Судова правотворчість у правовій системі Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Судова правотворчість у правовій системі Франції

Виконав:

Н.В. Стецик

Аналізується діяльність вищих судових інстанцій Франції, зокрема Конституційної ради, Державної ради та Касаційного суду з огляду на можливість здійснення ними правотворчих функцій, формулюються пропозиції про можливість офіційного наділення правотворчими повноваженнями вищих судових інстанцій Франції.

Ключові слова: судова правотворчість, судова система Франції.

Постановка проблеми

Формування правової держави в Україні здійснюється на засадах розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Становлення згідно з принципом розподілу влад судової системи України потребує розвитку судового правотворення, зокрема у контексті континентально-правових зразків. У вітчизняній юридичній літературі висловлюється міркування про можливість судової правотворчості в Україні, але формалізація такої можливості на рівні законодавства не відбулася і дотепер. А тому завданням юридичної науки є виявлення природи судової правотворчості та умов, за яких вона може здійснюватися в Україні. Особливої наукової уваги потребує судова правотворчість у Франції та Федеративній Республіці Німеччини, провідних систем континентального права, до якого належить і Україна.

Стан дослідження. Ті чи інші аспекти судової правотворчості у правовій системі Франції висвітлювалися у низці публікацій. Авторами їх були С. Боботов, Ж. Вігьє, М. Вільданова, Ф. Газьє, П. Гук, К. Гржегорчик, А. Козирін, О. Коростелкіна, М. Марченко, Н. Подольська, М. Тропер, С. Чередніченко, Р. Фабр, С. Шевчук, В. Шишкін та ін. Проте у їх працях судова правотворчість розглядалася лише у зв'язку із дослідженням судового прецеденту, функціонуванням судової системи Франції та її вищих судових інстанцій. Судова правотворчість як самостійний вид правотворчості у Франції не аналізувалася.

Виклад основних положень

Судова правотворчість у Франції повинна базуватися на загальному понятті «судова правотворчість» як зумовленої основними функціями судової влади юридичної діяльності вищих судових інстанцій, уповноважених на створення, зміну та скасування нормативно-правових приписів. Аналіз Конституції та законодавства Франції свідчить про те, що правотворчі повноваження притаманні Конституційній раді, Державній раді та Касаційному суду.

Так, відповідно до ст. 61 Конституції Франції 1958 р. органічні закони до їх промульгації та регламенти палат Парламенту до їх застосування повинні бути передані Конституційній раді, яка виносить рішення про їх відповідність Конституції [1, с. 44]. А у ст. 62 визначено, що положення, проголошені неконституційними, не можуть ні застосовуватися, ні бути промульгованими, а рішення Конституційної ради не підлягають оскарженню та є обов'язковими для усієї публічної влади, для усіх адміністративних та судових органів. Ці конституційні положення відтворюються у Законі про Конституційну раду [1, с. 246-254]. Крім того, відповідно до ст. 20 цього закону рішення Конституційної ради повинні бути мотивованими і публікуються в Офіційному віснику.

Із конституційних та законодавчих положень випливає, що Конституційна рада наділена повноваженнями зі встановлення відповідності Конституції нормативних актів парламенту та міжнародних договорів до моменту набрання ними юридичної сили. Діяльність судових органів в частині скасування нормативних приписів можлива за умови набрання останніми юридичної сили.

Поряд з цим, здійснюючи функції конституційного контролю, Конституційна рада Франції часто вирішує питання за умов правової невизначеності, тобто за наявності прогалин у Конституції, занадто абстрактному змісті окремих положень або колізій між ними. Варто зазначити, що без вирішення цих проблем Конституційна рада не здатна здійснити функцію конституційного контролю. А оскільки приписи ст. 20 згаданого закону вимагають мотивування судових рішень, то за умов наявності абстрактних положень та прогалин у Конституції Конституційна рада вимушена створювати положення, що можуть набувати нормативного значення. Підтвердженням є і законодавче закріплення їх обов'язковості для усієї публічної влади, для усіх адміністративних та судових органів (ст. 61 Конституції), а також їх обов'язкова публікація в Офіційному віснику (ст. 20 Закону про Конституційну раду).

