Про правову визначеність українського судівництва

Размещено на http://allbest.ru

Полтавський інститут бізнесу

Про правову визначеність українського судівництва

Гуйван П.Д., к. ю. н,

заслужений юрист України, професор

Вступ

Постановка проблеми. Завданням подальшого розвитку правосуддя є реальне утвердження верховенства права в суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Сутність верховенства права полягає в тому, що права людини та основоположні свободи є тими цінностями, що формують зміст і спрямованість діяльності держави. Однак верховенство права так і залишатиметься доктриною, позбавленою практичного значення, допоки судді не керуватимуться у своїй професійній діяльності принципом верховенства права [1].

Юридична визначеність є невід'ємним елементом верховенства права, передбаченого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Разом з тим, сама Конвенція не містить нормативного закріплення вказаної юридичної ідеї у вигляді зрозумілих та чітких нормативних приписів. За таких обставин розуміння змісту та реальної сутності правової певності норм та судових рішень досягається за рахунок судового застосування її елементів у рішеннях Європейського суду з прав людини. Даний орган, напрацьовуючи прецедентну практику, дає певні тлумачення дефініцій та правил використання тих чи інших норм Конвенції під час здійснення судочинства.

Ступінь розробленості проблеми. Питанням юридичної певності в міжнародному та національному судочинстві присвячено дослідження таких науковців, як С.П. Головатий, О.В. Дьомін, Ю.І. Матвєєва, М.І. Козюбра, С.П. Погребняк, М.В. Смуток, У.З. Коруц та інших. Разом з тим, ретельно вивчивши проблематику визначеності норми права та судових рішень у загальному плані, науковці ще недостатньо уваги приділяють аналізу проявів юридичної визначеності під час винесення українським правозастосовним органом вердиктів у окремих цивільно-правових спорах. Зокрема, не отримала належного наукового з'ясування визначеність окремих відносин, що відбуваються під час апеляційного та касаційного переглядів рішень судів, не напрацьовані механізми застосування судами принципи однозначності та послідовності в разі винесення вердиктів. Як наслідок, в сфері українського судівництва часто відбувається довільне та суб'єктивне тлумачення європейського прецедентного права, що не додає суспільним відносинам правової певності. Дана проблематика підлягає вивченню в цій науковій статті.

Мета статті. Таким чином, завданням статті є вивчення проблематики застосування європейських принципів правової визначеності під час здійснення національного судівництва.

Виклад основного матеріалу

Реальне значення принципу правової визначеності, як й інших засад справедливого судочинства, наповнюється конкретним змістом (пояснюється, коригується, уточнюється) та усвідомлюється відповідними суб'єктами на базі аналізу й узагальнення окремих правових ситуацій під час розгляду справ Європейським судом. З урахуванням цього фактору в літературі прийнято вказувати, що сутнісне наповнення категорії «правова визначеність» є результатом еволюційного тлумачення тексту Конвенції Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), акти якого, як відомо, ipso facto обов'язкові для національних законодавств та правозастосувань, причому в сенсовій інтерпретації, запропонованої безпосередньо цим Судом. Слід при цьому мати на увазі, що подібна інтерпретація не є сталою за сутністю, зокрема, в зв'язку з еволюційним у часі та сенсі пізнанням ЄСПЛ основних положень тексту Конвенції [2, с. 38-39]. Позиція Суду стосовно оцінки тих чи інших відносин може доповнюватися, зміст гарантій - розширюватися, набувати нових проявів та елементів застосування.

Приміром, шляхом формулювання змісту понять «встановлене законом» та «відповідно до закону» в конкретних рішеннях ЄСПЛ вони отримали своє сучасне розуміння і мають застосовуватися в національних правових системах країн-підписантів Конвенції 1950 року. Суд наголосив, що вказані терміни вимагають не лише, щоб заходи влади мали певну підставу у внутрішньому праві, а й якість такого права має відповідати вимогам щодо доступності та передбачуваності.

Відтак воно повинне бути сформульованим із належною чіткістю, що дає можливість особам у разі потреби з належною правовою допомогою регулювати свою поведінку [3, п. 109]. Власне, передбачуваність правового становища особи, стабільність її правового статусу, можливість гарантування їй реалізації законних очікувань є квінтесенцією сутності принципу юридичної визначеності, в тому числі під час здійснення судочинства. Тож, ЄСПЛ запровадив такий інструментарій, коли явно виражене та зрозуміле нормативне правило далеко не завжди підлягає застосуванню. Мова йде про те, що в разі обмеження певного права, навіть у разі, коли воно відбувається відповідно до національного законодавства, втручання влади може бути визнано неправомірним, якщо встановлені в законі підстави обмеження викладено таким чином, що це позбавляє особу можливості прогнозувати власну поведінку та передбачати її наслідки.

