Поняття та ознаки дискреційних повноважень суду у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ СУДУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Панасюк О.А., асистент

кафедри кримінального та адміністративного права і процесу

Анотація

У статті розкривається сутність та зміст категорії судової дискреції, визначається природа дискреційних повноважень суду першої інстанції, запропоновано авторське визначення цього поняття. Також звертається увага на окремі суттєві ознаки дискреційних повноважень суду у кримінальному провадженні.

Ключові слова: судова дискреція, дискреційні повноваження суду, суддівський розсуд, ознаки дискреційних повноважень суду.

В статье раскрывается сущность и содержание категории судебной дискреции, определяется природа дискреционных полномочий суда первой инстанции, предлагается авторское определение этого понятия. также обращается внимание на отдельные существенные признаки дискреционных полномочий суда в уголовном производстве.

Ключевые слова: судебная дискреция, дискреционные полномочия суда, судейское усмотрение, признаки дискреционных полномочий суда.

Annotation

Key words: judicial discretion, discretionary powers of court, judge's discretion, essential features of discretionary powers of court.

Постановка проблеми. Дискреційні повноваження є тим особливим і специфічним предметом наукового пізнання, що часом викликає досить гострі дискусії навколо його дослідження. Особливо, коли це питання стосується діяльності суду у кримінальному судочинстві, дослідження процесуального становища якого завжди було затребувано наукою кримінального процесу. Як зазначають учені, наукова розробка проблем, пов'язаних з визначенням цілей, процесуальних механізмів і меж реалізації дискреційних повноважень судів, застосуванням ними дискреційних повноважень як засобу подолання правової й фактичної невизначеності, дотепер є актуальною, а відтак - у літературі обґрунтовується необхідність наділення судів більш широким колом дискреційних повноважень як обов'язковою умовою можливості ефективного подолання судами фактичної й правової невизначеності на шляху до законного, обґрунтованого й справедливого судового рішення [1, с. 5-6].

Питання судової дискреції (розсуду) були предметом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних науковців у різних сферах юридичної науки. Це такі вчені, як А. Барак, А.Т. Бонер, О.М. Ботнаренко, В.В. Вапнярчук, Ю.В. Грачова, Ю.М. Грошевий, М.К. Закурін, О.В. Капліна, М.О. Кауфман, М. Коваль, П.В. Куфтирєв, М.А. Ніконов, О.А. Папкова, М.А. Погорецький, К.В. Пронін, М.Б. Рісний, О.І. Рарог, О.Я. Рогач, О.І. Сеньків та ін.

У рамках цього дослідження з-поміж численних проблем, що стосуються феномену дискреційних повноважень суду, буде зроблено спробу дати визначення дискреційних повноважень суду та вказати на ряд їх істотних ознак. У цьому й буде полягати мета даної статті.

Виклад основного матеріалу. Насамперед, зазначимо, що слово «дискреція» в українській мові означає вирішення посадовою особою або державним органом якого-небудь питання за власним розсудом; відповідно - «дискреційний» - той, що діє за власним розсудом [2, с. 298]. З латинської мови «discretio» - це вирішення посадовою особою або державним органом віднесеного до їх компетенції питання на власний розсуд у порядку реалізації дискреційної влади [3, с. 19].

Таким чином, дискреційні повноваження ототожнюються із розсудом та, говорячи про дискреційні повноваження суду, практично всі дослідники сходяться на думці про тотожність цього поняття із поняттям «суддівський розсуд». Своєю чергою, у семантичному аспекті термін «розсуд» в українській мові має значення «рішення, висновок», «розмірковування, роздум» і навіть - «розум» та «суд» [2, с. 1265]. «Розсуд» відповідає англійському «discretion» - свобода дії, обачність, розважливість, розсуд, дискреційне право; «discretionary» - переданий на розсуд, дискреційний [4, с. 222]; та російському «усмотрение» (означає практично те ж, що і в українській мові) [5, с. 686].

