Процесуальна діяльність адміністративного суду через аналіз актуальної судової практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Процесуальна діяльність адміністративного суду через аналіз актуальної судової практики

Семеній O.M.,

адвокат, аспірант кафедри адміністративного права Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка

У статті досліджується практична сторона реалізації процесуальної діяльності адміністративного суду при перевірці адміністративного розсуду суб'єктів публічної адміністрації. Автор аналізує актуальну судову практику адміністративних судів, визначає проблеми, які зустрічаються на практиці при здійсненні процесуальних можливостей суду. Висновок статті зводиться до того, що для викорінення негативної практики у майбутньому адміністративним судам слід дотримуватись межсвоєїдіяльності.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, процесуальна діяльність адміністративного суду, судовий розсуд, процесуальний розсуд адміністративного суду, судова практика.

В статье исследуется практическая сторона реализации процессуальной деятельности административного суда при проверке административного усмотрения субъектов публичной администрации. Автор анализирует актуальную судебную практику административных судов, определяет проблемы, которые встречаются на практике при осуществлении процессуальных возможностей суда. Вывод статьи сводится к тому, что для искоренения негативной практики в будущем административным судам следует придерживаться границ своей деятельности.

Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, процессуальная деятельность административного суда, судебное усмотрение, процессуальное усмотрение административного суда, судебная практика.

The article explores the practical side ofthe implementation the processual activity ofthe administrative court at checking the administrative discretion ofthe subjects of public administration. The author analyzes the current judicial practice ofthe administrative courts. The author identifies the problems encountered in practice when exercising the processual possibilities of the court. The conclusion of the article is that in order to eradication the negative practice in the future the administrative courts should adhere to the limits of their activity.

Key words: administrative court, administrative proceedings, processual activity of the administrative court, judicial discretion, processual discretion ofthe administrative court, judicial practice.

Постановка проблеми. Діяльність суду полягає у здійсненні процесуальних дій, передбачених процесуальних законодавством повноважень з метою вирішення судового спору, конфлікту, що виник між сторонами спору. суд адміністративний адміністрація

Повноваження суду реалізуються судом шляхом активного використання права на розсуд, інакше кажучи здійснення судового розсуду (або процесуального розсуду суду, судової дискреції чи дискреційних повноважень судді). Слід констатувати, що даний інститут ще не набув належного розвитку так, як і адміністративний розсуд. Зазначене є наслідком й того, що позиції вчених-адміністративістів на юридичну природу судового розсуду розділились на:

1) заперечення сутності судової дискреції та 2) визнання існування судового розсуду [1, с. 17, 19]. Не вдаючись до дискусії з цього приводу, в даному випадку правильним буде дотримання погляду, що існування судового розсуду беззаперечне. Зазначена позиція ґрунтується на тому, що сутністю судочинства є реалізація окремих процесуальних дій, об'єднаних єдиною метою - правильним вирішенням спору. Кожна з процесуальних дій полягає у застосуванні правової норми, зміст якої не завжди може бути визначено достатньо чітко та прямо, що спонукає суд до використання норми права у самостійно обраний спосіб.

Стан наукового дослідження. Дослідженню та аналізу судового розсуду приділяли увагу вчені-адміністра- тивісти: А. Барак, В. М. Бевзенко, О. В. Константий, Р. П. Куфтирєв, Г. П. Мельник, К. Рейтенайер, М. Б. Рісний, М. Д. Савченко, О. І. Сеньків, Ю. О. Тихомиров та інші.

Метою статті є дослідження та аналіз процесуальної діяльності адміністративного суду при перевірці адміністративного розсуду суб'єктів публічної адміністрації через призму актуальної судової практики. Водночас, важливим аспектом є визначення проблем, що зустрічаються на практиці при реалізації процесуальної діяльності суду.

Виклад основного матеріалу. Існування процесуального розсуду суду залежить від наявності під став - об'єктивно існуючих елементів правової системи, які обумовлюють можливість вибору одного варіанту серед юридично дозволених [2, с. 85]. Такими причинами (підставами), що продукують розсуд, є колізії права, прогалини у законодавстві, відносна визначеність правових норм (неоднозначне трактування положень законодавства). Зазначені підстави спонукають суд до застосування розсуду у своїй діяльності. Слід зазначити, що застосування судового розсуду є раціональним, оскільки полегшує ведення судового процесу в цілому, адже з огляду на різноманітність та унікальність справ недоцільним та фактично неможливим було б визначення на законодавчому рівні всіх варіантів поведінки (дій та рішень) суду при вирішенні конкретної адміністративної справи.

