Проблеми удосконалення механізмів забезпечення конституційного права на поширення інформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права імені В.М. Корецького

Національної академії наук України

Проблеми удосконалення механізмів забезпечення конституційного права на поширення інформації

Чиж І.С.,

науковий співробітник

Досліджуються проблеми вдосконалення інформаційного права у відповідь на загрози і виклики внаслідок загострення протиборства в глобальних масштабах. Автор посилається на історичний досвід перетворюючої функції інформації, її впливу на розвиток філософії права і на цілі правові системи різних епох, що відображено в спадщині українського мислителя XIX ст. Памфіла Юркевича. Вказуючи на Загальну декларацію прав людини як міцну і загальноприйняту міжнародно-правову основу, він пропонує удосконалення конституційно-правових засад розвитку українського законодавства з гарантуванням балансу інтересів особи, суспільства і держави в інформаційній сфері.

Ключові слова: інформаційне право, філософія права, Памфіл Юркевич, вразливість інформаційно-правової системи, баланс інформаційних інтересів, конституційні зміни.

Исследуются проблемы совершенствования информационного права в ответ на угрозы и вызовы вследствие обострения противоборства в глобальных масштабах. Автор ссылается на исторический опыт преобразующей функции информации, её влияние на развитие философии права и на целые правовые системы разных эпох, что отображено в наследии украинского мыслителя XIX в. Пам- фила Юркевича. Указывая на Всеобщую декларацию прав человека как на крепкую общепринятую международно-правовую основу он предлагает усовершенствование конституционно-правовых основ развития украинского законодательства с гарантированием баланса интересов личности, общества и государства в информационной сфере.

Ключевые слова: информационное право, философия права, Памфил Юркевич, восприимчивость информационно-правовой системы, баланс информационных интересов, конституционные изменения.

The problems of improvement of the information law in response to the threats and challenges caused by the aggravation of confrontation in a global scale are being researched. The author refers to a historical experience of a transformative role of the information, its influence at the development of the law philosophy, as well as at the overall law systems in different eras, that have been reflected in a heritage of the Ukrainian philosopher of the XIX century Pamphil Yurkevych. Considering the General Declaration of the Human Rights as a strong and common international legal foundation, he offered the improvement of the constitutional and legal foundations of the development of the Ukrainian legislation guaranteeing the balance ofthe interests ofthe person, the society and the state in the information area.

Key words: information law, philosophy of law, Pamphil Yurkevych, vulnerability of information and law system, balance of informational interests, constitutional changes.

Постановка проблеми. Нова галузь права - інформаційне право - виникла і розвивається навздогін бурхливому технологічному прогресу, демонструючи то стрімкі підйоми і лідируючі позиції, то відстаючи і запізніло реагуючи на суспільні потреби і виклики часу. На зміну традиційним і певною мірою усталеним формам, механізмам і засобам інформаційного обміну та правовим конструкціям, що так чи інакше забезпечували ці потреби особи, суспільства, держави, нагально і дещо неочікувано виникали і виникають все нові й нові проблеми, які мають отримати невідкладний правовий розв'язок: нормативний, організаційний, безпековий. Водночас необхідно забезпечити баланс прав і свобод людини і громадянина, сукупних інтересів громадянського суспільства в інформаційну епоху, що само є завданням надскладним, та узгодити їх з потребами і національними інтересами держави.

На наших очах одна за одною руйнуються навіть міжнародно-правові опори, здавалося б, вибудувані на віки внаслідок складної і драматичної історії становлення людської цивілізації. Попри досить розвинуту і підтриману світовим співтовариством міжнародну систему права, конкурентна боротьба через гострі інформаційні протистояння аж до крайніх проявів гібридних воєн, в основі яких - війни інформаційні, переростає в багатьох випадках в гарячу форму зіткнення. Що із цим робити? Як цьому протистояти? Як повернутися в правове поле?..

