Поняття та види автономії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття автономії та загальна її характеристика

Розділ 2. Види автономії

2.1 Національно-територіальна (етнотериторіальна) автономія

2.2 Культурно-національна автономія

Розділ 3. Характеристика автономних утворень країн Європейського Союзу

Висновок

Список літератури



Вступ

В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина. Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в зв'язку з тим, що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я та на соціальний захист.

Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, які б задовольняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не в змозі задовольнити свої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню цього права.

Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров'я. Теоретично охорона здоров'я в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшість послуг громадяни зобов'язані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконання даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.

Це й обумовлює актуальність обраної теми "Поняття та види автономії".

Метою даного кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного проблемного питання.

Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:

- висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;

- докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права громадян, які закріплені в Конституції України;

- дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапі розвитку законодавства України.

Структурно кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.

автономія національний територіальний конституційний



Розділ 1. Поняття автономії та загальна її характеристика

Територія держави завжди певним чином організована, розділена на частини адміністративного або політичного значення, в яких проживає населення, з метою управління ним. Відповідні глави конституцій іноді так і називаються: "Про організацію держави". У даному випадку мова йде не про систему державних органів, а про територіальну організацію держави.

В якості узагальнюючого для такої організації у вітчизняній літературі довгий час використовувався термін "форма державного устрою". Однак через багатозначності слова "пристрій" цей термін піддається критиці, бо "державний устрій" іноді розуміється в гранично широкому значенні - як устрій держави в цілому, включаючи деякі соціально-економічні та політичні моменти, систему органів держави і т.д. У деяких нових виданнях поняття "державний устрій" замінено поняттям "територіальна організація публічної влади". Оскільки публічною владою є і державна влада, і влада територіального колективу, представлена місцевим самоврядуванням, в главу про територіальну організацію публічної влади включаються питання, пов'язані не тільки до державних форм, але й до територіальної організації місцевого самоврядування. Проте, як відомо, місцеве самоврядування не входить до системи державної влади. Тому об'єднання цих різнорідних явищ має свої негативні сторони. Питання територіальної організації державної влади (наприклад, федерація) і питання організації влади територіального колективу (наприклад, сільський сход) вирішуються у конституційному праві по-різному. У зв'язку з усім цим у цій лекції термін "форма державного устрою" не вживається, а словосполучення "форми територіально-політичного устрою держави" та "форми територіально-політичної організації держави" використані як синоніми.

Традиційно розрізняються дві основні форми територіально-політичного устрою держави: унітарну і федеративну державу. Конфедерація є союзом держав, в основному це міжнародно-правове об'єднання, але в ньому є деякі конституційно-правові елементи, і тому про конфедераціях теж іноді згадується в конституційному праві (хоча в даний час конфедерацій в світі немає). Існують і інші союзи та співдружності держав (Європейський союз, британське Співдружність, СНД і т.д.), в окремих з них теж є більше (Європейський союз) або менше (СНД) значні елементи конституційно-правового регулювання. У створеному в 1996 р. Співтоваристві Білорусії і Росії (у 1997 р. перетворено в Союз) існують спільні органи, рішення яких можуть мати обов'язкову силу для обох держав. Ці об'єднання теж в якійсь мірі можуть вивчатися не тільки в міжнародному публічному праві, але і в конституційному.

Формою територіально-політичної організації державності є також автономія, особливо політична автономія, тим більше якщо вона створена на основі самовизначення етнічних груп, національних меншин. В останні десятиліття в деяких країнах (Іспанія, Італія та ін) склалося так зване регіоналістські держава, що поєднує різноманітні елементи унітаризму, федералізму, автономії і що є, по суті, перехідним від унітаризму до федералізму.

Слово «автономія» грецького походження і первинно означало буквально «сам собі закон» чи «незалежний у законах», або «самоврядний». Термін «автономія» в теорії конституційного права вживають сьогодні у двох розуміннях:

- в широкому розумінні;

- у вузькому розумінні.

У широкому державно-правовому розумінні автономія означає надання окремим частинам держави (областям, департаментам, префектурам, провінціям тощо) права на самоврядування в адміністративній (управлінській) сфері.

У вужчому - термін «автономія» вживається для означення самоврядних можливостей тих чи інших органів, структур (наприклад, автономне становище органів місцевого самоврядування).

У загальній теорії конституційного права є різні підходи щодо визначення сутності і різновидів цього явища (автономії). Серед них досить поширеним є підхід, за яким основними варіантами автономії є два:

- територіальна автономія;

- національно-територіальна автономія.

Територіальна автономія - це надання певній території самоврядних повноважень (за основу береться певна територія). Територіальна автономія може бути:

- політичною автономією;

- адміністративною автономією.

Територіальна політична автономія може бути у випадках, коли у складі держави перебуває те чи інше державне утворення, якому і надається ця автономія.

