Становлення інституту накладення арешту на майно в кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення інституту накладення арешту на майно в кримінальному процесі

Історичні аспекти походження тих чи інших інститутів кримінального процесуального права завжди викликали інтерес у науковців. Це не дивно, бо без історії немає теорії, а без теорії - правозастосовчої практики. Ми звертаємося до історії з метою з'ясування ґенези нормативного регулювання того чи іншого інституту кримінального процесуального права, оцінки його еволюціонування, можливості простежити за рівнем зацікавленості суспільства в нормах певного інституту, встановити наявні гарантії дотримання прав особи, що бере участь у кримінальному судочинстві та, головне, зробити висновок про сучасність підходів законодавця до його нормативного регулювання рівня розвитку держави.

Одним із таких інститутів, на які ми сьогодні звертаємо увагу, є інститут накладення арешту на майно в кримінальному провадженні.

До історичних аспектів зародження згаданого інституту зверталися такі вчені, як: Б. Іскандиров, С. Юткина, О. Ростовщикова, І. Пікалов та інші. Проте варто зазначити, що науковці не проводили ґрунтовних досліджень розглядуваного інституту. В юридичній літературі достатньо розповсюджена думка, що інститут накладення арешту на майно вперше був закріплений у Статуті кримінального судочинства 1864 р. (далі - СКС) [1, с. 9; 2. с. 144]. Проте звернення до більш ранніх законодавчих джерел свідчить про те, що зародився він значно раніше. Звичайно, не можна говорити, що положення, які пов'язувалися з накладенням арешту на майно, були схожі із сучасними, проте саме зачатки такого інституту ми можемо спостерігати вже в пам'ятниках права Київської Русі.

Мета статті - встановити момент виникнення інституту накладення арешту на майно в кримінальному процесі на підставі аналізу пам'яток права часів Київської Русі, простеження його поступового вдосконалення та більш детального законодавчого оформлення в Статуті кримінального судочинства 1864 р.

Відомо, що для Київської Русі був характерним приватно-позовний (або обвинувальний [3, с. 29-30]) судовий процес [4, с. 32], якому було притаманне безпосереднє забезпечення самим позивачем стягнення з відповідача («приватне переслідування в інтересах особи постраждалого» [5, с. 70]; «порушені злочином права відновлювалися діями приватних осіб» [3, с. 29-30]). Зокрема, у ст. ст. 7, 83 розширеної редакції «Руської правди» закріплювалося: «Якщо хто стане без причини на розбої <…> то за злочинця люди не платять, а видадуть його самого <…> на потік <…> і пограбування всього майна»; «За підпал току або гумнавидати відповідача на потік, а його майно для пограбування; спочатку сплатить потерпілому збитки, а іншим при потоці розпоряджається князь» [6, с. 45; 8, с. 275-277].

Судебники 1497 р. Івана III (ст. ст. 8, 10, 11) [9, с. 20, 52-64] та 1550 р. Івана IV Грозного (ст. 55-61) [9, с. 158-160, 244-251] також передбачали після страти «лихої людини» виплату позову постраждалому з його майна, а решта передавалася «боярину та дяку» [9, с. 159]. Згідно із Судебником Казимира IV 1468 р., з майна «злодія» треба було виплатити позивачу [10, с. 11-12].

Необхідність централізації держави, вирішення багатьох проблем внутрішньополітичного характеру та складна криміногенна обстановка, сприяли розвитку державно-репресивного апарату і порушили проблему упорядкування законодавства, яке на той час було досить хаотичним і не - узгодженим. Таким систематизованим законодавчим актом і стало Соборне уложения 1649 р., в якому більш детально закріплювалися питанням судоустрою та судочинства. Джерелами Соборного уложения 1649 р. стали Судебники 1497, 1550, 1551, 1589, 1606-1607 рр., Литовський статут 1588 р. та інші законодавчі акти [11, с. 49]. Цей законодавчий акт був високо оцінений вченими, зокрема, М. Таганцев свого часу зазначав, що для нас можуть служити прикладом простота, точність і образність його тексту: як далеко залишає він за собою склад петровських наказів, «витієватое велеречіе» законів Катерини і канцелярське багатописання періоду Зводу та Уложения [12, с. 192].

