Відшколдування школи

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Відповідальність фізичної чи юридичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником чи іншою особою

Відповідальність організації за дії її працівників випливає із суті організації як колективного соціального утворення. Працівник, здійснюючи свої трудові обов'язки не виступає як окремий суб'єкт права. Із сумарних дій працівників при здійсненні їх трудових (службових) обов'язків складається діяльність організації як єдиного цілого. На відповідальність організації поширюється загальний склад цивільного правопорушення:

а) наявність завданої шкоди;

б) протиправна поведінка;

в) причинний зв'язок між першими двома елементами;

г) вина.

Особливістю цих відносин є те, що зазначене зобов'язання може виникнути, якщо мають місце:

· наявність трудових (службових) зв'язків між організацією та працівником, з вини якого заподіяно шкоду;

· заподіяння шкоди працівником при виконання ним трудових (службових) обов'язків. Правовий зв'язок організації з працівником втілюється у трудових відносинах незалежно від їх характеру - постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за договором.

Під виконанням трудових обов'язків слід розуміти виконання працівником роботи, обумовленої при прийняття на роботу або дорученої йому адміністрацією, вищестоящим органом разово чи тимчасово на території підприємства або поза нею протягом робочого часу. У свою чергу дії працівника (хуліганство, пустощі тощо), які за своїм змістом не випливають з його становища працівника даної організації, хоча вчинені під час виконання ним своїх трудових обов'язків, не тягнуть за собою відповідальності організації. Відшкодування здійснює сам працівник на загальних підставах позадоговірної відповідальності. Протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і порядок здійснення ним своїх трудових обов'язків. Бездіяльність - це не виконання працівником обсягу роботи, обумовленої трудовим договором, певними правилами, інструкцією тощо.

Деліктне зобов'язання виникає і у випадку заподіяння шкоди іншій особі підрядником, під час виконання ним цивільно-правового договору. На даний вид правовідносин поширюються загальні підстави відповідальності.

У цій ситуації суб'єктом відповідальності виступає замовник.

Правовий зв'язок організації з працівником і поширюється на відносини членства у кооперативі, підприємницькому товаристві, громадському об'єднанні чи відносинах служби. Дані суб'єкти також несуть відповідальність за шкоду завдану їх учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької чи іншої діяльності від імені підприємства, кооперативу.

Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, має право звернутись з регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду.

2. Особливості відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування чи їх посадовими особами

На відміну від статті 442 ЦК УРСР 1963 року, у новому ЦК України передбачено норми про відповідальність за шкоду, завдану як органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, так і незаконними діями службових осіб цих органів (ст.ст.1173, 1174).

Як окремий випадок позадоговірної відповідальності, дані правовідносини передбачають спеціальні підстави відповідальності, що відображають характер протиправних дій і конкретизацію суб'єкта, що їх безпосередньо вчиняє. До них відносять:

1) заподіяння шкоди незаконними діями в галузі адміністративного управління;

2) заподіяння шкоди діями службової особи.

Кредиторами у даних правовідносинах виступають як фізичні так і юридичні особи. А завдана шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до ст. 1174 ЦК України відшкодовується шкода, завдана фізичній чи юридичній особі, посадовою чи службовою особою органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування. Службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом (ст.364 КК України). Посадовими особами, у свою чергу, вважаються особи, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Дії цих осіб є обов'язковими для виконання, і в необхідних випадках вони можуть бути забезпечені примусовими заходами. Будь-яка службова особа вправі давати обов'язкові розпорядження, проте ці повноваження не виходять за межі даного відомства і поширюються лише на підпорядкованих працівників.

Наступною підставою відповідальності є те, що дії цих осіб при виконанні службових обов'язків повинні бути незаконними. Тобто йдеться про порушення порядку та умов здійснення державно-владних, організаційно-розпорядчих, консультативно-дорадчих та інших функцій, які покладені на посадових та службових осіб. Незаконність заподіяння шкоди повинна бути визнана уповноваженим на те органом: судовим чи адміністративним. Тобто незаконність не презюмується. Ще однією особливістю є те що, попереднє оскарження і визнання адміністративних актів незаконними не вимагається, коли цей акт виражено в усній формі або за допомогою конклюдентних дій (розпорядження, застосування зброї тощо). За такої ситуації громадянин має право безпосередньо звернутись до суду з позовом до установи, службова особа якої заподіяла шкоду. Суд, розглянувши справу, дає правову оцінку діям особи, визнає їх незаконними, на підставі даної статті.

