Угода про визнання винуватості у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

На сьогодні інститут угоди про визнання винуватості закріплений чинним Кримінальним процесуальним кодексом України. Він визначає обставини та порядок, за яких може бути укладена така угода, її зміст, а також правові наслідки. Даний інститут є предметом дослідження багатьох науковців через його правову суперечність та існування питання про доцільність його застосування у кримінальному процесі України. Безпосередньої уваги заслуговує питання про порядок застосування та часові межі укладання угоди про визнання вини.

Розгляду даної проблеми приділяли увагу Д. Філін, О. Губська, І. Петрухін, В. Мухін, А. Штанько, О. Плахотнік, Р. Новак, В. Гончаренко, В. Нор, В. Тертишник, С. Крушинський, М. Вільгушинський, М. Сіроткіна та інші.

Інститут укладення угоди про визнання винуватості бере свій початок у англо-американській правовій системі. Країни, в яких діє така система, використовують подібні угоди вже більше, ніж півтора століття. За своєю природою, угода передбачає перемовини між сторонами (обвинувачений та захисник з одного боку, та обвинувач -- з іншого) з приводу визнання вини у вчиненні правопорушення та знаходженні компромісу у визначенні покарання. Саме завдяки такій конструкції даний інститут відносять до видів спрощеного провадження у багатьох країнах світу.

Проте класичною формою угоди про визнання вини є та, що застосовується у Сполучених Штатах Америки, де вона має назву «plea-bargain».

Як зазначає Д. Філін, американська процедура «угоди про визнання вини» носить досить радикальний характер. Так, якщо обвинувачуваний й обвинувач не прийшли до угоди при переговорах, тоді сам обвинувачуваний має право вступити в такі переговори безпосередньо із суддею. У процесі проведення переговорів прокурор, відповідно до рішень вищих касаційних судів США, може замовчати від захисту той факт, що в нього недостатньо допустимих доказів або відсутні необхідні свідки (тобто без визнання вини обвинувачуваним прокуророві буде вимушений закрити справу). Такого роду «омана» можлива тому, що в США обвинувачуваний не має права повністю ознайомитися з матеріалами своєї справи [10, с. 1054].

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі -- КПК) у ст. 468 так само передбачає можливість укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинувачуваним про визнання винуватості. До того ж, ініціатива може надходити від будь-якої з цих сторін (ст. 469 КПК). Якщо проаналізувати зміст ст. 472 КПК, яка розкриває зміст такої угоди, то можна виокремити певні складові, наявність яких є обов'язковою: а) беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення; б) умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок вчинення ним кримінального правопорушення [3]. Необов'язковою (субсидіарною) складовою є обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, якщо такі домовленості мали місце. Отже, виходячи з останнього положення, можна стверджувати, що закон не встановлює імперативної вимоги щодо зобов'язання підозрюваного чи обвинуваченого сприяти органам кримінального переслідування. До речі, такі науковці, як М. Вільгушинський та М. Сіроткіна, пропонують класифікацію угод за критерієм цієї субсидіарної складової: 1) угоди про визнання винуватості, які містять обов'язок підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою; 2) угоди про визнання винуватості, які не містять обов'язку підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою [1, с. 101].

Проте варто звернутися до абз. 4 п. 10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2015 № 13, де надається роз'яснення з практичного розмежування понять, що досить часто викликають труднощі або провокують помилку при правозастосуванні: «Судам слід відмежовувати таку субсидіарну складову змісту угоди про визнання винуватості, як обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою, від викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні злочину, яке є однією із обов'язкових умов, виконання якої поряд з іншими умовами слугує підставою для укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні відносно особливо тяжких злочинів, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України» [8].

Варто звернути увагу на роз'яснення, що міститься у Листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.11.2012 № 223-1679/0/4-12 «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод»: «Таку угоду не може бути укладено у провадженні, в якому бере участь потерпілий, тобто щодо злочинів чи кримінальних проступків, внаслідок вчинення яких було завдано шкоди правам та інтересам окремих громадян та/або інтересам юридичних осіб, а також у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів незалежно від кола суб'єктів, яким завдано шкоди внаслідок вчинення таких злочинів. Враховуючи вимогу процесуального закону про те, що угода про визнання винуватості може укладатися у кримінальному провадженні щодо наведених вище кримінальних правопорушень за умови, що внаслідок їх вчинення шкоди завдано державним чи суспільним інтересам, беручи до уваги, що в Особливій частині Кримінального кодексу України вжито термін «громадські інтереси», а не «суспільні інтереси», незважаючи на те, що ці словосполучення різняться семантично, у контексті КПК їх слід розуміти як тотожні» [9].