Саме в Соборному уложенні 1649 р. вперше була передбачена процедура «збереження майна» і закріплювалося правило, згідно з яким «на котрих людей в обшуку скажуть, що вони лихі люди таті, або розбійники і тих людей по обшукам і мати, а двори їх та у дворі животи їх і хліб молочний запечатати, а стоячий хліб і земляний переписати же і наказати берегти тутошним та стороннім людям з поруками поки справа вершиться» (ст. 35) [13, с. 169-170]. На це також звертав увагу, характеризуючи розглядуваний законодавчий акт, М. Чельцов-Бебутов, який зазначав що «облихо - ваного катували, а майно його арештовували» [14, с. 571].

Отже, можна дійти висновку, що в Київській Русі періоду загострення феодальних відносин і у Великому князівстві Литовському (до якого входила частина земель сучасної України) окремого заходу забезпечення кримінального провадження на кшталт арешту майна не існувало, проте вже йшлося про конфіскацію майна для компенсації потерпілій стороні (позивачу). Перші норми, які покладали обов'язок «запечатати та зберігати» майно винного, були закріплені в Соборному уложенні 1649 р.

Нова епоха в кримінальному судочинстві почалася майже через 200 років з ухваленням Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Саме зі Статутом кримінального судочинства 1864 р. можна пов'язувати остаточне формування інституту накладення арешту на майно, оскільки в ньому з'явилися не лише норми, що передбачали процедуру арешту, а й вживалася термінологія, якою ми користуємося і зараз. Зокрема, ст. 268 передбачала таку процедуру накладення арешту на майно: «Якщо по обставинам справи судовий слідчий є впевненим в необхідності прийняття невідкладних заходів грошового стягнення, яке може бути накладено на обвинуваченого, або позову про винагородження за шкоду та збитки, що були понесені його діями, то про накладення заборони або арешту на майно обвинуваченого входить з поданням до окружного суду» [15, с. 117-118].

Право заявляти клопотання про застосування заходів забезпечення відшукуваної винагороди мала особа, що принесла скаргу (заявник). Проте судовий слідчий наділявся широкою дискрецією щодо входження в суд із поданням про застосування зазначених заходів, оскільки закон наділяв його правом звернення до суду лише в тих випадках, коли він визнає прохання позивача обґрунтова - ним (ст. 305 СКС) [15, с. 130].

Отже, мета накладення арешту на майно обумовлювалася функціональним призначенням цього заходу і полягала в забезпеченні: 1) виплати грошового стягнення, що може бути накладено на обвинуваченого; 2) відшкодування збитків, завданих злочином.

Варто звернути увагу на те, що спочатку СКС не передбачав можливості відшкодування збитків потерпілому або грошового стягнення із суми внесеної застави або майнового зобов'язання (ст. 146). Лише після внесення змін до нього 29 грудня 1889 р. було передбачене правило про те, що у випадку втечі обвинуваченого цивільний позов може бути задоволений із суми закладу (ст. 186) [4, с. 336].

Зважаючи на правообмежуючий характер розглядуваного заходу, законодавець передбачив систему гарантій дотримання прав особи, на майно якої накладався арешт, а саме: 1) арешт міг накладатися лише на майно обвинуваченого; 2) законодавець передбачив можливість застосування цього заходу забезпечення не самим слідчим, а за його поданням суддею окружного суду (тобто передбачався судовий контроль за застосуванням заходу - О.К.) (ст. 268 СКС); 3) закріплювалося також право оскарження рішення про накладення арешту на майно або відмову в цьому (ст. ст. 491-500, 893 СКС).

Під час застосування розглядуваних норм СКС на практиці спірними були питання визначення суб'єкта заявления вимоги про арешт майна, про що зазначали у своїх роботах вчені. Зокрема, буквальне тлумачення ст. 305 СКС давало підставу стверджувати, що ініціювати арешт майна міг лише цивільний позивач і приватний обвинувач. «Лише ці особи, - зазначав В. Случевський, - зацікавлені в забезпеченні пред'явленій ними та ту, що випливає зі злочинного діяння, грошову претензію, а тому лише за ними може бути визнане право звернення до судового слідчого та суду із клопотанням про задоволення їхніх претензій. Скаржник, що порушує кримінальне переслідування по ст. 303, але не пред'явив позову про винагороду, за заподіяні йому злочинним діянням шкоду та збитки, не може бути зарахований до категорії цих осіб» [16, с. 679].