Враховуючи, що згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено застосування судами під час розгляду справ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практики Європейського суду з прав людини як джерел права, національні суди мусять застосовувати вказані норми європейського права під час здійснення судочинства. При цьому вони повинні забезпечувати їхнє пряме застосування, коли справа є аналогічною з тією, яка розглядалася ЄСПЛ. Але досить часто судам необхідно здійснювати так зване «судове правотворення», пов'язане з тлумаченням національного права відповідно до європейських стандартів, тобто чинити творчу діяльність, зокрема, щодо конкретизації норм про фундаментальні права та свободи (розширеного тлумачення). І саме така діяльність у найбільшій мірі ґрунтується на доктрині судового прецеденту, зміст якого полягає в обов'язковості для органів судової влади виконання їхніх попередніх рішень (stare decisis). Це означає необхідність дотримуватися вирішеного та не змінювати вирішені питання [4, с. 316].

Тож, застосування прецедентної практики Європейського суду з метою реалізації ефективного захисту гарантованих прав і свобод громадян не лише санкціоновано законом, незастосування чи невірне тлумачення її є порушенням Конвенції 1 950 р. Адже прецедентне європейське право в тому й полягає, що ЄСПЛ не лише по суті вирішує справу, а й створює правову судову доктрину, яка дає змогу прецедентному праву перетворитися на динамічну систему, що розвивається, і за допомогою якої формуються стандарти у сфері прав людини [5, c. 71].

При цьому Європейський суд на нинішньому етапі все менше зважає на буквальний характер приписів закону, надаючи більшого значення параметрам його «якості». Відходячи від концепції щодо домінування позитивістського підходу до оцінки ефективності правової норми, зараз вважається, що недостатньо лише гарантувати пряму дію положень Конвенції - необхідно застосовувати прецедентне право Суду відповідно до національної правової системи. Національні суди, особливо верховні та конституційні, мають орієнтуватись на прецеденти ЄСПЛ з метою усвідомлення тенденцій у таких важливих для верховенства права сферах, як наприклад, неупереджене судочинство [6, с. 57]. При цьому, згідно з вказаними сучасними підходами, здійснюючи тлумачення міжнародних та національних правових норм при їхньому застосуванні для вирішення конкретних спорів, суддя має зробити вибір між буквальним змістом норми права, який спирається на текст акту як на вираження волі законодавця, її структуру, співвідношення з іншими нормами та чеснотами вищого порядку - справедливістю, моральністю тощо.

Звісно, особа, уповноважена застосовувати правові норми, має приймати рішення шляхом виокремлення змісту цієї норми логічними засобами та чіткого дотримання змісту під час винесення рішення. Разом із тим, не варто забувати про встановлений принцип верховенства права, який визнається і діє в Україні згідно з частиною першою ст. 8 Конституції України. Адже вирішення спору відповідно до букви закону в деяких випадках може суперечити «духу закону», справедливості та врешті-решт - принципу верховенства права [7, с. 66].

Питання не просте, але сучасна правозастосовна практика наразі все більше схиляється до його вирішення шляхом досягнення певного балансу між так званими усталеними типами моралі - «мораллю прагнень» та «мораллю обов'язку», з урахуванням пріоритету останнього як більш універсального типу моралі, що може слугувати підставою для права [8, с. 51-52].

Під час здійснення судочинства в цивільних справах правозастосовний орган має дотримуватися всіх ознак, указаних у статті 6 Конвенції як елементів права особи на справедливий суд, а також положень «неписаного права», які ґрунтуються на засадах моралі, гуманності розумності та справедливості. В доктрині зроблений розподіл складових права на декілька груп: органічні, інституціональні та процесуальні. До органічних за даною систематизацією належать елементи, що забезпечують ефективне користування цим правом та його реалізацію (доступ до правосуддя та виконання судових рішень). Інституціональні елементи - це критерії, яким має відповідати як судова система держави загалом, так і кожний національний судовий орган окремо (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону). Процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд забезпечують реальну участь особи в розгляді справи, змагальність сторін під час процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду та розумні строки розгляду тощо [9, с. 86-87]. Попри різне призначення та функціональне навантаження вказаних елементів права на справедливий судовий розгляд усіх їх об'єднує спрямованість на забезпечення справедливого захисту права. Скажімо, в темпоральному вимірі вони задіються, аби гарантувати своєчасний розгляд справи та виконання рішення, недопущення застосування судом закону зі зворотною дією, або не доведеного до відома осіб, яких стосується (не оприлюдненого), забезпечити стабільність та сталість взаємин на майбутнє, реалізацію законних очікувань на досяжний період.

