Гаранти невтручання в особисте і сімейне життя під час здійснення кримінального провадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ

Гаранти невтручання в особисте і сімейне життя під час здійснення кримінального провадження

Ж.В. Удовенко,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена проблемам розгляду питань, пов'язаних із гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя і проблемами їх реалізації у кримінальному провадженні України з урахуванням загальновизнаних засад і норм міжнародного права.

Ключові слова: кримінальні процесуальні гарантії, права і свободи, особисте життя, сімейне життя.

Статья посвящена проблемам рассмотрения вопросов, связанных с гарантиями невмешательства в личную и семейную жизнь и проблемами их реализации в уголовном производстве Украины с учетом общепризнанных принципов и норм международного права.

Ключевые слова: уголовные процессуальные гарантии, права и свободы, личная жизнь, семейная жизнь.

The article is devoted to consideration of issues related to guarantees of non-interference in private and family life and problems of their implementation in the criminal proceedings of Ukraine taking into account the universally recognized principles and norms of international law.

Keywords: criminal procedural safeguards, rights and freedoms, private life, family life.

Визнання невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, усвідомлення, що вони належать людині за самою її природою і відображення цього факту суспільною свідомістю створює передумови для дотримання державою, її органами та службовими особами прав і свобод людини [1, с. 106]. Така обмеженість держави щодо прав і свобод людини потребує певної сукупності суб'єктивних прав, необхідності існування правових механізмів та інституцій, які надавали б можливість захистити свої права перед державою, її органами і службовими особами, пред'явити правові вимоги до держави з метою примусити її дотримуватися Конституції України та законів України. З огляду на зазначене, актуальним є розгляд питань, пов'язаних із кримінальними процесуальними гарантіями прав особи і проблемами їхньої реалізації у кримінальному провадженні України з урахуванням загальновизнаних засад і норм міжнародного права. Вони хоч і закріплені у національному законодавстві, але ще потребують свого теоретичного доопрацювання та удосконалення механізмів їх реалізації.

Першочерговим обов'язком держави є створення належних механізмів реалізації гарантій, що забезпечують дотримання основних прав і свобод громадян. Це положення закріплене у розділі II Конституції України «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина». У статті 3 Конституції України проголошено, що забезпечення прав і свобод людини є основним обов'язком держави, яка здійснює свою діяльність через відповідні органи й установи, підприємства, організації, а також через уповноважених нею посадових осіб. Серед органів держави, на які покладено обов'язок здійснення заходів щодо забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, важливе місце відведене органам досудового розслідування. Саме ці суб'єкти уповноважені забезпечувати права та свободи людини у сфері кримінального провадження, що відбувається крізь призму системи кримінальних процесуальних гарантій.

Отже, кримінальні процесуальні гарантії - це передбачені кримінальним процесуальним законом умови, засоби і способи щодо забезпечення прав учасників кримінального процесу та їх реалізації, захисту їхніх законних інтересів, а також здійснення правосуддя та виконання завдань кримінального провадження. Предметом кримінальних процесуальних гарантій є права та законні інтереси особи, яка є учасником кримінального провадження. Законними інтересами підозрюваного, підсудного є його найсуттєвіші інтереси, соціально необхідні, що відображені у нормах права і підлягають захисту за допомогою правових засобів. Зокрема, гарантіями прав і законних інтересів підозрюваного, підсудного необхідно вважати: кримінально-процесуальну форму, засади кримінального провадження, права й обов'язки учасників кримінального процесу, заходи процесуального примусу, судовий контроль на досудовому розслідуванні, інші засоби, умови і способи (правові норми, санкції, правові інститути, стадії тощо). Для успішного вирішення завдань кримінального провадження необхідна відповідальна поведінка всіх учасників процесуальної діяльності з розслідування кримінальних правопорушень. Іншими словами, виконання обов'язків учасниками процесу, з одного боку, забезпечує можливість реалізації їхніх прав і законних інтересів, з іншого - є необхідною умовою для досягнення цілей кримінального провадження.