Спірним також було питання про можливість заяви клопотання про арешт майна через повіреного. Практика йшла шляхом лише особистої подачі клопотання про накладення арешту на майно. Однак сенат дав такі пояснення: «У разі допуску до кримінального судочинства повіреного цивільного позивача буде погіршуватися положення обвинуваченого та порушуватися принцип рівності сторін, оскільки на стадії попереднього розслідування обвинувачений не має захисника. Що ж стосується приватного обвинувача, то він може брати участь у кримінальному процесі як особисто, так і через повіреного. Основним аргументом було те, що часто по справах приватного обвинувача не бере участі прокурор, що обумовлює необхідність створення для приватного обвинувача в такій ситуації «привілейованого становища»» [16, с. 679].

Цікавими з наукового погляду були підходи дослідників щодо можливості ініціювання накладення арешту на майно обвинуваченого судовим слідчим. Так, деякі з них виходили з буквального тлумачення розглядуваних статей і стверджували, що ініціювати арешт майна міг лише цивільний позивач і приватний обвинувач. Судовий слідчий не мав права із власної ініціативи звертатися до суду з поданням про накладення арешту на майно, оскільки право заявляти клопотання про вжиття заходів для забезпечення відшукуваної винагороди мала особа, що принесла жалобу (заявник) [17, с. 283-284].

Більш детально пояснив підходи до тлумачення таких норм В. Случевський, який зауважив, що коли керуватися буквальним смислом зазначених статей, то можна уявити, що в них права судового слідчого поставлені досить широко, оскільки очевидно, що його вільному баченню надано право вживати заходів щодо забезпечення цивільного позову незалежно від того, чи пред'явлений останній потерпілим від злочинного діяння. На користь такого широкого тлумачення можна навести ще й думку про те, що потерпілий, принаймні на початковій стадії провадження попереднього слідства, може не знати про вчинений злочин, а отже, і не має необхідності в пред'явленні цивільного позову. Можна також на користь зазначеного тлумачення навести той факт, що багато із чинних кримінально-процесуальних законодавств в інтересах потерпілого надають право носіям посадової влади, ex officio, не дочекавшись клопотань потерпілого, вживати заходи на захист його інтересів перед кримінальним судом для того, щоб тим самим хоч якось зменшити значення того факту, що держава виявилася безсилою в справі попередження вчиненого над потерпілим і його правами й інтересами злочинного діяння. Незважаючи на такі думки, поставлене питання de lege lata потребує іншого вирішення. Цивільний позов, що випливає зі злочинного діяння, не змінює своєї матеріально-правової природи через його заявлення органам кримінально-судової влади. Він, відповідно до своїх властивостей, залишається цивільним позовом, абсолютно незалежно від того, якому суду він пред'явлений. Цивільний позов проявляє в усіх моментах свого руху принцип диспозитивності сторін, з огляду на який позивач завжди може відмовитися від підтримання вимог, що заявлені ним в позові, так само, як може зовсім не пред'являти його. Тому не можна, не викривляючи сутності позовного процесу, замінювати ініціативу позивача по обговоренню позову розсудом органу влади, якщо тільки по цьому предмету немає спеціальної вказівки закону. Оскільки позовні вимоги, які не заявлені позивачем, не існують, то не може порушуватися й питання про забезпечення того, що не існує. До того ж не підлягає сумніву, що вжиття заходів по забезпеченню позову позначається на інтересах відповідача, внаслідок чого закон надає останньому право в разі виправдувального рішення, що набрало чинності, вимагати від позивача відшкодування збитків, завданих йому внаслідок забезпечення позову. За існування ст. 268 СКС такий позов не може бути пред'явлений до судового слідчого або окружного суду через те, що, вживаючи заходи забезпечення позову, вони здійснювали надане їм законом право.

Зважаючи на таке розуміння сутності обов'язку судового слідчого з накладення арешту на майно, сенат також роз'яснив, що позови, які ще не пред'явлені, але можуть бути пред'явлені в майбутньому, не допускають вжиття заходів забезпечення [16, с. 624].

Отже, правозастосовна практика і думки вчених збігалися в одному - судовий слідчий може використати надане йому ст. 268 СКС право тільки коли йдеться про поданий цивільний позов. Варто також зазначити, що єдиним виключенням із наведеного підходу були справи про порушення Статутів Казенних Управлінь (ст. 1159 СКС). У такому разі «заходи забезпечення вживалися органом влади незалежно від наявності цивільного позову» [16, с. 625].

