Особливості приватизаційного процесу в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Миколаївський інститут права Національного університету «Одеська юридична академія»

Особливості приватизаційного процесу в Україні

Лазарєва Н.М.

викладач кафедри

загальнотеоретичної, конституційної та

цивілістичної юриспруденції

Постановка проблеми. З переходом України до ринкової економіки, здійснення реформ зіткнулося з рядом об'єктивних труднощів, серед яких була проблема перетворення відносин власності, передусім подолання державного монополізму. Таким є шлях роздержавлення й приватизації державної власності.

В Україні реформування відносин власності супроводжується процесом здійснення політики роздержавлення та приватизації, який впливає на зміни у формах господарювання.

Низка питань, пов'язаних зі здійсненням процесу приватизації та роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З'ясування їхньої сутності має беззаперечне значення при аналізі пережитого країною періоду і можливостей на майбутнє. Тому питання роздержавлення та приватизації власності відносяться до числа найбільш актуальних проблем сьогодення в Україні. У них зосереджені найбільш складні у теоретичному відношенні і важкі для практичного вирішення питання розвитку країни.

Поняття приватизації - це процес, який однозначно трактувати не можна. У широкому розумінні приватизація являється одним з аспектів загальної політики дерегулювання економіки, означає уповільнення темпів розширення або навіть скорочення державного сектора, що зумовить збільшення вкладу приватного сектора у господарський розвиток. Це комплексне явище обумовлене зміною політико-економічних умов, посиленням впливу ринкових сил.

Проблемам роздержавлення та приватизації, розробці теоретичних, методичних і практичних питань присвячено значну кількість сучасних наукових робіт, в яких оцінюються та аналізуються підсумки такого реформування в Україні, можливості й доцільність використання закордонного досвіду для ефективної приватизації.

Ступінь розробленості проблеми. Серед вітчизняних учених, які неодноразово вивчали дане питання та висвітлювали його у своїх наукових працях, є такі: О. Алімов, А. Ачкасов, О. Бойко, Н. Валієва, О. Вінник, Є.І. Голохова, В.І. Дубровський, О.М. Кошик, О.Г. Білоцерківець, В. Гурнак, Г.М. Давидов, О.С. Ємельянов, І.О. Жадан, С. Ісаков, О.І. Ковальова, В.Е. Коломойцев, М.В. Корецький, К. Крищенко, А. Кузнєцов, І. Лук'янов, Ч. Макмиллан, І.М. Мягких, В.Т. Плакіда, Р.І. Рибчак, В. Семенюк, О.А. Сирота, Н.В. Скринник, А.Є. Слівак, О.В. Собкевич, В.Г. Савенко, А.І. Сухоруков, Н.М. Тихоненко, В. Тонковид, І.І. Топішко, Т. Харченко, О. Цуп, В.Г. Чепінога, М. Чечетов, А. Чуприна, О.О. Шваньова, С.М. Шевченко, В.С. Щербина, А.В. Яценко.

Метою статті є дослідження теоретичних та практичних проблем приватизації та механізму приватизації державної власності України. Для розкриття теми вирішено такі задачі:

- уточнено поняття «приватизація» як процес переходу від державної власності до приватної досліджено причини і необхідність роздержавлення власності у країні, організаційні та процедурні методи приватизації на основі вітчизняних та закордонних розробок і досвіду;

наведено аналіз процесів приватизації у різних країнах, визначено тенденції приватизації в Україні.

Виклад основного матеріалу. Одним з існуючих способів інвестування вітчизняної економіки є приватизація державної власності на користь осіб, які у свою чергу, відповідно до чинного законодавства, можуть бути покупцями у процесі приватизації.

