Теоретико-методологічні підходи до визначення поняття «організаційно-правове забезпечення здійснення адміністративної юрисдикції» органами управління освітньою діяльністю в Україні

Ступінь розробленості проблеми. Теоретичне підґрунтя наукового пошуку окресленої проблематики склали праці із загальної теорії права і держави, здобутки фахівців у галузі теорії управління та адміністративного права та процесу: В.Б. Авер'янова, В.А. Аргунова, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Би - тяка, І.П. Голосніченка, В.М. Гаращука, Д.П. Калаянова, О.П. Клюшниченка, Л.В. Коваля, А.Т. Комзюка, О.П. Коренєва, Ю.М. Козлова, В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, В.А. Лорія, М.Я. Маслєннікова, В.Г. Перепелюка, О.П. Рябченко, Н.Г. Саліщевої, М.М. Тищенка, О.І. Остапенка, А.О. Селіванова, М.Ф. Стахурського, Ю.О. Тихомирова, О.П. Шергіна, А.Ю. Якімова, Ц.А. Ямпольської та ін.

Виклад основного матеріалу. Насамперед слід відмітити, що здійснення адміністративної юрисдикції - це специфічний вид правоохоронної діяльності, і, як будь-який інший її різновид, вона потребує організаційно-правового забезпечення, яке сприяє послідовності, цілеспрямованості, узгодженості та законності реалізації такої діяльності.

Поняття «організаційно-правове забезпечення» утворюється завдяки поєднанню трьох термінів: «організація», «право» та «забезпечення».

Термін «забезпечення» («забезпечити») у тлумачній словниковій літературі має декілька визначень: постачати щось у достатній кількості; створювати надійні умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось; надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби для існування; задовольняти кого, - що-небудь у якихось потребах; захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки; гарантувати, надійність, міцність чого-небудь; зробити цілком можливим, дійсним, реально здійсненним [1, с. 18; 2; 3, с. 375; 4, с. 666; 5, с. 133].

Поняття «організація» (від лат. organizo, англ. organization - надавати впорядкованого вигляду, влаштовувати) має такі визначення у тлумачних та енциклопедичних словниках: сукупність людей груп, об'єднаних для досягнення певної мети на основі розподілу праці, розподілу обов'язків і наявності ієрархічної (управлінської) структури; дія, наслідком якої є створення, налагодження чого-небудь; особливості будови чого-небудь, структура; комплекс заходів, зміст яких полягає в координації дій окремих елементів системи; ступінь внутрішньої упорядкованості, узгодженості частин цілого, певна структура, будова, тип зв'язків як спосіб з'єднання елементів у систему; об'єднання людей, суспільних груп, держав на базі спільності інтересів, мети програми дій і т. ін.; характер або стан будови чого-небудь [3, с. 853; 4, с. 723-724; 6, с. 739; 7, с. 223]. Із викладеного видно, що поняття «організація» може розумітися і як система, і як процес. Можемо дійти висновку, що організація у значенні процесу є системою послідовних дій, що вчинюються у певному порядку і спрямовані на досягнення спільної мети, яка їх і поєднує в єдиний процес.

Сфера застосування категорії «організація» надзвичайно простора. З цього приводу слушною є позиція Г.В. Осовської та О.А. Осовського про те, що поняття «організація» широко вживається як у багатьох науках (філософії, математиці, економіці, соціології та ін.), так і в практичній діяльності різних органів держави. Це поняття багатозначне. Найчастіше воно означає: внутрішню упорядкованість, узгодженість взаємозалежних елементів цілого (системи); сукупність процесів або дій, що забезпечують досягнення цілей системи; об'єднання людей, спільна діяльність яких спрямована на реалізацію встановлених програм на основі певних правил і процедур [8]. Автори відзначають, що поняття організації може означати об'єкт, властивості об'єкта та діяльність (процес) і вживатися для позначення різних семантичних категорій: соціальної організації або інституту (статика) і процесу управління як впорядкованої та свідомо координованої діяльності (динаміка) [8].

У науковій юридичній літературі один із найбільш розгорнутих підходів до тлумачення поняття «організація» пропонують Ю.С. Шем - шученко, Є.Б. Кубко та В.П. Нагребельний: 1) властивість будь-якого матеріального об'єкта, що виявляється у впорядкованості структури, внутрішньої будови; 2) організація означає сукупність пов'язаних між собою складових частин (елементів) відповідного об'єкта, а також зв'язків (взаємовідносин) між ними та іншими об'єктами, у результаті чого утворюється певне зовнішнє організоване середовище [9, с. 294]. Автори підкреслюють, що в загальному контексті поняття «організація» застосовується разом із поняттями «структура» і «система». У ньому, як правило, фіксуються динамічні риси і закономірності системи, тобто такі, що належать до функціонування, поведінки і взаємодії її частин. Організація розглядається також як об'єктивне явище, властиве усім керованим соціальним об'єктам. У такому розумінні воно використовується поряд із поняттям «управління» [9, с. 294].