Статус такого автономного утворення передбачає:

1) наявність своєї Конституції (Конституції автономного суб'єкта);

2) наявність особливостей у своєму законодавстві;

3) наявність повноважень у питаннях адміністративно- територіального поділу та низку інших, в основному політичного характеру, повноважень.

Адміністративна територіальна автономія - це надання тому чи іншому регіону (території) окремих самоврядних повноважень в управлінській (адміністративній) сфері.

Іншими словами, адміністративна автономія - це стан середній в самоврядних можливостях території між політичною автономією і жорсткою централізованою системою.

Національно-територіальна автономія - це надання певній нації, етнографічній спільності (етносу) самоврядних повноважень (береться наявність певного етносу).

Національно-територіальна автономія може бути у формах:

- національно-політичної автономії;

- національно-культурної автономії.

Національно-політична автономія - це такий вид автономії, при якому певна національність (національна меншина, народність, етнос), що проживає в державі, має можливість (як офіційно визнаний суб'єкт конституційних відносин) брати реальну участь у політичних процесах - виборах органів влади, участь в діяльності парламенту, участь в діяльності представницьких органів на місцях тощо.

Як правило, національно-політична автономія надається націям та народностям в межах їхньої етнографічної території, чи національним меншинам на території їхнього історичного розселення.

Цікавим (своєрідним) різновидом національно-політичної автономії була національно-персональна автономія в Українській Народній Республіці.

Національно-культурна автономія - це такий вид автономії, при якому націям, національним меншинам, народностям, етносам надається можливість вільно розвивати свою культуру і національну самобутність, в той же час політичні права особами цієї національності чи народності реалізуються так само, як і іншими громадянами в державі.

Інститут національно-культурної автономії, зазвичай, використовують в сучасних державах для кращої реалізації прав національних меншин.

Явище автономії слід чітко відрізняти від інституту федералізму. Найбільш істотні відмінності цих явищ з огляду на практику їх реалізації у світі:

1) автономія - це тільки форма децентралізації державної влади;

2) автономія не виникає внаслідок акта самовизначення, вона надається державою;

3) автономія не порушує сутності унітарної держави;

4) автономні органи, як правило, не можуть називатись державними утвореннями, тому, коли йдеться про автономію, то правильніше було б говорити про область, округ, а не республіку, як це було в колишньому СРСР.

Низка сучасних унітарних держав Європи мають автономні утворення. Серед них: Іспанія (автономні утворення - Країна Басків, Каталонія), Португалія (Азорські острови), Данія (Гренландія), Фінляндія (Анаські острови) та інші.

До європейських унітарних держав, які мають автономне утворення відноситься і Україна, в складі якої є Автономна Республіка Крим (АРК).

У широкому значенні слова автономія в конституційному праві означає надання певної міри самостійності. Територіальна автономія -- це надання будь-якої частини держави (наприклад, Аландским островам у Фінляндії, Криму Україні), кільком частинам (двом округах, населеним індійськими племенами, в Нікарагуа, двом округах, населеним переважно гагаузами, Молдови), всім однопорядковым одиницям (наприклад, областям Італії), нарешті, всім разнопорядковым адміністративно-територіальних одиниць (у Японії) внутрішнього самоврядування, самостійності у вирішенні місцевих питань. Саме у цьому смисл Конституції Японії 1946 р говориться про «принципі місцевої автономії». Іноді таку автономію називають обласної, маю на увазі як одиниці обласного рівня, а й інші (як у Японії). Найчастіше, проте, під автономією розуміються особливі политико-территориальные одиниці, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту компактно населення них населення (наприклад, Корсика мови у Франції, Північна Ірландія Великобританії, Іракський Курдистан). Вони тій чи іншій ступеня мають якісь елементи державності. Зазвичай, територіальна автономія є у унітарних державах СНД і лише рідкісних випадках щось на кшталт автономних утворень існує у одиничних суб'єктів федерацій (окремими штатах в федеративної Індії). Экстерриториальная культурно-национальная автономія -- це автономія іншого роду, представлена сутнісно громадськими объедине ниями розрізнено які проживають національностей[1717]. Будь-яка форма територіальної автономії допускає державне втручання у власні справи автономії, коли його органи не виконують конституцію держави (Іспанія та інш.). Автономні освіти іноді створюються законом згори (проти Іраку 1974 р.), іноді попередньо проводиться референдум околицях гаданої автономії, після чого видається відповідного закону (Філіппіни). Нерідко створення автономії це результат тривалої та завзятій боротьби населення цій території, особливо її населення характеризується етнічними особливостями. Компетенція автономних утворень визначається конституцією (Італія) чи спеціальними законами про конкретної автономії (Великобританія).



