Історичні та теоретичні аспекти становлення та розвитку інституту гарантій прав та свобод людини в кримінальному провадженні

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Університет державної фіскальної служби України

Кафедра кримінального процесу і криміналістики

Історичні та теоретичні аспекти становлення та розвитку інституту гарантій прав та свобод людини в кримінальному провадженні

Черкесова А.С., аспірант

Анотація

Досліджено питання виникнення та становлення інституту гарантій прав і свобод людини в кримінальному провадженні. Здійснено аналіз нормативно-правових актів різних історичних періодів, які регулювали основні права і свободи людини в кримінальному процесі та визначали поступове формування інституту їх гарантування.

Ключові слова: кримінальне провадження, права та свободи людини, гарантії прав і свобод людини, засади кримінального провадження.

Исследован вопрос возникновения и становление института гарантий прав и свобод человека в уголовном производстве. Осуществлен анализ нормативно-правовых актов разных исторических периодов, которые регулировали основные права и свободы человека в уголовном процессе и определяли постепенное формирование института их гарантирования.

Ключевые слова: уголовное производство, права и свободы человека, гарантии прав и свобод человека, основы уголовного производства.

Historical and theoretical aspects of becoming and development of the human rights and freedoms institute in criminal proceedings

Key words: criminal proceeding, human rights and freedom, guarantees of rights and freedoms, ambush criminal proceeding.

Постановка проблеми

Права та свободи людини є категорією, яка постійно розвивається, змінюється за змістом, юридичним наповненням і формулюванням. З розвитком державно-правових інституцій можна простежити, що в різні історичні проміжки часу існувало відмінне відношення до прав і свобод людини, їх гарантування. Розуміння сутності гарантій прав і свобод людини неможливе без їх розгляду в історичному аспекті, бо ідея гарантування прав і свобод людини привертає дедалі більшу увагу в демократичному суспільстві.

Стан опрацювання. Проблема забезпечення гарантій прав і свобод особи є предметом постійної уваги фахівців-правників. У своїх наукових працях деякі аспекти генезису гарантій прав і свобод людини висвітлювали такі вченні: М.А. Погорецький, В.В. Назаров, О.П. Кучинська, І.К. Полховська, П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. Проте недостатність дослідження генезису прав і свобод людини в кримінальному провадженні змушує нас зосередити увагу на зазначеній проблематиці.

Мета статті полягає в дослідженні особливостей історичних аспектів формування та розвитку інституту гарантій прав і свобод людини в кримінальному провадженні, виявленні в законодавстві прогалин, які потребують свого доктринального аналізу й нормативного врегулювання.

Виклад основного матеріалу

Відліком появи перших ідей про категорії права та свободи людини прийнято вважати епоху Античності. Згадки про права людини з'являються ще в прадавніх міфах. Одним із перших письмових джерел даної епохи можна вважати давньоєврейські священні книги Танах (грецькою вони називалися «Біблія»), які містили принципи рівності та справедливості, заборону посягань на честь і гідність особи [1, с. 23, 24].

На окрему увагу заслуговують положення про права людини, які знайшли своє письмове відображення за часів правління царя Хамурапі (1792 -1750 рр. до н.е.) у його одноіменних законах. Для судового процесу даного історичного періоду характерним було дотриманням засад справедливості, публічності та наявність змагального характеру. Покаранню вказаної епохи притаманний принцип таліона: «око за око, зуб за зуб», мається на увазі, що злочинець, який заподіяв шкоду іншій особі, мав зазнати таких самих збитків.

У стародавні часи для окремих категорій осіб все ж таки існували певні гарантії прав і свобод людини, але через класову роздробленість і рабовласницький суспільний устрій гарантії прав і свобод людини в сучасному розумінні були відсутні. Наприклад, в ідеології давньоіндійського брахманізму центральне місце відводилося питанню побудови суспільства, згідно з якою воно поділяється на варни (певні спадкові соціальні групи), належність до яких визначалася за народженням і була довічною. На перший погляд, така ситуація не може вказувати на рівність у будь-якому сенсі, проте з іншого погляду, представники кожної варни дотримувалися приписів Драхм, єдиних для всіх без винятку всередині однієї варни та незалежно від майнового стану, спорідненості або посадового становища.