Оскільки інститут накладення арешту на майно тільки починав формуватися в кримінальному процесуальному праві, вчені тривалий час використовували різну по своїй суті термінологію на позначення його сутності або функціонального призначення. Так, можна зустріти його характеристику як запобіжного заходу [17, с. 284]. Проте серед запобіжних заходів, передбачених ст. 416 СКС, були названі лише такі: 1) відібрання виду на проживанні або зобов'язання їх підпискою про явку до слідства та невід - лучення з місця проживання; 2) передача під особливий контроль поліції; 3) передача на поруки; 4) взяття залогу; 5) домашній арешт; 6) взяття під варту.

В інших випадках арешт майна характеризувався як «захід забезпечення цивільного позову», або «захід забезпечення» чи «захід забезпечення стягнення» [18, с. 624, 627, 679; 4, с. 81]. Саме таким чином позначався арешт майна в цивільному судочинстві, що більше відповідало його сутності.

Вище нами зазначалося, що накладення арешту на майно здійснювалося для забезпечення не лише відшкодування завданих злочином збитків цивільному позивачу, а й із метою виплати грошового стягнення, що може бути накладено на обвинуваченого. Проте дослідники звертали увагу на відсутність правової визначеності щодо розуміння поняття «грошове стягнення», для забезпечення якого накладався арешт на майно (ст. 268 СКС). Коментарі СКС роз'яснювали, що грошове стягнення варто розуміти як вид покарання, що накладається за порушення Статуту казенного управління. Провадження за такими злочинами та проступками здійснювалося згідно із кн. З СКС «Виключення із загального порядку кримінального судочинства» (ст. 1124-1213 СКС). Таке покарання накладалася за вчинення злочинів проти «майна та доходів скарбниці» (тобто щодо уплати податків), за понесені державою шкоду та збитки, та зараховувалося до скарбниці. Керуючись ст. 1159 СКС, судовий слідчий, не очікуючи звернення держаних органів, повинен був накласти арешт на майно винного [19, с. 626].

Досліджуючи питання застосовування норм, що передбачали накладення арешту на майно в кримінальному процесуальному законодавстві, варто зазначити, що фахівці в галузі кримінального процесуального права приділяли недостатньо уваги цьому новому інституту. У деяких підручниках такий «захід забезпечення» лише згадувався під час характеристики прав цивільного позивача, без розгорнутого його тлумачення, а коментарі СКС подекуди взагалі не надавали коментарів до ст. 305 [16, с. 627]. Можна висловити припущення, що така ситуація склалася через відсутність детального регулювання в нормах кримінального процесуального законодавства самого порядку накладення арешту на майно, оскільки він був передбачений у цивільному процесуальному законодавстві, з якого, власне, і був запозичений розглядуваний інститут.

Зазнавали положення розглядуваних статей і критики з боку вчених. Зокрема, М. Ступіним висловлювалася думка про те, що судовий порядок отримання рішення про накладення арешту на майно значно ускладнює процес. Доцільно надати право накладати арешт на майно «владою слідчого», оскільки, за чинним порядком, інтереси постраждалого захищені недостатньо, а обвинувачений до моменту виконання ухвали суду про забезпечення позову завжди встигне приховати своє майно. «Якщо слідчому надано право застосовувати проти обвинуваченого більш обмежувальні заходи, зокрема, позбавлення волі, то також можна дозволити йому вживати одноособовою владою заходи щодо майнових прав обвинуваченого. Права останнього забезпечуватимуться правом скарги за ст. 491 СКС» [19, с. 626]. Подібну позицію підтримував І. Спиридонов, який вважав, що наявний порядок забезпечення позовів є тривалим і таким, що дає обвинуваченому можливість сховати своє майно, тому закон варто змінити в сенсі надання судовому слідчому безпосереднього права накладати арешт або заборону [19, с. 626].

Негативні оцінки також були щодо нормативного регулювання порядку накладення арешту на майно. В. Слу - чевський зазначав, що заходи забезпечення цивільного позову більш детально розроблені законодавцем у Статуті цивільного судочинства 1864 р. (далі - СЦС), проте положення СКС редакційно далеко не задовольняють потреби практики, залишаючи без відповіді багато питань. До того ж відповіді на такі питання можна знайти у СЦС. Це породило ситуацію, коли Кримінальний касаційний департамент був змушений багаторазово зупинятися на обговоренні питання про те, чи мають право органи кримінально-судової влади під час вжиття заходів щодо забезпечення кримінального позову в складних випадках, що не регулюються СКС, користуватися постановами СЦС. Це питання вирішувалося позитивно, але лише в тих випадках, коли застосування норм СЦС не входить у протиріччя з порядком кримінального судочинства [16, с. 627].