Розділ 2. Види автономії

2.1 Національно-територіальна (етнотериторіальна) автономія

У залежності від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні та інші спільності, а також від інших обставин в зарубіжній літературі використовуються три характеристики автономії:

· Персональна;

· Корпоративна;

· Територіальна.

Персональна автономія зазвичай створюється, коли будь-які етнічні групи, національні меншини проживають розрізнено (наприклад, в Австрії, в Угорщині) і створюють свої об'єднання, які в основному займаються питаннями культури, побуту, але можуть брати участь у політичному житті шляхом представництва (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах держави.

Корпоративна автономія зазвичай пов'язують з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких нерідко резервується певна частка місць у державному апараті, а державні службовці інших етнічних груп, що працюють у даному районі, повинні знати мову і побут місцевого населення, що живе невеликими групами упереміж з іншими народностями (існує іспит з мови для державних службовців). Крім того, судовий процес, викладання в школі можуть здійснюватися на місцевому мовою. Таку форму автономії мають, наприклад, так звані зареєстровані касти і племена в Індії.

Територіальна автономія зазвичай буває національно-територіальної або етнотериторіальну (перша назва в літературі зарубіжних країн майже не застосовується), але буває і заснованої не на етнічних ознаках, а на обліку особливостей культури, традицій, побуту населення даної території. Територіальна (етнотериторіальних) автономія утворюється тільки в разі компактного розселення етнічних груп чи інших груп, що відрізняються іншими особливостями. Створюються автономні області, округи, райони, інші автономії, часто мають офіційно лише географічні назви (наприклад, Азорські острови в Португалії), іноді включають у назву найменування національності (Іракський Курдистан), а в окремих випадках - і визначення автономії (Автономна Республіка Крим) .

Іноді одна і та ж етнічна група одночасно використовує різні форми автономії (наприклад, саами у Швеції та Норвегії).

У вітчизняній літературі прийнято розрізняти дві головні форми автономії:

· національно-територіальну (етнотериторіальну);

· культурно-національну.

Обидві вони, як видно з їх назв, пов'язані з етнічними характеристиками. Залежно від обсягу повноважень існують дві форми національно-територіальної (етнотериторіальної) автономії:

· політична (її часто називають ще державна, законодавча);

· адміністративна.

Політична автономія має деякі ознаки державності. Вона (її органи) має право законодавства по місцевих питань (перелік цих повноважень зазначений у конституції, наприклад в Італії, або визначається спеціальним законом. Наприклад, в Іраку - законом про Іракському Курдистані 1974 Іноді їй належить також право участі у вирішенні деяких загальнодержавних питань, у тому числі при переговорах про міжнародні угоди, якщо вони зачіпають питання автономних утворень, як це має місце в Португалії (Азорські острови і деякі інші автономні утворення Португалії).

Для політичної автономії характерна наявність місцевого парламент, іноді двопалатного. Закони, прийняті ним, не повинні суперечити інтересам держави та її складових частин. Такі закони звичайно можуть видаватися з питань організації адміністративних установ, підлеглих даному автономного утворення, адміністративно-територіального поділу автономії, місцевої поліції, ринків, санітарії, ремісничого навчання, дорожньої мережі, сільського господарства та ін Політична автономія утворює свій орган місцевої виконавчої влади. Це може бути колегія, обрана законодавчими зборами (радою) автономії, а може бути і його голова, який виступає як глава виконавчих служб. На відміну від суб'єктів федерації, які мають іноді свою судову систему аж до верховних судів (наприклад, у США), автономні утворення своїх судів не мають. У державі існує єдина судова система, і суди, розташовані на території політичної автономії, входять до неї. У дуже рідкісних випадках політичне автономне утворення має своє громадянство і свою конституцію. Громадянин автономії одночасно є громадянином держави, а якщо автономія входить до складу суб'єкта федерації - ще й громадянство цього суб'єкта. Нині свою конституцію має Автономна Республіка Крим на Україну, але власного громадянства вона не має.