Важливу роль у становленні категорії гарантій права людини відіграли напрацювання античних мислителів, які пропагували засади законності, рівності та справедливості. Епоха Античності характеризується відсутністю чіткого закріплення і розподілення як прав і свобод людини, так і гарантій їх дотримання. Правові документи тогочасних правителів, погляди філософів і вчених, історичні пам'ятки відображають об'ємне змішування божественного, реального й об'єктивного. Проте найважливішою закономірністю становлення правової ідеї став перехід від міфологічного чи релігійного світорозуміння до раціонального, загальнофілософського [2, с. 43].

У своєму еволюційному розвитку інститут гарантій прав і свобод людини набуває нового виразу та вдосконалюється. Ідеї гарантій прав і свобод людини, сформовані античними філософами, стали основоположним підґрунтям для наступного етапу їх розвитку і досліджувалися представниками епохи Середньовіччя.

Питання розвитку концепції прав і свобод як природного стану людини досліджувалися ще за часів Античності, проте конституційно-правові ідеї сучасного розуміння прав і свобод людини, зокрема й їх гарантування, поширюються з ухваленням 1215 р. в Англії першого юридичного документа «Великої хартії вольностей», який поклав початок нормативного закріплення основоположних прав і свобод людини, став першоосновою боротьби із класовою нерівністю та змусив правителя досягати компромісу із простим людом і дотримуватися новопроголошених «вольностей».

Розвиваючи ідеї стародавньої філософії, західноєвропейські юристи спробували об'єднати принципи в єдину систему права, узявши за основу римські нормативно-правові здобутки. Із цього моменту принципи стали розглядати як розпорядження, що мають нормативний зміст. Удосконалюючи розроблення своїх попередників, вони актуалізували ідею рівності [3, с. 21]. У документі простежується прогресивність ідей прав і свобод людини: гарантуються засади законності, справедливості, висвітлюється засада презумпції невинуватості, простежується присяга свідка, провідне місце посідає процес доказування.

Становлення і розвиток інституту прав людини на території сучасної України розпочалися ще за часів феодального ладу. У період Київської Русі внаслідок збігу історичних обставин майже не існувало нелюдського ставлення до особистої свободи, хоча окремі його риси у вигляді холопства мали місце. Давнє звичаєве право Закон Руський, створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліона, обмежувало сваволю і регулювало повсякденний побут населення Київської Русі. Проявом реального демократизму вважалися так звані «ряди», тобто договори, які укладали жителі зі своїми князями [4, с. 3].

Одним із перших загальновизнаних конституційних актів в історії людства стала ухвалена у Франції 1789 р. Декларація прав людини і громадянина, яку можна вважати передумовою Загальної декларації прав людини (1948 р.). Декларація прав людини і громадянина визнана основою для більшості міжнародно-правових актів, оскільки саме від неї походять засади забезпечення рівності всіх перед законом і судом; відмежування судової влади від виконавчої, у результаті чого чиновники перестали бути суддями у своїх власних справах; утворення тричленної системи судової влади замість колишньої феодальної множинності судів та інстанцій; проголошення незмінності суддів і формування суду присяжних.

Зокрема, у ст.16 французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося, що «<...> суспільство, в якому не забезпечено гарантій прав і не встановлено розподілу влади, не має Конституції». Вже у ст.7 Декларації йшлося про те, що ніхто не може бути підданий обвинуваченню, затриманню або ув'язненню інакше, як у випадках, передбачених законом, і за дотримання відповідних законних форм. Крім того, визначено відповідальність за незаконний арешт, наказ про незаконний арешт, за непокору, опір законному затриманню або виклику органами влади, а також передбачено презумпцію невинуватості: «<...> особа вважається невинуватою в учиненні того чи іншого правопорушення доти, доки в судовому порядку на підставі закону не буде доведено її вини <...>» [5, с. 425].

Водночас Європі відомі й більш ранні спроби конституювання прав людини. Зокрема, права людини стали ідеологічним стрижнем Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), яка істотно вплинула на розвиток європейської конституційно-правової думки. У Конституції передбачалась ідея панування природних прав козаків, гарантувалися засади на кшталт сучасного кримінального провадження, а саме законності, верховенства права та рівності перед законом і судом [6].