Розглянемо практичну сторону здійснення адміністративним судом першої інстанції своєї процесуальної діяльності при перевірці адміністративного розсуду суб'єктів публічної адміністрації й встановимо, які проблеми при здійсненні процесуальних можливостей суду зустрічаються на практиці.

Так, судова практика засвідчує, що у справах, де відповідачем виступають суб'єкти владних повноважень, судом визначається їх обов'язок довести наявність обставин, за яких їх рішення є правомірним.

У постанові Херсонського окружного адміністративного суду від 02.12.2016 року у справі № 821/1546/16 [3] з цього приводу зауважено наступне: «В адміністративному судочинстві діє принцип офіційності, який полягає в активній позиції суду щодо з'ясування всіх обставин у справі. Обов'язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він як відповідач заперечує адміністративний позов. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд вимагає названі документи та матеріали, а якщо такі приписи відповідач без поважних причин не виконує, то «суд вирішує справу на основі наявних доказів»

У зазначеному судовому рішенні вказано одразу два прояви активної ролі суду: - необхідність з'ясування всіх обставин у справі; - пошук доказової бази правової позиції суб'єкта владних повноважень при сприянні такого суб'єкта чи за власного ініціативою суду.

Іншим, більш конкретним прикладом, що розкриває активну роль суду шляхом визначення обставин, які необхідно встановити для вирішення справи по суті, є постанова Бородянського районного суду Київської області від 29.11.2016 року у справі № 360/2031/16-а [4]. Основним критерієм для вирішення цієї справи було з'ясування місця проживання особи, а саме чи належить така місцевість до території зони посиленого радіоекологічного контролю - тобто встановлення обставин, які б засвідчували статус місцевості, де проживала особа. Встановлення даної обставини відігравала основоположну роль, адже на цьому ґрунтувалось подальше рішення суду щодо задоволення позову в частині визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень про відмову у прийнятті документів і видачі посвідчення постраждалого від аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Із аналізу актуальної судової практики адміністративних судів вбачається, що витребування доказів судом може стосуватись як сторін спору, третіх осіб, так і осіб, що є розпорядниками інформації.

Як приклад реалізації активної процесуальної діяльності адміністративних судів варто зазначити ухвалу Чернівецького окружного адміністративного суду від 04.01.2017 року у справі №824/1083/16-а [5], якою в порядку підготовки справи до судового розгляду витребувано з податкової інспекції докази вручення податкового повідомлення-рішення, у зв'язку з чим встановлено строк для їх подання до суду.

За необхідності адміністративний суд може вимагати докази й у осіб, які не є учасниками судового процесу, не залучаються в якості третьої особи, проте у зв'язку з тим, що вони є розпорядниками інформації, суд наділений таким правом. Зокрема, за ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 27.12.2016 у справі №802/2190/16-а [6] з метою всебічного та об'єктивного розгляду справи, суд дійшов висновку про необхідність вимоги від Управління Держгеокадастру завірених копій витягів із Книги записів про державну реєстрацію державного акту в частині реєстраційних записів щодо реєстрації договорів оренди земельних ділянок, укладених між юридичною особою та власниками земельних ділянок.

Цікавою для обговорення є наступна позиція суду, викладена в ухвалі Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.06.2016 року у справі 826/11416/16 за позовом податкової інспекції до юридичних осіб про визнання недійсним договору [7]. За результатами проведення письмового провадження судом ухвалено: 1) витребувати у співвідповідачів засвідчені копії укладеного між ними договору, а також документів, якими підтверджується повне виконання сторонами прийнятих на себе договірних зобов'язань за вказаним договором; 2) зобов'язати керів-ництво товариств організувати подання витребуваних доказів (або письмових пояснень із зазначенням причин неможливості їх подання із приєднанням засвідчених копій відповідних підтверджуючих доказів); 3) у разі неподання без поважних причин письмових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання, суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом.

Із цього рішення зрозуміло, що витребування доказів звернено не на самих співвідповідачів (сторін), а, скоріш, на їх представників, які однак виступають в цій ситуації від іменні та на захист юридичних осіб.