Юридична енциклопедія, визначаючи поняття дискреційних повноважень, у цілому повторює наведені формулювання, додаючи до них такі ознаки, як: 1) діяти за певних умов та 2) у межах закону [6, с. 195]. Радянськими енциклопедичним словник дискреційну владу визначав аналогічним чином* При цьому слід зазначити, що про визнання розсуду саме за суддями нічого сказано не було. Зазначалося, що дискреційна влада - це прерогатива виключно глави держави, уряду або іншої вищої посадової особи. До того ж підкреслювалася особлива винятковість такої влади: «це особливі повноваження, що дають право діяти за власним розсудом, зокрема у надзвичайних обставинах». Тут і далі - переклад автора (О. П.)., вказуючи, що це слово французького походження (від discrntionnaire), яке означає залежність від особистого розсуду [7, с. 398]. Але поряд із цим в етимологічному словнику російської мови можна знайти характеристику слова «дискреція» як такого, що було вжито вперше у 1705 р. через застосування німецького слова «diskretion» та польського «dyskrecja» [3, с. 19].

У відомому й авторитетному серед англо-аме- риканських юристів Юридичному словнику Блека поняття «дискреція» («discretion») визначається як «публічне офіційне (владне) повноваження або право діяти за певних обставин, керуючись особистим розсудом та совістю; синонім «дискреційних повноважень»». Цікаво, що це поняття має ще й таке значення: «мудре керівництво й управління; обачлива проникливість; здоровий глузд, передбачливість»* [8, с. 479]. «Суддівська дискреція» («judicial discretion») відповідно до вказаного Словника - це «застосування розсуду суддею чи судом на підставі того, що є справедливим за певних обставин, та керуючись правилами й принципами права; повноваження суду діяти так чи інакше, коли сторона не має права вимагати діяти так, як належить відповідно до права. Також називається «законна (юридична, легальна) дискреція» («legal discretion»)» [8, с. 479].

У теорії кримінального процесу, як власне, і в інших юридичних науках, неодноразово робилися численні спроби дати визначення поняттю дискреційних повноважень (у тому числі й під різними назвами - «суддівський розсуд», «правозастосувальний розсуд» тощо). До того ж в окремих визначеннях автори роблять акценти на різні сторони цього поняття, особливо наголошують на деяких ознаках, залишаючи при цьому поза увагою інші. Також учені-правники далекі від однозначного ставлення до феномену судової дискреції: від заперечення існування цього інституту і до обґрунтування його як об'єктивно зумовленої владно-правової закономірності механізму правового регулювання [9, с. 322-323].

Так, наприклад, у літературі можна зустріти досить негативне ставлення відносно існування розсуду у кримінальному процесі: «в умовах поширеності недостатньо високого професіоналізму правозастосовців, їх правового нігілізму, корумпованості, низької правосвідомості та невисокої моральності, що за останнє десятиліття значно знизило до них довіру у суспільстві, застосування власного розсуду у сучасному кримінальному процесі України повинно бути максимально звужено з одночасним удосконаленням процесуальної форми, яка виступатиме певною гарантією зменшення зловживань у ході кримінально-процесуальної діяльності» [10, с. 345].

Проте, як убачається, більш послідовною і виваженою є позиція, відповідно до якої слід говорити не про максимальне звуження, а про законодавче впорядкування інституту судового розсуду, встановлення конкретних рамок, меж суддівської дискреції. Адже судовий розсуд - це явище об'єктивно наявне поряд з існуванням самого права, його застосуванням та реалізацією. Як зазначав А. Барак, «головне питання полягає не у тому, чи повинен існувати суддівський розсуд, а у тому, де слід позначити належні межі цього розсуду у демократичному суспільстві, що прагне до панування права; реальне питання - це належний обсяг, рамки суддівського розсуду... Навіть сама гостра критика суддівського розсуду не прагне до його повної ліквідації» [11, с. 349, 352-353].