Ці й інші питання (взяти хоча б проблему правового регулювання системи Інтернет, яка із прийнятого й освоєного всім світом цивілізаційного блага та неодмінного атрибута інформаційного суспільства перетворюється нерідко на інструмент згубного психотропного впливу, зокрема, на молоде покоління, та стає знаряддям кіберзлочинності або й посібником для вчинення терористичних атак - І. Ч), - уже тільки цього достатньо аби збагнути, як багато належить зробити науковцям, політикам, державним, національним і наднаціональним юридичним і громадянським інститутам, щоб встигати за часом, адекватно реагувати на нові загрози і виклики, запобігати їхнім негативним проявам.

України це стосується чи не найбільшою мірою, оскільки вона де-факто стала об'єктом спрямованої інформаційної агресії й ареною наджорсткого і небаченого із часів холодної війни інформаційного протиборства з переважанням зовнішніх чинників, а також через вразливість вітчизняної інформаційно-правової системи, яка має хоч і розгалужене, одначе останніми роками розбалансоване, несистематизоване та досі некодифіковане законодавство з низьким коефіцієнтом ефективності. До того ж маємо вкрай слабкий рівень суспільної правосвідомості та правової культури громадян.

Недостатнім є доробок українських правознавців з наукового дослідження проблем інформаційного права і законодавства, ефективності його застосування, механізмів управління і контролю у відповідній сфері, юридичної відповідальності за порушення інформаційного законодавства [1,с. 5-6].

Правознавці тяжіють, переважно, до теоретико-методологічного переосмислення відомих постулатів, сформульованих «батьками-засновниками» інформаційних теорій (а їх, як відомо, безліч - звідси й величезна плутанина навіть щодо термінологічних визначень самого поняття інформації - І. Ч), одначе мало працюють над практичним удосконаленням правових механізмів у новій сфері суспільних відносин, яка чим далі, тим більше домінуватиме. Домінуватиме настільки, наскільки потужною буде інформація як рушій прогресу в усіх галузях і сферах розвитку людства.

Безумовно і очевидно, що фундаментальні науково-теоретичні дослідження в галузі інформаційного права мають бути підкріплені ефективним прикладним складником, практичним втіленням цих ідей і напрацювань у законодавстві, нормативно-правовій базі й у механізмах урядування.

Зважаючи на це, метою статті є, по-перше, показ джерел і витоків, могутніх історичних пластів, які лежать у підвалинах інформаційного права, зокрема й такого важливого його складника, як право на поширення інформації, посилаючись на авторитетну філософсько-правову працю видатного українця Памфіла Юркевича, якого не випадково ставлять одразу за постаттю мандрівного філософа Григорія Сковороди, хоча між ними - дорога у століття; по-друге, виокремлення міжнародно-правових механізмів забезпечення прав і свобод людини, разом із правом на поширення інформації; по-третє, на основі власних правових напрацювань як народного депутата України й голови Держкомтелерадіо запропонувати конкретні норми-новели до українського законодавства, спрямовані на вибудовування ефективних механізмів удосконалення інформаційної політики на користь особи, суспільства, держави в умовах глобальних викликів та загроз сьогодення.

Виклад основного матеріалу. Ще раз наголошуючи на тому, що інформаційне право як галузь юридичної науки - серед наймолодших у правовій системі (фактично початок наукових досліджень у цій сфері припадає лише на XX ст. - І. Ч.), водночас маємо пам'ятати, що інформація - це найдревніший механізм спілкування, обміну знаннями і досвідом, джерело і найважливіша умова розвитку людини, становлення людської цивілізації, суспільних формацій, державних та наднаціональних утворень. Якщо теологія стверджує, що створення світу починається зі Слова (спочатку було Слово і Слово було Бог...), то людина, а з нею все людство доростає від біологічно дикого виду до своєї власне суспільної суті та рушія цивілізаційного прогресу саме з моменту осягання інформації, здатності її поширити й отримати, засвоїти і використати для своєї потреби.

