Відповідність положень чинного кримінального кодексу України про відповідальність за посягання на особисту свободу особи вимогам міжнародно-правових актів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІДПОВІДНІСТЬ ПОЛОЖЕНЬ ЧИННОГО КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ОСОБИСТУ СВОБОДУ ОСОБИ ВИМОГАМ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

О.М. Броневицька

Анотація

Встановлюється чинність міжнародно-правових договорів про боротьбу з викраденням людей та торгівлею ними, порядок застосування на території України, аналізується відповідність норм вітчизняного кримінального законодавства положенням міжнародних конвенцій.

Ключові слова: викрадення, торгівля людьми, насильницьке зникнення, рабство.

Постановка проблеми. У рамках міжнародних конференцій та під егідою міжнародних організацій було прийнято ряд конвенцій кримінально-правового характеру, які зобов'язують держави-учасниці цих конвенцій привести у відповідність своє внутрішнє кримінальне законодавство з рекомендаціями, викладеними у міжнародних актах, тобто встановити кримінальну відповідальність за ті чи інші суспільно небезпечні діяння або ж внести якісні зміни до чинних законодавчих положень, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння відповідних злочинів. Слід визначити, які з прийнятих конвенцій стосуються боротьби зі злочинами проти волі та особистої свободи людини, наскільки Україна виконала прийняті на себе зобов'язання з криміналізації тих діянь, що рекомендовані міжнародними конвенціями, а також проаналізувати чинне вітчизняне кримінальне законодавство у частині протидії злочинам проти волі та особистої свободи людини і встановити відповідність норм КК України положенням міжнародно-правових договорів.

Стан дослідження. На сьогодні захищено низку дисертацій, тематика яких стосується окремих аспектів досліджуваної нами проблеми. Їх автори (зокрема, В. Пучніна, В. Громова, М. Буряк, А. Жинкіна та ін.) зосереджували увагу переважно на аналізі відповідних складів злочинів проти волі та особистої свободи людини, лише частково торкалися їх відповідності міжнародно-правовим актам.

Із сучасних комплексних досліджень з цієї тематики слід відзначити монографії М. Хавронюка, А. Князькіної. Ці учені розглянули великий масив міжнародно-правових актів, спрямованих на боротьбу зі злочинами проти волі та особистої свободи людей, однак у працях цих авторів дано оцінку відповідності норм кримінального законодавства України положенням міжнародних конвенцій.

Виклад основних положень. Виконання міжнародно-правових зобов'язань у сфері протидії злочинності є одним із пріоритетних напрямів на шляху розвитку демократії та правової держави. Серед посягань, протидія яким не обмежується рамками національного законодавства, є викрадення людини та торгівля людьми, відповідальність за які передбачена ст.ст. 146 та 149 КК України. Для з'ясування того, якою мірою у кримінальному законодавстві України враховані міжнародно-правові вимоги, насамперед слід звернутися до положень відповідних актів, визначити, наскільки вони є обов'язковими для України та порівняти положення міжнародно-правових актів з національним кримінальним законодавством України.

Розпочнемо з аналізу того, чи відповідає законодавче закріплення ознак такого складу злочину, як викрадення людини, відповідальність за який передбачена ст. 146 КК України, відповідним міжнародно-правовим договорам.

Загалом право кожної людини на свободу та особисту недоторканість закріплене у ст. 3 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Поряд з цими міжнародними документами, які мають декларативний характер, є і ряд вузькоспеціалізованих міжнародних актів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю у цій сфері, насамперед Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, прийнята 20 грудня 2006 р. (далі - Конвенція), підписана Україною, однак не ратифікована, а тому її положення поки що не застосовуються на території України, та Декларація про захист всіх осіб від насильницьких зникнень від 18 грудня 1992 р. (далі - Декларація). У Декларації, яка передувала прийняттю Конвенції та носить дорадчий характер, вказано, що будь-який акт насильницького зникнення є образою людської гідності, порушенням норм міжнародного права, які гарантують, зокрема, право особи на свободу та безпеку. Очевидно, під викрадення людини слід розуміти свободу будь-якої особи незалежно від наявності чи відсутності її стійкого зв'язку з тією чи іншою державою [1, c. 30; 2, c. 103].

Співставимо положення Декларації та Конвенції і КК України для того, щоб визначити чи ті діяння, які ці міжнародні акти пропонують державам-учасницям криміналізувати, визнані злочинними вітчизняним законодавцем. Викраденням людини визнається протиправне умисне заволодіння нею та незаконне переміщення її з одного певного місця, де вона вільно перебувала згідно з власною волею, до іншого, і може виразитися у формі: а) відкритого заволодіння нею; б) таємного заволодіння; в) заволодіння людиною, вчиненого шляхом обману або зловживання довірою; г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погрозою насильства над самою особою чи особами, близькими для останньої, або погрозою розголошення відомостей, що ганьблять їх [3, c. 13; 4, c. 43; 5, c. 75; 1, c. 4]. Викрадення людини характеризується ширшим колом вчинюваних дій, ніж незаконне позбавлення волі: воно складається із захоплення, переміщення та утримування людини, а незаконне позбавлення волі - лише з утримуванням [5, с. 74; 6, с. 40; 7, с. 130].

Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень використовує термін «насильницьке зникнення», а не «викрадення» і включає в нього дещо ширше коло діянь. Відповідно до ст. 2 Конвенції насильницьким зникненням є арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі у будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.

Проблема тут вбачається у різній термінології, яка використовується у міжнародно-правових актах та вітчизняному кримінальному законі, а також відмінному переліку діянь, які входять до змісту цих понять. Маємо на меті вияснити, чи позначення одного і того ж діяння різними термінами впливає на зміст самого поняття викрадення людини і чи є потреба його заміни на термін, запропонований міжнародним договором.

Як вже зазначалося, змістовно поняття «викрадення людини» дещо відрізняється від поняття «насильницьке зникнення». Однак, незважаючи на те, що поняття «насильницьке зникнення» є ширшим від поняття «викрадення людини», кримінальна відповідальність за дії, які Конвенція рекомендує криміналізувати, вже передбачена, але іншими статтями КК України. Зокрема, завідомо незаконні затримання та арешт, якщо вони вчинені службовою особою (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами, чи винесення суддею неправосудного вироку про позбавлення волі, рішення про адміністративний арешт) є злочинами проти правосуддя і відповідальність за такі дії передбачена ст.ст. 371 та 375 КК України. В деяких інших випадках викрадення людини чи незаконне позбавлення волі, вчинені службовою особою, має кваліфікуватися за ч. 2 ст. 365 (а якщо діяння вчинено військовою службовою особою, то за ст. 424) як перевищення влади чи службових повноважень. Вчинення таких злочинів організованою групою може кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених статями 146 та відповідними частинами ст.ст. 365, 424. Проте, об'єктом посягань, передбачених ст.ст. 365, 371, 375, 424 є відносини у сфері правосуддя або відносини із забезпечення військового правопорядку, а у всіх міжнародних актах зазначається, що такі діяння посягають на честь та гідність людини.

Відмінність вітчизняної норми про викрадення людини від міжнародно-правової також полягає у характеристиці суб'єкта злочину. Якщо відповідно до ст. 146 КК України суб'єктом викрадення людини є фізична осудна особа, яка досягла 16 років, то у Конвенції, крім загального суб'єкта, є вказівка і на спеціального суб'єкта такого злочину -начальника, який: а) знав, що підлеглі, які перебувають під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір скоїти злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це; б) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль за діяльністю, з якою був пов'язаний злочин насильницького зникнення; в) а також не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення скоєння акту насильницького зникнення або передачі цього факту компетентними органами для розслідування та кримінального переслідування. Декларація про захист всіх осіб від насильницьких зникнень, крім загального, також вказує на спеціального суб'єкта насильницького зникнення: службові особи різних рівнів, організовані групи або приватні особи, які діють від імені представників державної влади, за їх прямою чи опосередкованою підтримкою, з їх дозволу чи згоди.

Таким чином, порівнявши положення КК України та міжнародних актів, можемо дійти висновку, що ст. 146 КК України, а точніше поняття «викрадення людини» не зовсім відповідає поняттю «насильницьке зникнення», що передбачене в міжнародно-правових договорах про боротьбу з аналізованими злочинами. Але в такому випадку не можна стверджувати, що вітчизняне кримінальне законодавство не відповідає даним міжнародним актам, оскільки відповідальність за ті дії, які входять до поняття насильницького зникнення, втілена в інших статтях КК України. Слід вказати і на те, що, можливо, вітчизняний законодавець цілком обґрунтовано у тексті кримінального закону не вживає термін «зникнення», оскільки «зникати» означає перестати існувати, пропасти, подітися невідомо куди, а «викрадати» - таємно привласнити, забрати, заволодіти. Отже, вітчизняне кримінальне законодавство відповідає міжнародно-правовим актам у частині встановлення відповідальності за дії, які охоплюються поняттям «викрадення людини», тим паче, що Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень ще не ратифікована, тож не має обов'язкової сили.

Тепер перейдемо до аналізу того, чи відповідає законодавче закріплення ознак такого складу злочину як торгівля людьми, відповідальність за який передбачена ст. 149 КК України, відповідним міжнародно-правовим договорам. Тривалий час у теорії кримінального права висувалися пропозиції про необхідність криміналізації торгівлі людьми, внаслідок чого в КК України була включена відповідна норма. Первісно в диспозиції цієї норми була передбачена відповідальність за купівлю-продаж людини або її вербування, перевезення, передачу, одержання, вчинені з метою її експлуатації.

Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. стаття, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми, була змінена з таким формулюванням: торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи. Відповідно, об'єктивна сторона розглядуваного посягання була приведена у відповідність з вимогами міжнародних актів, котрі забороняють це діяння і є чинними для України (Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р., Протокол до Конвенції про рабство від 23 жовтня 1953 р., Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р., Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р., Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії від 3 квітня 2003 р.).

Аналіз цих міжародних конвенцій підтверджує своєчасність рішення законодавця внести зміни до ст. 149 КК України, оскільки її положення не відповідали тим вимогам, які ставилися міжнародно-правовими актами про боротьбу з торгівлею людьми. Торгівля людьми має на меті експлуатацію потерпілих і серед видів цієї експлуатації (зміст яких детально роз'яснюється у міжнародно-правових договорах) названо також рабство та інші звичаї, подібні до рабства.

З приводу змісту поняття «рабство» серед науковців ведеться дискусія. Рабство відповідно до ст. 1 Конвенції про рабство визначається як стан чи становище людини, щодо якої здійснюються атрибути права власності чи деякі з них. У ст. 7 Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства визнано у підневільному стані особу, яка перебуває в стані чи становищі, що є результатом інститутів чи звичаїв, подібних до рабства, до яких належать: боргова кабала, кріпацький стан, будь-який інститут чи звичай, через який жінку можуть за винагороду видати заміж, передати її як спадщину після смерті чоловіка, а також будь-який інститут чи звичай, коли передається дитина з метою її експлуатації.

На нашу думку, дехто з науковців тлумачить рабство надто широко - як стан особи, воля якої підпорядкована іншій особі, і ця особа розпоряджається можливостями підневільного на власний розсуд, через що він фактично позбавляється визначених прав і свобод [8, c. 431]; або ж як особливу форму соціально-психологічного зв'язку між суб'єктами, в рамках якого одна особа в результаті примусу отримує фактичний контроль над діями іншої особи з метою її експлуатації, а потерпілий позбавляється фактичної можливості реалізувати своє право на особисту свободу, свободу пересування, вибору місця проживання, свободу праці і змушений без відповідної винагороди виконувати на користь інших осіб певну роботу, не маючи можливості відмовитися від виконання цієї роботи [9, c. 15].

Узагальнивши міжнародно-правові норми, дефініцію «рабство» можна визначити як стан чи становище особи, в силу яких відносно неї здійснюються всі чи декотрі повноваження, притаманні праву власності, якщо ця особа незалежно від її волі не може відмовитися від виконання покладених на неї робіт (надання послуг).

Незважаючи на те, що ст. 6 Додаткової конвенції визнає злочинним ширше коло діянь: обернення особи в рабство, схиляння іншої особи віддати себе в рабство чи віддати іншу залежну особу в рабство або підневільний стан, ці положення Додаткової конвенції не були імплементовані в КК України, хоча вони є обов'язковими до виконання. Кримінальний закон України встановлює відповідальність лише за використання рабської праці, залишаючи поза увагою передбачені міжнародними договорами обернення в такий стан та утримання в ньому [10, c. 398]. Тому обернення в рабство чи інший підневільний стан, а також утримання в цьому стані також повинні визнаватися злочинними. При цьому дехто пропонує норму, яка б передбачала відповідальність за рабство виділити в окрему статтю [11, c. 21].

В диспозиції статті про заборону використання рабської праці основний акцент робиться не на рабський статус людини, не на здійснення стосовно неї правомочностей власника, а на використання, експлуатацію її праці. М. Буряк вказує, що обернення в рабство - це дії, спрямовані на перетворення жертви в раба, тобто подавлення його волі і отримання його у власність, а це охоплюється складами незаконного позбавлення волі та викрадення людини (коли це здійснюється проти волі особи) та вербуванням як альтернативним діянням об'єктивної сторони торгівлі людьми (коли це відбувається за бажанням самої особи). Тому тепер у законодавстві немає прогалини, яка б давала можливість уникнути відповідальності за обернення в рабство чи утримання в рабстві [12, c. 19]. Ми погоджуємося з цим твердженням.