Суб'єктами відповідальності держава, Автономна Республіка Крим або орган місцевого самоврядування.

Після відшкодування завданої шкоди держава Україна, АРК та орган місцевого самоврядування мають право регресу до винної у цьому заподіянні шкоди посадової чи службової особи.

Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності є також новелою для нашого законодавства.

Нормотворчість (правотворчість) - це діяльність компетентних державних органів або самого народу зі встановлення, зміни чи скасування правових норм. Результатом даного процесу є нормативно-правовий акт.

Однак, з певних підстав нормативно-правовий акт може бути у встановленому порядку визнаний незаконним і скасований. У цьому випадку законодавець закріплює обов'язок відшкодувати шкоду особам, яка виникла внаслідок прийняття і чинності даного нормативно-правового акту.

Право на відшкодування мають фізичні і юридичні особи, яким була шкода в результаті правотворчої діяльності.

Суб'єктами відповідальності у залежності від того, який орган прийняв нормативно-правовий акт, є держава, Автономна Республіка Крим або орган місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

3. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду

Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду

1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

3. Якщо кримінальне провадження закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

4. Фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Право на відшкодування, заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; закриття справи про адміністративне правопорушення.

Право на відшкодування шкоди, завданої оперативно-розшуковими заходами, може виникати і за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було розпочате кримінальне провадження за результатами цих заходів.

Якщо кримінальну справу було закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину або обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, є:

а) шкода;

б) незаконні дії (рішення, бездіяльність);

в) причинний зв'язок між незаконними діями і шкодою.

Наявність вини не вимагається, бо за ст. 1176 ЦК і Законом України від 1 грудня 1994 року “Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суд” шкода відшкодовується незалежно від вини посадових та службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури чи суду.

Протиправний характер дій посадових та службових осіб слідчо-прокурорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в нормах ст.375 Кримінального кодексу України, статей 148 і 155 Кримінального процесуального кодексу України, статей 31 і 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Суб'єктом відповідальності за шкоду, завдану громадянинові незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду є держава. Соціальними та юридичними підставами покладення відповідальності на державу, а не на заподіювача шкоди є, на нашу думку, наступні умови.

Держава за допомогою своїх органів забезпечує дотримання й виконання законів, котрі приймає. Органи розслідування, прокуратури й суду є державними, які нею утворені для того, щоб успішно реалізовувати своє суверенне право на кримінальне переслідування винних і встановлення правосуддя. При цьому слід відмітити, що ці органи є носіями державних повноважень, реалізація, яких відбувається в інтересах усього суспільства. За належне виконання посадовцями своїх обов'язків, за охорону прав і законних інтересів особи держава відповідає перед своїми громадянами.

Покладення обов'язку на державу пояснюється і тим, що вона має могутні економічні можливості для ліквідації завданої шкоди. Крім того, це зумовлено і принциповими міркуваннями державно-правової політики: інтересами відправлення правосуддя, поновлення поваги до держави та її органів, гарантуванням захисту прав поновлення правового статусу потерпілого громадянина.

Суб'єктами права на відшкодування є громадяни, щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії.

До незаконних дій службових осіб правоохоронних органів належать:

- незаконне засудження;

- незаконне повідомлення про підозру у вчинені кримінального правопорушення;

- незаконне взяття і тримання під вартою;

- незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки;

- незаконне накладення арешту на майно;

- незаконне відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

- незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

- незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність» та «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».

Види шкоди, що підлягають відшкодуванню передбачені у Законі України від 1 грудня 1994 року. Зокрема, відшкодуванню громадянинові підлягає:

- заробіток та інші трудові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;

- майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником, якого був громадянин та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

- штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судової витрати, інші суми, сплачені громадянином, внаслідок незаконних дій;

- суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;

- моральна шкода.