Дискреція, як стверджується дослідниками, «принципово не може бути усунута із правозастосування й не може бути поставлена у чіткі рамки: при вирішенні «quaestiones juris» (питань права) - через відкриту структуру (open texture) права, обумовлену природою мови; при вирішенні «quaestiones facti» (питань факту) - через ретроспективний характер судового пізнання, його миследіяльнісну (а не натуралістичну) природу, «артефакти», що вносяться свідомістю людини; можна говорити лише про детермінанти, «побудова» яких тим чи іншим чином забезпечує у різній мірі спрямоване у той чи інший бік здійснення розсуду» [12, с. 7].

Не зупиняючись детально на аналізі численних дефініцій означеного поняття, зазначимо, що більшість із них зводяться до двох основних груп концепцій: динамічних і статичних. Таким чином, у поняття судової дискреції (суддівського розсуду) вкладається два суттєві елементи: 1) динамічний, що визначає розсуд через призму діяльності суду як інтелектуально-вольову владну діяльність, сутність якої полягає у наданні правозастосувальному суб'єкту у відповідних випадках повноваження вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей та принципів права, інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, справедливості тощо; 2) статичний, що розглядає природу розсуду з позицій змісту повноважень суду, що становлять його права та обов'язки, тобто правомочність суду, надану державою [9, с. 324-328].

Так, наприклад, М.Б. Рісний, досліджуючи загальнотеоретичне поняття розсуду під час правозастосування, вважає, що «правозастосувальний розсуд - це передбачене юридичними нормами повноваження правозастосувального суб'єкта обирати один з декількох дозволених ними варіантів рішення щодо встановлення застосовуваної норми, з'ясування (тлумачення) її змісту, або визначення міри конкретизації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, яке реалізується у певній процесуальній формі з огляду на зміст цієї норми та конкретні обставини справи й інші юридично значущі факти з метою забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності державно-правового регулювання» [13, с. 8, 11].

Теоретик права П.В. Куфтирєв визначив суддівський (судовий) розсуд (дискрецію) як «вихідний принцип здійснення правосуддя, що полягає у гарантуванні суб'єктові правозастосування (судді) правомочностей щодо обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання, відповідно до нормативно визначених меж, вихідних засад та цілей права, конкретних обставин справи» [14, с. 6]. Щоправда, учений не пояснює співвідношення та місце цього принципу з іншими засадами (принципами) правосуддя. Окрім цього, він наголошує виключно на динамічному, діяльнісному аспекті судової дискреції (розуміння розсуду як «правозастосовної діяльності суду»), допускаючи при цьому використання навіть такої «категорії», як «правосудний розсуд» [14, с. 6, 9].

Існують також визначення, що вказують на те, що дискреція є способом вирішення певного питання: «дискреція - це спосіб вирішення службовою особою або державним органом питань, які не мають однозначного, повного чи позбавлені нормативного регулювання залежно від власного бачення й оцінки» [15, с. 12]. Як убачається, таке визначення не розкриває характерних ознак дискреції, а також не пояснює сутності поняття, тобто того, у чому саме полягає специфіка такого способу правозастосування.

Досить цікаву дефініцію, на наш погляд, надав К.В. Пронін, який визначає дискреційні повноваження суду як «викликані необхідністю подолання фактичної й правової невизначеності, ті, які допускаються принципами кримінального судочинства, повноваження суду застосовувати на підставі власного внутрішнього переконання один із декількох легітимних варіантів вирішення правових питань з метою найбільш ефективного здійснення кримінального судочинства» [1, с. 22-23]. При цьому, вважаємо, автор розглядає фактичну й правову невизначеність і як мету (задля «подолання... невизначеності»), і як причину виникнення, умову застосування дискреції суду («викликані необхідністю»).

Дещо уточнимо позицію автора: два варіанти не можуть бути одночасно легітимними, оскільки легітимність означає не лише формальне слідування закону, але й відповідність вимогам права, принципам права, які не допускають двозначного тлумачення одного й того ж правового явища за однакових умов, це суперечило б правовій визначеності як ознаці й елементу верховенства права. Тобто поняття «легітимність» не тотожне поняттю «законність». У цьому разі автор, можливо, має на увазі, що обидва рішення є однаково відповідними закону (такими, які закон допускає). У той же час правильним і правомірним (а не лише легітимним) є лише одне рішення, єдино правильне за певних конкретних умов, які склалися (певної ситуації, певних обставин провадження). Тобто рішення суду має бути однозначним і єдино правильним (правомірним) за певних фактичних підстав, навіть за умови, коли закон допускає теоретичну можливість різних моделей (варіантів) поведінки правозастосувача.