У XIX-XXI ст. розвиток конституціоналізму супроводжувався розширенням системи прав і свобод людини та вдосконаленням юридичних механізмів їх гарантування. Але цей процес був зупинений і навіть дістав зворотний напрям під час Першої і Другої світових воєн, які продемонстрували вразливість гуманітарних ідеалів людства, а також прав і свобод людини за відсутності відповідних міжнародних гарантій. Тому на Конференції в Сан-

Франциско в 1945 р. засновники Організації Об'єднаних Націй (далі ООН), ухвалюючи власний статут, визначили принцип поваги до прав людини основною метою та завданням діяльності організації. 1946 р. ООН на виконання своїх статутних завдань заснувала Комісію із прав людини основний орган у межах системи ООН, що визначає політику цієї організації у сфері забезпечення прав людини. Водночас повоєнний світ очікував не лише поновлення ідеалів гуманізму та людяності, втілених у правах людини, а й їх визнання та гарантування на міжнародному рівні. Відповідна копітка робота була з успіхом здійснена членами комісії [6].

Провідне місце щодо питань прав і свобод людини та громадянина, а також гарантій їх забезпечення посідають Загальна декларація прав людини, ухвалена 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН, та Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, а згодом дванадцять протоколів до неї, ухвалені в Римі 4 листопада 1950 р. Остання у вигляді імперативних норм закріпила право кожного на заборону бути підданим катуванню або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст.3); на свободу й особисту недоторканність (ст.5); на справедливий публічний розгляд справи в суді в розумний строк; презумпцію невинуватості; вибір мови кримінального провадження та перекладача; захист від обвинувачення (ст.6) тощо. Крім того, ст.53 передбачено гарантію визнаних прав людини: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони».

Аналізуючи норми вказаних вище документів, можна стверджувати, що вони гарантують чималий перелік засад, які стосуються процедури кримінального провадження, а саме: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повагу до людської гідності; презумпцію невинуватості та забезпечення доведеності вини; свободу від самовикриття; заборону двічі притягуватися до кримінальної відповідальності за те саме правопорушення; забезпечення права на захист, гласність і відкритість судового процесу.

Провідне місце в ідеї гарантування прав і свобод людини в кримінальному проваджені посідає запровадження в Європі інституту адвокатури, у результаті чого наприкінці XIX ст. судове слідство починає набувати змагального характеру. Підсудний з об'єкта перетворюється на сторону захисту зі своїм процесуальним статусом. Кримінальний процес тих часів переходить від формальної теорії доказів до теорії вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням.

За радянських часів в Україні ухвалено чотири Конституції 1919, 1929, 1937 та 1978 рр. У кожний історичний період розвитку України кримінальне процесуальне законодавство корегувалося шляхом внесення змін і доповнень. Аналіз цих змін і доповнень свідчить про те, що держава поступово звільнялася від тоталітарних уявлень у судочинстві і змінювала норми на більш гуманні, спрямовані на захист прав та інтересів людини [7, с. 31]. Такий захист забезпечувався завдяки закріпленню відповідних гарантій.

1922 р. в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (далі УСРР) відбулася кодифікація кримінально-процесуального права. 13 вересня 1922 р. Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом затверджено перший Кримінально-процесуальний кодекс (далі КПК) УСРР, який вважався комплексним законодавчим актом, регулював провадження в кримінальних справах в органах попереднього слідства і в судах, визначав повноваження органів прокуратури на всіх стадіях кримінального процесу та проголошував такі демократичні засади та їх гарантії, як: гласність, усність і безпосередність судового процесу, його змагальність; провадження процесу мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіли цією мовою, права на перекладача; рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист. Принциповим вважалося положення ст. 5 про те, що «<...> ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку». Йшлося про обов'язковість дотримання кримінальної процесуальної форми судочинства як провідної гарантії забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу. право свобода людина кримінальний провадження

20 липня 1927 р. прийнято КПК УСРР у новій редакції (набрав чинності 15 жовтня 1927 р.), але лишилося чимало статей КПК УСРР у редакції 1922 р. Крім того, було розроблено низку статей, які по-новому регулювали діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду.

