освіти, в результаті якого на Буковині 1921 р. на румунську мову викладання було переведено 90 шкіл, де навчалося 16 тис. дітей, а протягом наступних двох років - всі 214 народних і 6 середніх шкіл [7, с. 57]. Політика румунського уряду призвела до того, що вже в 1927 р. на Буковині не залишилося жодної української школи, були румунізовані гімназії, дві семінарії, закрито кафедру української мови й літератури у Чернівецькому університеті. Влада перетворювала православну церкву в знаряддя румунізації, а колонізація (під виглядом «аграрної реформи») також стала засобом румунізації.

Українську мову не тільки вилучено з навчальних програм народних і середніх шкіл як предмет навчання, а навіть заборонено користуватися нею для пояснень при навчанні українських дітей. Закон про шкільництво вимагав, щоб українці віддавали своїх дітей до румунських шкіл. Дітям-українцям суворо заборонялося читати й розмовляти українською мовою; вчителів, які не володіли румунською мовою, звільняли з роботи, або переводили на румунську етнічну територію, а на їх місце прибували вчителі з «Регату» [8]. Посилена румунізація всіх видів шкільної освіти була завершена у 1927 р.

У румунській державі того часу навіть українську пресу було піддано жорсткій цензурі. Заборонено завезення з-за кордону книжок, виданих українською мовою, газет, нотних видань і навіть ікон [9, с 94].

Окупаційна влада переслідувала культурно-освітні установи українців на Буковині. Із 590 товариств, що були перед Першою світовою війною, у 1924 р. залишилося тільки 14 [10, с 950].

Ніякі виступи проти антиукраїнських дій влади не допускалися, бо у Румунії в 1918-1928 рр. (а потім ще раз протягом 1937-1940 рр.) було запроваджено стан облоги - воєнний стан, умови якого використовувалися урядом для знищення українського національного життя.

Українське населення Буковини не могло з цим змиритися й негайно після знесення стану облоги після листопада 1928 р. почало виступати з домаганням запровадження української мови в народних школах, відновлення українських середніх шкіл та українських кафедр у Чернівецькому університеті, які існували ще за австрійських часів.

Румунська влада пішла на деяке задоволення законних вимог українського населення Буковини, бо ще згідно з § 10 зобов'язань, які прийняла на себе Румунія на Паризькій мирній конференції 9 вересня 1919 р., мало бути забезпечене навчання рідною мовою дітей нерумунської національності. Згідно з розпорядженням Міністерства освіти від 1 жовтня 1932 р. мали вводитися у школах, де більшість дітей українці, 4 години щотижнево для навчання української мови і 2 години щотижнево для навчання релігії українською мовою. Крім того, запроваджувалися обов'язкові години української мови в учительській семінарії в Чернівцях. Однак шкільний інспекторат Чернівецької області не виконав приписів свого начальства (шкільний інспектор позбавив цілу низку українських громад права на заведення української мови в дотичних школах, не було заведено української мови в Чернівецькій учительській семінарії й навіть не іменовано професора того предмету) [4].

Після скарги, яку подали міністрові освіти українські парламентарні заступники, відповідний наказ Міністерства освіти надійшов до управителів народних шкіл, але вони просто не мали бажання його виконувати. Спочатку вони поставили вимогу, щоб батьки подавали письмову заяву про бажання, щоб їхні діти навчалися українській мові, а коли українські селяни виконали це домагання, управителі шкіл висунули нову вимогу щодо офіційного підтвердження підписів на цих заявах. Але й після усунення цих штучних перешкод наказ Міністерства не міг бути реалізованим з тієї простої причини, що в багатьох школах внаслідок попередньо активно проведеної румунізації освіти були лише румунські вчителі, які не володіли українською [4].