Різні форми політичної автономії існують у багатьох країнах. Це Північна Ірландія у Великобританії (правда, більше чверті століття в ній існує пряме правління Лондона, а місцевий парламент розпущений через жорстоких зіткнень між католиками і протестантами), Аландські острови в Фінляндії, населені переважно шведами, Гренландія в Данії (Гренландія користується значною самостійністю : хоча Данія є членом Європейського союзу, гренландці на референдумі відмовилися від участі в ньому), Корсика у Франції та ін Політична автономія є в постсоціалістичних державах. Крім згадуваного Криму це Республіка Каракалпакія в Узбекистані, Республіка Нахічевань в Азербайджані. За конституцією Азербайджану 1995 Нахічевань - це автономна держава. Є політична автономія в Грузії. Щоправда, ситуація в Грузії до кінця не визначилася, між Грузією та її автономією - Абхазією - йшла справжня війна, а зараз ведуться переговори про створення федерації чи іншої форми. Адміністративна автономія не має право видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи видають нормативні акти в межах її повноважень. Однак у порівнянні зі звичайними адміністративними одиницями, які теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія володіє деякими додатковими правами. У Китаї представницькі органи автономних утворень можуть приймати акти (положення) про автономію (такі акти підлягають затвердженню вищих представницьких органів або Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників), можуть змінювати або скасовувати акти вищих органів держави, якщо такі акти не відповідають місцевим умовам (але з дозволу вищестоящих органів), можуть брати участь у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до законів держави. У районах адміністративної автономії в судочинстві може застосовуватися місцева мова, враховуються звичаї населення, на місцевому мовою видаються газети, здійснюються радіопередачі, він використовується для навчання в школах. Крім того, державний апарат комплектується з осіб, які знають місцеву мову, корінним жителям віддається перевага при формуванні місцевого управлінського апарату.

Як вже зазначалося, автономні утворення можуть створюватися і в суб'єктах федеративних держав. Вони є в Індії, наприклад, у штаті Ассам. Губернатори штатів Індії, де є автономні округу деяких етнічних груп, має право робити вилучення із законів на користь місцевих звичаїв з питань рибного лову, лісокористування, сільського господарства та ін Автономний край Косово є в Сербії - суб'єкта югославської федерації.

Адміністративна автономія існує в меншій кількості країн, ніж політична. У Нікарагуа є два округи на Атлантичному узбережжі, населених індіанськими англоговорящими племенами, в Молдові - два округи, де проживають гагаузи, в Індії автономія створюється для деяких дрібних народностей в окремих штатах. Найбільше автономних утворень у Китаї (більше сотні). У цій країні є три ступені автономії: автономні райони, які є найбільш великими автономними утвореннями (у тому числі найбільший з них Тибет), автономні округу (середня ланка) і автономні повіти (низова ланка).



2.2 Культурно-національна автономія

Поряд з двома формами територіальної автономії в деяких країнах використовується культурно-національна автономія. Національно-культурна автономія -- форма самоорганізації етнічних груп для збереження та розвитку їх самобутньої культури і забезпечення відповідних прав. На відміну від національно-територіальної Н.-к. а. встановлюється не на певній території компактного проживання етнічної групи, а як екстериторіальна форма, пов'язана з дисперсним розселенням етнічного масиву.

Національно-культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як етнокультурні товариства, центри, земляцтва, громадські ради та об'єднання. У Бельгії Н.-к. а. здійснюється через особливі співтовариства (фламандське, валлонське, німецьке), які є одним з двох видів суб'єктів бельгійської федерації. У Фінляндії, де проживає частина шведів, утворено шведську народну асамблею (75 членів), Саамський парламент (25 членів). Саамський парламент утворений у 1992 р. у Норвегії у результаті виборів. Ради різних національних меншин існують при уряді Австрії, Угорщини. В окремих країнах запроваджено фіксовані норми представництва малих розрізнених етнічних груп у парламенті. Відтак Н.-к. а. може включати, крім питань культури, реалізацію владних функцій: участь представників меншин у діяльності центральних органів держави.

В Україні у 20-х -- на початку 30-х років у рамках здійснення політики "українізації" було створено 8 російських національних районів, 7 німецьких, по 3 -- грецьких, болгарських, єврейських та 1 польський, до складу яких входило понад 300 національних сільських рад. Функціонувало 3579 національних шкіл, що охоплювали 400 тис. учнів різних національностей, з них 1539 російських шкіл, 786 єврейських, 628 німецьких, 381 польська, 121 молдавська, 73 болгарських, 16 грецьких, 15 чеських, 10 вірменських, 8 татарських і 2 ассирійські школи. Існувало 4 єврейські педагогічні технікуми, 2 російські, 2 німецькі, польський та болгарський. Діяли Одеський німецький, Миколаївський російський та Київський польський педагогічні інститути. У демократичних поліетнічних державах Н.-к. а. дістає легітимність і законодавче закріплення. Питання реалізації Н.-к. а. в Україні регулюються Конституцією України, Законом України "Про національні меншини в Україні" (1992). У ст. 6 цього закону закріплено положення про те, що "держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом". В Україні діє понад 450 громадських об'єднань етнокультурного характеру.



Розділ 3. Характеристика автономних утворень країн Європейського Союзу

З 13 країн Європи, які мають у своєму складі територіальні автономії, статус двох визначений в окремих положеннях їхніх конституцій, що свідчить про висо-кий рівень автономності цих утворень. До них належить Нахічеванська Автономна Республіка в Азербайджані та Автономна Республіка Крим в Україні.