Кримінально-процесуальне законодавство 30-х рр. XX ст. характеризується фактичною ліквідацією всіх демократичних принципів. Нормативні акти свідчили про остаточний перехід до надзвичайного порядку судочинства і становили правову основу масових репресій. Гарантії забезпечення прав учасників процесу увійшли в період занепаду та формального декларування.

На межі 50-60-х рр. кримінальний процес Радянської Росії було реформовано. У ст. 8 Основ кримінального судочинства Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі СРСР) (1958 р.) закріплено принцип рівності всіх громадян перед законом і судом незалежно від їхнього соціального, майнового та службового становища, національної чи расової належності, віросповідання [8, с. 431].

Зазначені реформи стали прогресивним кроком на шляху подальшого розвитку вітчизняного кримінально-процесуального законодавства та демократизації засад кримінального судочинства. Зокрема, 28 грудня 1960 р. було затверджено та 1 квітня 1961 р. уведено в дію КПК УРСР. «<...> Уперше в історії розвитку радянського права кримінально-процесуальні кодекси союзних республік сформулювали вимоги до органів дізнання, слідчого, прокурора та суду виявляти при провадженні у справі причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і вживати заходів до їх усунення. Отримали подальший розвиток положення, спрямовані на розширення участі громадськості в боротьбі зі злочинністю, змінювалося ставлення до традиційних, історично складених форм залучення громадськості в роботу суду у вигляді інститутів народних засідателів, громадських обвинувачів, громадських захисників, істотно розширились права обвинуваченого і його захисника, допустивши останнього до попереднього розслідування» [9, с. 276].

Новим етапом реформування судової системи України стало ухвалення постанови Верховної Ради України «Про концепцію судово-правової реформи в Україні» від 28 квітня 1992 р. Дана концепція передбачала внесення низки змін до КПК України 1960 р., а саме: щодо судової перевірки законності затримання і тримання особи під вартою, забезпечення підозрюваному й обвинуваченому права на захист тощо. Зазначені положення можна вважати гарантіями забезпечення права кожному, що жодна особа не може бути ув'язнена чи перебувати під вартою не інакше як на підставі рішення суду.

Ухвалена 1996 р. Конституція України проголосила людину, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищими цінностями (ст.3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини стали головним обов'язком держави.

Характерною ознакою сучасного законодавства є зростаючі інтеграційні процеси зближення національної та міжнародної правових систем, узгодження міжнародних норм і принципів із вітчизняним законодавством і уведення їх у правозастосовну практику. Для забезпечення положень ратифікованої 1997 р. Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950 р.) було створено Європейський суд із прав людини (далі ЄСПЛ). Саме рішення ЄСПЛ в Україні мають статус судового прецеденту. Необхідність даної практики пояснюється нагальною потребою виведення судової системи нашої держави на рівень європейських стандартів, забезпечення реалізації гарантій дотримання прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, принципу пропорційності, враховуючи суспільний інтерес і інтереси окремої людини.

Національні конституції в багатьох країнах визнають міжнародні норми щодо прав і свобод як свою другу конституцію, як частину своєї конституції або як внутрішньодержавні конституційні стандарти. Багато країн визнають пріоритет міжнародних норм щодо прав і свобод перед власними конституційними нормами, тому розуміння змісту права на справедливий суд є вагомим питанням як наукової доктрини, так і практики.

Важливим здобутком України у сфері гарантування прав людини є рамковий документ про правову політику держави, ухвалений Верховною Радою України, а саме Засади державної політики в галузі прав людини від 17 червня 1999 р., який декларує принципові положення державної політики в галузі прав людини.

Визначальною подією 2012 р. у сфері кримінального процесуального законодавства та відповідальним кроком на шляху розбудови демократичної і правової України стало ухвалення 13 квітня 2012 р. КПК України, який 19 листопада набув чинності. Принциповим нововведенням, порівняно з КПК України 1960 р., визнано гл.2, що закріплює основні засади кримінального провадження, які слугують гарантіями забезпечення прав і свобод учасників процесу. Чинний КПК України йде у руслі евроінтеграційних процесів і передбачає, що під час кримінального провадження кожному гарантуються: таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування (ст. 14); невтручання в приватне (особисте і сімейне) життя (ст.15); право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі законодавства (ст.21); право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого (ст.24) тощо.