Таким чином дотримувалася влада положення конституції 1923 р., де проголошувалася «рівність усіх громадян, незалежно від їх походження, мови і релігії» [1, с. 118]. Результатом таких гарантій було те, що 1939 р. 80% українського населення Північної Буковини було неписьменним і малописьменним. В окремих селах (наприклад, Топорівцях Садгірського району, Атаки Кельменецького району) до встановлення Радянської влади все населення було неписьменним [11, с. 38].

Про незадоволення політикою румунського уряду в Буковині свідчили численні петиції відомих громадських і державних діячів протягом 20-х pp. XX ст. до Ліги Націй та участі представників буковинських українців, німців та євреїв у засіданнях Європейського Конгресу Націй. Державна політика уряду Румунії у галузі освіти серед українського населення болісно сприймалася прогресивними українськими діячами не тільки на окупованих територіях, а й у радянській Україні.

Так, М. Скрипник, один з лідерів УСРР, на ХІ Всеукраїнському з'їзді Рад (травень 1929 р.) в доповіді «Стан та перспективи культурного будівництва на Україні» зазначав, що «…в Бессарабії ведеться величезна, настирлива, люта, скажена політика румунізації українців…» [12, с. 176].

За права українців у галузі освіти в умовах політичного терору у дуже складних умовах боролися українські політичні організації, партії та інші громадські об'єднання.

Однією з них була Компартія Буковини, заснована у 1918 р. на чолі з С Канюком. У 1921-1922 рр. розгромлені ЦК Компартії Буковини та її осередки у Хотині, Кельменцях, Зарожанах, Бабині, Мамаївцях, Новій Жучці. 19 грудня 1924 р. було прийнято закон (т.зв. «закон Мирзеску»), за яким тільки належність або симпатії до Комуністичної партії каралися 10-річним тюремним ув'язненням, або штрафом від 10 до 100 тис. леїв та обмеженням громадянських прав. Компартія Буковини наприкінці 1926 р. на правах крайової організації увійшла до складу Компартії Румунії, було створено новий керівний орган - Буковинський крайовий комітет КП Румунії, першим секретарем якого обрано С Галицького.

У лавах КПР буковинська партійна організація використовувала різні форми і методи роботи у боротьбі за соціальне й національне визволення, реалізацію права корінного населення на освіту. Так, у 1931 р. брала участь у виборах до парламенту через легальну організацію - Робітничо-селянський блок (утворений 1925 р. з ініціативи КПР), від якого в парламент було обрано п'ять депутатів, серед яких -В. Кошул, комуніст-підпільник із с. Раранча Чернівецького повіту. У 1934 р. при підтримці молодих комуністів і соціалістичної організації молоді створено культурницьку організацію та налагоджено видання газети в Чернівцях [13, c. 327].

У 1929 р. група українців, що відокремилася від соціал-демократів, створила на Буковині легальну партію «Визволення». Вона закликала до боротьби за «Радянську червону Буковину» та її приєднання до радянської України. Комуністи використовували цю партію для легального прикриття своєї діяльності. У 1934 р. партію «Визволення» було заборонено [13, c. 328].

За відновлення української освіти та просвітницьких організацій боролися осередки ОУН, які з'явилися на Буковині на початку 30-х рр. Їх очолювали П. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський. Націоналісти користувалися підтримкою молоді, передусім студентства, а також частини селянства. Під їх впливом перебували студентське товариство «Залізняк», спортивне товариство «Мазепа». Націоналісти видавали журнал «Самостійна думка» і тижневик «Самостійність». Однак серед оунівців Буковини такої активності, як в Галичині, не спостерігалося, що пов'язувалося із жорстокими переслідуваннями революційного націоналізму. У 1937 р. відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами, які були використані румунською владою для наступу на всі прояви українського політичного життя.

А коли у 1938 р. король Кароль ІІ встановив у Румунії військову диктатуру, політичні партії та інші організації, крім провладних, були розігнані [13, c. 329-330].