Приватизація державного майна є однією з умов переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки, курс на яку був взятий Україною ще у 1990 р. відповідно до Концепції про перехід Української РСР до ринкової економіки, схваленої Верховною Радою 1 листопада 1990 р. [14, ст. 632]. Запровадження елементів ринкової системи господарювання у вітчизняну економіку України був направлений на подолання монополізму державної власності, який мав значне місце за адміністративно-керованої економіки. Здійснення відбувалося шляхом роздержавлення та приватизації, а також легалізації та підтримки інших форм власності - комунальної, колективної та приватної з метою забезпечення ефективності економіки країни та підтримки у ній конкурентоспроможного середовища.

Приватизацію можна розуміти як форму роздержавлення, яка передбачає перетворення державної власності у приватну. Суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед, це створення механізму реалізації приватної власності виробника у нових умовах виробництва, перетворення його у повноправного власника та забезпечення у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва [19, с. 98].

З одного боку, приватизація у перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, та з іншого, і наділення громадян власністю шляхом перерозподілу суспільного майна.

Поняття приватизації державного майна викладено у ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 р. Приватизація державного майна (далі - приватизація) визначається як платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до вимог зазначеного закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки [2, ст. 1].

Процес приватизації державного майна в Україні умовно можна поділити у часі на п'ять етапів:

1 етап - 1990-1992 рр. - етап становлення, започаткування або період початку законотворчості. З початку 90-х років у засобах масової інформації та у повсякденному вжитку з'явилися нові слова - «приватизація», «роздержавлення». Приватизація державного майна - це процес відчуження майна, що є державною власністю, на користь фізичних і юридичних осіб з метою підвищення мотивації до праці, який є складовою економічної реформи, спрямованої на створення ринкової, багатоукладної соціально спрямованої економіки в Україні з рівноправним існуванням різних форм (приватної, колективної, державної) власності на засоби виробництва.

2 етап - 1993 рік - липень 1994 року - етап початку масової малої та великої приватизації, який супроводжувався прийняттям низки законів, декретів та указів. Цей етап можна охарактеризувати, як етап початку масової малої та великої приватизації. Відповідно до завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств, передбаченої на 1992 р., та прогнозу на 1993 і 1994 рр. Фонду державного майна України спільно з регіональними відділеннями в областях потрібно було здійснити приватизацію об'єктів, відсотково до вартості основних фондів станом на 01.05.92:

лісової, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості - 80;

промисловості будівельних матеріалів - 85;

легкої промисловості - 95;

харчової промисловості - 95;

будівництва - 80;

торгівлі та громадського харчування - 100;

побутового обслуговування - 100;

автотранспорту - 90;

радгоспів, підприємств заготівель та обслуговування сільського господарства - 90;

матеріально-технічного постачання - 90;

житлово-комунального господарства - 20;

інших - 30.

Умови для приватизації були ще малосприятливі як у політичному, економічному, так і у соціальному плані. Проте було досягнуто певного конкретного результату - проведено приватизацію загальнодержавного і комунального майна: у 1992 р. - 30 об'єктів, 1993 р. - 3621, І кварталі 1994 р. - 1857 об'єктів.

Основним способом приватизації став викуп державного майна орендарем (товариством покупців, створеним членами трудового колективу). Масштабні завдання з приватизації державного майна у 1992-1993 рр. були виконані на 5-10%.

3 етап - серпень 1994 р. - червень 1996 р. - етап інтенсивної масової приватизації. Активізація процесів приватизації є обов'язковою передумовою загального поліпшення стану економіки.

Розпочалася приватизація об'єктів соціально-культурного призначення (не основного профілю виробництва заборонених до приватизації об'єктів).

У цілому Фонд державного майна України разом з регіональними відділеннями та представництвами виконали завдання з приватизації.

Як результат, з 1992 р. до червня 1996 р. змінили форму власності на недержавну більш як 30 тис. об'єктів групи А, понад 7 тис. об'єктів груп Б, В, Г та близько 600 об'єктів групи Д.

4 етап - липень 1996 р. - 1999 р. - перехідний від масової до індивідуальної приватизації та розвитку інших реформ у сфері власності, або після конституційний період.