Так, втручання в таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених КПК України, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, установлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети. Такими випадками є застосування негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних із втручанням у приватне спілкування. Законодавець імперативними нормами чітко і детально регламентує кримінальну процесуальну форму, яку можна назвати процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод учасників процесу.

Будь-яка, навіть найновіша, система прав і свобод людини, закріплена в національному законодавстві конкретної країни, перевіряється її практичним застосуванням та дієвістю, тобто функціонуванням юридичних механізмів гарантування забезпечення прав і свобод людини.

М.А. Погорецький слушно зазначив, що генезис кримінальних процесуальних гарантій свідчить про те, що їх дослідження мало за мету підвищення ефективності судочинства й охорону інтересів особи в кримінальному процесі [10, с. 7].

Висновки

Людство пройшло тривалий і тернистий шлях від визнання ідеї належності особі прав через концепцію притаманності прав від народження кожній людині, а не тільки представникам панівних верств, до юридичної парадигми невідчужуваності прав. У процесі еволюції гарантій прав і свобод людини та громадянина від початку визначною і принциповою ідеєю гарантування задекларованих прав є встановлення відповідальності за порушення нормативних приписів. У подальшому до інституту відповідальності та гарантування передбачуваних прав і свобод людини приєднуються засади права, які від найдавніших часів і дотепер є основними, найпоширенішими гарантіями дотримання прав і свобод людини та громадянина. Сучасному суспільству притаманне явище встановлення так званих похідних прав, які спрямовані на гарантування первинних. На даний момент категорія гарантії прав і свобод людини має вагоме значення і посідає провідне місце в реалізації прав і свобод особи в кримінальному провадженні парадигми невідчужуваності прав.

У процесі еволюції гарантій прав і свобод людини та громадянина від початку визначною і принциповою ідеєю гарантування задекларованих прав є встановлення відповідальності за порушення нормативних приписів. У подальшому до інституту відповідальності та гарантування передбачуваних прав і свобод людини приєднуються засади права, які від найдавніших часів і дотепер є основними, найпоширенішими гарантіями дотримання прав і свобод людини та громадянина. Сучасному суспільству притаманне явище встановлення так званих похідних прав, які спрямовані на гарантування первинних. На даний момент категорія гарантії прав і свобод людини має вагоме значення і посідає провідне місце в реалізації прав і свобод особи в кримінальному провадженні.

Список використаних джерел

1. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: [навч. посібник] / П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. Київ: Атіка, 2004. 464 с.

2. Полховська І.К. Конституційні принципи рівності людини і громадянина в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / І.К. Полховська; Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Харків, 2006. -191 с.

3. Кучинська О.П. Становлення наукових уявлень про кримінально-процесуальні принципи / О.П. Кучинська // Адвокат. №11(134). - С. 20-24.

4. Назаров В.В. Обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні: дис. ... д. юрид. наук / В.В. Назаров. Дніпропетровськ, 2009. -451 с.

5. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: [навч. посібник для юрид. вищ. навч. закп. і фак.] / за ред. В.Д. Гончаренка. -Т. 2,Київ: Ін Юре, 1998. 607 с.

6. Федоренко В.Л. Оптимізація моделі захисту прав і свобод людини в Україні: державно-управлінські аспекти / В.Л. Федоренко II Публічне адміністрування: теорія та практика. 2014. Вип. 2 [Електронний ресурс]

7. Кучинська О.П. Принципи кримінального провадження в механізмі забезпечення прав його учасників: [монографія] / О.П. Кучинська. Київ: Юрінком-Інтер, 2013. 288 с.

8. Мединська Л.В. Історичний розвиток засади рівності у кримінальному судочинстві / Л.В. Мединська II Актуальні проблеми політики: зб. наук. пр.; редкол.: С.В. Ківалов (керівник авт. кол.), Л.І. Кормич (ред.), М.А. Польовий (відп. секр.) та ін. Одеса, 2009. Вип. 37. С. 423-434.

9. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: [монографія] / В.Т. Маляренко. Київ: Концерн «Видавничий дім Ін-Юре», 2004. 544 с.

10. Погорецький М.А. Поняття кримінально-процесуальних гарантій / М.А. Погорецький II Часопис національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2014. №2(10). С. 1-23.

Размещено на Allbest.ru