Вимога визначеності спрямована до конкретного судового рішення як результату правозастосовної діяльності. В цьому відношенні вона стосуються як змісту самого рішення суду (його ясності, непротирічності, обґрунтованості, законності та вмотивованості), так і стійкості та стабільності остаточного судового рішення, покликаного бути регулятором суспільних відносин. ЄСПЛ неодноразово вказував, що суперечливі рішення національних судів можуть бути окремим та додатковим джерелом правової невизначеності, й отже - порушенням права на справедливий судовий розгляд, встановленого у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [10, с. 75].

Втім, описані вище принципи, які забезпечують дотримання вимог стосовно справедливого судочинства, в тому числі й правова ідея визначеності судових рішень шляхом застосування механізмів, встановлених практикою ЄСПЛ, напрацьовані поки що лише теоретично. На практиці у національних правових системах часто спрацьовує аргумент невизначеності, головним центром уваги якого є суд. Він полягає у тому, що у значному класі справ право не забезпечує єдиної правильної відповіді або наявний корпус правових норм дає змогу прийти до більш ніж одного результату, і часом ці результати можуть бути протилежними [11, с. 50]. Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях наголошував на різних та часто суперечливих підходах до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами.

Ми вже вказували, що прецедентна практика ЄСПЛ як джерело українського національного права покликана забезпечувати єдність та однозначність саме українського правозастосування, незалежно від того, розглядалася конкретна справа Європейським судом, чи ні. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та реалізується шляхом однакового застосування судом того самого закону в однакових справах щодо різних осіб, інакше судочинство буде вчинене з порушенням Конвенції. Між тим, неоднозначність судових вердиктів є зараз однією з головних проблем українського судівництва. До прикладу, можемо послатися на рішення національних судів у справі № 553/3755/15-ц [12]. Дана справа наочно доводить наявність абсолютно різного судочинства в аналогічних справах, що зводить нанівець вимоги правової визначеності.

При цьому такий результат обумовлений нездатністю суду правильно оцінити та застосувати припис частини 3 статті 32 КЗпП України стосовно того, що про зміну істотних умов праці (під ними розуміють, зокрема, системи та розміри оплати праці) працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Так, у коментованій справі українські суди визнали достатнім для зміни умов праці працівника повідомлення його завчасно лише про зменшення заробітної плати, а про зміну умов праці повідомлення не було. В той же час, в іншому спорі у справі № 6-59цс12, що був розглянутий Верховним Судом України [13], було постановлене інше рішення. З огляду на те, що позивачка була повідомлена про зменшення заробітної плати та зміну істотних умов праці за два місяці, суди встановили, що насправді будь-яких змін в організації виробництва і праці роботодавець не запроваджував.

Саме про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Отже, зі змісту зазначеної норми вбачається, що зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Тож, рішення було скасоване з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Водночас у справі № 553/3755/15-ц подібне ретельне дослідження питання про наявність саме змін в організації виробництва і праці, а не лише бажання роботодавця зменшити заробітну плату працівникові, проведено не було. Встановлено, що 25 серпня 2015 року працівник отримав листа від роботодавця, в якому вказувалося, що рішенням керівництва компанії від 30 червня 2015 року йому було встановлено заробітну плату в розмірі, що в чотири рази менше, ніж було раніше. При цьому не було жодної згадки на якусь зміну умов праці чи обсягів виконуваної роботи. Між тим, працівник має бути попереджений саме про зміни організації виробництва і праці, а не лише про наслідки такого явища у вигляді зменшення заробітної праці. При цьому слід враховувати, що не кожні організаційні зміни в діяльності організації можуть кваліфікуватися як зміни у виробництві та праці в тому сенсі, як то тлумачить закон.