Цілком підтримуємо висловлену з цього приводу думку відомого вченого, що вивчав проблематику судового розсуду, А. Барака: «Розсуд - це повноваження, дане особі, яка має владу обирати між двома чи більше альтернативами, коли кожна з альтернатив є законною. А відтак - суддівський розсуд означає повноваження, яке закон дає судді, щоб зробити вибір із декількох альтернатив, з яких кожна є законною» [11, с. 13].

Про важливість і необхідність однакового тлумачення й правозастосування норм кримінального процесуального права, у тому числі й за умови «браку формальної визначеності», з урахуванням міжнародно-правових стандартів захисту прав та свобод осіб, уже було досить детально обґрунтовано й докладно аргументовано також і вітчизняними науковцями [16, с. 3, 13, 26, 30; 17, с. 53-63].

Тож, на основі проведеного аналізу даних у літературі ознак та численних дефініцій спробуємо дати авторське визначення поняття дискреційних повноважень суду.

Дискреційного повноваження суду - це спрямовані на реалізацію завдань судочинства, ситуаційно зумовлені можливістю вибору одного правомірного з декількох законних варіантів (моделей) поведінки, повноваження суду, які він здійснює за наявності відповідних юридичних та фактичних підстав і умов, керуючись при цьому загальними засадами кримінального провадження та власним розсудом, сформованим на основі внутрішнього переконання.

Поряд із вищевказаним поняттям у літературі, як уже було згадано, зустрічаються також й інші. Наприклад, «суддівський розсуд» (або «розсуд суду»), «суддівська (судова) дискреція» та ін. Вважаємо, що вказані поняття хоча і є близькими за значенням (синонімічними), однак все ж мають певне власне специфічне смислове забарвлення. Тому вважаємо, що коли йдеться про повноваження суду, які мають юридично значущі наслідки для суб'єктів, що залучені до сфери кримінального провадження, то слід використовувати поняття «дискреційні повноваження» (т.зв. статичний аспект). Коли ж необхідно особливо підкреслити сам процес (процедуру) здійснення, реалізації таких повноважень у ході провадження, то варто використовувати поняття «суддівська дискреція (або розсуд суду)» (динамічний аспект).

Отже, суддївська дискрецїя (розсуд суду) - це реалізація судом своїх дискреційних повноважень під час здійснення кримінального провадження.

Запропоноване вище поняття дискреційних повноважень суду ввібрало у себе ряд обов'язкових істотних характеристик (ознак). Останні власне й надають цим повноваженням характеру дискреційних. А тому без встановлення змісту цих ознак не можливо розкрити сутність і значення дискреційних повноважень.

Отже, спробуємо вказати на обов'язкові ознаки дискреційних повноважень суду. суддя правовий законний дискреційний

Вони спрямовані на досягнення завдань судочинства, завдань справедливого правосуддя та захисту прав особи у кримінальному провадженні. Ця ознака похідна від завдань та функцій суду у кримінальному провадженні. Окреме виділення цієї ознаки дискреційних повноважень здійснено для того, щоб особливо підкреслити цільову спрямованість такої діяльності суду - не свавільної, не для досягнення якихось власних інтересів чи зумовлених потребами сторонніх осіб. А це, своєю чергою, ще раз підсилює незалежність і неупередженість суду при здійсненні (реалізації) дискреційних повноважень.

Конкретна найближча мета суду може бути різною (подолати правову чи фактичну невизначеність, забезпечити право на захист чи інші права або законні інтереси, поновити порушене право, встановити обставини кримінального провадження, визнати конкретний доказ недопустимим тощо), однак у підсумку суд все ж застосовує дискреційні повноваження задля досягнення тих основних завдань кримінального провадження, що текстуально закріплені у ст.2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), здійснення справедливого правосуддя та забезпечення конституційного права людини й громадянина на судовий захист.