Право на відшкодування, заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня винесення постанови про закриття кримінальної справи, в основу, якої покладено реабілітуючі підстави (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчинені злочину), чи припинення справи про адміністративне правопорушення.

Закриття кримінальної справи на підставі акта про амністію або акта про помилування не є підставою для виникнення права на відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленю істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього.

Самообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попереднього слідства і суду у тому, що саме вони вчинили злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли.

З позиції кримінально-процесуального законодавства обвинувачений не несе відповідальності за відмову від давання показань. Тому не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які її виправдовують.

ЦК України розширив сферу відповідальності держави, зобов'язавши її відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок прийняття незаконного рішення, ухвали, постанови з цивільної справи за наявності у діях судді (суддів) складу злочину, встановленого вироком, що набрав чинності.

Якщо шкода завдана фізичним або юридичним особам внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, така шкода відшкодовується на загальних підставах. Так, зокрема, на загальних підставах деліктної відповідальності відшкодовується також і шкода, заподіяна у випадках, передбачених у частинах 2, 3 ст.1 Закону про відшкодування шкоди правоохоронними та судовими органами (коли шкода заподіюється внаслідок незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу, а також незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та іншими актами законодавства), у Законі України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” тощо.

Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконним рішеннями, дією чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, встановлюється Законом України.

Слід зазначити, що право на відновлення майнових прав і відшкодування шкоди у незаконно засуджених і репресованих громадян, відповідно до законодавства про реабілітацію, виникає з моменту вступу в законну силу виправдовувального вироку або з дня винесення постанови про закриття кримінальної справи, в основу якої покладено реабілітуючі підстави.

У юридичній літературі висловлюється думка, що найбільш прийнятим є судовий порядок реабілітації. Цю думку підтримав і В.Т.Нор, який вважає, що розгляд таких справ слід здійснювати в судовому порядку за правилами цивільного судочинства. При цьому позов про відшкодування шкоди має подаватися до органу попереднього розслідування, прокуратури чи суду, неправильними діями яких завдана шкода. Справа про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, повинна, на його думку, розглядатися вищим судом по відношенню до того, який неправильно засудив потерпілого або необґрунтовано застосував взяття під варту.

На думку М.Ф. Полякової, відшкодування шкоди необхідно покласти на суд, який прийняв рішення про виправдання або до підсудності якого була б віднесена кримінальна справа, якби вона не була закрита.

Деякі автори вважають, що приймати рішення про відновлення майнових прав та компенсації майнової шкоди і збитків повинні орган дізнання, досудового нього слідства, прокуратури чи суд, які закінчили провадження у кримінальній справі актом реабілітації.

Аналіз Закону України «Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суд» свідчить, що у ньому встановлено змішаний порядок відновлення його майнових та інших соціальних прав. Так, відповідно до ст.12 громадянин звертається із заявою до відповідних органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду про відшкодування заподіяної йому шкоди. Тільки в разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільно-процесуального судочинства може оскаржити її і суді.

Для визначення розміру шкоди, громадянин протягом шести місяців після скерування йому повідомлення може звернутися:

1) при закритті провадження в справі органами органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів;

2) при винесенні виправдовувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції;

3) при скасуванні постанови районного (міського) суду (судді) про накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт і закритті справи - в районний (міський) суд (до судді), який розглядав справу про адміністративне правопорушення.

У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребує від відповідних державних і громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить постанову (ухвалу).

Не пізніше трьох діб після винесення постанови (ухвали) про розмір шкоди, завірена гербовою печаткою її копія надсилається громадянинові або його спадкоємцям і подається ними до відповідного територіального органу Державного казначейства за місцем проживання для одержання чека.

Відповідний територіальний орган Державного казначейства, до якого звертається громадянин за відшкодуванням шкоди, надсилає до Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі заявку, в якій вказує суму відшкодування, а Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі надсилає заявку до Головного управління Державного казначейства України.

Головне управління Державного казначейства України перераховує вказані кошти на рахунок Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а останні - на рахунок відповідного територіального органу Державного казначейства для їх виплати громадянинові.

Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться установою банку на підставі чека, виданого органом Державного казначейства після подання громадянином копії постанови (ухвали) органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду про розмір відшкодування шкоди за умов наявності коштів на рахунку відповідного територіального органу Держказначейства. Вважаємо, що дане положення суттєво обмежує право особи на відшкодування шкоди. Не слід обумовлювати відшкодування наявністю коштів на рахунку.

Майно (конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт), повертається в натурі тією установою або органом, у якого воно знаходиться, у місячний термін із дня звернення громадянина або його спадкоємців, якщо воно сталося протягом шести місяців після направлення їм повідомлення. Пересилка або доставка майна провадиться також за рахунок цих органів.

У разі, коли повернення майна в натурі неможливе, за рахунок підприємств, установ, організацій, яким воно було передано безоплатно, відшкодовується його вартість.

Згідно зі ст.5 Закону «Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суд» у разі смерті громадянина право на відшкодування шкоди переходить до його спадкоємців, коло яких визначається цивільним законодавством.

відшкодування шкода майновий незаконний



4. Особливості відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення

Заподіяння кримінального правопорушення шкоди є підставою для виникнення цивільно-правової відповідальності правопорушника перед потерпілим (обов'язок правопорушника відшкодувати потерпілому заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду). Відповідно до норм матеріального права, шкода, спричинена внаслідок порушення абсолютного правовідношення, тобто, внаслідок порушення обов'язку утримуватись від посягання на правові блага інших осіб, підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Тобто, шкода, яка заподіяна потерпілому суспільно-небезпечним протиправним діянням, є об'єктом відшкодування. Слід зазначити, що ЦК України, у певних випадках, передбачає обов'язок держави відшкодувати таку шкоду потерпілому.

Цивільний кодекс України містить дві статті 1177 і 1207, які передбачають відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Ст. 1177 ЦК застосовується тільки при завданні майнової шкоди майновим правам фізичної особи, а при завданні майнової шкоди шляхом каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або внаслідок смерті особи, що потерпіла від кримінального правопорушення, застосовується ст. 1207 ЦК.

Зазначені правовідносини виникають з недоговірних зобов'язань, зокрема із заподіяння шкоди. Підставою для виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди є правопорушення (делікт).

Як окремий випадок недоговірної відповідальності, правовідносини по відшкодуванню шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, передбачають спеціальні умови відповідальності, що відображають характер протиправних дій і конкретизацію суб'єкта, що їх безпосередньо вчиняє.

Дії особи, яка завдала шкоди, як злочин мають кваліфікуватись процесуальним документом, що приймається відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України. Це необов'язково має бути вирок. Таким документом може бути і постанова слідчого. Особа має вважатись неплатоспроможною за відсутності у неї майна та доходів, достатніх для відшкодування грошових сум, що підлягають сплаті одноразово, та періодичних платежів, без виникнення заборгованості.

Під шкодою, що завдається злочином слід розуміти знищення або зменшення блага, що охороняється правом. Шкода також полягає у знищені або пошкодженні наявного майна потерпілого, втраті його прибутку, зменшенні працездатності особи, смерті годувальника, додаткових витрат (йдеться про санаторно-курортне лікування, протезування та ін.). На думку О.М.Миколенко, злочин, як будь-яке правопорушення, завжди спричиняє соціальну та правову шкоду. Соціальна шкода проявляється в тому, що вчинення злочину дезорганізує встановлений порядок суспільних відносин і, тим самим, завдає шкоду певним суспільним інтересам. Правова шкода як різновид соціальної шкоди, витікає з того, що злочин є протиправною дією, а, тим самим, його вчинення пов'язане з порушенням норм права, дезорганізацією урегульованих правом суспільних відносин, правопорядку, а також з порушенням суб'єктивних прав учасників правовідносин.

Право на відшкодування шкоди за ст. 1177 ЦК має потерпілий. Однак, коли шкода заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, право вимоги мають інші особи, визначені чинним законодавством як утриманці або мали на день смерті потерпілого право на одержання утримання.