У спеціалізованій літературі наводяться думки окремих вчених та дослідників щодо особливостей та негативних проявів інституту угоди про визнання вини у правозастосуванні. Зокрема, В. Мухін та А. Штанько наголошують, що сутність цього інституту кримінального процесу, з одного боку, полягає у пом'якшенні покарання обвинуваченого, а з другого, -- в забезпеченні процесуальної економії та економії ресурсів кримінального правосуддя [5, с. 50]. Про недоліки та переваги також висловлюється С. Крушинський: «Безумовною перевагою цього інституту є економія часу і засобів органів кримінального переслідування та суду. Органи розслідування при цьому звільняються від необхідності пошуку додаткових доказів вини обвинуваченого і концентрують свої зусилля на розкритті більш тяжких злочинів, а суд звільняється від обов'язку ґрунтовного розгляду значної кількості кримінальних справ. Ще одним позитивним моментом є те, що обвинувачений, укладаючи угоду, демонструє готовність і бажання визнати свою вину у вчиненні злочину, сприяти його повному розкриттю і відбути призначене покарання. До недоліків цього інституту, передусім, слід віднести можливість самообмови обвинуваченого, що може бути наслідком намагання органів кримінального переслідування за будь-яку ціну досягти визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину. У такому випадку укладення угоди потягне за собою не тільки засудження невиновного, а й залишить непокараною виновну особу, тобто не будуть виконані завдання кримінального судочинства. Крім того, відмічаються й інші недоліки, зокрема, відхід від встановлення об'єктивної істини, підрив авторитету офіційного розслідування, пред'явлення обвинувачення у злочинах, які реально не були вчинені тощо» [4, с. 239-240].

Дехто з науковців взагалі виступає за неприпустимість існування інституту угоди про визнання винуватості у кримінальному процесуальному праві України. Зокрема, О. Губська зазначає, що система угод про визнання вини підштовхує обвинувачів до незаконних дій і різноманітних зловживань (наприклад, сподівання на укладення угоди може викликати бажання прокурора перебільшити з самого початку вину обвинуваченого. Крім того, можна говорити про такі негативні аспекти угоди: а) держава користується великою владою над обвинуваченим, а погроза посилення кримінальних санкцій після суду змушує обвинувачених відмовлятися від своїх конституційних прав; б) адвокат може мати стимули наполягати на визнанні вини, навіть якщо угода не відповідатиме інтересам його клієнта; в) неправильно з моральної точки зору змушувати одних обвинувачених давати покази проти інших взамін на менше покарання [2, с. 113].

Як вже зазначалося, угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого. Як пише Р. Новак, за умов недосягнення згоди щодо укладення угоди факт її ініціювання і затвердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвинувачення або як визнання своєї винуватості. Таким чином, ініціювання укладення угоди не супроводжується автоматичним укладенням угоди. Чинним кримінальним процесуальним законодавством чітко не визначено порядок, строк переговорів і консультацій. Тобто весь цей процес по суті лишається поза сферою кримінального провадження і не має жодного процесуального значення [6, с. 33]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що відсутність чіткої правової регламентації такого порядку є прогалиною у законодавстві.

В Україні існує достатньо розробок з даного питання, але здебільшого вони акцентують свою увагу на практичному аспекті. Зокрема, на думку Д. Філіна, «угода про визнання вини» у національному законодавстві, може мати місце тільки тоді, коли встановлені всі обставини кримінальної справи, що підлягають доказуванню [10, с. 1056]. Отже, кримінальне провадження у будь-якому випадку повинно вестися повно й неупереджено, а обвинувачуваний та його захисник повинні мати змогу ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи. Така модель є протилежною до американської, але вона гарантує «право на обізнаність» у матеріалах кримінального провадження не тільки прокурору, як представнику держави, а й особі, яка має намір визнати свою вину в обмін на зміну покарання (поступку з боку держави). За таких умов ми надаємо рівні можливості двом сторонам, але не ставимо у рівне становище (оскільки держава є єдиним носієм владних повноважень в особі уповноважених органів, а підозрюваний чи обвинувачений має підкорятися вимогам закону).

Що стосується тієї позиції авторів, які наголошують на відсутності об'єктивної істини за умов укладення угоди про визнання винуватості, то ми вважаємо, що певним чином це так. Проте варто врахувати той факт, що укладання угоди відбувається виключно за згодою самої особи, тобто має місце поняття добровільності.

1. Крушинський С.А. Угода про визнання вини: світовий досвід та перспективи запровадження в Україні. Університетські наукові записки, 2010. № 4(36). С. 238-245.

2. Мухін В., Штанько А. Інститут угоди про визнання винуватості у кримінальному процесі. Вісник Національної академії прокуратури України, 2013. № 3. С. 46-51.

3. Новак Р.В. Укладання угоди про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим у кримінальному провадженні. Часопис Академії адвокатури України, 2014. Т. 7, № 4(25). С. 30-36.

4. Плахотнік О.В., Чех О.В. Угода про визнання винуватості: переваги і недоліки нового кримінально-процесуального інституту. Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2014. № 26. С. 268-271.

5. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2015 № 13 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод».

6. Роз'яснення (лист) Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.12.2012 № 223-1679/0/4-12 «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод».

7. Філін Д.В. «Угода про визнання вини» та можливості її застосування у кримінальному судочинстві України / Д.В. Філін // Форум права. 2011. № 1. С. 1052-1058.