Право на національну освіту українського населення Буковини захищала і Українська національна партія (1927-1938 рр.), яку очолював відомий український політичний діяч Залозецький-Сас Володимир-Сергій. Ця партія схилялася до «органічної роботи» та компромісу з владою, намагаючись захищати права українців та зберігаючи лояльність до Румунії, прагнула об'єднати в своїх лавах націонал-демократів не лише Буковини, а й Бессарабії та Мармарощини [14]. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з владною націонал-цараністською партією, внаслідок якої українцям було надано кілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справах національних меншин. УНП всіма засобами домагалася проведення в життя згаданого наказу Міністерства освіти, причому заявила в пресі, що вважає цей наказ за «провізорію» (з франц. provisoire - тимчасовий) й ставить свої законні домагання на запровадження української мови в народних школах української частини Буковини та Бессарабії [4].

Українська спільнота Буковини організовувала вакаційні курси українознавства для шкільної молоді. Керівництво курсами перебрало на себе чернівецьке товариство «Українська школа», яке провадило ці курси за допомогою українських учителів-пенсіонерів і переважно української академічної молоді. Так, у 1932 р. в Чернівцях відбулося дев'ять вакаційних курсів, а в провінції - 12. Використовуючи ці курси, українці Буковини боролися проти «витравлення усього українського засобами румунської школи» [4].

У 20-30 рр. ХХ ст. значно зросла роль буковинських педагогічних товариств у процесах національно-культурного відродження українців. З-поміж них виділялося своєю діяльністю товариство «Взаїмна поміч українського вчительства». Плідну роботу у цьому напрямку проводили вчительські організації - «Українська школа», «Вільна організація» буковинського вчительства, а також педагогічні часописи Буковини [15].

У Бессарабії ж, як зазначав С. Сірополко, «не тільки нема українських шкіл, а й не провадиться позашкільна освіта силами українського громадянства, як це спостерігаємо на Буковині». Львівська газета «Діло» (1933, № 303) надрукувала інформацію про те, що у с. Старо-Козаче збирає місцева громада будувати «Народний дім» - перший у Бессарабії [4]. Це повідомлення сприймалося як позитивний імпульс національного пробудження.

У той же час у частині Мармарощини, що входила до Румунії, українського шкільництва взагалі не існувало (перед Першою світовою війною були там парафіяльні народні школи, де в перших двох класах учили лише українською, а з третього - починали вчити ще й угорської).

Лише в результаті радянсько-німецьких домовленостей, що їх А. Гітлер називав «шлюбом за розрахунком», значно змінилося ставлення до освітніх проблем української спільноти у Румунії.

Як відомо, 26 червня 1940 р. СРСР звернувся до Румунії із заявою про повернення Радянському Союзові Бессарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обґрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини 3 листопада 1918 р. рішенням про возз'єднання з Радянською Україною. Німеччина, побоюючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, «порадила» Румунії піти на поступки.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бессарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бессарабія). А рештки території Бессарабії і Молдавської АРСР, що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р.

До початку 1940/1941 навчального року за радянським зразком була цілком реорганізована система народної освіти на Північній Буковині. Організовуючи українські педагогічні, фельдшерсько-акушерські школи, музучилища, учительський інститут, реорганізовуючи румунський університет, перевівши 406 шкіл на українську мову викладання (а до того часу за румунського панування не було вже жодної української школи), відкривши будівельний і кооперативний технікуми, влада набувала авторитету. Кількість учнів у загальноосвітніх школах порівняно з 1939/40 навчальним роком збільшилася майже вдвоє. Одразу ж після початку створення системи нової школи у зазначених регіонах була скасована платність навчання.

Водночас нова влада провела велику роботу з ліквідації малописьменності і неписьменності, відкривала дитсадки і дитбудинки, сільські клуби і будинки культури, бібліотеки і хати-читальні, кінотеатри, музеї. Почали діяти український драмтеатр і обласна філармонія. Це було серйозним зрушенням у вирішенні освітніх проблем місцевого населення, що забезпечило новій владі багатьох прихильників [16].