Резюмуючи проаналізовані дослідницькі позиції щодо організації та її ролі, можемо констатувати, що незалежно від того, позначає термін «організація» процес чи відносно статичну систему (утворення), а також застосовується він у сфері права, управління, соціології, філософії або іншій сфері, цей термін є уособленням впорядкованості та цілісності (єдності), послідовності та цілеспрямованості. У цьому сенсі організація - це те, що протистоїть дезорганізації, невпорядкованості, невизначеності, хаосу [10, с. 19].

Останнім із вищезазначених термінів, що складають поняття «організаційно-правове забезпечення» є «право». Право являє собою одне з найбільш визначних надбань суспільства. Разом із тим воно є досить складним та багатоаспектним явищем, через що і досі не втрачає актуальності як предмет наукових досліджень та дискусій. У результаті існують різні підходи до праворозуміння, серед яких найбільш розвиненими є природно-правова та позитивістська школи.

Прибічники першого, природно-правового, підходу вважають, що вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливим складником якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, покликана відповідати природному праву, яке є змістом закону. За цією концепцією права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава та утворюване нею позитивне право (закон) мають захищати природні права людини [11, с. 222].

Прихильниками позитивістської (нормативістської) школи право розглядається як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Ця теорія не вдається до аналізу, походження і суті права. Жодне по-заправове поняття, зокрема вчення про справедливість, природні і соціальні фактори, не повинно бути критеріями оцінки права. Право нібито виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. У характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має суто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права [12, с. 176].

Слід констатувати, що природно-правова теорія є такою, що більше відповідає засадам сучасного демократичного суспільства, однак і повністю заперечувати корисні аспекти позитивістської школи не можна. Адже право, дійсно, народжується як певна ідея, форма свідомості під впливом об'єктивних законів розвитку суспільства, сутністю якої є те, що усі люди є рівними від природи. Однак принципи рівності та справедливості, які несе у собі право, стають загальновідомими і загальнообов'язковими для дотримання і виконання лише тоді, коли отримують своє офіційне оформлення у відповідному нормативно-правовому акті та набувають підтримки з боку держави (державної забезпеченості).

Оцінюючи переваги позитивного і природно-правового праворозуміння, слід наголосити, що не варто ототожнювати поняття «правотворчість» і «правоутворення». Перше являє собою специфічну, таку, що вимагає особливих знань і умінь, інтелектуальну діяльність, пов'язану зі створенням або зміною наявних у державі норм права шляхом розробки, обговорення та прийняття нормативних актів [13, с. 298; 14, с. 40]. Або, як зазначає Н.В. Варламова, яка характеризує правотворчість (правовстановлення), це діяльність із позитивації (конкретизації, формалізації й об'єктивації) правових норм. У процесі правотворчості її суб'єкт за допомогою розумових операцій і усвідомлених вольових дій здійснює аналіз і відбір правових норм, що склалися в реальних суспільних відносинах (дозаконотворчих відносинах), конкретизує їх стосовно тієї чи іншої ситуації (або виробляє нові, ще не відомі практиці, але необхідні, на його думку, норми), формулює у вигляді абстрактних, формально визначених правил (моделей, зразків) поведінки і надає їм форму, завдяки якій вони стають доступними для зовнішнього сприйняття, тобто об'єктивує в деяких юридичних текстах (джерелах права у формальному сенсі) - договорах, прецедентах, нормативних актах, доктринах [15].

А правоутворення охоплює розвиток реальних суспільних відносин, зміни у рівні та стані суспільної свідомості та офіційно оформлену спрямовану державну (правотворчу) діяльність [16, с. 9]. Тобто правотворчість є елементом позитивістського підходу. Втім, вона здійснюється у межах суто юридичного аналізу правових форм, як вважали прихильники нормативної школи, на підставі та з урахуванням об'єктивних умов і обставин розвитку суспільства, його прагнень і нагальних потреб, що є більш притаманним природно-правовій теорії.

Досить вдалою думкою щодо компромісу між природним і позитивним правом є твердження австрійського дослідника (філософа, правознавця) Р. Марчича, який писав, що по - зитивація складає сенс природного права. Хоча людина має уривчасте і нечітке уявлення у праві буття, проте вона дуже добре може роздивлятися праформи: позитивне право необхідне заради права буття. Це випливає з того, що позитивне право припускає право буття, але і право буття, зі свого боку, не може належно діяти без позитивного права. Позитивне право є інституцією природного права, його інституціоналізацією. «Позитивно» й «інституційно» - це у своїй основі синоніми. Позитивне право буквально репрезентує (представляє) природне право [17].