Суб'єктом відповідальності (боржником) є держава. Діяння, яким заподіяно матеріальну шкоду, становить публічний інтерес, який також суттєво впливає на можливості усунення його наслідків. Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб шкода була відшкодована і щоб потерпіла особа зуміла реалізувати своє право на її відшкодування. І якщо потерпілий через які-небудь причини цього не зробить, то держава, виходячи з презумпції, що кожна особа, якій завдано матеріальних збитків від злочину, бажає їх відшкодування, але, в силу поважних причин, не може належним чином захистити порушені права, зобов'язує суд з власної ініціативи стягнути з заподіювача збитки і, цим самим, відновити порушені злочином майнові права потерпілого. Таке вирішення питання жодною мірою не порушує суб'єктивне право потерпілого на відшкодування збитків розпоряджатися ним на свій розсуд (відмовитися від відшкодування, вказавши суду причини відмови і не порушуючи, при цьому, прав та інтересів інших осіб).

Стаття 1207 ЦК не зобов'язує державу відшкодовувати завдану фізичній особі внаслідок злочину моральну шкоду. Оскільки, відповідно до ст. 1167 ЦК моральна шкода відшкодовується особою, що її завдала.

Специфіка у цих правовідносинах є і щодо регресного порядку компенсації витрат.

Відповідно до ч.2 ст. 1191 ЦК Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. На особу, яка вчинила злочин, покладається обов'язок відшкодування витрат закладу охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину. У разі відшкодування цих витрат закладу охорони здоров'я безпосередньо потерпілим, останній має право пред'явити вимогу про відшкодування йому здійснених витрат на підставі ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка допускає стягнення з особи, яка завдала шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, не тільки передбачених цією частиною видів шкоди, а і тих які не передбачені. Якщо шкоди завдано при перевищені меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, особа, яка завдала шкоди внаслідок злочину звільняється відшкодування витрат на лікування потерпілого. Законодавець забороняє за будь-яких обставин зменшувати розмір відшкодування шкоди, завданої злочином.

Основною специфікою аналізованих правовідносин є те, що умови та порядок відшкодування державою шкоди, заподіяної внаслідок злочину мають визначатись законом. До прийняття такого закону відшкодування державою шкоди відповідно до ст.ст. 1177 та 1207 ЦК України на підставі загальних правил не може застосовуватись, а вимога про відшкодування має пред'являтися безпосередньо до особи, що завдала шкоди або до батьків (усиновителів), опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи (при вчинені ними злочину).

5. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою або недієздатною особою

За загальним правилом деліктна відповідальність покладається на осіб, які є повністю дієздатними (здатними своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання).

Однак шкода може бути заподіяна і малолітніми, неповнолітніми, недієздатними, обмеженими у дієздатності особами, а також особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (недієздатною особою).

Відповідно до ст. 1178 ЦК України, за шкоду заподіяну малолітньою особою (яка не досягла 14 років), несуть відповідальність перед потерпілими її батьки (усиновителі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи. Відповідальність наступає за наявності загальних підстав:

а) шкоди;

б) протиправної поведінки;

в) причинового зв'язку між першими двома елементами;

г) вини.

Тобто поведінка зазначених осіб має бути протиправною і винною. При цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх виховання.

До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей, навіть тоді, коли вони не є подружжям. Той, хто визнав своє батьківство, або той, чиє батьківство було встановлено судом, має такі ж особисті та майнові права і обов'язки, як і той, хто перебуває у шлюбі з матір'ю дитини. Відповідальність батьків повинна мати частковий характер, оскільки кожен з батьків неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв'язку з власними винними діями (бездіяльністю).

Якщо малолітня особа заподіює шкоду, коли вона перебувала під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, а також під наглядом фізичної особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, то ці заклади і та особа несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що вона виникла не з їхньої вини. Під виною зазначених організацій, слід розуміти вину їх працівника , яка полягає у нездійсненні ним належного нагляду за підлітком у момент заподіяння шкоди. Відповідна юридична особа має право регресу до цього працівника, з яким перебуває у трудових відносинах.

Суб'єктами відповідальності за шкоду, завдану малолітньою особою можуть бути і виховні, лікувальні заклади (наприклад, дитячі будинки), які за законом є опікуном малолітньої особи, якщо не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини.