Згідно із СКС, особи, що беруть участь у кримінальному судочинстві, мають право на оскарження. Аналіз ст. ст. 491-500, 893 дає підстави зробити висновок, що особа, чиї права були порушені (цивільний позивач або приватний обвинувач), мала право подати скаргу на бездіяльність слідчого, який не знайшов підстав «признати прохання позивача обгрунтованим» та не вніс подання про застосування заходів забезпечення до суду. Таке право обумовлюється наданням СКС права особі, що брала участь у справі, подавати скарги на будь-яку «слідчу дію», що порушує чи утискає їхні права (ст. 491 СКС). Щодо об'єкта оскарження, то ним, як зазначав П. Люблінський, може бути як дія, так і бездіяльність слідчої влади. Не є необхідним, щоб така дія була у формі розпорядження або постанови слідчого, або щоб вона була занесена до протоколу. Важливою умовою оскарження є вимога, щоб оскаржувана дія обмежувала чи порушувала право особи, яка її оскаржує [20, с. 859].

Скарги можуть бути подані як у письмовій, так і в усній формі. Усні скарги заносяться до протоколу (ст. 495 СКС). Скарги на дії слідчого приносяться до того окружного суду, при якому перебуває судовий слідчий. «Оскільки слідчі будуть при судах та їхніми членами, то необхідно покласти нагляд за провадженням слідства на самі суди. Сей нагляд буде найближчий, та, так би мовити, природний, бо за Статутом всі найважливіші по слідству сумніви та навіть деякі дії дозволяються слідчому одним судом» [20, с. 860].

Порядок подання та розгляду скарги унормовувався ст. ст. 497-509 СКС. Зокрема, скарга має подаватись тій посадовій особі, чиї дії в ній оскаржуються. Скарга може бути подана до надходження справи до суду з моменту оголошення слідчого про своє рішення про накладення арешту на майно. Однак варто зазначити, що СКС не передбачав кінцевого моменту, з якого скаргу вже не можна було подати. Практика щодо такого питання була суперечлива. На початку дії СКС судді приймали таки скарги навіть під час судового розгляду. Згодом практика визначила кінцевим моментом подачі скарги затвердження обвинувального акта [21, с. 861].

Скаржник може вимагати видати йому розписку про прийняття скарги. Подана скарга з відповідними по ній поясненнями має бути відправлена за належністю протягом трьох діб із моменту її подачі. Подача скарги до її вирішення не зупиняє ані провадження слідства, ані виконання окремих слідчих дій. «До скарги має бути додано пояснення, в якому можуть бути зазначені мотиви розпорядження слідчого (якщо воно не було вмотивовано), а також пояснення щодо вказівок скаржника» [20, с. 863].

Після отримання скарги з поясненням по ній суд переходить до її вирішення на розпорядчому засіданні. Предмет скарги доповідає один із членів суду. Під час вирішення скарги витребування слідчих актів можливе лише в тих крайніх випадках, коли без цього неможливо вирішити скаргу. Особа, яка подала скаргу, може надати свої пояснення в суді. Ухвала суду повинна бути мотивованою, вона вноситься до протоколу зі вказівкою прийнятих судом підстав її вирішення. Ухвала суду оголошується скаржнику та негайно виконується.

У СКС прямо не передбачалося, які саме рішення може ухвалити окружний суд за результатами розгляду скарги, за виключенням випадків, коли суд доходитьь висновку про необхідність передання справи іншому слідчому (ст. 507 СКС). Виходячи із судової практики та коментарів до чинного законодавства, можна зробити висновок, що суд мав визнати окремі слідчі дії недійсними або відхилити скаргу [20, с. 864].