Так, статус, розподіл влади, компетенція владних структур Нахічеванської Автономної Республіки (далі - НАР) регламентується у главі VІІІ Конституції Азербайджану. А стаття 134 цієї Конституції навіть визначає Нахічевань «автономною державою у складі Азербайджанської Республіки» [4, 163].

До загальних правил, які встановлює Алі Меджліс (парламент) НАР на своїй території, належить і організація та проведення виборів до законодавчого органу Автономії (стаття 138 Конституції Азербайджану). З усіх питань, вирішення яких віднесено у цій статті до компетенції Алі Меджлісу, приймаються закони, а з інших питань, передбачених у статті 139 Конституції Азербайджану, - постанови [4, 164].

У Конституції України статусові Автономної Республіки Крим присвячено розділ Х, хоча окремі положення, пов'язані з характеристикою Автономії та її функціонуванням, розміщені в інших розділах Конституції.

Відповідно до статті 136 Конституції України Верховна Рада АРК є представницьким, а не законодавчим органом, хоча вона має право приймати Конституцію АРК, яка затверджується Верховною Радою України не менш як половиною від її конституційного складу (стаття 135 Конституції України) [5, 93].

Отже, можна погодитися з думкою професора В.М. Шаповала про те, що Верховна Рада АРК є представницьким органом місцевого (особливого) самоврядування, що в межах територіальної автономії здійснює певні повноваження у сфері державного управління [6, 155].

Щодо законодавчого регулювання виборів в АРК, то ці питання визначаються виключно законами України (пункт 20 статті 92 Конституції України), а до відання АРК належить лише призначення виборів та організація і проведення місцевих референдумів. Решта питань виборчого законодавства в сучасний період регулюються Законом України від 6 квітня 2004 року «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» [7].

Перейдемо тепер до розгляду особливостей автономних утворень у найдавніших державах Західної Європи - Великобританії та Франції. Історичний шлях розвитку Великобританії обумовив нестандартний характер її державного устрою. Як унітарна держава Великобританія склалася у ХVІ-ХVІІ століттях унаслідок приєднання «кельтських територій». У правовому відношенні кожне чергове приєднання оформлялося як «унія» (Акт про об'єднання з Шотландією 1707 року, Акти про Уельс 1536, 1542 років, Акт про унію з Ірландією 1902 року). Аналіз державного устрою цієї країни ускладнюється тим, що Великобританія не має єдиного документа, який би називався «Конституція». Її роль виконують прийняті в різні часи законодавчі акти, кількість яких досягла майже 4 тисяч. Нині Великобританія являє собою конгломерат неоднопорядкових адміністративних одиниць. Її складовими частинами є так звані історичні одиниці - Англія та автономні утворення: Шотландія, Уельс, Північна Ірландія та кілька дрібних островів. Крім того, до складу Великобританії входять залежні території у різних частинах світу. Всі ці складові частини Великобританії відрізняються між собою етнічними особливостями населення, культурно-побутовими умовами та рівнем свого розвитку. Існують також суттєві відмінності у ступенях їх самостійності та особливостях управління ними.

З одержанням статусу автономії у Північній Ірландії почав діяти парламент у складі сенату (2 члени за посадою і 24 - виборні з фіксованим строком повноважень), палати общин (52 члени, обрані строком на 5 років) та губернатор, який призначався королем на 6 років. Однак навіть цей, із обмеженими повноваженнями, парламент згодом перестав діяти у зв'язку з постійними протистояннями та жорстокими сутичками жителів автономії на релігійному ґрунті. Парламент Шотландії наділяється законодавчими повноваженнями з питань місцевого управління та соціально-економічного розвитку, а решта питань залишаються у віданні Британського парламенту. Парламент Шотландії складається зі 129 депутатів, які обираються на 4 роки. 73 депутати обираються за мажоритарною системою, а 56 - за пропорційною, тобто за партійними списками.

Асамблея Уельсу не наділена законодавчими повноваженнями, а має лише право розширеного тлумачення законів, прийнятих Британським парламентом стосовно особливостей регіонального розвитку Уельсу. До Асамблеї обирають 60 депутатів, з них 40 - у виборчих округах, а 20 - за партійними списками. Певний рівень узагальнення і системності конституційного регулювання виборчих прав в умовах сучасної Великобританії регламентується Актом про народне представництво 2000 року, який є своєрідним виборчим кодексом [4, 512-516].

Досить складну адміністративно-територіальну структуру має також Франція. Традиційно її складовими частинами є: комуна, кантон, округ, департамент і регіон. Із цих п'яти утворень два - кантон і округ - фактично не є органами загальної адміністрації, а виступають радше як територіальні межі діяльності деяких адміністративних органів, зокрема військових, судових, шкільних та інших спеціальних округів. Крім того, кантони використовуються як територіальна основа під час виборів до рад департаментів.

