Діяльність органів прокуратури Російської імперії за судовою реформою 1864 р. в українських губерніях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність органів прокуратури Російської імперії за судовою реформою 1864 р. в українських губерніях

Державний механізм сучасної України зазнає впливу постійного реформування відповідно до засад демократичної правової держави. В ході таких реформацій є як здобутки, так і невиправдані невдачі, основні з яких - порушення стабільних надійнодіючих систем державних органів.

Система органів прокуратури - один з таких інститутів держави, який як і інші потребує вдосконалення, але для того необхідні теоретичні та історико-правові знання.

До сьогодні дослідники організації та діяльності прокуратури в Україні спрямовували свої зусилля на аналіз діяльності прокуратури з реалізації нею основних конституційних функцій. Однак проблемам, пов'язаних із закономірностями розвитку прокурорських органів, дослідники як в галузі історії та теорії держави і права, так і у галузі організації й діяльності прокуратури, належної уваги не приділяли.

Як відомо, друга половина ХІХ ст. характеризувалася проведенням низки реформ в Російській імперії, які мали безпосереднє значення для тих українських територій, що входили до її складу.

Серед найважливіших реформ того періоду можна виділити судову реформу 1864 р. котра була однією з найважливіших буржуазних реформ, яку проводив російський царизм у другій половині ХІХ ст.

Судова реформа 1864 р. була найбільш послідовною серед усіх реформ другої половини ХІХ ст., оскільки в ній виражено найбільш повно принципи європейського права та буржуазного судочинства.

Аналіз судової реформи 1864 р. та її контрреформи в Україні є важливим не лише для відтворення об'єктивної історії України, але і для вирішення багатьох проблем, які мають історичне значення, в тому числі й щодо діяльності органів прокуратури.

Органи прокуратури за реформою 1864 р. в Україні не були предметом спеціального дослідження і тому монографічних робіт з їхньої історії майже немає

Однак окремі проблеми прокурорських органів розглядали в деяких працях з історії судової реформи 1864 р. в Росії зокрема в працях російських науковців М.Н. Філіпова, К.А. Скальковського, К.Д. Кавеліна, М.Ф. Дмітрієва, А.М. Унковського, А.Ф. Коні, І.В. Гессена, Г.Д. Джанішева, В.Ф. Владімірського-Буданова.

Серед радянських та сучасних науковців-правників з цього приводу варто згадати праці Б.В. Віленського, Т.Ф. Воробейкової, А.Ф. Дубровіної, В.Д. Гончаренко, В.С. Кульчицького, В.К. Козирєва, М.Г. Коротких, О.Р. Михайленка, Ю. Макаревіча, І.І. Полякова, В. Свербигуза, В.В. Сухоноса, М.О. Чельцова-Бебутова, Б.Й. Тищика, П.В. Шумського, П.Ф. Щербину, О.Н. Ярмиша, М. Якимчука тощо [2].

Отже судовій системі Російської імперії та судовій реформі 1864 р. присвячено чимало праць.

Водночас, зародження та діяльність органів прокуратури на території українських земель розглядалися фрагментарно, і ця проблема, незважаючи на її наукову та практичну актуальність, спеціально не досліджувалась.

У підготовці судової реформи також було поставлено питання про реорганізацію прокуратури. Автори судової реформи намагалися значно розширити функції прокуратури, побудувати її на зразок тогочасних західноєвропейських країн. Прокуратура повинна була забезпечити правильне застосування законів і вживати заходи по відновленню порушених законів, забезпечувати недоторканість казни і державного майна, а також виступати від імені осіб, які не могли себе захистити, підтримувати від імені держави кримінальне переслідування, добиватися розслідування злочинів і підтримувати обвинувачення в суді [1, с. 136].

Прокуратура за Судовими статутами 1864 р. в українських губерніях була створена в кожній з ланок системи загальних судів для участі у судових засіданнях, нагляду за судами, слідством і місцями ув'язнення.

Діяльність органів прокуратури детально регульована в розділі третьому (ст. ст. 124-136) Статуту кримінального судочинства 1862 р. (надалі СКС).

Очолював прокуратуру Російської імперії генерал-прокурор (він же був і міністром юстиції).

Для виконання прокурорських обов'язків у Загальних Зборах Касаційних Департаментів Сенату булоа запроваджено посаду особливого обер-прокурора (ст. 128 СКС).

При Касаційних Департаментах Сенату були засновані посади обер-прокурорів, та їхніх помічників (товаришів прокурора ст. 127 СКС).

При кожному окружному суді та при кожній судовій палаті також були запроваджені посади прокурорів та їхніх помічників (ст. 125 СКС).

Товариші прокурорів і обер-прокурорів перебували під керівництвом тих прокурорів і обер-прокурорів, при яких вони знаходилися. Прокурори окружних судів підпорядковувалися прокурорам палат, а ті як і обер-прокурори, були в безпосередній залежності від міністра юстиції (ст. 129 СКС).