Процесуальні вимоги до поведінки учасників кримінального провадження, на нашу думку, складаються з: а) вимог, що пред'являють до процесуальної поведінки осіб, які здійснюють кримінальне провадження (ч. 2 ст. 9, чч. 1, 2 ст. 11, ст. 92 КПК України); б) прямої заборони певної діяльності - заборони насильства, погроз (ч. 2 ст. 11 КПК України); заборони катувань (ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод). Основним способом досягнення поставленої мети має бути переконання як можливість впливу на особу та її волю; в) примусу в межах кримінального процесуального закону (ст. 140, ч. 3 ст. 143 КПК України); г) процесуальних санкцій, що виступають як правозабезпечувальні засоби реалізації приписів норм права тощо. Вказані механізми та проблеми їхньої реалізації необхідно розглянути стосовно процесуального змісту ряду засад, що є найбільш значимими для забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого. Отже, у ст. 3 Загальної декларації прав людини (далі - Декларація), прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо, закріплене право кожної людини на життя, свободу й особисту недоторканість. У ст. 9 Декларації вказано про гарантію цього права у контекстікримінального процесуального примусу: «Ніхто не може бути підданий арешту, затриманню або вигнанню». Відповідно до ст. 12 Декларації «Ніхто не може піддаватися втручанню в його особисте і сімейне життя, посягати на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» [2]. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73 № 2148-VIII (далі - Пакт), і Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (далі - Конвенція) дублюють проголошені у вказаній Декларації права, розкриваючи їх зміст детальніше і передбачаючи можливі обмеження, а також гарантії цих прав у контексті боротьби із злочинністю в цілому і здійснення кримінального провадження зокрема. Наприклад, такі заходи процесуального примусу, як затримання й арешт, зазіхають на особисте та сімейне життя не безпосередньо, а внаслідок того, що факт їхнього застосування, стаючи надбанням гласності, впливає на честь і добре ім'я людини. Тому міжнародно-правові гарантії свободи й особистої недоторканості особи у кримінальному провадженні одночасно слід розглядати і як гарантії права на захист її честі та доброго імені. Ст. 17 Пакту і ч. 1 ст. 8 Конвенції дублюють зміст ст. 12 Декларації. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 19 Пакту кожна людина має право на свободу шукати, отримувати і поширювати будь-якого роду інформацію усно, письмово або за допомогою друку. Водночас, відповідно до ч. 3 ст. 19 Пакту, це право може бути пов'язане зі встановленими законом обмеженнями, необхідними для поваги прав і репутації інших осіб [3]. У ст. 8 Конвенції передбачено: «Кожна людина має право на повагу її особистого й сімейного життя, недоторканність її житла й таємницю кореспонденції. Не допускається втручання державних органів у здійснення цього права, за винятком випадків, коли це передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку й запобігання злочинам, охорони здоров'я або захисту моральності чи захисту прав і свобод інших осіб» [4]. З тексту процитованих документів вбачається: якщо Декларація й Пакт обмежуються проголошенням права кожної людини на захист від незаконних і довільних зазіхань на її приватне життя, то у п. 2 ст. 8 Конвенції вказані випадки, коли зазначене право може бути обмежене державними органами. Норми міжнародного права покликані забезпечити недоторканність особистого життя, і практика їхнього застосування в сукупності утворюють свого роду загальновизнану «Доктрину невтручання». Пояснюючи цю Доктрину, Європейська Комісія із прав людини у своїй Петиції № 6825/74 визначила, що право на повагу особистого життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити, як хочеться, без побоювання розголосу подробиць особистого життя. При цьому право на приватне життя, у свою чергу, припускає наявність у громадянина права вимагати від держави рішучих дій, спрямованих на забезпечення захисту цього права. Отже, право на особисте життя включає не лише недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, недопустимість розголосу інтимних подробиць життя, а й право вимагати від органів влади дій, спрямованих на забезпечення недоторканності особистого життя. Як видно, право людини на невтручання в його особисте та сімейне життя вказане у міжнародно- правових документах поряд з такими правами, як право на недоторканість житла, право на таємницю кореспонденції і право на недоторканість честі і репутації [4, 5]. Таким чином, у міжнародно-правових документах права особи, що охоплюються правом на особисте і сімейне життя, отримали закріплення і досить детально регламентовані. Виходячи з аналізу норм міжнародного права (ст. 14 Пакту, ст. 6 Конвенції) можна виділити ряд обов'язкових мінімальнихвимог, яких необхідно дотримуватися. До них перш за все слід віднести право вважатися невинуватим (презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини) та забезпечення права на захист (бути в терміновому порядку і негайно повідомленим зрозумілою мовою про характер і підстави затримання; мати достатній час і можливість для підготовки до свого захисту; захищати себе особисто або за допомогою обраного захисника або, якщо немає достатніх коштів для оплати послуг захисника, мати призначеного захисника безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя). Недотримання хоча б одного положення з числа обов'язкових мінімальних вимог у всіх випадках розглядається як порушення прав особи. До складу кримінальних процесуальних гарантій особи належать і ті вимоги, які регламентовані нормами моралі й відіграють важливу роль для правильного застосування законів. Адже в кримінальному провадженні питання про захист жертв злочину, а також про винуватість чи невинуватість особи, яка зазнала кримінального переслідування, а отже, про її честь, свободу, майно вирішується часом в умовах найгостріших конфліктів. Під час здійснення кримінальної процесуальної діяльності держава найбільш гостро втручається в особисте життя людини. Тому обмеження прав особи у ході її здійснення неминуче повинно бути зведене до мінімуму. Досягнення цієї мети неможливе без ретельного з'ясування і закріплення фактичних та юридичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, що порушують недоторканність особистого життя. Іншими словами, перед слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом постійно виникають питання етичного характеру, пов'язані із здійсненням встановленого законом порядку провадження слідчих (розшукових) і негласних (розшукових) дій, із застосуванням різних методів і засобів розслідування кримінальних правопорушень і викриття винуватих. Важливо, щоб таке втручання існувало лише за необхідності та обґрунтовувалося нормами законодавства.