Ще в XIX ст. філософсько-правові погляди видатного українського мислителя Памфіла Юркевича (1826-- 1874 рр.), висловлені в його дослідженнях у царині держави і права [2], так чи інакше обертаються навколо категорій «свобода думання», «підкорення розумові», «совість», «умоглядна сутність» тощо. Памфіл Юркевич досліджував історію права від найдавніших часів, ґрунтовно розглядаючи філософське вчення про право від Анаксимандра і Геракліта, Сократа, Платона і Аристотеля до Цицерона, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Лока, Ж.-Ж. Русо; від Піфагорійської школи і софістів до епікурейської та стоїчної шкіл і римського права, - усе це можна розглядати як авторитетне свідчення видатного вченого про особливу роль інформації, зокрема, правової, філософської думки в становленні і розвитку держави і права, особистості і суспільства, ідей справедливості, моральності тощо.

«Людина не тільки підпорядковується позитивному закону, а, крім того, своїм розумом міркує про його переваги й недоліки. Мати закон, підпорядковуватися йому і не думати про нього - людина не може, бо їй дано розум. Кожна людина, як зауважив І. Кант, є філософ із необхідності» [2, с. 162-163].

Визнаючи інформацію (за П. Юркевичем - «думку» - І. Ч.) як найважливіший чинник прогресу, зокрема й у розвитку права, Памфіл Юркевич зазначає: «<...> у давнину думка рухалася за фактом, за життям, а в новий час життя - за думкою <...> Так, вивчення римського права сприяло падінню феодальної системи й утворенню монархії. Коли 1690 р. з'явився Локів трактат про уряд, англійський парламент заговорив незвичайною мовою, і це одразу ж було помічено. Книгу Ж.-Ж. Русо всі партії назвали Євангелієм революції, й ця назва цілком правильна: усю республіканську конституцію було запозичено із вчення Ж.-Ж. Русо про природне право. Коли Вольтер, учень Г.В. Ляйбніца, поставив право в залежність під прогресу -perfice te ipsum (лат: «удосконалюй самого себе»), то його теорія стала поштовхом до того, що уряди німецьких держав швидко почали міняти позитивне право, особливо там, де воно затримувало культуру.

Нарешті, коли І. Кант розвинув ідею чистого формального права, то із цього виникли подвійні явища: 1) римське право дістало невластиву йому вартісність природного права, загальнолюдського, а не [тільки] римського, місцевого; 2) виникла ідея правової держави, яка мала б на меті лише оберігання права <...>» [2, с. 164-165].

«Тільки в найдосконалішій державі неписаний, природний закон цілком узгоджується з писаним; тому доброчесний громадянин і людина однакові. А здебільшого в недосконалих державах природна справедливість і [справедливість], визначена законом, не тотожні» [2, с. 89].

Міркування П. Юркевича звучать актуально і сьогодні, через півтора століття, бо вони наочно, на багатому науковому матеріалі демонструють, як інформація змінювала не тільки індивідуумів чи соціальні групи, але й цілі суспільні формації, давала поштовх потужному розвитку прогресу. Обіг інформації, обмін інформацією (а це, власне, і є суть поширення інформації - І. Ч.) є неодмінною умовою розвитку цивілізації.

Свідомо торкаючись перетворюючого впливу інформаційного процесу як умови «руху життя» лише в правовій царині, зауважу, що це стосується всіх сфер соціально-економічного і політичного життя, є абсолютно необхідною умовою еволюції індивідуумів, соціуму, суспільства і держави. Без інформації немає прогресу, без інформації немає розвитку, інформація - синонім життя.

Цілком поділяю висновки наукового дослідження В. Пилипчука та О. Дзьобаня про те, що «<...> інформація - це атрибут не тільки живої, а й будь-якої матерії <...>, інформація - це одна з фундаментальних величин, яка поряд із матерією та енергією є основою світобудови» [3,с. 92].