Якщо під час розгляду трудового спору буде встановлено, що зміна істотних умов трудового договору проведена не у зв'язку зі зміною в організації виробництва і праці на підприємстві, в установі, організації, то така зміна з урахуванням конкретних обставин може бути визнана судом неправомірною з покладенням на власника або уповноважений ним орган обов'язку поновити працівникові попередні умови праці [14]. Тож, бачимо порушення українськими судами ст. 6 Конвенції з огляду на недотримання принципу правової визначеності під час постановлення рішення.

Як вказувалося вище, процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд забезпечують особі реальність дотримання судом процесуальних правил, установлених законом. Утім, розглядаючи та переглядаючи конкретні справи, суди повинні застосовувати принципи визначеності як основоположні правові ідеї. Мусимо констатувати, що дані вимоги виконуються в нашому судівництві далеко не завжди. Зокрема, досить часто абсолютно невиправдано порушуються засади справедливого розгляду в разі перегляду справ апеляційними судами. Так, у трудовому спорі у справі № 553/4093/15-ц [15] 30 грудня 2015 року Ленінським районним у м. Полтаві судом було винесене рішення про визнання незаконним діяння та скасування наказу роботодавця про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. В подальшому ухвалою того ж суду від 11 січня 2016 року про виправлення описки у рішенні від 30 грудня 2015 року по даній справі було фактично змінено зміст резолютивної частини вказаного рішення шляхом надання йому протилежного значення. Дана ухвала була оскаржена в апеляційному порядку позивачем, тоді як саме рішення оскаржувалося і позивачем, і відповідачем.

Цікавими, якщо не сказати абсурдними, виявилися наступні дії апеляційного суду. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 4 лютого 2016 року було одночасно розглянуто ці дві апеляційні скарги та постановлено наступне:

1) скасувати рішення Ленінського районного у м. Полтаві від 30 грудня року у справі № 553/4093/15-ц та відмовити позивачу в його позові;

2) скасувати ухвалу Ленінського районного суду в м. Полтаві від 11 січня 2016 року (про виправлення описки) в даній справі як таку, що змінює сутність рішення. Оформлено результат такого розгляду також одним документом - рішенням від 4 лютого 2016 року.

В даному рішенні під час розгляду скарг сторін на рішення місцевого суду від 30 грудня 2015 року в редакції від 11 січня 2016 року, мимохідь заключним пунктом резолютивної частини встановлено незаконність ухвали суду першої інстанції від 11 січня та скасована дана ухвала, яка, власне, й установила остаточний зміст рішення, що переглядалося в апеляційному порядку. Але той пункт має виключно важливе значення для всього рішення, що приймалося в результаті апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції. судочинство право законодавство процесуальний

Оскільки ухвала Ленінського районного у м. Полтаві суду від 11 січня 2016 року не набрала чинності, була своєчасно оскаржена стороною у трудовому спорі та скасована судом апеляційної інстанції, вона є скасованою від моменту винесення і не створила жодних правових наслідків для учасників спору (правова позиція Верховного Суду України, викладена у справі № 6-53цс15 від 13 травня 2015 року). Між тим, предметом апеляційного оскарження за апеляційними скаргами як позивача, так і відповідача у справі № 553/4093/15-ц було якраз рішення Ленінського районного в м. Полтаві суду від 30 грудня 2015 року, змінене в резолютивній частині згідно з ухвалою від 11 січня, котра була скасована.

Таким чином, 4 лютого року апеляційний суд переглядав в апеляційному порядку рішення місцевого суду в редакції, котра на той час просто не існувала. Отже, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 4 лютого 2016 року постановлено стосовно перегляду не чинного (за висновками самого суду апеляційної інстанції) рішення суду першої інстанції.

Такий наслідок викликаний недотриманням апеляційним судом принципу юридичної визначеності в частині застосування приписів процесуального законодавства України. Зокрема, п. 10 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПКУ) передбачає, що апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції про внесення виправлень у рішення подається окремо від апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

Відтак розгляд даної апеляційної скарги має відбуватися в окремому провадженні, позаяк його результат може вплинути (в описаному випадку саме так і відбулося) на кінцевий зміст рішення суду першої інстанції.

Порядок проведення апеляційного розгляду скарги передбачено у ст. 297-304 ЦПКУ, який під час розгляду апеляційної скарги позивача на ухвалу Ленінського районного у м. Полтаві суду від 11 січня 2016 року по справі № 553/4093/15-ц взагалі дотриманий не був.