1. Є владними повноваженнями органу (посадової особи, посадових осіб) державної влади. А звідси - цим повноваженням притаманні всі ті загальні ознаки, що й для повноважень будь-яких інших державно-владних органів (посадових осіб), звичайно із певною специфікою, що пов'язана з особливим місцем і значенням суду у такій сфері суспільного життя, як кримінальний процес.

2. Здійснюються лише (тут і далі курсив автора. - О. П.) за наявності відповідних юридичних і фактичних підстав, і лише тією мірою (у тих межах), які є необхідними й достатніми за даних конкретних умов (у ситуації, що склалася). Інакше суддівська дискреція перетворилася б на суддівську сваволю й необмежений розсуд, що приховує у собі небезпеку зловживань та порушень закону. Цілком погоджуємося у цьому контексті з тими дослідниками, які підкреслюють необхідність розгляду проблематики суддівського розсуду не лише відносно «quaestiones juris» (питань права), а й здійснення дискреції стосовно «quaestiones facti» (питань факту) [12, с. 6-7].

Значення підстав дискреційних повноважень суду полягає у тому, що: 1) вони є приводом, поштовхом, передумовою, що викликає необхідність у застосуванні дискреційних повноважень, а тому є спонукаючою, рушійною силою для їх виникнення та застосування судом Якщо розглядати повноваження як певне правило поведінки суб'єкта правовідносин за певних умов, і таке пра-вило закріплене у нормі кримінального процесуального права, то звідси можемо зробити такий висновок. Самй правило (дискреційне повноваження) є диспозицією норми права; а підстави для його застосування, умови (вони ж - підстави дискреційних повноважень) - гіпотезою норми права. Ті специфічні норми права, що допускають застосування суддівського розсуду при їх правореалізації, є юридичною підставою дискреційних повноважень суду. Вивчення особливостей, специфіки гіпотез та диспозицій норм права, що закріплюють (допускають) дискреційні повноваження, можуть стати самостійним і не менш дискусійним полем для дослідження.

* У зв'язку із принциповою важливістю питання про підстави дискреційних повноважень суду, розгляд його вимагає більш детального й окремого вивчення, що може здійснюватися зокрема й поза рамками цього дослідження.; 2) ці підстави є основою, на якій мають здійснюватися дискреційні повноваження, їх регулятором, вони впливають на розсуд суду при ухваленні судового рішення; 3) разом із тим, ці підстави є і рамками, межами, умовами, в яких повинні здійснюватися дискреційні повноваження суду^*.

А тому вбачається, що юридичні й фактичні підстави судової дискреції неодмінно повиннізнайти своє відображення у мотивувальній частині прийнятого у зв'язку з реалізацією дискреційних повноважень судового рішення, що є обов'язковою умовою правосудності останнього. Науковці справедливо зазначають, що мотивованість судового акту є, так би мовити, «логічним містком між питаннями права і факту та відображають особистісне бачення суддею обставин справи» [17, с. 59].