Найбільший інтерес в цій справі становить саме питання можливості прийняття судом ухвали про тимчасове вилучення доказів. Тобто, задля вирішення справи по суті і в разі відмови від добровільного надання доказів сторонами, суд на власний розсуд вчиняє дії щодо забезпечення обставин доказами. Фактично така ситуація є процесуальним примусом сторін у вже відкритому процесі до забезпечення встановлення судом об'єктивної істини.

Однак дана практика є контраверсійною і застосовується судом доволі нечасто. Більш поширеною є все-таки практика із призупиненням провадження по справі до надходження затребуваних доказів. Зокрема, в ухвалі Волинського окружного адміністративного суду від 03.01.2017 у справі №803/1728/16 [8] необхідність зупинки провадження по справі адміністративний суд обґрунтовує тим, що з моменту скерування ухвали суду до виконання та надходження до суду витребуваних доказів може пройти значний час. Слушно зауважити, що за тою ж практикою у зв'язку з надходженням витребуваних судом документів провадження по справі, відновлюється та призначається судове засідання.

Щодо витребування судом доказів у третіх осіб, то таку практику можна розділити на дві категорії залежно від їх статусу:

- витребування судом доказів у третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору, що є логічним і послідовним з огляду на обов'язок суду встановити всі обставини і врахувати права та інтереси всіх учасників процесу;

- витребування судом доказів у третіх осіб без самостійних вимог, що також можливе й так само спрямоване на всебічний розгляд справи із подальшим забезпеченням прав та інтересів учасників. Як приклад зазначимо ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2016 у справі №815/5297/16 [9], в якій судом ухвалено рішення про необхідність витребування додаткових до-кументів у третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Національної поліції для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи.

Єдиною відмінністю між вказаними категоріями є майновий інтерес, який відсутній у третіх осіб без самостійних вимог та наявний у третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору.

Поряд із цим, Вищим адміністративним судом України проведено узагальнення судової практики адміністративних судів, й висловлено правовий висновок про те, що судами не завжди враховуються положення процесуального кодексу щодо дослідження доказів у сукупності. Зокрема, практикується залишення позовної заяви без уваги для усунення в позовних заявах недоліків за формальних підстав, оскільки вказані недоліки, як правило, не є перешкодою для відкриття провадження у справі, внаслідок чого ухвали скасовуються судами апеляційної та касаційної інстанцій і направляються до судів першої інстанції для вирішення питання щодо продовження розгляду справ [10].

Узагальнення адміністративної судової практики за період 2014 - 2016 років свідчить, що адміністративні суди здебільшого відмовляють у задоволенні клопотання про вжиття заходів забезпечення позову, оскільки відсутні очевидні підстави вважати, що правам, свободам та інтересам позивача може бути заподіяна шкода. Причина такої відмови також полягає й у тому, що висновки щодо очевидності ознак протиправності дій та/чи бездіяльності відповідачів можуть бути зроблені лише на підставі дослідження поданих сторонами доказів у справі у судовому засіданні.

Однак, у випадках існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам позивача, для відновлення яких необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, суд уповноважений вжити заходів забезпечення адміністративного позову. Зокрема, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.01.2015 року у справі № 826/1072/15 [11], залишеною без змін судом апеляційної інстанції, задоволено клопотання позивача та зупинено дію вимог Харківської митниці Державної фіс-кальної служби України про сплату належної суми митних платежів, окрім того, заборонено посадовим особам вчиняти будь-які дії, направлені на припинення приймання від гаранта митними органами України фінансових гарантій до моменту прийняття остаточного судового рішення по справі.

Разом із тим, наявна й негативна судова практика щодо застосування забезпечення адміністративного позову без наявних на те правових підстав. Причиною існування такої практики є залишення поза увагою судів того, що умовами для забезпечення позову є ускладнення або не-можливість захисту прав та інтересів осіб до вирішення спору по суті. Зазначеної помилки припустився Гайсин- ський районний суд Вінницької області, постановляючи ухвалу від 04.08.2014 у справі №129/2130/14-а про необхідність забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб'єкта владних повноважень та заборони секретарю сільської ради звертатись до Верховної Ради України з клопотанням про проведення дострокових виборів сільського голови [12]. Так, апеляційним адміністративним судом скасовано зазначену ухвалу з посиланням на те, що позивачем не обгрунтовано існування заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам, заявлене клопотання є безпідставним й необгрунтованим, оскільки базується виключно на припущеннях [13].