28 червня 1996 р. на п'ятій сесії Верховної Ради України було прийнято Конституцію України. Згідно зі статтею 8 в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй [1, ст. 8].

5 етап - з січня 2000 р. - продовжується і сьогодні - індивідуальної приватизації, сучасний період [38, с. 29]. З метою сприяння здійсненню економічних реформ шляхом прискорення процесу приватизації майна та подальшого розвитку фондового ринку 28 грудня 1999 р. Президент України підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні» (№ 1629/99). Також вперше за коротку історію роздержавлення та приватизації Верховна Рада України прийняла Державну програму приватизації, розраховану на 3 роки - 2000-2002 рр. (Закон України від 18.05.2000 № 1723-НІ). Цей важливий для розвитку економіки молодої держави законодавчий документ (далі - Програма) накреслив основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить АРК, відчуження комунального майна, орієнтовні обсяги приватизації та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України.

Своєчасне виконання масштабних завдань Державної програми приватизації позитивно відображається на економічних реформах в Україні [15, с. 28-30].

Приватизаційні процеси вже протягом тривалого часу знаходяться у центрі уваги як науковців, так і практичних працівників. У той же час основна увага приділяється розгляду методичних положень та практичних рекомендацій щодо завершення приватизації як системного соціально-економічного проекту, що здійснюється насамперед з фіскальних позицій наповнення державного бюджету та у значно меншій мірі стосовно активізації інвестиційної та інноваційної діяльності приватизованих підприємств.

Це не завжди є достатньо обґрунтованим підходом, тим більше, що мова йде про стратегічно важливі підприємства, які, по-перше, якщо й приватизувати, то ці рішення мають бути виваженими та враховувати ринкову кон'юнктуру; по-друге, вони можуть бути точками економічного зростання оновленої національної економіки у посткризовий період, а це можливо лише при залученні у виробництво суттєвих інвестиційних ресурсів, а також при підвищенні рівня менеджменту. Це доцільно здійснити на основі міжнародних стандартів із можливим залученням іноземних інвесторів, котрі мають як значно більші у порівнянні з вітчизняними підприємцями фінансові можливості, так і дадуть можливість підвищити рівень корпоративного управління. Далеко не останнім аргументом на користь таких підходів є те, що у цьому разі посилюється втягування української економіки у міжнародні економічні відносини, що відповідає стратегічному курсу держави, зокрема досягненню амбіційної мети формування конкурентоспроможної сучасної економіки.

Досвід свідчить, що у світовій практиці при здійсненні приватизації застосовувалася різні підходи у сфері залучення іноземних інвесторів.

Постсоціалістичні країни Східної Європи та пострадянські країни Прибалтики достатньо активно використали можливість залучення іноземного капіталу для здійснення трансформаційних процесів. У країнах пост- соціалістичної трансформаційної економіки найбільш радикальними з позиції створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій були підходи, що застосовувалися в Угорщині. Зокрема, у період активних приватизаційних процесів в Угорщині було акумульовано понад 40% іноземних інвестицій країн Східної Європи, в тому числі 75% з них надійшло у вигляді плати за об'єкти, що приватизуються [17, с. 63]. Попри зовнішню привабливість залучення іноземних інвестицій, згодом у країні почали проявлятися негативні наслідки безконтрольного виходу на угорський ринок іноземців. Так, багатьом підприємствам вдалося уникнути банкрутства, проте деяким з них довелося знаходити нові види діяльності, що не завжди економічно виправдано. Не вдалося вирішити проблему зайнятості. Крім того, мали місце значні обсяги вивезення з країни прибутків: за неофіційними даними, $15 млрд. при вкладенні лише $12-12,5 млрд. Спостерігається зниження частки експорту в експортно-імпортній структурі: експортний дефіцит зріс за 1996-1998 роки з 30 до 70% [17, с. 69].