3. Отже, ці повноваження є ситуаційно зумовленими. Вони характеризуються, як уже було вказано вище, «наявністю у суду у тій чи іншій ситуації можливості вибору, обумовленого власним розсудом, одного із декількох варіантів її вирішення, при тому, що кожен із цих варіантів є «легітимним»» [1, с. 4], законним, а як ми вже з'ясували лише один варіант, одна модель поведінки є правомірною і єдино правильною за певних умов, що склалися. У розрізі цієї проблематики М.А. Ніконов наголошує на тому, що суддівський розсуд є «миследіяльністю щодо вибору вирішення правозастосовного завдання в умовах прогальності нормативного правового акту, а так само серед формально рівнозаконних варіантів його вирішення у ситуації невизначеності права та/або факту» [12, с. 7]. Автор особливо наголошує на тому, що розсуд існує не лише у питаннях права, але й у питаннях факту; а відтак - дискреція носить не лише явний, але й латентний характер; «простір для розсуду» виникає не лише у випадку прогалини, але й, ширше, внаслідок невизначеності нормативних правових актів [12, с. 7]. Дійсно, у законі неможливо передбачити всього того різноманіття відносин та різнопланову палітру фактичних обставин, що можуть мати місце у реальності. Так, наприклад, обвинувачений чи його захисник під час судового розгляду може заявити суду клопотання про визнання доказу недопустимим, коли, наприклад, певний предмет або документ був знайдений під час обшуку, проведеного з порушеннями закону. Такими порушеннями можуть бути, зокрема застосування фізичного чи психічного примусу при отриманні показань від підозрюваного стосовно місця знаходження відповідного предмету, що стане фактичною підставою для проведення обшуку у цьому приміщенні. Закон прямо не дає відповіді на запитання, яким чином необхідно поступити у цій ситуації, проте суд, враховуючи загальні вимоги щодо допустимості доказів, порядку визнання доказів недопустимими, а також неухильно додержуючись загальних засад кримінального провадження, та враховуючи рекомендації науковців і практиків, повинен оцінити такий доказ і перевірити процесуальним шляхом ті обставини, що можуть свідчити про отримання останнього незаконним шляхом, та прийняти відповідне рішення.

Це ще раз підкреслює те, що виникнення ситуацій, які потребують звернення суду до реалізації своєї дискреції, є нестандартними, нетиповими, неоднозначними та складними на практиці. І тому це є необхідністю, без якої досягнення завдань судочинства було б неможливим або настільки ускладненим, що невикористання суддівського розсуду суперечило б самій суті справедливого правосуддя, цілям кримінального судочинства. Отже, суд здійснює дискрецію не тоді, коли йому заманеться, а у цілком конкретних випадках, які цього вимагають. Наприклад, під час судового розгляду кримінального провадження суд може прийняти рішення про здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини у випадках, якщо, наприклад, обвинуваченим є неповнолітній; у разі необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи та ін. (ч. 2 ст. 27 КПК).

4. Суд, здійснюючи дискреційні повноваження, керується загальними засадами (принципами) кримінального провадження; окрім іншого, це означає те, що дискреційні повноваження не існують поза правом. Якщо юридичні підстави дискреційних повноважень дають підстави стверджувати, що останні є законними, «легітимними», то здійснення цих повноважень на основі принципів права дають можливість стверджувати, що ці повноваження здійснюються у рамках права і справедливості (особливо яскраво це проявляється й актуалізується тоді, коли закон має прогалини у регулюванні того чи іншого питання). Ця ознака дискреційних повноважень суду продиктована, зокрема й вимогою закону: «У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження...» (ч. 6 ст. 9 КПК). Адже наявність законодавчих прогалин або колізій є юридичними підставами для здійснення дискреційних повноважень.

5. Дискреційні повноваження суд здійснює за власним розсудом (і у цьому, власне, й полягає їх сутність). Розсуд суду ґрунтується на підставі його власного внутрішнього переконання, сформованого при здійсненні правосуддя у конкретному кримінальному провадженні. Суддівський розсуд (як і внутрішнє переконання) також не є чимось абстрактним, невизначеним. Він цілком конкретний у певній юридичній ситуації, зумовленій наявністю фактичних обставин, які встановлені та підтверджені на основі фактичних даних, судових доказів, досліджених судом за участю сторін у змагальному судовому провадженні. Можливість суду реалізовувати дискреційні повноваження ще раз підкреслює той факт, що суд не може перетворитися на такий собі «калькулятор», який лише підраховує докази, а він має зважити й оцінити їх задля подальшого правозастосування й прийняття єдино правильного й правомірного рішення. Отже, суддівська дискреція базується і не лише не суперечить, алей зумовлюється принципом вільної оцінки доказів, що знайшов своє відображення у законі (ст. 94 КПК).