Наявність декількох підходів до праворозуміння не могла не вплинути на формування понятійного апарату. Так, у юридичній науковій літературі пропонується багато різних визначень поняття «право». Скажімо, М.В. Цвік вважає, що право - це заснована на уявленні про справедливість міра свободи й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася у процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою [12, с. 183]. О.Ф. Скакун характеризує право як систему норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу [11, с. 217].

Останнє визначення права нам видається найбільш вдалим, оскільки втілює у собі і природно-правовий підхід, акцентуючи увагу на тому, що право - це міра рівності, свободи та справедливості, яка складається у суспільстві під впливом його об'єктивного розвитку, і позитивно-правовий елемент, зауважуючи на державній природі і забезпеченості правових норм.

Отже, підсумовуючи вище - викладений матеріал, можемо зробити висновок про те, що організаційно-правовим забезпеченням здійснення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю в Україні слід розуміти закріплення у чинному законодавстві обумовлених об'єктивними законами розвитку суспільства, його нагальними потребами (запитами) і прагненнями усіх найбільш важливих (суттєвих) аспектів здійснення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю, що забезпечують законність, ефективність, прозорість та безперешкодність процесів підготовки і реалізації останньої.

Серед основних питань, які мають бути вирішені під час організаційно-правового забезпечення здійснення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю, є такі: формування чіткого термінологічно-понятійного апарату у вказаній сфері; визначення основних завдань і принципів; встановлення системи суб'єктів, здійснення зазначеної юрисдикційної діяльності із чітким та однозначним визначенням владних повноважень кожного із них у процесі її підготовки та виконання; закріплення адміністративної процедури здійснення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю; встановлення юридичних та інших гарантій її здійснення тощо.

Наразі слід констатувати, що, попре те, що в Україні діє ціла низка нормативно-правових актів різного рівня, які регулюють відносини сфери освіти, питання організаційно-правового забезпечення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю в Україні не мають необхідного нормативно-правового підґрунтя і вимагають здійснення кропіткої та ґрунтовної нормотворчої роботи з метою вирішення зазначеної проблеми.

Література

право адміністративний юрисдикція

1. Словник української мови: в 11 т. / за ред. І.К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1972. - Т 3. - 1972. - С. 741.

2. Ожегов С.И. Словарь русского языка [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.ozhegov.org/words/19256. shtml.

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: Перун, 2005. - 1728 с.

4. Большой толковый словарь русского языка / под ред.

С.А. Кузнецова. - СПб.: Норинт, 2о0о. - 1536 с.

5. Івченко А.О. Тлумачний словник української мови / А.О. Івченко. - Х.: Фоліо, 2002. - 543 с.

6. Словник української мови: в 11 т. / за ред. І.К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1974. - Т 5. - 1974. - С. 840.

7. Социология. Основы общей теории: [учебник для вузов] / отв. ред. ГВ. Осипов, Л.Н. Москвичев. - М.: Норма, 2003. - 912 с.

8. Осовська Г.В. Основи менеджменту: [навчальний посібник] / Г.В. Осовська, О.А. Осовський. - К.: Кондор, 2006. - 664 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. info-library. com.ua/books-text-5412.html.

9. Юридична енциклопедія: в 6 т. / за ред. Ю.С. Шемшу - ченка та ін. - К.: Українська енциклопедія, 2003. - Т 4: Н-П. - 2003. - 736 с.

10. Коваль Л. Адміністративне право України (Загальна частина): [курс лекцій] / Л. Коваль. - К.: Основи, 1994. - 154 с.

11. Скакун О.Ф. Теорія права і держави: [підручник] /

О.Ф. Скакун. - 2-ге вид. - К.: Алерта, ЦУЛ, КНТ, 2010. - 520 с.

12. Загальна теорія держави і права: [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / [М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.]; за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Х.: Право, 2002. - 432 с.

13. Теория государства и права: [учебник для вузов] / под ред. проф. В.М. Корельского, проф. В.Д. Перевалова. - 2-е изд. изм. и доп. - М.: Норма, Инфра-М, 2002. - 616 с.

14. Горшенев В.М. Участие общественных организаций в правовом регулировании / В.М. Горшенев. - М.: Госюриздат, 1963. - С. 40.

15. Варламова Н.В. Правотворчество как процесс позитивации права: содержание, формы, процедуры [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.centrlaw.ru/publikacii/page24/index.html.

16. Степанян В.В. Теоретические проблемы правообразования в социалистическом обществе / В.В. Степанян. - Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1986.

Размещено на Allbest.ru