Певні правотворчі функції притаманні діяльності конституційних судів при виконанні ними й інших повноважень, зокрема, при розгляді та вирішенні компетенційних спорів. Так, Конституційна рада Франції наділена згідно зі ст. 37 Конституції повноваженнями визначати, чи чинні нормативно-правові акти парламенту носять законодавчий або регламентарний характер. Якщо такий акт є регламентарним, то уряд за власною ініціативою з дотриманням певних умов декретом може вносити до нього зміни та доповнення. Якщо ж цей нормативний акт належить до законодавчого, то декретом уряду змінювати його заборонено. А тому Конституційна рада, встановивши в одній справі, що нормативний акт парламенту є регламентарним, підтверджує тим самим повноваження уряду вносити зміни і доповнення з цих питань до акту парламенту у майбутньому. І коли виникне наступний подібний спір між парламентом та урядом, то рішення Конституційної ради з цього питання може мати для них обов'язкову силу. Діяльність Конституційної ради Франції у цьому напрямку регулюється главою ІІІ Закону про Конституційну раду, у ст. 26 якого, зокрема, йдеться, що шляхом мотивованого рішення Конституційна рада визначає, чи переданий на її розгляд акт є законодавчим, чи регламентарним.

Крім того, аналогічні правотворчі рішення можуть прийматися Конституційною радою і відповідно до ст. 41 Конституції та глави IV «Розгляд скарг про неприйнятність» Закону про Конституційну раду. Так, якщо уряд в ході законодавчого процесу вважатиме, що запропоновані парламентом зміни до законодавства не входять до його законодавчих повноважень або суперечать делегованим уряду повноваженням, то він може звернутися до Конституційної ради для вирішення цього спору. Рішення, прийняте за результатами його розгляду, подібно до попередньої ситуації може мати обов'язкову силу для парламенту та уряду у наступних аналогічних спорах.

На Державну раду Франції відповідно до Конституції покладається виконання різних функцій, а відповідно до Ордонансу про Державну раду [1, c. 255-267], а також Кодексу про адміністративну юстицію [2, с. 218-259] ще й функції судового вирішення адміністративних спорів.

Як переконують автори, котрі досліджували адміністративне право Франції (Є.В. Талапіна, М.М. Вільданова, А.М. Козирін) та діяльність Державної ради Франції (Ф. Газьє, П.О. Гук, С.П. Чередніченко), «судова практика Державної ради є важливим джерелом адміністративного права» [3, с. 343]. Є. В. Талапіна зазначає, що «хоч Франція країна континентальної правової системи, практика адміністративних судів має тут виняткове значення, оскільки є важливим джерелом адміністративного права, а багато принципів та категорій прямо створюються судами чи обгрунтовуються ними. Вважається, що адміністративне право - це право юриспруденційне, тобто створене судовою практикою» [4, с. 136-151].

В порядку касаційного розгляду адміністративних спорів Державна рада може створювати нормативні приписи для забезпечення єдності судової практики, а при здійсненні судового контролю за законністю нормативних актів - скасовувати нормативні приписи. Так, ст. 32 Ордонансу встановлює, що Державна рада, яка вирішує спори, виступає як суд з адміністративних справ, а також може розглядати касаційні скарги на рішення адміністративних судів [1, с. 259]. Ст. 111-1 Кодексу про адміністративну юстицію визначає, що Державна рада є найвищим судовим органом адміністративної юстиції та ухвалює остаточні рішення за касаційними скаргами на рішення, що ухвалені в останній інстанції різними судовими органами адміністративної юстиції, а відповідно до ст. 331-1 вона є єдиним органом, що має повноваження ухвалювати рішення щодо касаційних скарг на рішення, ухвалені в останній інстанції будь-якими судовими органами адміністративної юстиції [2, с. 219, 239].

Здійснюючи касаційний перегляд судових рішень в адміністративних справах, Державна рада тим самим забезпечує єдність судової адміністративної практики. У тих ситуаціях, коли в адміністративно-правовому регулюванні Державна рада виявляє занадто абстрактні правові положення, юридичні колізії, прогалини, а то і правовий вакуум, потреба у здійсненні згаданої функції постає особливо гостро. І Державна рада може ефективно вирішити її шляхом створення відповідних нормативних приписів. Якщо наявні абстрактні положення нормативних актів, Державна рада конкретизує їх у своїх рішеннях, створює нормативні приписи нижчого рівня абстрактності. Коли ж виявляється прогалина чи вакуум у правовому регулюванні, вони заповнюються шляхом створення норми чи принципу права. правотворчі повноваження судова інстанція

Підтвердженням цієї позиції є твердження члена Державної ради Франції Ф. Газьє. Цей суддя, вважаючи «найпершою турботою Державної ради забезпечити єдність та системність судової практики», зазначає, що «правотворча роль Державної ради полягає у наповненні реаліями писаного права, заповненні прогалин закону чи регламенту, коли вони містять неповні норми або відсутні загалом та виробленні стержневих ліній публічної галузі права» [5, с 53-63]. П. О. Гук та С. П. Чередніченко, наводячи приклади із судової практики Державної ради, також підтримують цю позицію.