А. Жинкін, крім спеціальної статті, яка б передбачала відповідальність за обернення в рабство, пропонує також доповнити КК статтею, яка б передбачала відповідальність за «лібертид» [9, c. 23], під яким розуміється злочин, що полягає в організації работоргівлі, оберненні в рабство, у кріпацьке чи інше підневільне становище цивільного населення під час воєнних дій як метод ведення війни. На нашу думку, внесення подібної статті буде надлишковим, оскільки відповідальність за застосування під час збройного конфлікту засобів і методів ведення війни, заборонених міжнародними договорами України, передбачена в ст. 438 КК України і повністю охоплює вказані А. Жинкіним діяння. Він також пропонує доповнити статтю про відповідальність за рабство такою кваліфікуючою ознакою, як клеймування чи інший спосіб позначення рабського стану потерпілого. На наш погляд, така ознака також є зайвою, оскільки перераховані діяння є різновидами спричинення шкоди здоров'ю і відповідно вчинення таких дій може бути кваліфіковано за ст.ст. 121, 122, 125, 126 КК України.

Найрадикальнішим чином рекомендує змінити ситуацію С. Громов, замінивши поняття «рабська праця» на більш конкретне «примусова праця» [5, с 22]. Однак, поняття «рабська праця» та «примусова праця» є різними за змістом. Їм присвячено відмінні міжнародно-правові акти. Вони неоднакові за інтенсивністю впливу на примушувану особу, відповідно види відповідальності настають різні: за рабську працю рекомендується застосовувати засоби впливу кримінально-правового характеру, тоді як за примусову працю - засоби адміністративно-правового або цивільно-правового характеру.

Висновки. Отже, рекомендації всіх міжнародно-правових договорів про заборону та встановлення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, переважно втілені в КК України. Вважаємо, що виокремлювати відповідальність за рабство в окрему статтю є необгрунтованим, оскільки рабство є лише одним з проявів експлуатації людей, а суспільна небезпека рабства не є вищою, ніж, наприклад, використання людини у збройних конфліктах. Крім того, наявність великої кількості статей у кримінальному законі ще не свідчить про їх якість та можливість їх застосування на практиці. Погоджуємося з думкою науковців, які підкреслюють, що обернення в рабство та схиляння до рабства є проявами незаконного позбавлення волі або вербування людей, а тому встановлювати окремо відповідальність за ці дії недоцільно.

Зазвичай, критика вітчизняного законодавства стосовно наявності багатьох прогалин та недоліків при конструюванні низки кримінально-правових норм є виправданою. Проте, при конструюванні складів злочину, передбачених статтями 146 та 149 КК України, вітчизняний законодавець максимально врахував положення міжнародно-правових договорів. Крім застосування поняття «насильницьке зникнення», загалом у КК України вдало відтворено термінологію міжнародних конвенцій, яка є зрозумілою для вітчизняного правозастосувача. Тобто, у частині посягань на особисту свободу особи кримінальне законодавство України повністю відповідає вимогам тих міжнародно-правових договорів, які Україна ратифікувала і тим самим взяла на себе зобов'язання реалізувати їх вимоги.

міжнародний викрадення торгівля кримінальний

Література

1. Пучнин В. Похищение человека: криминологический аспект исследования: дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В. Пучнин. - М., 1999. - 178 с.

2. Уголовное право. Особенная часть. Учебник для вузов / под ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселова. - М.: Издательская группа ИНФРА. М. - НОРМА, 1998. - 768 с.

3. Бауськов Д. Отграничение насильственного похищения человека от захвата заложника / Д. Бауськов // Уголовное право. - 2003. - № 2. - С. 13-14.

4. Бриллиантов В. Похищение человека или захват заложника? / В. Бриллиантов // Российская юстиция. - 1999. - № 9. - С. 43-45.

5. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник для студ. вищ. навч. закл. освіти / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис. - К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2002. - 496 с.

6. Навроцький В. Злочини проти особи. Лекції для студенті юридичного факультету. - Львів, 1997. - 48 с.

7. Уголовное право России. Особенная часть. Первый полутом: Учебник для вузов / под ред. Г.Н. Борзенкова и В.С. Комисарова. - М.: ИКД «Зер-цало-М», 2005. - 456 с.

8. Блинов А. Обращение в рабство как форма эксплуатации человека / А. Блинов // Преступность и уголовное законодательство: реалии, тенденции, взаимовлияние. - Саратов, 2004. - 678 с.

9. Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабського труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами пре ступлений: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / А.А. Жинкин. - Краснодар, 2006. -25 с.

10. Кругликов Л.Л. Уголовно-правовые средства противодействия работорговле и смежным с ней формам / Л.Л. Кругликов // Преступность и уголовное законодательство: реалии, тенденции, взаимовлияние. - Саратов, 2004. - 678 с.

11. Марахтанова Е.А. Преступления против свободи личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Е.А. Марахтанова. - Самара, 2006. - 27 с.

12. Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней: криминологические и уголовно-правовые аспекты: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / М.Ю. Буряк. - Владивосток, 2005. - 31 с.

13. Громов В.С. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использование рабского труда: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / В.С. Громов. - М., 2006. - 28 с.

Размещено на Allbest.ru