Висновки. Таким чином, у роки румунської окупації українських земель, особливо у 20-30-ті рр. ХХ ст. усі попередні надбання українського населення щодо національної освіти були зведені нанівець. Румунська влада у прагненні розвитку панівної нації здійснювала політику суцільної румунізації корінного населення, перш за все, українського.

Українці Буковини, Бессарабії, Хотинщини та інших територій у складних умовах політичного терору та стану облоги відстоювали свої природні права на національну освіту. У цьому процесі значну роль відігравали політичні та громадські організації. Але лише політична ситуація в Європі дала можливість вирішити деякою мірою українське питання в освіті на загарбаних Румунією українських землях. Почався період нової, вже радянської національної політики у галузі освіти, зокрема на ниві шкільництва, як українського народу, так і національних меншин.

Література

1. Україна у міжнародних відносинах ХХ століття: навч. посібник / за заг. ред. Я.Й. Малика. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка; ЛРІДУ НАДУ, 2004. 468 с.

2. Пензеш В. Історія Української Греко-Католицької Церкви в Мараморощині й цілій Румунській державі / о. Василь Пензеш. Львів: Стрім, 1994. 60 с.

3. Нариси з історії Північної Буковини / В.М. Ботушанський, А.М. Глуговський, А.І. Гриценко та ін. К.: Наукова думка, 1980. 339 с.

4. Сірополко С. Народна освіта на українських землях і в колоніях / С. Сірополко. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys. org.ua/cultur/cult06.htm.

5. Vorwarts. 1923. 5 maj.

6. Субтельний О. Україна: історія / Орест Субтельний; пер. з англ. Ю.І. Шевчука; вст. ст. С.В. Кульчицького. К.: Либідь, 1991. 512 с.

7. Сворак С.Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944-1964 рр.) / С.Д. Сворак. К.: Правда Ярославичів, 1998. 240 с.

8. Курило В. Північна Буковина, її минуле і сучасне / В. Курило, М. Ліщенко, О. Романець, Н. Сирота, Б. Тимощук. Ужгород: Карпати, 1969. 247 с.; Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма / С.А. Макарчук. Львів: Вища школа, 1983. 255 с; Макарчук С.А. Український етнос (виникнення та історичний розвиток): навч. посібник / С А. Макарчук. К.: НМК ВО, 1992.148 с; Яремчук В.Д. Національні проблеми загальноосвітньої школи України: історія і сучасність / В.Д. Яремчук. К.: ІСДО, 1993. 100 с.

9. Макарчук С.А. Український етнос (виникнення та історичний

10. розвиток): навч. посібник / С.А. Макарчук. К.: НМК ВО, 1992. 148 с.

11. Енциклопедія українознавства. Загальна частина: у 3 т.[Репринтне відтворення 1949 р.]. К., 1995. Т. 3. С. 950.

12. Розквіт народної освіти в західних областях України. К.: Радянська школа, 1979. 192 с.

13. Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника / В.Ф. Солдатенко. К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2002. 352 с.

14. Суспільно-політичні трансформації в Україні: від задумів до реалій / В.Ф. Солдатенко (кер.) та ін. К.: Парламентське вид-во, 2009. 536 с.

15. Масан О. Володимир-Сергій Залозецький - віце-президент Буковини, сенатор і... лялькар / Олександр Масан // Доба. № 19(194), 12 березня 2002 р.

16. Ющишин І. Товариство «Взаїмна поміч українського вчительства». 1905-1930 / І. Ющишин. Львів, 1932. 339 с.

17. Фостій І.П. Північна Буковина і Хотинщина в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.): автореф. дис. На здобуття наукового ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / І.П. Фостій. Чернівці, 2005. 20 с.

Размещено на Allbest.ru