Найважливіше із прав людини - свобода слова і переконань - зафіксоване в Загальній декларації прав людини [4] 10 грудня 1948 р. Особливий характер цього права підкреслюється самим фактом подвійного фіксування його в Декларації. Уже на самому початку, в її Преамбулі, визначається прагнення світового співтовариства до «<...> створення такого світу, у якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільними від страху і злиднів <...>» [5, с. 5]. А ст. 19 цього найважливішого міжнародно-правового документа уточнює і розшифровує це положення. «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь- якими засобами і незалежно від державних кордонів» [5,с. 6].

Як бачимо, свобода безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свобода пошуку, отримання і поширення інформації та ідея у цьому документі, який є основоположним міжнародно-правовим стандартом, виведені в абсолютну залежність і рівнозначність. Отже, говорячи про свободу слова, думки, маємо на увазі і свободу переконань та ідей, свободу їх поширення через інформацію про ці переконання та ідеї.

Дуже важливим є те, що ст. 12 Декларації фіксує інше право, яке створює своєрідний міжнародно-правовий баланс інформаційних свобод людини, захищаючи її від неправомірного інформаційного втручання. Йдеться про те, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію» [5, с. 6]. Кожна людина, як фіксується у Декларації, захищається законом від такого втручання чи посягань.

Принципи Загальної декларації прав людини, яка разом із Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права становить Хартію про права людини, розроблену й ухвалену Організацією Об'єднаних Націй (далі - ООН), лягли в основу багатьох інших міжнародних правових актів і національних законодавств, зокрема й українського.

І стандарт тут спільний і чіткий: право людини як суб'єкта інформаційних відносин базується на двох правових взаємно збалансованих засадах. По-перше, це необмежене державними кордонами і територіальною юрисдикцією держави право людини як суб'єкта інформаційних відносин вільно, безперешкодно, на власний розсуд шукати, одержувати і поширювати інформацію. По-друге, це захист privacy, тобто приватності, конфіденційності інформації про особисте життя, захист від неправомірного інформаційного втручання та від неправдивої інформації, яка завдає шкоди репутації та честі особи.

Саме цей стандарт лежить в основі і конституційних принципів щодо інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, хоча далеко не завжди дотримується.

Досліджуючи проблеми конституційного права на поширення інформації та на захист інформації, мусимо розглядати їх як в контексті національних правовідносин, так і в міжнародно-правовій площині.

Однак спершу величезну роботу варто провести щодо всебічного удосконалення відповідного українського законодавства.

Ще 2003 р. Держкомтелерадіо України було розроблено проект закону України «Про захист професійної діяльності журналістів», що закладав правові основи професійної діяльності журналістів, встановлював відповідні державні гарантії. До законопроекту увійшли також норми відповідальності за порушення законодавства про захист професійної діяльності журналістів, тут була також означена процедура журналістського розслідування, порядок акредитації журналістів, зокрема і зарубіжних, гарантії права на професійну діяльність іноземних журналістів, правова основа діяльності журналістів України за кордоном, право на захист джерел інформації та ін.

На жаль, події 2004 - початку 2005 рр. та наступне «втрачене п'ятиріччя» відкинули ці ідеї. Проте їхня актуальність тільки зростає. Одним із найпріоритетніших завдань у розв'язанні комплексу проблем інформаційної сфери є якраз повернення до законопроекту «Про захист професійної діяльності журналістів», його осучаснення, поглиблення й ухвалення як закону. Це ж стосується і Концепції розвитку національного інформаційного простору, і нової редакції базового Закону «Про інформацію», який повинен врахувати модельний закон про свободу інформації, розроблений європейськими інституціями, і вкрай важливий новий сучасний Закон «Про засоби масової інформації».