Низовою адміністративно-територіальною одиницею є комуна (громада). У комуні строком на 6 років обирається рада в кількості 9-69 чоловік, яка зі своїх членів таємним голосуванням обирає мера та його заступників. Мер одночасно (за посадою) є представником державної влади в комуні. У департаментах строком на 6 років обирається генеральна (департаментська) рада, яка відає багатьма питаннями соціально-економічного й культурного життя на території департаменту, а також координує діяльність органів самоврядування комун. Рада оновлюється наполовину через кожні три роки.

Законом від 2 березня 1982 року в країні запроваджено нову адміністративно-територіальну одиницю - регіон, кожний з яких об'єднує 3-5 департаментів. Головним призначенням регіону є не лише поліпшення всіх сфер життєдіяльності населення, а й вжиття необхідних заходів для розбудови та збереження самобутності кожного регіону. Головним представницьким органом регіону є регіональна рада, яка обирається шляхом загальних і прямих виборів.

Особливе становище за формою політичної автономії займає Корсика - острів у Середземному морі, що був приєднаний до Франції у 1796 році. За своїм етнічним складом населення острова дещо відрізняється від населення метрополії (за походженням корсиканці - народність, яка споріднена з італійцями, але їхня культура і побут формувалися під значним впливом французів). На Корсиці є парламент з обмеженою компетенцією. Функції виконавчої влади здійснює одноособово голова ради, який обирається парламентом. Крім того, при парламенті утворюються ще три ради з правом дорадчого голосу: економічна, соціальна і культурна [9, 393]. Порядок проведення виборів усіх рівнів на Корсиці не відрізняється від виборів до департаментських та регіональних рад на решті території Франції.

Істотні відмінності в державному устрої мають Іспанія та Італія, у складі яких є не окремі автономії, а всі адміністративно-територіальні одиниці є автономними. Особливо великий інтерес викликає система автономних утворень в Іспанії. Відповідно до статті 127 Конституції Іспанії 1978 року основними одиницями територіального поділу країни є муніципії, провінції та утворювані автономні співтовариства. Всі утворення користуються автономією при провадженні своїх прав [8, 80].

Таке конституційне положення підтверджує справедливість доктринного визначення Іспанії як «держави автономій». Модель національно-територіальних автономій, за якої статусу самостійних набувають не лише історичні регіони національних меншин (країна Басків, Каталонія, Галісія), а й кожна з муніципій і провінцій дає змогу стверджувати про сміливий пошук нестандартного вирішення в країні гострої проблеми національного самовизначення та місцевого самоврядування.

Керівництво управління муніципіями здійснюється муніципальними радами, які обираються на основі вільного, загального, рівного і прямого виборчого права за пропорційною системою.

Провінції є об'єднаннями муніципій за територіальними ознаками. Керівництво провінціями здійснюють Збори представників або інші представницькі органи. На загальнодержавному рівні створена Федерація муніципій і провінцій, яка координує зв'язки між ними і взаємовідносини з центром.

Провінції, що межують одна з одною і мають спільні історичні, культурні й економічні риси, а також острівні території та провінції, які являють собою єдину історичну область, можуть одержати право на самоврядування й утворити автономію вищого рівня - автономне співтовариство, яке має самостійно виробити проект статуту, що затверджується Генеральними кортесами Іспанії. Статути автономних співтовариств є основними правовими актами, держава визнає й охороняє їх як складову національного законодавства (стаття 147 Конституції Іспанії).

Відповідно до прийнятої 22 грудня 1947 року Конституції в Італії була встановлена унітарна форма державного устрою з широкою автономією адміністративно-територіальних одиниць - областей, провінцій і комун у рамках єдиної і неподільної держави. Області формуються як автономні утворення із власними повноваженнями та функціями відповідно до принципів, встановлених у Конституції. П'ять із них мають особливі форми та умови автономії відповідно до спеціальних статутів, що встановлюються конституційними законами [8, 124].

Обласна рада здійснює законодавчу владу, якою наділена область, та інші функції, визначені Конституцією і законами. Вона може вносити законодавчі пропозиції до палат парламенту. Виконавчим органом області є джунта. Система виборів та випадки необрання та несумісності посади голови й інших членів обласної джунти, а також обласних радників встановлюються законом Республіки в рамках основних принципів, визначених її законом. Ніхто не може одночасно бути членом обласної ради або джунти та членом однієї з палат парламенту чи іншої обласної ради, або іншої обласної джунти, або Європейського парламенту. Голова обласної джунти, якщо обласна рада не передбачає іншого, обирається загальним і прямим голосуванням. Голова, обраний на свою посаду, призначає та відкликає членів джунти.