Крім того, закон надавав право окремо від апеляційного оскарження до ухвалення вироку подати приватну скаргу. Причому в ст. 893 СКС був передбачений вичерпний перелік таких скарг, серед яких - «по прийняттю заходів к забезпеченню позову про винагородження за шкоду та збитки» (п. 4 ст. 893 СКС). Така скарга не обкладалася судовим збором (ст. 984 СКС). Оскільки рішення про накладення арешту на майно ухвалювалося окружним судом, то скаргу можна було принести в той же суд у двотижневий строк із часу оголошення ухвали суду, а якщо вона не була оголошена - з часу набуття нею чинності. Подача скарги чи протесту не зупиняла виконання ухвали суду, що підлягала оскарженню, за виключенням випадків коли суд, який постановив ухвалу, або Судова палата, в яку скарга чи протест надійшли, визнає це за необхідне (ст. 897 СКС). Приватна скарга розглядалася Кримінальним департаментом Судової палати (ст. 111 СКС) [15] в публічному засіданні та вирішувалася негайно після її надходження. СКС не передбачав виклику особи, що подала скаргу, або інших осіб до суду. Але суди виходили з того, що оскільки закон передбачає негайний розгляд зазначених скарг, то сповістити зацікавлених осіб про час розгляду скарги неможливо [22, с. 1476]. Під час розгляду приватної скарги чи протесту Судова палата обмежувалася лише розглядом питань, що порушувались у скарзі, не торкаючись сутності справи (ст. 901 СКС). Після розгляду скарги справа повертається до окружного суду, причому останній повинен був під час подальшого провадження керуватися тією позицією, що була висловлена вищим судом, за виключенням тих випадків, коли виникали нові обставини (ст. 902 СКС).

Як вже зазначалося вище, порядок накладення арешту на майно передбачався СЦС [23, ст. ст. 590-601, 968-980]. Закон встановлював, що забезпечення під час самого пред'явлення позову приймається тільки тоді, коли суд за доказами позивача дійде висновку, що незабезпечення позову, яке є достовірним, може позбавити позивача можливості задовольни позов (ст. 591 СЦС). Причому великого значення набувало питання законності накладення арешту на майно та встановлення гарантій дотримання прав особи, майно якої підлягало арешту. Учені підкреслювали, що «не можна надати щодо цього цілковитої свободи суду, який за відсутності законних вказівок може керуватися моральними мотивами та чутками, внутрішніми переконаннями <…>. Накладати арешт на майно можна лише коли існує законне припущення про умисел відповідача проти позивача, або коли за діями відповідача можна дійти висновку, що він умисно відчужує своє майно, та стягнути буде ні з чого <…>» [23, с. 284].

СКС встановлювався строк, протягом якого можна було звертатися з поданням до суду: «Забезпечення позовів, доколе не прослідувало рішення по суті справи, допускається чи на самому початку справи, чи під час подальшого провадження» (ст. 590).

Також СЦС передбачав правило, згідно з яким забезпечення позову допускається лише по позовах, визначених певною сумою (ст. 593 СЦС). У разі ухвалення рішення суд повинен був обов'язково вказати суму, відповідно до ціни позову, що підкріплена доказами (ст. 594 СЦС). У поданні, а також в ухвалі суду обов'язково треба було вказати, яке саме майно арештовують, де і в кого воно перебуває (ст. ст. 626-627 СЦС).

Варто також звернути увагу ще на одне правило, визначене ст. 598 СЦС, а саме: «Забезпечення заявленого позову могло бути вирішено владою головуючого суду, якщо подання про то заявлено в той час, коли нема засідань суду, а між тим із пояснень позивача головуючий угледів, що застосування заходів забезпечення не терпить зволікання». У разі задоволення подання про накладення арешту на майно головуючий окружного суду видавав особі наказ для судового пристава, який виконувався згідно з чинним законодавством щодо виконання судових рішень (ст. 599 СЦС).

Положення двох наведених статей викликали неоднозначні думки серед науковців і практиків. Проте доволі обґрунтованою здається думка, яка була висловлена під час коментування СЦС. «Питання це вирішено на таких підставах: із забезпеченням однієї сторони завжди обмежується право власності іншої, право безспірне вже по одному тому, що воно існує і, отже, законне. Тому у вжитті заходів такого обмеження необхідно поступати з крайньою обережністю, не захищаючи одного відповідача тільки тому, що він відповідач, і не визнаючи кожного відповідача неправим. Але якщо справа, через неясність доказів і властивість вимоги, усуває сумніви в праві позивача, то таке припущення не буде порушенням справедливості. <…> Суд, збираючись лише у визначені години дня, ще й не кожен день, не завжди відкритий для тяжущихся і тому в деяких випадках, які не терплять зволікань, забезпечення пред'явленого позову може, без сумніву, бути надано і угляду головуючого, у вигляді заходу попереднього, утвердження або відміна якого у всякому випадку має залежати від суду. У цих випадках, влада головуючого має практичне значення: вона буде ні порушенням прав суду, ні небезпекою для відповідача; розпорядження його має дістати характер тільки заходу термінового, попереднього, а підсумкове затвердження оного залишається тим не менш у владі суду і буде залежати від його розпорядження» [23, с. 290].