Це все мають бути правовстановлюючі документи базового рівня і великої державної ваги. Те ж стосується і Закону «Про телебачення і радіомовлення», який якщо й «поліпшувався» останніми роками, то тільки в частині роздування повноважень дуже важливого, але лише одного з низки державних інститутів - Нацради з питань телебачення і радіомовлення, та обмежував права іншого конституційного органу - Держкомтелерадіо, або створював максимальні умови доступу іноземців до нашого інформаційного ресурсу. Водночас про якусь паритетність із боку іноземних партнерів щодо такого протекціонізму і для українського інформаційного продукту за кордоном ніхто й не обмовлювався.

І це теж виклик, на який треба ефективно реагувати.

Суспільне мовлення. Ще один винятковий пріоритет. Наявний закон не витримує жодної критики і має бути замінений новим ефективним правовим механізмом, який гарантував би створення, розвиток і суспільну вагу нового мовника на потребу всього суспільства (а ще краще - сис- темимовників-1. Ч).

Треба нагадати також, що вдосконалення правовідносин в інформаційній сфері - це не лише поліпшення, осучаснення чинних законів та інших нормативних документів, це ще й^що не менш важливо, ефективність дії цих інструментів. Йдеться, зокрема, й про поглиблення процесів демократизації на основі права.

Дуже важливо збалансувати права і свободи людини та забезпечення національно-державних інтересів щодо суверенітету і національної безпеки. Тут подаються напрацьовані автором проектні начерки змін до Конституції України.

Концептуальні пропозиції щодо деяких конституційних норм стосовно інформаційного суверенітету, безпеки держави, інформаційних прав і свобод особи і громадянина.

До ст. 17. Чинна норма ст. 17, ч. 1: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

Інші 6 частин цієї статті розшифровують функції держави щодо оборони її суверенітету і територіальної цілісності і недоторканості, які покладаються на Збройні сили України (ч. 2), а також щодо гарантування державної безпеки і захисту державного кордону України (ці функції покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи, організація і порядок діяльності яких визначається Законом (ч. 3).

Також цією статтею Конституції передбачено заборону використання Збройних сил України й інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їхній діяльності (ч. 4).

Для здійснення функції захисту суверенітету і територіальної цілісності держави остання забезпечує соціальний захист військовослужбовців, а також членів їхніх сімей (ч. 5).

Ч. 6 і ч. 7 ст. 17 забороняють створення і функціонування на території України будь-яких незаконних збройних формувань і розташування іноземних військових баз.

Водночас дуже важлива і відповідальна функція щодо інформаційної безпеки, виведена вч. 1 ст. 17 в один ряд і тотожність із захистом суверенітету і територіальної цілісності України, залишилася «покинутою», конституційно не вирішеною.

Саме тому Україна програє інформаційні війни, бо в ній відсутня чітка координація і взаємодія всіх наявних інститутів держави та громадянського суспільства, не вироблено єдиної стратегії щодо інформаційної безпеки.

Те ж стосується економічної безпеки, про яку в ст. 17 лише згадується, без визначення реальних механізмів її забезпечення.

Пропонується: доповнити ст. 17 Конституції ч. 8 (щодо економічної безпеки - потрібна окрема редакція) та ч. 9 щодо інформаційної безпеки в такій редакції:

«Інформаційна безпека України забезпечується всіма інститутами держави та громадського суспільства. Координацію цієї діяльності здійснює Національний комітет інформаційної політики та інформаційної безпеки відповідно до Закону».

Ухвалена в такій редакції ч. 9 ст. 17 Конституції чітко врегульовує питання реалізації вимоги, викладеної вч. 1 цієї статті, де йдеться про гарантування інформаційної безпеки як найважливішу функцію держави, всього Українського народу. А щодо закону, який надасть механізми виконання норм цієї статті, то це має бути, передусім, сучасний Закон України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку особи, суспільства, держави», який має встановити чіткий правовий баланс прав і свобод людини, потреб інформаційного і громадського суспільства та суверенних прав держави, зокрема й адекватні зовнішнім і внутрішнім загрозам засоби нейтралізації та протидії прямій агресії чи повзучому наступу (інформаційні війни, сепаратизм тощо -1. Ч). Цей Закон має впровадити прямі механізми дії також ст. ст. 31, 32, 34, 40, 50 Конституції України, що стосуються різних аспектів інформаційних правовідносин.