До наступної групи європейських унітарних держав, що мають у своєму складі по кілька автономних утворень, входять Португалія, Данія, Нідерланди і Фінляндія. Спільною рисою для них є те, що всі їх автономії розташовані на островах. Так, у Португалії статус обласної автономії мають архіпелаги Азорський та Мадейра. Особливий політико-адміністративний режим цих автономних утворень, говориться в Конституції Португалії (стаття 225), «базується на географічних, економічних і соціальних характеристиках і на історичному прагненні острівного населення до автономії» [8, 815-816].

Автономні області мають свої політико-адміністративні статути, обласні асамблеї та уряди. Крім прийняття місцевих законів, вони мають право законодавчої ініціативи в Асамблеї Республіки, а також право брати участь у міжнародних переговорах Португалії з питань, які торкаються їхніх інтересів. Центральний Уряд представлений в автономній області міністром, котрий призначається Президентом Республіки за рекомендацією Уряду.

До складу Королівства Данія входять дві колишні його колонії - Фарерські острови та Гренландія, які після Другої світової війни одержали статус політичних автономій. Фарерські острови користуються своїм статусом автономії на підставі закону про самоврядування від 23 березня 1948 року. Вищим законодавчим органом на островах є однопалатний парламент (льогтинг) у складі 32 депутатів, які обираються загальним голосуванням за системою пропорційного представництва. Уряд автономії у складі 4 чоловік призначається парламентом. До компетенції парламенту і уряду входить вирішення питань внутрішнього життя островів. Два представники Фарерських островів входять до парламенту Данії. У свою чергу, уряд Данії має на островах свого представника - верховного комісара. У Гренландії з 1979 року дорадчий орган місцевого самоуправління - гренландський ландсрод був замінений законодавчим органом - ландстингом (парламентом), до складу якого входить 31 депутат. Виконавчу владу здійснює уряд, що формується парламентом. У парламенті Данії Гренландію представляють два депутати. А уряд Данії у Гренландії представляє верховний комісар. Порівняно з Фарерськими островами, Гренландія має дещо більшу самостійність.

Так, її населення, скориставшись правом проведення місцевого референдуму, відмовилось від вступу до Європейського Союзу, хоча Данія і є його членом. Нідерланди зберегли два своїх заморських володіння - Федерацію 5 Нідерландських Антильських островів та острів Аруба. Антильські острови є частиною королівства і користуються політичною автономією у внутрішніх справах. Представницьким органом островів є Законодавчі збори, які обираються на 4 роки у кількості 22 членів. Виконавча влада здійснюється губернатором спільно з Консультативною радою і Радою міністрів.

Острів Аруба виділився з Федерації Нідерландських Антильських островів 1 січня 1986 року і одержав статус території королівства з правами внутрішньої автономії. Структура державного управління на цьому острові побудована так само, як і на Антильських островах. Законодавчу владу здійснюють Законодавчі збори, виконавчу - губернатор та уряд. У Фінляндії статус Аландських островів, переважну більшість населення яких становлять шведи, визначений особливим законом про автономію. Аландський сейм (ландстинг) обирається прямим голосуванням виборців. Законодавчі повноваження сейму мають певні обмеження. Зокрема, на прийняті ним рішення Президент Фінляндії може накласти вето. Відповідно до Паризьких угод 1947 року Аландські острови проголошені демілітаризованою зоною. З країн СНД, крім Азербайджану і України, автономні утворення у своєму складі до розпаду СРСР мала також Грузія, однак у 90-х роках минулого століття Південно-Осетинська автономна область та Абхазька автономна республіка вийшли з її складу, проголосивши себе незалежними державами. Грузія, як і світове товариство, не визнала законності цих актів. Тому в Конституції Грузії (частина третя статті 2) говориться: «Державно-територіальний устрій Грузії буде визначений конституційним законом на основі принципу розмежування повноважень після повного відновлення юрисдикції Грузії на всій території країни» [4, 723]. Не зовсім чітко визначені питання функціонування автономії у Молдові. Конституція країни передбачає можливість надання територіальної автономії «населеним пунктам лівобережжя Дністра, а також деяким населеним пунктам півдня Республіки Молдова» (стаття 111) [8, 569]. Правовою основою для надання особливих форм та умов автономії є, крім конституції, спеціальні органічні закони. Так, у країні діє Закон Республіки Молдова «Про особливий правовий статус Гагаузії (Гагауз Ери)» від 24 грудня 1994 року. Гагаузія, яка є складовою частиною Республіки Молдова, виділена в територіальне утворення, як визначено в преамбулі Закону, «з метою задоволення національних потреб і збереження самобутності гагаузів, їх найбільш повного та всебічного розвитку, збагачення мови та національної культури, забезпечення політичної та економічної самостійності» [8, 542]. Підбиваючи підсумок проведеного порівняльно-правового аналізу державного устрою та виборчої системи низки європейських держав, можна зробити такі висновки.