6. Дискреційні повноваження завжди мають конкретну мету, зумовлену необхідністю їх застосування, і тягнуть за собою відповідні, обов'язкові для учасників кримінального провадження, наслідки. Це зумовлено, як уже було сказано, державно-владним характером повноважень суду. А відтак, реалізація судом своїх дискреційних повноважень неодмінно об'єктивується у рішенні суду. Вважаємо за необхідне у контексті цього ще раз зауважити на особливій важливості мотивування прийнятого судом рішення. У цьому контексті не втрачають своєї актуальності висловлені понад сорок років тому ідеї Ю.М. Грошевого про те, що мотивування судового рішення дає можливість зробити висновок про його законність і обґрунтованість, про те, на скільки переконання суду, що лежить в основі його висновків, відповідає обставинам, що мали місце насправді. Ясність і точність мотивування судового рішення роблять акт правосуддя переконливим, створюють впевненість в істинності рішення, що міститься у ньому. Мотивування рішення - це зовнішнє вираження процесу формування змісту знань, що привели до певних висновків по суті питання. Таким чином, у мотивах судового рішення опосередковується не лише результат суддівського переконання, але й передається, відображається процес формування остаточного висновку (суддівського переконання). У мотивах міститься логічний аналіз зібраних доказів та юридичне обґрунтування висновків суду [18, с. 129-134].

Крім того, сучасна практика міжнародного правосуддя у сфері захисту прав людини підтверджує ці положення, без яких правосуддя не може вважатися справедливим та ефективним. На це неодноразово вказував у своїх прецедентних рішеннях Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ). Як зазначається у літературі, на думку ЄСПЛ, наявність у судовому рішенні «достатніх підстав та аргументів, на основі яких воно було ухвалене», має непересічне значення для справедливого судового розгляду [17, с. 58]. Наприклад, у рішенні у справі «Руіс Торіа проти Іспанії» ЄСПЛ наголосив, що відповідно до встановленого прецедентного права, яке відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішенні судів мають бути належним чином зазначені підстави, за якими вони були ухвалені. П. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує судові інстанції зазначати мотивацію ухвалених ними рішень [19, с. 420; 17, с. 58-59]. У рішеннях по справах «Хірвісаарі проти Фінляндії», «Соумінен проти Фінляндії» ЄСПЛ вказав на обов'язок національних судів зазначати підстави для своїх рішень, виклавши їх мотиви. Аналогічну позицію ЄСПЛ підтвердив й у низці рішень щодо України («Бочан проти України», «Проніна проти України», «Богатова проти України») [17, с. 59]. Мотивованість рішення робить його зрозумілим і переконливим та допомагає здійснити і спростити перевірку його правомірності. Мотивоване рішення показує, що правосуддя здійсни-

лося, оскільки «правосуддя повинно бути не лише звершеним, але має бути видно, що воно звершене» Таку позицію висловив ЄСПЛ, зокрема, у рішенні у справі «Делькур проти Бельгії» [17, с. 59, 61]..

Таким чином, мотивування судового рішення, а отже, мотивування судом здійснення свого дискреційного повноваження, надає суддівському розсуду визначеності, обґрунтованості, правомірності, нарешті виправданості за даних конкретних умов і обставин, що склалися у кримінальному провадженні. Для сторін та інших учасників мотиви полегшують та дають підстави для обґрунтованого оскарження цього рішення суду, що має певне правостримуюче та певною мірою контролююче значення у процесі реалізації судом своїх дискреційних повноважень.

Висновки. Отже, дискрецїйнї повноваження суду - це спрямовані на реалізацію завдань судочинства, ситуаційно зумовлені можливістю вибору одного правомірного з декількох законних варіантів (моделей) поведінки, повноваження суду, які він здійснює за наявності відповідних юридичних та фактичних підстав і умов, керуючись при цьому загальними засадами кримінального провадження та власним розсудом, сформованим на основі внутрішнього переконання. Суддївська дискрецїя (розсуд суду) - це реалізація судом своїх дискреційних повноважень під час здійснення кримінального провадження. Запропоноване вище поняття дискреційних повноважень суду має ряд обов'язкових істотних характеристик (ознак). Останні власне й надають цим повноваженням характеру дискреційних.