Якщо шкода заподіяна малолітньою особою як з вини її батьків (усиновителів), опікунів, навчальних, виховних закладів, так і з вини фізичної особи, яка на підставі договору здійснює нагляд, то застосовується принцип часткової відповідальності названих фізичних і юридичних осіб відповідно до ступеня їхньої вини.

Оскільки відповідальність опікуна або відповідної організації є наслідком їх власних винних дій, то покладений на них обов'язок по відшкодуванню шкоди не припиняється у разі досягнення малолітньою особою повноліття. У випадку неплатоспроможності осіб зазначених у частині першій даної статті, або коли ці особи померли, то малолітня особа, у разі досягнення повноліття і при наявності коштів, може бути зобов'язана судом частково або повністю відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років.

Якщо шкода, завдана діями кількох малолітніх осіб, то застосовується принцип часткової відповідальності їх законних представників, зокрема батьків (усиновителів), опікунів. Розмір відповідальності визначається за домовленістю між даними особами або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. І лише у разі, коли в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається тільки за рішенням суду України), а також закладу, який за законом здійснює функції опікуна.

Неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років) несе відповідальність за заподіяну нею шкоду іншим особам на загальних підставах.

У разі коли у них немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування, то заподіяна шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована їхніми батьками (усиновителями), піклувальниками, а також закладом, який за законом здійснює функції піклувальника, щодо неповнолітньої особи, за умови їх неправомірної винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди.

Зазначимо, що навчальні, виховні, лікувальні та їм подібні заклади, які здійснюють лиш нагляд за дітьми на час їх перебування в цих закладах, до додаткової відповідальності не залучаються.

За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників, а також закладу, який за законом здійснює функції піклувальника зазначених осіб є додатковою або субсидіарною. Тобто їх відповідальність є похідною від відповідальності неповнолітніх.

Обов'язок батьків (усиновителів), піклувальників або закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, по відшкодуванню шкоди припиняється при досягненні неповнолітнім 18 років або появи в нього до досягнення ним повноліття майна, або заробітку, достатніх для відшкодування шкоди. Оскільки зазначені особи несуть відповідальність за власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди не можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів.

Окремо у ст.1180 ЦК врегульоване відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності.

Неповнолітня особа набуває повної дієздатності за наявності однієї з перелічених умов:

а) з моменту реєстрації шлюбу;

б)якщо вона досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

в) якщо вона записана матір'ю або батьком дитини.

Відповідно до ст.30 ЦК України, особа яка є повністю дієздатною вправі своїми діями створювати для себе обов'язки та самостійно їх виконувати і нести самостійну майнову відповідальність у разі їх невиконання. Тому законодавець у ч.1 даної статті зазначає, що шкода завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.

Додаткова (субсидіарна) відповідальність батьків (усиновлювачів) або піклувальників має місце за певних обставин:

по-перше, в разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди;

по-друге, якщо вони дали згаду на набуття нею повної цивільної дієздатності;

по-третє, якщо не доведуть, що шкоду було завдано не з їх вини.

Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоду, повноліття.

Певна специфіка притаманна й відшкодуванню шкоди, завданої спільними діями кількох осіб. Шкода відшкодовується ними у частині, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду, а у разі коли один із них на момент завдання шкоди перебував у закладі, який за законом здійснює щодо неповнолітніх функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частині, що визначається за рішенням суду.

Обмеження у дієздатності громадянина на підставі ст.37 ЦК України здійснюється з певною метою, а зокрема, для захисту майнових інтересів сім'ї. Цей юридичний факт не породжує обов'язку піклувальника здійснювати нагляд за таким громадянином. Тому у випадку заподіяння шкоди, обмежений у дієздатності громадянин, несе самостійну відповідальність на загальних підставах.

Бувають випадки, коли шкода заподіюється повністю дієздатним або обмеженими у дієздатності громадянами, які у момент заподіяння шкоди, перебували у такому стані, коли вони не могли розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути наслідком раптової втрати пам'яті або станом афекту. Враховуючи ймовірність даної ситуації ЦК звільняє такого громадянина від цивільно-правової відповідальності.