У світі відбувається процес зближення правових систем, інститутів та методів правового регулювання, що особливо виразно виявляється у виборах, як одного з головних інститутів безпосередньої демократії.

Поряд із головною тенденцією до зближення різних правових систем зростає багатоманітність конституційно-правових інститутів, створюються різні їх варіанти, що породжуються конкретно-історичними та національно-специфічними умовами.

Вивчення позитивного досвіду державотворення і правотворення зарубіжних країн, осмислення власних здобутків і помилок - неодмінна умова дальшого вдосконалення законодавчого процесу в Україні.



Висновок

Автономія - це самоврядування населення на частині території держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення (автономні області Іспанії,Італії,Португалії).

В кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Діяльність цього органу контролюється центральною владою, зокрема глава держави має право розпустити його.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні -- це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією) [3].

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Основні ознаки унітарної держави:

- єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

- єдина система вищих органів державної влади -- глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

- єдине громадянство і єдина державна символіка;

- єдина система законодавства і єдина судова система;

- адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;

- в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні -- області, у Польщі -- воєводства, в Англії -- графства, в Італії -- провінції.



Список літератури:

1. Амєтка Ф. А. Теоретико-правове дослідження статусу автономії в регіоналістській державі (на прикладі Іспанії) // КЮІ ОДУВС. - С. 47 - 51.

2. Бориславська О.М. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [Бориславська О. М., Заверуха І. Б., Школик А. М. та ін.]; Центр політико-правових реформ. - К., Москаленко О. М., 2012. - 212 с.

3. Велігодський В.М. Історія становлення автономії в Криму (1921 - 1991рр.) // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. - 2003. - № 16. - С. 197 - 2008.

4. Єрмолаєв А. Інститут автономії в унітарниї державах Західної Європи / А.Єрмолаєв, В.Романова, С.Таран, В.Ємець. - К.: 2015. - 37 с.

5. Лазур Я.В. Поняття, ознаки та види національно-культурної автономії // Актуальні проблеми держави та права. - 2005. - С. 393 - 400.

6. Матвієнко А.С. Політико-правові засади територіальної організації держави: світовий досвід і Україна : монографія / А.С. Матвієнко. -- К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2015. -- 376 с.

7. Мяловицька Н. Особливості виборів і унітарних державах Європи, які мають у своєму складі автономні утворення / Ніна Мяловицька // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2006. - № 3 (5). - С. 56 - 62.

8. Панов А.В. Територіальний устрій Франції та Італії - уроки для України : Монографія / ПП «АУТДОР-ШАРК». Ужгород: 2015. - 126 с.

9. Тимощук О.О. особливості категорійно-понятійного апарату історико-правового дослідження автономних регіональних утворень Іспанської державності / О.О. Тимощук // Ученые записки Таврического университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридичиские науки». - 2009. - № 1. - С. 374 - 383.

10. Чабан А.А. Конституцыйно-правовий статус Автономної Республіки Крим: проблеми становлення та розвитку // Вісник Запорізького національного університету. - 2010. - № 4. - С. 43 - 49.

11. Ackrйn Maria. Conditions for different autonomy regimes in the world : a fuzzyset application / Maria Ackrйn. - Еbo : Еbo Akademi University Press, 2009. - 127 р.

12. Basta Karlo. Territorial Pluralism mamaging difference in Multinational States / Karlo Basta, John McGarry, Richard Simeon. - 10 p.

13. Dickovick J. Tyler. Centralism and «decentralism» in Unitary States: A Comparative analysis of Peru and Senegal // Journal of public and international affaris. - 2003. - P. 2 - 30.

14. Duncan Watts. British Government and Politics: A Comparative Guide / Duncan Watts // Second Edition. Edinburgh University Press. - 2012. - P. 1 - 3.

15. Gerring John. Are Federal systems better than Unitary systems? / John Gerring, Strom C. Thacker, Carola Moreno // Boston: 2007. - P. 2 - 32.

16. Miller Eugene F. David Easton`s Political theory / Eugene F. Miller // University of Georgina. - 2012. - P. 184 - 235.

17. Palanisamy Dr. K. Political Scince higher secondary - second uear / Dr. K. Palanisamy, N.K. Kumaresan Raja, Dr. G. Sundararaman, Mrs. G. Vasumathi. - 2005. - 242 p.

18. Suso Orger. Territorial Autonomy and Self-Determination Conflicts: Opportunity and Willingness Cases from Boliva, Niger, and Thailand /Institut Catala International per la Pau Barcilona. - 2010. - 69 p.

19. Thomas Veronika H. Using UK/US examples to illustrate outline the difference between a «federal system» and a «unitary system» // Sept 2008. - P. 1 - 4.

Размещено на Allbest.ru

...