Саме тому закон встановлював правило про те, що під час першого ж судового засідання про прийнятий захід забезпечення головуючий повинен був доповісти суду, від якого залежало - затвердити чи змінити розпорядження головуючого (ст. 600 СКС).

Якщо суд відмовляв у задоволенні подання про накладення арешту на майно, то це не позбавляло права звернутися з аналогічним поданням ще раз (ст. 592 СЦС).

Допускалася також заміна накладення арешту на майно внесенням достатньої грошової суми, оскільки вважалося, що такий засіб забезпечення заявленого цивільного позову є більш надійним (ст. 615 СЦС).

Законодавство не передбачало права суду скасувати ухвалу про накладення арешту на майно. Щодо цього в юридичній літературі точилась дискусія та навіть лунали пропозиції про необхідність доповнення СЦС відповідними статтями. Проте згодом набула поширення думка, що «суд повинен мати право скасувати <…> захід забезпечення, прийнятий після заслуховування обох сторін, враховуючи зміни в обставинах справи. Немає жодної підстави не довіряти суду тільки в цьому спеціальному питанні. Якщо суду надано право в рішенні по суті скасувати свою ухвалу про забезпечення позову, то він може зробити це і раніше, коли стає очевидним, що позов не заслуговує на повагу». Тобто оскільки суд має право скасовувати будь-які свої окремі ухвали, то немає підстав позбавляти суд аналогічного права в цьому окремому випадку [23, с. 287-288].

СЦС, крім того, передбачав майже детальну процедуру виконання судового рішення, згідно з виконавчим листом (ст. ст. 968-979, 980), встановлював майно, на яке арешт не міг бути накладений, порядок фіксування дій судового виконавця та пристава, порядок роз'яснення судового рішення в разі виникнення проблем під час його тлумачення й інші питання.

Проведений аналіз пам'яток права, СКС, СЦС, поглядів вчених дозволяє висунути гіпотезу, що зачатки інституту накладення арешту на майно можна спостерігати вже в нормах розширеної редакції «Руської правди» та в Соборному уложенні 1649 р. Остаточно сформувався розглядуваний інститут у більш звичному для нас вигляді у СКС і СЦС.

Аналіз СКС 1864 р. дозволяє виокремити основні риси накладення арешту на майно в кримінальному провадженні: 1) право ініціювати накладення арешту на майно мали судовий слідчий (лише у виключних випадках), приватний обвинувач та/або його повірений, цивільний позивач; 2) рішення про накладення арешту на майно ухвалював суддя окружного суду за поданням судового слідчого; 3) арешт міг бути накладений лише на майно обвинуваченого; 4) метою накладення арешту на майно була необхідність забезпечення виплати грошового стягнення, що могло покладатися на обвинуваченого, та/або відшкодування збитків, завданих злочином; 5) цільова спрямованість арешту майна обумовлювала неможливість відшкодування збитків, заподіяних злочином, із суми, яка вносилася під час застосування таких запобіжних заходів, як застава (до 1889 р.) або майнове зобов'язання, рівно як і покриття за рахунок арештованого майна судових витрат; 6) інститут накладення арешту на майно був субсидіарним, оскільки процесуальний порядок накладення арешту детально врегульовувався у СЦС; 7) у межах нормативного регулювання ст. ст. 268, 305 СКС та ст. 592 СЦС можна було вирішувати питання про зміну та скасування такого заходу забезпечення, хоча законодавець прямо цього не передбачав; 8) зацікавлена особа мала право оскаржити рішення про накладення арешту на майно або відмову в цьому.

Список використаних джерел

арешт майно судебник

1. Искандиров В. Наложение ареста на имущество в уголовном процессе: дисс…. канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика; оперативно-розыскная деятельность» / В. Искандиров; Южно-Уральский государственный университет. - Челябинск, 2012. -215 с.

2. Юткина С., Ростовщикова О. О наложении ареста на имущество как мере уголовно-процессуального принуждения: история, теория, практика / С. Юткина, О. Ростовщикова II Вестник Волгоградской академии МВД РФ. - №4 (23). - 2012. - С. 144-156.

3. Случевский В. Учебникъ русскаго уголовнаго процесса. Судоустройство - судопроизводство / В. Случевский. - 2-е изд., перераб. и доп. - СПб.: Тіпографьія М.М. Стасюлевича, 1895. - 792 с.