При цьому необхідно зазначити, що ще Закон 1987 р. про реформу судового адміністративного розгляду запровадив інститут допуску касаційної скарги, підставою неприйнятності якої у ст. 11 передбачалась «несерйозність її доводів». Державна рада також самостійно ухвалює рішення, якщо після скасування і направлення справи на новий розгляд, вона оскаржується знову. Ж. Вігьє характеризує «судову асамблею як особливо значущий орган, який формулює рішення з найбільш складних справ, висловлює свою позицію щодо делікатних питань перелому судової практики та нової правової норми» [6, c. 62, 55]. Таким чином, обов'язковість рішень Державної ради в аналогічних справах не випливає безпосередньо із законодавства, а виводиться із повноважень Державної ради самостійно вирішувати у касаційному порядку судові справи по суті, а також з їх фактичної обов'язковості.

Стосовно ж скасування нормативно-правових приписів, то ст. 32 Ордонансу про Державну раду передбачає, що вона виносить рішення як вища інстанція про анулювання актів різноманітних адміністративних органів з підстав перевищення влади. При тому скасуванню підлягають нормативні акти як органів державної влади загальнодержавного, так і місцевого рівня. Державна рада може скасовувати нормативні акти президента, прем'єр-міністра, ордонанси уряду, регламентарні акти міністра. А оскільки Державна рада розглядає в апеляційному порядку скарги на рішення адміністративних судів першої інстанції про скасування нормативних актів (ст. 111-1 Кодексу адміністративної юстиції), то, вирішуючи спір по суті, тим самим може скасовувати і нормативні акти адміністративних органів місцевого рівня.

У юридичній літературі зазначається, що абсолютна сила призводить до обов'язковості судового рішення для всіх, при тому скасування адміністративного акту за скаргою про його незаконність створює наслідки для сторін, третіх осіб, адміністративного органу та судів [6, c. 148].

Питання правового статусу Касаційного суду, його завдань, функцій, організації та діяльності регламентуються Кодексом судочинства Франції [1, с. 310-333], Цивільним процесуальним [7] та Кримінальним процесуальним кодексами Франції [8, с. 396-401]. Так, відповідно до ст. 111-1 Кодексу судочинства Франції в республіці встановлюється єдиний Касаційний суд.

Основною функцією Касаційного суду Франції виступає уніфікація судової практики. Реалізуватися вона може у різний спосіб як шляхом перегляду судових рішень у касаційному порядку, так і за допомогою вирішення запитів про питання правильного застосування права.

Також Касаційний суд забезпечує її і в порядку розгляду касаційних скарг. Як відомо, особливістю касаційного порядку оскарження є те, що суд не досліджує фактичні обставини справи, не вирішує спори по суті та за загальним правилом не може самостійно приймати остаточні рішення. Касаційний суд, скасовуючи рішення нижчестоящих судів, скеровує їм справи для прийняття остаточних рішень. Так, відповідно до ст. 111-2 Касаційний суд, вирішуючи касаційні скарги на постанови установ судової системи, не розглядає справи по суті. А відповідно до ст. 134-4 Кодексу судочинства та ст. 626 Цивільного процесуального кодексу Франції, у випадку скасування оскаржуваної постанови справа передається в інший суд того ж рівня, який повинен винести новий вирок чи рішення, або в той же суд в іншому складі суддів. Варто зазначити, що не усі рішення Касаційного суду є обов'язковими для нижчестоящих судів.

Постанови Касаційного суду відповідно до ст. 121-4 виносяться однією з палат, або змішаною палатою, чи пленумом. Висновки палат та змішаної палати не пов'язують суди, яким передано справу для нового розгляду, і вони можуть винести у тій же справі рішення, яке відхилятиметься від правової позиції палати чи змішаної палати. Якщо ж їх позиції щодо правильного застосування питань права не є для конкретних судів у конкретній справі обов'язковими, то тим більше стверджувати про їх загальнообов'язковість для інших судів, і таким чином про правотворчий характер, видається неможливим.

Про обов'язковість для конкретного суду рішення пленуму Касаційного суду свідчить ч. 2 ст. 131-4 Кодексу судочинства Франції. Вона встановлює, що якщо передача справи на новий розгляд приписана пленумом, суд, якому скеровується справа, повинен дотримуватися висновків цього пленуму з питань належного застосування права.