Суд, враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоду, може винести рішення про відшкодування боржником завданої шкоди частково або в повному обсязі.



6. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

а) поняття джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до ст. 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Ознаки джерел підвищеної небезпеки:

· Шкідливі властивості.

· Неможливістю повного контролю з боку людини.

Види джерел:

· Механічні (автомашини, річкові або морські судна, залізничний рухомий склад);

· Теплові (обладнання гарячих цехів);

· Електричні (обладнання та інші агрегати енергосистеми)

· Хімічні, отруйні, вибухові, вогненебезпечні речовини (бензин, бензол, газ, ефір, отрути);

· Радіоактивні;

· Біологічні - дикі тварини.

· Домашні тварини не визнаються джерелом підвищеної небезпеки.

Підставами відповідальності за заподіяння шкоди є: шкода, протиправність діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, причинний зв'язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою, що настала. Цей вид відповідальності застосовується і за відсутності вини заподіювача, тобто має місце відповідальність незалежно від вини.

б) Суб'єктами відповідальності за шкоду заподіяну джерелом підвищеної небезпеки є фізичні та юридичні особи. До них належать:

а) власники (володільці) транспортних засобів, механізмів, інших об'єктів, використання, зберігання або утримання яких створює підвищену небезпеку.;

б) юридичні особи, що мають інше речове право на цей об'єкт;

в) особи, що володіють транспортними засобами, механізмами тощо… на підставі цивільно-правових договорів (оренди, підряду, доручення) та ін.

Отже, суб'єктом відповідальності за шкоду, що заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, є так званий титульний володілець. Його характеризують дві основні ознаки: юридична та матеріальна. Юридична ознака полягає в тому, що володільцем визнається лише та особа, яка має відповідні правові підстави на володіння відповідним об'єктом, діяльність щодо якого створює відповідну небезпеку. Матеріальна ознака титульного володільця полягає в тому, що особа, яка має всі правові підстави щодо цього об'єкта, повинна ще й здійснювати фактичне володіння (експлуатацію).

Не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує даний об'єкт внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела (наприклад, шофер, машиніст та ін.).

Суб'єктами права вимоги, внаслідок заподіяння шкоди, можуть бути особи, пов'язані з власниками (володільцями) транспортних засобів або інших об'єктів цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів, відвідувачі зоопарків, орендарі та ін.), а також пішоходи.

Слід застерегти, що не є суб'єктами права вимоги, які перебувають у трудових відносинах з особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду, джерелом підвищеної небезпеки, у зв'язку з виконанням трудових обов'язків, У даному випадку, перед ними особа, яка здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі ст.1166 ЦК України.

в) особливості відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю, щодо його використання, зберігання або утримання, вважається суб'єктом відповідальності за шкоду, що заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. І навіть якщо ця особа не має юридичної ознаки, вона зобов'язана відшкодувати шкоду на загальних підставах, а титульний володілець звільняється від цієї відповідальності.

Коли володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого власника (володільця) транспортного засобу (механізму тощо), тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправно заволоділа транспортним засобом (механізмом тощо), так і на його власника (володільця) з урахування обставин, що мають істотне значення.

Ще один виняток, за яким відповідачем може бути не лише титульний володілець, а й інші особи, - випадок, коли титульний володілець застрахував свою цивільну відповідальність. У цьому разі він нестиме субсидіарну відповідальність, тобто відповідатиме лише тоді, коли страхової виплати (страхового відшкодування), яка виплачується страховиком, є недостатньо для повного відшкодування завданої ним шкоди.

Закон вказує на ряд юридичних фактів, при наявності яких особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, може бути звільнена від відповідальності за заподіяну шкоду. Сюди відносять непереборну силу і умисел потерпілого.

Якщо шкода виникла внаслідок непереборної сили, то немає причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки і шкодою. Тобто мова йде про вплив зовнішнього фактору по відношенню до джерела підвищеної небезпеки, який є основною причиною виходу джерела підвищеної небезпеки з під контролю його володільця.

Під умислом потерпілого слід розуміти усвідомлене бажання особи, щоб їй заподіяли шкоду.