З позиції поліпшення інвестиційного клімату в Україні цікавим є результати опитування іноземних інвесторів, котрі зазначили бажаність: лібералізації руху капіталу, валютного ринку та зняття обмежень на репатріацію прибутків; зняття обмежень на частку іноземної власності в українських компаніях; мінімізацію бюрократичних обмежень, а також зниження податкових ставок і зменшення кількості податків [5]. Крім того, 95% інвесторів визнали, що політика у сфері приватизації є визначальним чинником для прийняття інвестиційних рішень.

Оцінюючи у цілому приватизаційні процеси в Україні, слід зазначити, що їм притаманні такі риси, як практична відсутність стратегії реформування відносин власності у цілому та у виробничому секторі економіки зокрема; неврахування міжгалузевих зв'язків в економіці; нерозвиненість інституційних механізмів ринкового регулювання економіки; неефективність протидії поширенню схем тіньової приватизації та банкрутства; недостатня прозорість прийняття рішень щодо приватизації, зокрема стосовно стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які у значній мірі зумовлюють тенденції економічного розвитку та суттєво впливають на національну безпеку. Саме тому у сучасних умовах необхідним є формування виваженої політики як на етапі приватизації, так і зокрема у сфері залучення іноземних інвестицій в економіку України, що відповідає потребам підвищення конкурентоспроможності національної економіки та її інтеграції у світовий економічний простір.

У цьому контексті важливе значення мають положення Закону України «Про основи національної безпеки України» [6], а також Указу Президента України № 200/2008 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про забезпечення національних інтересів і національної безпеки у сфері приватизації та концептуальні засади їх реалізації» [9, с. 11].

З позиції іноземного впливу загрози національним інтересам і національній безпеці України в економічній сфері можуть також полягати у критичній залежності національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків, небезпечному для економічної незалежності країни зростанні частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки, а також консервації деформації структури національної економіки та відсутності цілеспрямованих дій щодо її подолання. Зокрема, як свідчить аналіз, пріоритетними сферами вкладання іноземних інвестицій в Україні залишаються такі екологоємні галузі промисловості, як хімічна, нафтохімічна промисловість та чорна металургія, а також операції з нерухомості та оптова торгівля. При цьому поза увагою іноземного капіталу залишається розвиток високотехнологічних виробництв, що не відповідає національним інтересам України стосовно вдосконалення структури національної економіки. Саме у цьому напрямі слід проводити цілеспрямовану політику держави у сфері залучення іноземних інвестицій [23, с. 70]. Наразі національне законодавство України про приватизацію містить закони України «Про приватизацію державного майна» [2], «Про Державну програму приватизації» [3], «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» [7], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [4], «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» [8], а також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Державна програма приватизації, відповідно до ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного майна», визначає цілі, пріоритети та умови приватизації. Утім, як засвідчує практика приватизації останніх років, розробка державної програми приватизації далеко не завжди враховує ті об'єктивні складнощі та потреби, які виникають у суспільстві. Зокрема, чимало проблем виникає у процесі приватизації науково-дослідних і проектно-конструкторських установ, яка теоретично має здійснюватися з урахуванням їх ролі в обслуговуванні економічного сектора та відповідних підприємств, а межі цілісних майнових комплексів коригуватися за результатами аналізу ринку. Однак нині досі триває боротьба за приміщення, що розташовані у центрі великих міст. Це призвело до того, що чимало науково-дослідних інститутів практично ліквідовано, їх колективи викидаються на вулицю, науково-технічна та проектно-кошторисна документація знищується, високотехнологічне експериментальне устаткування багатомільйонної вартості демонтується.

Не менш серйозна ситуація склалась в Україні і з приватизацією об'єктів соціально-культурної сфери. Мають місце факти, коли поспіхом, без належного узгодження, без урахування інтересів держави, регіонів, трудових колективів підприємств, установ, організацій, без відповідного прогнозування можливих наслідків приймалися рішення про приватизацію гуртожитків, дитячих садків, таборів відпочинку, туристичних баз тощо. До сумних наслідків призвела суцільна комерціалізація аптек, їдалень, книгарень. Унаслідок непродуманих і неузгоджених дій держава практично залишилася без суспільно важливої інфраструктури, призначеної для формування духовної сфери людей, творчого, наукового, освітнього потенціалу суспільства [43, с. 24].