Феномен дискреційності деяких повноважень суду у кримінальному судочинстві є надзвичайно багатогранним, складним і дискусійним, що виключає вичерпну відповідь на це питання у рамках подібного дослідження, а тому й зумовлює подальше вивчення окресленої проблематики.

Література

1. Пронин К.В. Дискреционные полномочия суда в уголовном судопроизводстве: [монография] / К.В. Пронин. - М.: Юрлитинформ, 2011. - 168 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К. ; Ірпінь: Перун, 2005. - 1728 с.

3. Закурін М.К. Дискреція - дія на власний розсуд. Поняття та прояв / М.К. Закурін // Вісник господарського судочинства. - 2009. - № 4. - С. 17-24.

4. Мюллер В.К. Большой англо-русский словарь: 220000 слов, словосочетаний, идиоматических выражений, пословиц и поговорок / В.К. Мюллер. - Изд. 10-е, стереотип. - М.: Цитадель-трейд; РИПОЛ КЛАССИК; Дом. XX1 век; Вече, - 832 с.

5. Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов; под ред. Н.Ю. Шведовой. - 20-е изд., стереотип. - М.: Рус. яз.: 1988. - 749 с.

6. Юридична енциклопедія: у 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: Укр. енцикл., 1998. - Т 2: Д-й. - 1999. - 744 с.

7. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. - 4-е изд. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. - 1632 с., ил.

8. Black's Law Dictionary. 7-th Edition / Bryan A. Gamer, Editor in Chief. - St. Paul, Minn.: West Group, 1999. - 1738 p.

9. Сеньків О.І. Плюралізм наукових поглядів на проблематику юридичної природи судового розсуду в адміністративному судочинстві / О.І. Сеньків // Держава і право. Юридичні і політичні науки. - 2008. - № 42. - С. 322-330.

10. Погорецький М.А. Власний розсуд у сучасному кримінальному процесі України / М.А. Погорецький // Засади кримінального судочинства та їх реалізація у законотворчій і правозастосовній діяльності: Тези доповідей та повідомлень науково-практичної конференції (Київ, 3 квітня 2009 року). Видання присвячене пам'яті професора А.Я. Дубинського. - К.: Атіка, 2009. - 832 с. - С. 340-345.

11. Барак Аарон. Судейское усмотрение: пер. с англ. / Барак Аарон. - М.: Норма, 1999. - 376 с.

12. Никонов М.А. Судейское усмотрение: уголовно-процессуальные аспекты: автореферат дисс.... к.ю.н. / М.А. Никонов. - М.: Моск. акад. экономики и права, 2014. - 29 с.

13. Рісний М.Б. Правозастосувальний розсуд (загальнотеоретичні аспекти): автореферат дис. на здобуття наукового ступеня к.ю.н. / М.Б. Рісний. - Л.: ЛНУ імені І. Франка, 2006. - 17 с.

14. Куфтирєв П.В. Суддівський розсуд у теорії права: автореферат дис. на здобуття наукового ступеня к.ю.н. / П.В. Куфтирєв. - К.: Ін-т законодавства ВР України, 2009. - 22 с.

15. Ботнаренко О.М. Дискреція в слідчій діяльності: юридико-психологічні особливості: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня к.ю.н. / О.М. Ботнаренко. - К.: КНУ ВС, - 18 с.

16. Капліна О.В. Правозастосовне тлумачення судом норм кримінально-процесуального права: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня д.ю.н. / О.В. Капліна. - X., 2009. - 40 с.

17. Рабінович П. Європейські стандарти належного доказування у кримінальному судочинстві та стан дотримання їх в Україні / П. Рабінович, Б. Ратушна // Право України. - 2014. - № 10. - С. 53-63.

18. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве: [монография] / Ю.М. Грошевой. - Харьков: Вища школа, 1975. - 144 с.

19. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основоположных свобод / М. де Сальвиа // Судебная практика с 1960 по 2002 г - СПб., 2004. - 1072 с.

Размещено на Allbest.ru