Судом апеляційної інстанції під час розгляду даної апеляційної скарги також порушено припис ст. 304 ЦПКУ, яким передбачено, що справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції. Це означає, зокрема, що після закінчення розгляду спору суд має винести окреме судове рішення, в якому повинна бути вступна, описова, мотивувальна та резолютивна частини (ст. 209, 210, 215 ЦПКУ). Цього зроблено не було.

Таким чином, вказані недотримання процесуального закону призвели до порушення права особи на справедливий суд внаслідок неправильного вирішення справи і відповідно до правила ч. 3 ст. 309 ЦПКУ стали підставою для скасування рішення апеляційного суду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ [16].

Як бачимо, в наведеному прикладі вищий судовий орган все ж розібрався в тонкощах процесуальної визначеності. Але такий результат, на жаль, досягається не завжди. Це змушує втручатися в розгляд питання стосовно застосування принципу правової певності європейській правозастосовній інституції, що, зазвичай, закінчується рішенням проти України та не сприяє міжнародному іміджу національного судівництва і самої держави.

Скажімо, у справі № 553/3161/16-ц [17] той же Апеляційний суд Полтавської області в одному засіданні шляхом прийняття єдиної ухвали розглянув питання обґрунтованості двох апеляційних скарг зовсім різного змісту та з різними предметами. Суд переглянув одночасно рішення Ленінського районного у м. Полтаві суду від 13 жовтня 2017 року та додаткове рішення Ленінського районного у м. Полтаві суду в цій же справі від 27 грудня 2016 року.

Між тим, оптовий перегляд декількох справ в одному провадженні суперечить конституційним принципам щодо застосування правосуддя, європейським засадам юридичної визначеності, згідно з якими кожна особа має право на доступ до суду, в тому числі на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Справи від 13 жовтня 2016 року та від 27 жовтня 2016 року в суді першої інстанції розглядалися в окремих провадженнях, тому їх апеляційний і касаційний перегляд за українським законом має здійснюватися також окремо.

Більше того, спільний перегляд судових рішень місцевого суду від 13 жовтня 2016 року та від 27 грудня 20і6 року є просто фізично неможливий. Адже рішення щодо прийняття додаткового рішення у справі 553/3161/16-ц у разі набрання ним законної сили мало формуюче та мотивувальне значення для рішення від 13 жовтня 2016 року.

Сторони процесу, дізнавшись про рішення апеляційного суду Полтавської області щодо перегляду додаткового рішення у справі, якби воно, як то належить, бути прийняте першим за часом, за законом мали право визначитися та, можливо, змінити свої позиції під час розгляду апеляційної скарги на основне рішення від 13 жовтня 2016 року, відмовитися від апеляції чи визнати її. Такого права сторони процесу були грубо позбавлені, адже рішення по обом апеляційним скаргам було проголошене апеляційним судом одночасно.

Зрештою, такий розгляд спору апеляційним судом дає підстави сумніватися у безсторонності судового органу. Адже, приймаючи рішення про розгляд обох спорів на одну дату в одному процесі (при тому, що одне з двох рішень мало обумовлювати інше), апеляційний суд Полтавської області завідомо ще до процесу знав, що в задоволенні апеляційної скарги на додаткове рішення буде відмовлено. Бо за будь-якого іншого результату розгляд апеляційної скарги на рішення місцевого суду від 13 жовтня 2016 року в тому вигляді, як було заплановано, не мав сенсу.

Відтак апеляційним судом порушено також статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо безсторонності суду. Оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ «не помітив» вказаних грубих порушень прав людини і основоположних свобод та відмовив у відкритті касаційного провадження, відповідна скарга на державу Україна наразі прийнята до розгляду Європейським судом.

Висновки

Підсумовуючи викладене у даній праці, можемо зазначити, що серйозною проблемою для українського судівництва продовжує залишатися відсутність єдиних критеріїв застосування практики ЄСПЛ. Використовуючи вказану практику, суди часто не усвідомлюють, у чому полягає правовий зміст її застосування. Використання рішень ЄСПЛ під час винесення національних судових вердиктів, як правило, не відбувається навіть за нагальної потреби, а якщо практика Європейського суду все ж застосовується, то це відбувається шляхом її простого згадування правозастосовним органом.