Зазначимо, що груба необережність потерпілого не є обставиною, що звільняє особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки від відповідальності.

У юридичній літературі існують два підходи до питання про можливість звільнення від обов'язку відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, за наявності грубої необережності потерпілого. Прихильники першого з них вважають, що підставою для звільнення від відшкодування у таких випадках може бути не тільки непереборна сила або умисел потерпілого, а й груба необережність. Таку позицію О. С. Йоффе, Л.А. Майданік та ін. На думку ж прибічників другого піходу, підставою для звільнення заподіювача шкоди від відповідальності є лише умисел потерпілого. Цю думку пітримують, зокрема, М.Гусєв, А. Загурулько та інші вчені.

Для визначення дій потерпілого такими, що є результатом грубої необережності, суд повинен встановити склад цивільного правопорушення.

На думку О.А. Красавчикова, є три ступені грубої необережності: 1)потерпілий знає про можливу небезпеку від заподіяння шкоди або іншого знецінення його благ , але не досить чітко усвідомлює можливі наслідки своєї поведінки за тих чи інших конкретних обставин; 2) потерпілий знає про можливість настання негативних наслідків своїх дій за наявності певних умов і усвідомлює це, але вважає, що такі наслідки не настануть; 3) потерпілий знає про можливі наслідки своєї поведінки за зазначених обставин і усвідомлює це, але умисно ігнорує їх, не бажаючи заподіяння майнової шкоди або знецінення інших благ. За наявності першого ступення грубої необережності потерпілого, суд повинен зменшити розмір відшкодування шкоди, при третьому- звільнити, а при другому - як звільнити так і зменшити розмір відшкодування.

г) відповідальність за шкоду, заподіяну при зіткненні джерел підвищеної небезпеки.

Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну самими джерелами підвищеної небезпеки вирішується за статтею 1166 ЦК України.

Слід виходити з того, що між собою володільці відповідають за принципом вини, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

При заподіянні шкоди здоров'ю громадянина внаслідок взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед потерпілим солідарно незалежно від вини.

7. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Законодавча база з питань охорони прав споживачів в Україні містить велику кількість нормативно-правових актів різної юридичної сили і галузевого спрямування. Вона включає норми різних галузей права - конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, які закріплюють базові категорії, встановлюють принципи захисту прав споживачів. Перелік нормативних актів відкриває Конституція України, яка проголошує захист прав споживачів державою (ст. 42). Важливим етапом у побудові законодавства, що регулює аналізовані відносини, стало викладення Закону України «Про захист прав споживачів» у новій редакції від 1 грудня 2005р. Загальні положення про захист прав споживачів містять також Закони України: “Про захист економічної конкуренції” від 1 листопада 2001р., “Про інформацію” від 2 жовтня 1992р., “Про рекламу” від 3 липня 1996р. тощо.

Ст. 3 цього Закону зазначає що, споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на:

· державний захист своїх прав;

· гарантований рівень споживання;

· належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування;

· безпеку товарів;

· необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість та асортимент товарів (робіт, послуг);

· відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;

· звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

· об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Закон України «Про захист прав споживачів» встановлює обов'язки виробників, покладає більш сувору, у порівнянні з Цивільним кодексом України, відповідальність за їх порушення, що у свою чергу гарантує задоволення і захист інтересів споживача. Так, праву споживача на інформацію кореспондує обов'язок виробника (продавця) надати повну та достовірну інформацію, що забезпечує вільний вибір товарів (ст.15 Закону).

Праву споживачів на відшкодування збитків, спричинених порушенням їх прав відповідає обов'язок суб'єкта господарювання відшкодувати споживачу збитки, моральну шкоду, сплатити неустойку (ст. 16 Закону). Праву на вільний вибір товарів кореспондує заборона нечесної підприємницької практики, яка полягає у вчиненні дій, що кваліфікуються законодавством як вияв недобросовісної конкуренції, будь-яка діяльність (дії чи бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною (ст. 19 Закону).

Закон України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон), з одного боку, свідчить про гуманізацію законодавства, спрямованого на пом'якшення протиріч між споживачами і підприємцями, а з, другого - про гармонізацію національного законодавства із законодавством розвинених країн.

...