У здійсненні своїх повноважень кожний прокурор міг замінити свого товариша, прийнявши справу під свою відповідальність. Прокурори судових палат, могли як за своєю ініціативою, так і за розпорядженням міністра юстиції, прийняти або покласти на своїх товаришів виконання всіх обов'язків, які могли виконувати прокурорські працівники (ст. 131 СКС).

У випадку хвороби чи відсутності обер-прокурора, прокурора судової палати або окружного суду, їхні повноваження виконували їх товариші (ст. 132 СКС).

При обер-прокурорах і прокурорах знаходилися секретарі, на утримання яких виділяли визначену штатами суму коштів (ст. 134 СКС).

Всі судово-прокурорські працівники перебували на державній службі, маючи певні права і обов'язки.

Законодавством царської Росії були встановлені умови для вступу на державну службу. Умовам державної служби присвячений том третій Зводу Законів Російської імперії.

Вступ на державну службу був зумовлений перебуванням в російському підданстві, проте за деякими відомствами на державній службі могли знаходитися й іноземці (викладацькі посади, гірнича справа).

Умови вступу передусім полягали в освітньому цензі, який був мінімальним. Потрібно було вміти читати і писати, бути знайомим з основами граматики і арифметики. Однак, залежно від ступеня освіти чиновники мали право отримувати чини на більш пільгових умовах, ніж ті особи, які таких дипломів не мали.

Наприклад, вчені ступені доктора і магістра давали право займати за вислугою коротких строків посади п'ятого класу (статський радник) без проходження нижчих службових ступенів.

Наступною умовою прийняття на державну службу був вік не менше 16 років. Були позбавлені права державної служби євреї, а також особи, які не мали вчених дипломів, виключені за проступки особи духовного стану, молоді особи, які у віці від 10 до 18 років виховувалися за межами Росії.

Не могли бути призначені на державні, а водночас, на судово-прокурорські посади:

особи, які знаходилися під слідством за злочини чи проступки, а також ті, які притягувалися до кримінальної відповідальності у вигляді поміщення у в'язницю, або більш тяжкого покарання;

особи, звільнені з служби за вироком суду, або виключені із духовного сану за проступки;

неплатоспроможні боржники;

особи, які знаходяться під опікою за марнотратство (ст. 201 розд. 6 СКС).

Бажаючий вступити на службу повинен був подати про це прохання на ім'я керівника тієї установи, де вони хотіли працювати.

Призначення на всі посади перших чотирьох класів і деяких п'ятого класу залежало від влади монарха, на посади п'ятого і шостого класу призначали міністри, на посади нижчих класів в центральних закладах призначав директор департаменту, в місцевих закладах - місцеве губернське начальство.

На прокурорські посади могли бути призначені особи, які мали вищу юридичну освіту і значний стаж судової діяльності: для посади товариша прокурора окружного суду - не менше чотирьох років; для посади прокурора окружного суду і товариша прокурора судової палати - не менше шести років, для прокурора судової палати і товариша обер-прокурора - не менше восьми років, для посади обер-прокурора - не менше 12 років (ст. 210 розд. 6 СКС).

До стажу судової діяльності, яка давала право на зайняття прокурорських посад, входило і здійснення адвокатської діяльності на посаді присяжного повіреного.

Судовими слідчими могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту, досягли двадцятип'ятирічного віку, і мали стаж судової діяльності не менше чотирьох років.

На посади обер-секретарів, помічників обер-секретарів, а також секретарів і їхніх помічників могли бути призначені особи, які закінчили вищі юридичні навчальні заклади, або склали відповідні іспити з юридичних дисциплін (ст. 211 розд. 6 СКС).

Судовими статутами (розділ 6 ст. 212-225 СКС) був передбачений порядок призначення на судово-прокурорські посади. Так генерал-прокурор, обер-прокурор Касаційних Департаментів Сенату і прокурори Судових палат призначалися на посади іменним імператорським указом (ст. 219 розд. 6 СКС).

Таким же порядком призначалися і обер-прокурори Загальних Зборів Касаційних Департаментів Сенату (ст. 220 розд. 6 СКС).

Товаришів обер-прокурорів і прокурорів судових палат, а також прокурорів окружних судів, за поданням міністра юстиції призначав імператор (ст. 221 розд. 6 СКС).

Товаришів прокурорів окружних судів призначав на посади міністр юстиції за поданням прокурора судової палати (ст. 222 розд. 6 СКС).

Секретарів при обер-прокурорах і прокурорах призначали на посади прокурори, при яких вони перебували [4, с. 55-56].

Надзвичайно великі повноваження при комплектуванні судово-прокурорських працівників було надано міністру юстиції та прокурорам.

За поданням міністра юстиції царськими указами призначалися на посади голови, помічники голів і члени окружних судів, в тому числі судові слідчі, старші нотаріуси, а також старші голови, голови департаментів і члени судових палат (ст. 212 розд. 6 СКС).

Обер-секретарів Касаційних Департаментів Сенату затверджував міністр юстиції, за поданням обер-прокурорів, а помічників обер-секретарів та інші чини канцелярії призначали обер-прокурори [5, ст. 1037].