Крім того, перегляду й уточнення потребуватиме значна частина базового інформаційного законодавства, зокрема, законів України «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення України», яка повинна буде узгоджувати ліцензійну діяльність щодо пріоритетів у розподілі радіочастотного ресурсу з Національним комітетом інформаційної політики і інформаційної безпеки, та багато інших законів, зокрема і Конституцію.

Ця норма Конституції виводить інформаційний складник у базову, авангардну правооснову, як це й належить в епоху інформаційного протиборства, і конституційний пріоритет суверенітету й територіальної цілісності держави й основних прав і свобод людини як важливого механізму забезпечення цього суверенітету.

Належить ухвалити також сучасну Концепцію національної інформаційної політики, уточнити законодавство про засади суспільного мовлення, узгодити з європейськими і міжнародними правовими стандартами усе правове інформаційне поле та вийти на ухвалення Інформаційного кодексу.

Оскільки ухвалений відповідний закон і формується система суспільного телерадіомовлення, фактично втрачає функції органу управління державними теле- радіоорганізаціями Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Цю проблему потрібно вирішувати конституційно. Саме на базі Держкомтелерадіо має функціонувати новостворюваний орган - Національний комітет інформаційної політики та інформаційної безпеки як його правонаступник, зі збереженням тих функцій, які залишаються після створення системи суспільного мовлення (реєстраційні тощо).

Сам Національний комітет (Нацкомінформ) має формуватися відповідним указом Президента України із числа перших заступників (заступників) керівників відповідних державних органів, до відання яких належить інформаційна проблематика у своїй сфері відповідальності (зокрема і керівників Міністерства оборони, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ тощо).

У зв'язку із цим мають бути внесені зміни і до низки інших норм Конституції.

З переліку посад у п. 12 вилучити голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України і додати: п. 12-2 «призначення на посаду і звільнення з посади за поданням Президента України голови Національного комітету інформаційної політики та інформаційної безпеки України».

До ст. 106 додати п. 15: «Вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади голови Національного комітету інформаційної політики та інформаційної безпеки України».

Оскільки Президент України забезпечує державну незалежність та національну безпеку, то саме він має вносити цю кандидатуру на призначення.

П. 15 стає п. 16 і решта змінюють нумерацію. Останній п. 32.

До ст. 107 додати, що до складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входить голова Національного комітету інформаційної політики та інформаційної безпеки України.

Такі основні, базові пропозиції для формування і здійснення ефективної національної інформаційної політики, без якої апріорі програватимуться будь-які інформаційні зіткнення, як це стало абсолютно очевидним сьогодні.

інформаційний право захист конституційний

Список використаних джерел

1. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / за заг. ред. Ю. Шемшученка, І. Чижа. - К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка»», 2006. - 384 с.

2. Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник. Рукописна спадщина / П. Юркевич. - 2-ге вид. - К. : Ред. журн. «Український світ», 2000. - 756 с.

3. Пилипчук В. Інформаційне суспільство : філософсько-правовий вимір : [монографія] / В. Пилипчук, О. Дзьобань. - Ужгород : ТОВ«ІВА», 2014. - 282 с.

4. Прийнята Резолюцією 217А (III) ГенеральноїАсамблеїООН.

5. Інформаційне законодавство : рбірник законодавчих актів : у 6-ти т. / за заг. ред. Ю. Шемшученка, І. Чижа.-Т. 5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері. - К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка»», 2005. - 328 с.

Размещено на Allbest.ru