Водночас Кодекс судочинства та Цивільний процесуальний кодекс Франції, як виняток, передбачають умови винесення Касаційним судом остаточних рішень. Так, ст. 135-1 Кодексу судочинства та ст. 627 ЦПК Франції дозволяє Касаційному суду без передачі справи на новий розгляд завершити розгляд спору, якщо факти, які були безумовно встановлені та оцінені суддями, що розглядали справу по суті, дозволяють йому застосувати належну норму права. Таким чином, Касаційний суд за певних умов все ж уповноважений самостійно вирішувати спори та приймати остаточні рішення і більш ефективно забезпечувати єдність судової практики.

Обов'язковий характер рішень пленуму Касаційного суду вбачається у механізмі передачі справи на його розгляд. Відповідно до ч. 2 ст. 132-2 Кодексу судочинства Франції передача справи на розгляд пленуму може бути приписана, якщо справа містить питання принципового характеру, особливо коли існують різні думки або між суддями, які розглядають справу по суті, або між цими суддями та Касаційним судом. Необхідно зауважити, що така розбіжність у правових позиціях щодо правильного застосування права призводить до порушення єдності судової практики, і тому такі справи передаються на розгляд пленуму Касаційного суду. Тим самим, його рішення виступають ефективним правовим засобом усунення різнобою судових рішень в аналогічних справах.

Як зазначає Б.А. Філімонов, при повному мовчанні Кримінального процесуального кодексу щодо заборони повороту становища підсудного на гірше, цей принцип кримінального процесу був закріплений у рішеннях самого Касаційного суду 1887 та 1971 р. [8, с 398]. Автори довідкового видання також підтверджують, що Касаційний суду виконує завдання уніфікації судової практики та відіграє право-творчу роль [9, с 284].

Проте прямого закріплення повноважень Касаційного суду приймати за таких обставин загальнобов'язкові рішення відсутнє. А їх обов'язковий характер для судів при розгляді наступних аналогічних справ виводиться із функції уніфікації судової практики, підстав та умов передачі справ на його розгляд, діяльності пленуму як спеціального структурного підрозділу Касаційного суду.

Висновок

На підставі проведеного аналізу, в основу якого покладено поняття «судова правотворчість» як зумовленої основними функціями судової влади юридичної діяльності вищих судових інстанцій уповноважених на створення, зміну та скасування нормативно-правових приписів, можна стверджувати, що з позиції загальної теорії права діяльність вищих судових інстанцій Франції не можна назвати судовою правотворчістю повною мірою. Адже наявність деяких складових правотворчої діяльності (наприклад, скасування нормативно-правових актів) не може бути підставою для характеристики діяльності цих судових інстанцій як судової правотворчості. Водночас рішення у справах про компетенційні спори, адміністративні спори можна вважати правотлумачними чи правозастосовними прецедентами, які є факультативними актами, що сприяють досягненню єдності судової практики, її безколізійності, забезечують реалізацію абстрактного нормативно-правового припису в конкретних обставинах у повній мірі. Водночас у контексті інтеграційних процесів, що відбуваються нині в Європі, ускладненнія правового регулювання тощо, закріплення деяких правотворчих повноважень за вищими судовими інстанціями додало б гнучкості системі правових регуляторів, сприяло б ефективності судової системи та підвищило б авторитет судової влади.

Література

1. Французская республика. Конституция и законодательные акты. - М.: Прогресс, 1989. - 448 с.

2. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / авт.-упоряд. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. - К.: Факт, 2003. - 536 с.

3. Вильданова М.М. Источники права Франции / М. М. Вильданова // Проблемы совершенствования советского законодательства. Труды. № 32-33. - М., 1986. - С. 332-344.

4. Талапина Э.В. Административное право Франции сегодня / Э.В. Талапина // Ежегодник сравнительного правоведения. - М.: Норма, 2004. - С. 136-151

5. Газье Ф. Роль судебной практики в развитии административного права Франции / Ф. Газье // СССР-Франция: Социологический и международно-правовой аспекты сравнительного правоведения. - М., 1987. - С. 53-63.

6. Вігьє Ж. Адміністративна юстиція / пер. з франц. А. Корнійчука. - К.: Конус-Ю, 2008. - 160 с.

7. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / пер. с франц. В. Захватаева. - К.: Истина, 2004. - 544 с.

8. Гуценко К. Ф. Уголовный процесс западных государств / К.Ф. Гуценко, Л. В. Головко, Б. А. Филимонов. - [изд. 2-е, доп. и испр.]. - М.: Зерцало-М, 2002. - 528 с.

9. Судебные системы европейских стран. Справочник / пер. с франц. Д. И. Васильева и с англ. О. Ю. Кобякова. - М.: Межнународные отношения, 2002. - 336 с.

Размещено на Allbest.ru