У випадках необхідності заслуховування сторони чи третьої особи у справі особисто адміністративний суд зобов'язує з'явитись таких осіб до судового засідання. Вимога обов'язкової явки учасників судового процесу до суду засвідчується в ухвалах про відкриття провадження або про призначення попереднього судового засідання. Варіації щодо застосування судом такої процесуальної дії доволі різноманітні, вона може стосуватись позивача, відповідача, співпозивачів, співвідповідачів, третіх осіб з чи без самостійних вимог на предмет спору, декількох сторін. Водночас, виклик обох сторін є найчастішим явищем. У своїй більшості вимога суду щодо явки осіб до судового засідання носить рекомендаційний характер, адже враховуючи положення ст. 128 КАС України 2005 року [14] відсутність на засіданні суду осіб, які беруть участь у справі, в загальному порядку не є перешкодою для розгляду та вирішення справи за наявними у ній доказами.

З аналізу судової практики також вбачається, що частими порушеннями, які допускають суди перших інстанцій, є неправильне застосування пунктів 2 та 4 ч. 1 ст. 157 КАС України 2005 року щодо прийняття відмови позивача від адміністративного позову та щодо закриття провадження у справі за наявності судового рішення з того ж спору, між тими ж сторонами. До обов'язкових повноважень суду входить з'ясування, чи існує тотожний позов поданому позову, тобто чи збігаються предмет, сторони та підстави позову. Відмінність в одному із вказаних елементів надає право зацікавленим особам звертатись із новими позовами для захисту своїх прав та інтересів. Таким чином, такий позов не є тотожним і не може бути підставою для закриття провадження по справі. Вказане підкріплюється останньою судовою практикою, наприклад, суд апеляційної інстанції в одній із адміністративних справ, скасовуючи судове рішення окружного адміністративного суду, своє судове рішення мотивує наступним: «Отже, зазначена правова норма передбачає три самостійні ознаки для відмови у відкритті провадження у справі, а саме, наявність судового рішення, якщо: спір у такій справі виник між тими самими сторонами; спір у справі стосується одного й того самого предмету; позов у справі заявлений із тих самих підстав. Відсутність хоча б однієї з названих ознак виключає можливість вирішення питання про відмову у відкритті провадження у справі» [15].

Висновки. Аналіз судової практики в адміністративних справах обґрунтовує висновок щодо того, що адміністративний суд, здійснюючи свою діяльність у судовому процесі, відіграє активну роль для встановлення об'єктивної істини, на відміну від судів господарської та цивільної юрисдикцій. Вся ця діяльність направлена на повне та всебічне дослідження фактичних обставин справи з метою справедливого вирішення спору між сторонами. Однак на оцінку суду можуть впливати різноманітні чинники, такі як ненадання належних доказів стороною в обґрунтування своєї позиції або доведення суб'єктом публічної адміністрації законності та правильності своєї позиції тощо. Такі фактори в поєднанні з активною діяльністю адміністративного суду можуть спричиняти відхилення від належного з'ясування обставин справи та встановлення істини у спорі, в результаті чого сумнівною може виявитись якість прийнятого судового рішення. На практиці ці проблеми проявляються у наступному [16]:

По-перше, активна позиція судді щодо офіційного з'ясування обставин справи спрямована на покладення обов'язку надання відповідних підтверджуючих документів своєї невинності на позивача (фізичну чи юридичну особу), а не на суб'єкта владних повноважень, які відповідно до положень ст. 71 КАС України 2005 року та ст. 77 КАС України 2017 року [17] зобов'язані довести правомірність свого рішення, дій чи бездіяльності.

Про даний факт свідчить наявність значної судової практики, з якої вбачається, що суб'єкт владних повноважень інколи навіть не вважає за необхідне з'явитись до судового засідання, надати письмові пояснення по суті спору або ж необізнаний в обставинах справи, що розглядається тощо.

Існування такої політики при вирішенні справ пояснюється декількома аспектами:

- відсутність інтересу чи незацікавленість суб'єктів публічної адміністрації у позитивному вирішенні справи;

- усталена практика щодо надання переваги інтересам суб'єктів публічної адміністрації над приватними особами (фізичними чи юридичними);

- наявність практики судів вищої інстанції щодо направлення справи на новий розгляд із метою витребування додаткових доказів для повноцінного вивчення та з'ясування усіх обставин справи.