4. Фойницкий И. Курс уголовного судопроизводства: в 2-х т. / И. Фойницкий. - Т.1. - СПб.: Альфа, 1996. -552 с.

5. Квачевский А. Объ уголономъ преследовнии, дознаній и предварительномъ изследованіи преступленій по Судебным Уставам 1864 г.: [теоретическое и практическое руководство] / А. Квачевский. - Честь первая. - СПб.: Типографія Ф.С. Сущинскаго, 1866. - 352 с.

6. Правда Руська Ярослава Мудрого: початок законодавства Київської Русі: [навч. посібник] / уклад.: Г. Демиденко, В. Срмолаев; вступ. сл. В. Тація.-Х.: Право, 2014, - 344 с.

7. Пикалов И. Становление института мер процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве России: исторический аспект / И. Пикалов. - М.: Юрлитинформ, 2010. - 168 с.

8. История суда и правосудия в России: в ІХт.: [монография] /отв. ред. В. Ершов, В. Сырых. - Т. 1: Законодательство и правосудие в Древней Руси (IX в. - середина XV в.). - М.: Норма, 2016. - 640 с.

9. Судебники ХУ-ХУІ вв. / под общ. ред. Б. Грекова; подготовка текстов Р. Мюллер, Л. Черепнина; комментарии А. Копанева, Б. Романова, Л. Черепнина. - М.: Изд-во Академии наук СССР, 1952. - 622 с.

10. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVI вв. / сборник материалов подготовлен к печати И. Яковкиным. - Л.: Соцэкгиз, 1936. -156 с.

11. Смыкалин А. История судебной системы России: [учебное пособие]/А. Смыкалин, - М.: ЮНИТИ-ДАНА; Закон и право, 2010. - 231 с.

12. Таганцев Н. Русское уголовное право: в 2-х т. / Н. Таганцев. -2-е изд., переем, и доп. - Часть общая. - Т. 1. - СПб., 1902. - 820 с.

13. Соборное уложеніе Царя Алексея Михайловича 1649 г. - М.: Изданіе Историко-Филологического факультета Императорскаго Московскаго Университета, Печатня А.И. Снегиревой, 1907 г. - 196 с.

14. Чельцов-Бебутов М. Избранное: [сборник научных трудов] / М. Чельцов-Бебутов; сост: Т. Вилкова, М. Воронин; отв. ред. Л. Вос - кобитова. - Т.1.-М.: Проспект, 2017. - 736 с.

15. Судебные Уставы 20 ноября 1864 г. съ изложеніемь разсужденій, на коихъ они основаны. - Часть вторая. Уставъ уголовнаго судопроизводства. - СПб.: Изданіе Государственной Канцелярій, Въ Типографіи Втораго Отделены Собственной Е.И.В. Канцелярій, 1866, - 504 с.

16. Случевский В. Стаття 268 II Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематическій коментарій; под общ. ред. М. Гернета. - Вып. III. - Ст. от. 249-594. - М.: Изданіе М.М. Зива; Т-во Типографіи А.Н. Мамонтова, 1914. -944 с.

17. Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематическій коментарій. / под общ. ред. М. Гернета. - Ст. ст. 2249-594. - М.: Изданіе М.М. Зива; Т-во Типографіи А.Н. Мамонтова, 1914. - С. 624,627, 679 (944 с.).

18. Фойницкий И. Курс уголовного судопроизводства: в 2-х т. / И. Фойницкий. - Т.1. - СПб.: Альфа, 1996. - 552 с.

19. Люблинский П. Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематическій коментарій / П. Люблинский; под общ. ред. М. Гернета. - Вып III. - Ст. ст. 2249-594. - М.: Изданіе М.М. Зива; Т-во Типографіи А.Н. Мамонтова, 1914. - С. 859 (944 с.).

20. Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематическій коментарій. / под общ. ред. М. Гернета. - Вып III. - Ст. ст. 2249-594. - М.: Изданіе М.М. Зива; Т-во Типографіи А.Н. Мамонтова, 1914. - 944 с.

21. Тауберъ Л.Ст. 900 Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематическій коментарій / Л. Тауберъ; под общ. ред. М. Гернета. - Вып. V. - Ст. ст. 765-999. - М.: Изданіе М.М. Зива; Т-во Типографіи А.Н. Мамонтова, 1916. - 1594 с.

Размещено на Allbest.ru