Також на правовому рівні необхідно передбачити застосування певних керівних концептуальних підходів, таких як:

орієнтація на підвищення віддачі від приватного використання державного майна у вигляді податків, дивідендів, орендних і концесійних платежів тощо;

оптимізація видатків на утримання окремих державних об'єктів та переліку таких об'єктів.

Закріплення цих положень має супроводжуватись і нормативною фіксацією відповідальності нових власників підприємств, санкцій за порушення умов і процедур проведення приватизації, необхідності здійснення програми заходів щодо підвищення ефективності великих підприємств після їх приватизації. Прийняття такої програми забезпечило б підвищення соціально-економічної ефективності процесу приватизації виробничих підприємств [22, с. 283].

Приватизація є одним із ключових напрямків перетворення державної власності та визначається як платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна», з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки. її успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесу приватизації не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, станом економіки та суспільства у цілому; по-друге, поняттям природженої економічної активності приватного власника. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Узагальнюючи досвід приватизації, можна зробити висновок, що вона здійснюється як досить тривалий процес, складний і неоднозначний за своїми наслідками, різний за формами і способами, що вимагає обліку численних факторів економічного, соціального, національного характеру.

Література

приватизація державний власність

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.- Ст. 8, 41, 142.

2. Про приватизацію державного майна: Закон України від 04 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - Ст. 1, 4-8, 23.

3. Про Державну програму приватизації: Закон України від 13 січня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 39. - п. 4-5.

4. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 39. - Ст. 12.

5. Про перехід Української РСР до ринкової економіки: Концепція від 01 листопада 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1990. - № 48. - Ст. 632.

6. Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію): Закон України від 6 березня 1992р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - Ст. 2.

7. Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі: Закон України від 10 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 41. - Ст. 28.

8. Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва: Закон України від 14 вересня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 45. - Ст. 375.

9. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 15 лютого 2008 року.

10. «Про забезпечення національних інтересів і національної безпеки у сфері приватизації та концептуальні засади їх реалізації» // Урядовий кур'єр. - 2008. - № 52. - С. 11.

11. Про приватизацію державного майна: Закон України від 04 березня 1992р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - Ст. 1,4-8, 23.

12. Алімов О. Приватизація: стратегія завершального етапу / О. Алімов // Економіст. - 2009. - № 8. - С. 28-31.

13. Вінник О.М. Інвестиційне право: [навч. посібник] / М. Вінник. - К.: Юридична думка, 2005. - 568 с.

14. Давидов Г.М. Управлінський контроль за процесом приватизації та методи його удосконалення / ГМ. Давидов, Г Давидов // Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. Економічні науки. - 2014. - Вип. 18(2). - С. 279-285.

15. Ємельянов О.С. Залучення іноземних інвестицій в Україну в процесі приватизації / О.С. Ємельянов, Є.Р. Бершеда, О.Ю. Рудченко, М.М. Шкільняк // Формування ринкових відносин в Україні. - 2012. - Вип. 1. - С. 69-74.

16. Семенюк В. Десятирічний процес приватизації та його наслідки / В. Семенюк // Голос України. - 2006. - 12 березня. - C. 29-30.

17. Собкевич О.В. Промислова політика як чинник після- кризового відновлення економіки України / [О.В. Собкевич, В.Г. Савенко, А.І. Сухоруков та ін.]; за ред. Я.А. Жаліла. - К.: НІСД, 2012. - 41 с.

18. Шевченко С.М. Угорський досвід: приватизація та іноземні інвестиції / С.М. Шевченко // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 1997. - № 4. - С. 63-69.

19. Привабливість України в напрямку інвестицій. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://osvita.ua/vnz /reports/ gov_reg/18261/.

Размещено на Allbest.ru