Між тим, за тлумаченням порядку застосування Конвенції Європейським судом з прав людини, коли сторона процесу обґрунтовує свої вимоги чи заперечення правовими позиціями ЄСПЛ, обов'язком суду є не лише згадування про це в своєму судовому рішенні, а й здійснення відповідної творчої діяльності щодо тлумачення, адаптації вказаних вимог до конкретної ситуації чи обґрунтоване відхилення цих аргументів. Вирішення означеної проблеми може бути пов'язане з підвищенням правової обізнаності національних суддів з практикою застосування міжнародних актів, які є джерелом українського права. Для цього слід налагодити проведення комплексних навчань та тематичних тренінгів щодо вивчення суддями існуючої практики ЄСПЛ за статтями Конвенції. Це сприятиме правильному застосуванню правових позицій ЄСПЛ як у матеріально-правовому, так і в процесуальному відношенні, дозволить вірно застосовувати елементи правової визначеності під час оцінки якості актів без спотворення їхнього змісту та враховувати критерії морального спрямування під час здійснення процесуальних вчинків.

Література

1. Розділ II Указу Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/361/2006

2. Ковтун Н.Н. Правовая определенность и res judicata в решениях Европейского Суда по правам человека / Н.Н. Ковтун, Д.М. Шунаев // Российский судья. - 2014. - № 9. - С. 38-42.

3. Рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2001 року у справі «Бессарабська Митрополія та інші проти Молдови», заява № 45701/99 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.rrpoi.narod.ru/echr/anouther_3/metropolitan.htm

4. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук - К. : Реферат, 2007. - 640 с.

5. Травников М.А. Будущее Европейского суда по правам человека: тупик или смена концепции / М.А. Травников // Журнал российского права. - 2002. - № 6. - С. 71-74.

6. Вільдхабер Л. Місце Європейського суду з прав людини у європейському конституційному контексті /Л. Вільдха- бер // вісник Конституційного Суду України. - 2002. - № 1. - С. 56-62.

7. Смуток М.В. Застосування формули Радбруха у сучасній судовій практиці / М.В. Смуток // Часопис Київського ун-ту права. - 2013. - № 3. - С. 66-69.

8. Fuller L. The Morality of Law / L. Fuller. - Yale University, 1969. - 262 р.

9. Энтин М. Справедливое судебное разбирательство по праву Совета Европы и Европейского Союза / М. Энтин // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2003. - № 3(44). - С. 85-97.

10. Рукавишникова А.А. Генезис категории «правовая определенность» в современной юридической науке / А.А. Рукавишникова // Вестник Томского государственного университета. Серия «Право». - 2014. - № 3 (13). - С. 71-81.

11. Матвєєва Ю.І. Правова визначеність та суддівське пра- вотворення / Ю.І. Матвєєва // Наук. записки нац. ун-ту «Киє- во-Могилянська академія». - К., 2010. - Т. 103: Юридичні науки. - С. 50-53.

12. Справа № 553/3755/15-ц // Архів Ленінського районного суду м. Полтави за 2015 рік.

13. Постанова ВСУ від 04.07.2012 р. у справі № 6-59цс12 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov. ua/Review/29192451

14. Постанова Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 р. № 9. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/v0009700-92

15. Справа № 553/4093/15-ц // Архів Ленінського районного у м. Полтаві суду за 2015 рік.

16. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальний справ від 23 листопада 2016 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63445539

17. Справа № 553/3161/16-ц // Архів Ленінського районного у м. Полтаві суду за 2016 рік.

Анотація

Про правову визначеність українського судівництва. Гуйван П.Д., к. ю. н,заслужений юрист України, професор. Полтавський інститут бізнесу

Наукова праця присвячена вивченню проблематики застосування європейських принципів правової визначеності під час здійснення національного судівництва.

Ключові слова: правова визначеність, моральність права, процесуальна визначеність.

Аннотация

О правовой определенности украинского судопроизводства. Гуйван Д., к. Ю. н, заслуженный юрист Украины, профессор. Полтавский институт бизнеса

Данная научная работа посвящена изучению проблематики применения европейских принципов правовой определенности при осуществлении национального судопроизводства.

Ключевые слова: правовая определенность, нравственность права, процессуальная определенность.

Annotation

On the legal certainty of Ukrainian legal proceedings Guyvan PD.

This scientific work is devoted to the study of the problem of application of the European principles of legal certainty in the implementation of national legal proceedings.

Key words: legal certainty, morality of law, procedural certainty.

Размещено на Allbest.ru