Судові Статути передбачали певні обмеження до прокурорських працівників. Їм заборонялося брати участь у набутті майна, продаж якого був доручений їм як посадовим особам; було заборонено брати підряди і поставки як своїм майном, так і майном своїх дружин у тій місцевості де вони служать. Особам перших трьох класів, а також іншим особам, які занесені в особливі списки, заборонялося брати участь в утворенні деяких комерційних і промислових підприємств, а також займати в них будь-які посади. Така участь заборонялася в:

в залізничних, пароплавних, страхових та інших дольових товариствах і компаніях, крім товариств і компаній, діяльність яких обмежувалася винятково обробкою сільськогосподарської продукції на земельних ділянках, які їм належали;

брати участь у приватних кредитних установах, крім благодійних, сільських кредитно-зберігаючих товариств, кредитних кас для чиновників.

Всі інші посадові особи для служби у вищезазначених товариствах повинні були отримати дозвіл начальства. Особи, які порушували ці правила, повинні були в тримісячний термін подати у відставку, інакше їх звільняло начальство. Службовцям без дозволу начальства заборонялося видавати свої твори, які містили дані, що стосувалися «внутрішніх і зовнішніх зносин Російської імперії».

Прокурори та слідчі як державні службовці російської Імперії, мали певні соціальні та правові гарантії.

До соціальних гарантій належало передусім грошове утримання, яке складалося із трьох частин: 1) оклад; 2) станові гроші; 3) квартирні гроші. У тих випадках, коли чиновники займали дві посади, квартирні гроші отримували одні.

Важливою соціальною гарантією була пенсія. Вона призначалася в повному розмірі за 35 років чесної служби. За менший строк пенсію можна було отримати лише при виході у відставку за станом здоров'я, або внаслідок невиліковних хвороб. Пенсію отримувала і сім'я чиновника; вдова 1/2 пенсії чоловіка, діти 1/4, однак не більші тієї суми, на яку мав право сам службовець.

Чиновники, які чесно і сумлінно виконували свої службові обов'язки заохочувалися по службі. Заходами заохочення були іменні нагороди та підвищення у класному чині.

Згідно з «Табелем про ранги» Петра І, запровадженим 1722 р. таких класних чинів було 12.

Табель чиновників представляли в такому вигляді: дійсний таємний радник першого класу, дійсний таємний радник другого класу, таємний радник, дійсний статський радник, статський радник, коледжський радник, надвірний радник, коледжський асесор, титулярний радник, коледжський секретар, губернський секретар, коледжський реєстратор [4, c. 244].

За загальними правилами 12-ти класний чин присвоювали тільки у разі проходження певного строку в званні «канцелярський службовець». Особи, які не закінчили курсу повітового училища повинні були здати особливий екзамен.

Особи, які закінчили вищі навчальні заклади, отримували відразу 11, 10, 9 і навіть 8 клас, залежно від тих закладів, в яких вони навчалися. Надалі класні чини присвоювалися залежно від посади, яку займала особа. Прокурори, судові слідчі, судді окружних судів та судових палат, як правило, мали чини від шостого та вищі.

Законодавством передбачалась дисциплінарна відповідальність за неналежне виконання державними службовцями своїх посадових обов'язків. Заходами дисциплінарного впливу були: застереження, зауваження, догана без занесення в послужний список, стягнення із зарплати, арешт не більше як на 7 діб, переміщення з вищої посади на нижчу.

Судові статути визначали також обов'язки судово-прокурорських працівників.

Серед таких обов'язків були: - добросовісне виконання своїх обов'язків; - вірність монархові і підпорядкування начальству; - збереження честі урядового органу не лише в службових відносинах, але й в приватному житті.

Поняття вірності монархові охоплювали охорона чиновниками його влади і прав, а також збереження ввіреної йому державної таємниці. У цьому зв'язку із обов'язком добросовісного виконання своїх обов'язків судово-прокурорські працівники, як і інші державні службовці, мали проживати за місцем проходження служби. Для звільнення у відставку необхідна була згода начальства. Ті особи, яких призначав на посаду імператор мали отримати згоду про це самого імператора.

Сьогодні чимало українських правознавців намагаються визначити місце і роль органів прокуратури в сучасному механізмі держави, іноді звертаючись до історичного досвіду (М. Руденко, П. Шумський, Л. Давиденко та ін.). Тому досвід реорганізації органів прокуратури за судовою реформою 1864 р. в Україні має не лише наукове, але практичне значення.

Література

судовий реформа прокуратура царський

1. Грибовский М.В. Высший суд и надзор в России в первую половину царствования императрицы Екатерины ІІ. - С.-Пб., 1901.

2. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2007.

3. Михайленко О.Р. Прокуратура України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2005.

4. Полный свод законов Российской империи. - С.-Пб, 1872. - Т. 3: Устав о службе. Приложение к ст. 244.

5. Судебные уставы с разложением рассуждений, на коих они основаны. - С.-Пб., 1867. - Ч. ІІ: Устав уголовного судопроизводства. Ст. 1037.

Размещено на Allbest.ru