Тому розглядаючи кримінальну процесуальну діяльність в аспекті втручання у сферу особистого життя, підстави отримання таких відомостей її суб'єктами - один із напрямів, що потребує свого удосконалення. Зокрема, у чинному КПК України не конкретизовані фактичні та юридичні підстави отримання таких відомостей, не закріплено також і зміст відомостей, що становлять професійну таємницю, наявна суперечливість між різними галузями, а певні норми загалом не є адекватними щодо практики їхнього використання, що, у свою чергу, вимагає проведення комплексного дослідження. Зауважимо, що нині по-різному трактують підстави отримання відомостей, що становлять особисту, сімейну та професійну таємницю, відсутнє загальне поняття таємниці, фактично його немає і в юридичній літературі. Щоб визначити лексичне значення слова таємниця та однокореневих слів, звернемося до словників сучасної української літературної мови. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» таємницею визнається те, що «приховується від інших, відоме не всім; секрет» [6, с. 1426]; таємний - невідомий, секретний, потайний, притаєний, скритий, нелегальний (який невизнаний законом) [7, с. 183]; таємно - крадькома [8, с. 441]. Зміст поняття «таємниця» включає в себе блок секретної або конфіденційної інформації (відомостей), які відомі або довірені вузькому колу суб'єктів, що особливим чином охороняється законом. Наприклад, особиста таємниця - це конфіденційна інформація про життя, особисті документи, про зміст листування, телеграфних повідомлень та телефонних розмов, професійна - конфіденційна інформація про адвокатську, лікарську, нотаріальну діяльність. Тому, на нашу думку, таємниця - це охоронювана законом конфіденційна інформація у певній сфері суспільних відносин, що відома визначеному колу осіб. Детальніше зупинимося на з'ясуванні підстав отримання відомостей щодо особистого життя, що становлять особисту, сімейну та професійну таємницю.

Одним із способів збирання доказів є подання підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами й громадянами предметів і документів, що допоможуть на вимогу слідчого встановити необхідні в кримінальному провадженні фактичні дані. Зауважимо, що кримінальний процесуальний закон не передбачає ні підстав одержання певними суб'єктами кримінального процесу відомостей, що становлять професійну таємницю, ні підстав одержання даних про особисте життя від громадянина - власника інформації. Доводиться констатувати, що в КПК України жодних рішень не запропоновано: ні загальні положення, ні правила збирання доказів не містять процесуальних гарантій у зв'язку з отриманням від громадян відомостей про особисте життя. З огляду на те, що Конституція України гарантує право кожного на особисту й сімейну таємницю, такий стан речей не можна визнати нормальним, адже ці поняття є близькими за значеннями, хоча і не тотожними. Зокрема, поняття «особиста таємниця» та «сімейна таємниця» в науці використовують як сполучний термін і вкладають у нього сукупність інформації про: освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дату і місце народження, майновий стан та інші персональні дані про особу.

На нашу думку, особиста і сімейна таємниця - поняття не тотожні, хоча вони і тісно пов'язані між собою. Відмінним, категоріальним означенням виступають тут поняття «особа» та «сім'я». Відмінності між ними полягають насамперед у тому, що особисте життя безпосередньо стосується інтересів окремого індивіда, а сімейне життя - інтересів декількох осіб, які створили сім'ю і перебувають у відносинах, які регулюються Сімейним кодексом України. У зв'язку з викладеним робимо висновок, що особисту таємницю становлять відомості про приватне життя конкретної особи, які вона бажає зберегти в таємниці від інших осіб. Такими відомостями можуть бути відомості про її здоров'я, інтимне життя (зокрема, наявність позашлюбних інтимних стосунків), хобі, особливості сімейних стосунків (народження поза шлюбом дитини тощо). Натомість сімейна таємниця - це відомості про приватне життя члена (членів) окремої сім'ї чи декількох сімей, які він (вони) бажають зберегти у таємниці від сторонніх осіб. У галузевому законодавстві простежуються різні підходи до визначення кола учасників, які, згідно із законом, можуть отримати доступ до відповідної інформації. Для отримання відомостей, що становлять професійну таємницю, необхідне клопотання органів досудового розслідування, прокуратури, слідчого судді, суду. До загальних підстав отримання відомостей про особисте життя, що становлять особисту, сімейну й професійну таємницю, належить група формальних підстав, серед яких: а) наявність матеріалів провадження; б) обґрунтована вимога уповноваженої особи з посиланнями на норми законодавства України.