По-друге, використання принципу офіційності стало прикриттям для ігнорування судами меж предмету доказів, у зв'язку з чим виник підхід щодо безкінечного дослідження усієї доказової бази та усіх можливих обставин справи, за відсутності фактичної необхідності такого дослідження. У такому випадку суд фактично шукає підставу та правову норму, яку особа могла порушити, що призводить до перевищення судом своїх повноважень та виходу за межі заявлених вимог.

По-третє, на практиці втратили сенс критерії оцінювання доказів, оскільки непоодинокими стали випадки, за яких суддя ігнорує прямі докази на підтвердження тих чи інших обставин, такі як первинні документи, ставлячи під сумнів їх дійсність та законність й інкримінуючи їх підробку. Водночас, поза увагою суду залишається той факт, що недійсність таких доказів слід встановлювати окремим судовим рішенням, а згідно з положеннями ст. 70 КАС України 2005 року та ст.74 КАС України 2017 року обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись ніякими іншими засобами. Часто така форма порушення активно існує у податкових спорах, зокрема, при доказуванні, що товар/послуги фактично були надані контрагенту й настали реальні наслідки за угодою, що була укладена між товариствами. Однак, позиція Вищого адміністративного суду України зводиться до іншого. Так, касаційним судом зауважено, що «лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платників податків із недобросовісним постачальником ... може слугувати підставою для висновку про неправомірне формулювання податкового кредиту та валових витрат.» [18].

Відтак, можна стверджувати про те, що наявні проблеми правозастосування і саме діяльність суду в процесі розгляду справи, на превеликий жаль, не завжди спрямовані на полегшення позивачу - приватній особі зібрати необхідні докази для належного та справедливого розгляду справи щодо перегляду законності адміністративного розсуду суб'єкта публічної адміністрації. Для викорінення такої практики у майбутньому адміністративним судам слід дотримуватись меж своєї діяльності.

Список використаних джерел

1. Сеньків О. І. Судовий розсуд в адміністративному судочинстві: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / О.І. Сеньків. - К.; Ірпінь : Нац. ун-т держ. податк. служби України, 2012. - 250 с.

2. Рісний М. Б. Правозастосувальний розсуд у юридичній практиці (загальнотеоретичне дослідження) / М. Б. Рісний II Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П. М. Рабинович (гол. ред.) та ін. - Серія 1. - Дослідження та реферати. - Випуск 16. - Львів, 2007. -192 с.

3. Постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2016 року у справі № 821/1546/16 // Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63131206.

4. Постанова Бородянського районного суду Київської області від 29 листопада 2016у справі № 360/2031/16-а II Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63118272.

5. Ухвала Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 січня 2017 у справі №824/1083/16-а II Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63905320.

6. Ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 27 грудня 2016 у справі №802/2190/16-а II Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63880448.

7. Ухвала Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 червня 2016 у справі 826/11416/16 // Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61574307.

8. Ухвала Волинського окружного адміністративного суду від 03 січня 2017 у справі №803/1728/16II Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63904576.

9. Ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 у справі №815/5297/16 // Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62074805.

10. Довідка про результати узагальнення практики застосування адміністративними судами першої інстанції глав 1-4 розділу III Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду та вирішення адміністративних справ: Постанова Пленуму Вищого адмі-ністративного суду України від 29.09.2016 №14// Верховна Рада України офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014760-16.

11. Ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 січня 2015у справі №826/1072/15 //Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42463335.

12. Ухвала Гайсинського районного суду Вінницької області від 04 серпня 2014у справі №129/2130/14-а //Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40357255.

13. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2014 року у справі №129/2130/14-а //Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40684426.

14. Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року № 2747-ІУII Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 35, /35- 36, 37/,-Ст. 1358.

15. Ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року у справі №815/1894/17 II Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.Ua/Review/67482269#.

16. Шемяткин А. Нечастные принципы: используя принцип официального выяснения всех обстоятельств дела, украинские суды вместо защиты частного лица проповедуют процессуальный нигилизм / А. Шемяткин II Юридическая практика. - 2015. - № 13(901). - С. 16.

17. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів: Закон України від Зжовтня 2017 року № 2147-УІІІII Верховна Рада України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 19 жовтня 2016 року у справі №К/800/13045/16// Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/62132791.

Размещено на Allbest.ru