З цією метою пропонуємо в чинному КПК України закріпити таке положення: «Отримання відомостей про особисте життя, що становлять особисту, сімейну й професійну таємницю, від підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності здійснюється у кримінальному провадженні на підставі обґрунтованої вимоги. Учасники кримінального провадження, яким у зв'язку з виконанням професійних обов'язків стали відомі відомості про особисте життя, що становлять особисту, сімейну й професійну таємницю, зобов'язані зберігати ці відомості в таємниці та не допускати їхнього розповсюдження». Відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність органів досудового розслідування щодо забезпечення дотримання прав підозрюваних, надані певні державно-владні повноваження, у межах яких вони здійснюють свою діяльність. Ці повноваження безпосередньо визначають форми їхньої діяльності. До них можна віднести: регулятивну, правоохоронну, організаційну, виховну.

Дії механізму забезпечення залежать саме від цих форм, у межах яких здійснюють безпосередній процес забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, підсудних. Залежно від конкретних цілей і завдань, формами забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, підсудних є зовнішні прояви взаємоузгодженого функціонування складових елементів механізму забезпечення, що спрямовані на перетворення закріплених у законі прав і свобод у дійсність, що відображає забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, підсудних. Механізм організаційно-правового забезпечення дотримання прав підозрюваних, підсудних розглядається як динамічна система правових та організаційних елементів, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенням їхніх прав і свобод, на відновлення у разі порушення. Він містить у собі: охорону прав; захист прав; юридичну допомогу людині. Щодо організаційної форми забезпечення прав і свобод людини, наші пропозиції полягають у такому: по-перше, з метою підвищення професіоналізму працівників щодо забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, обвинувачених у системі професійної підготовки проводити як мінімум раз на місяць освітню роботу щодо змісту основних положень нормативних актів, що закріплюють права і свободи людини й громадянина; по-друге, з метою закріплення отриманих теоретичних знань здійснювати приймання заліків у персоналу поліції щодо основних положень Конституції України з прав і свобод людини й громадянина, міжнародних та відомчих нормативних актів з цього питання; по-третє, виділяти достатньо часу для проведення інструктажу слідчих та оперативних працівників, які залучаються для здійснення кримінального провадження, акцентуючи при цьому увагу на толерантному ставленні до громадян й дотриманні їхніх прав; по-четверте, необхідно обов'язково приймати до уваги керівництвом підрозділів дієві пропозиції щодо поліпшення забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, підсудних, оскільки інколи у підлеглих більше практичного досвіду з цього питання; по-п'яте, слід надавати можливість працівникам поліції брати участь у телевізійних передачах щодо роз'яснення громадянам основних прав та обов'язків працівників поліції під час здійснення кримінального провадження, що, у свою чергу, має на меті досягнення взаєморозуміння між громадянами та працівниками поліції. Охорона прав і свобод людини є проявом безпосередньої дії охоронних норм права та організаційно-правової діяльності органів влади.

Ще одна форма організаційного характеру - робота із заявами та повідомленнями осіб, аналітичними матеріалами моніторингу щодо стану забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, підсудних, спрямована на: активізацію ролі людини у відстоюванні своїх прав, свобод і законних інтересів та скасування монопольного права держави на охорону її прав і свобод; формування ефективної адміністративно-процесуальної бази взаємовідносин людини та посадової особи; створення системи противаг у відносинах людини з державними органами та їхнім посадовими особами, призначенням якої є створення максимально рівних умов для нейтралізації правопорушень та зловживань з боку представників влади.

Ступінь забезпечення дотримання процесуальних прав підозрюваних, підсудних є важливим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості. Створення належних умов для реального здійснення кожним своїх суб'єктивних прав виступає актуальною теоретичною і практичною проблемою, що потребує відповідних науково-теоретичних досліджень, у центрі яких повинен бути комплекс взаємопов'язаних соціальних та юридичних чинників. Для втілення прав та свобод людини недостатньо їх лише проголосити. Повинні мати місце практичне зміцнення та розвиток прав людини, підвищення якості законодавства, а також формування правової культури, яка, зокрема, включає знання і розуміння прав і свобод людини, свідоме виконання вимог права, повагу до прав та свобод інших осіб і практичні навички щодо захисту своїх прав. Крім того, існує нагальна потреба вдосконалювати діяльність державного апарату, громадських організації та службових осіб, які повинні забезпечувати реалізацію прав і свобод людини.

кримінальний процесуальний невтручання сімейний

Список використаних джерел

1. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду / А. П. Заєць. - К. : Парламентське вид-во, 1999. - 248 с.

2. Загальна декларація прав людини 1948 р. : прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://kr-admin.gov.ua/mol/molod/ 2.pdf

3. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права : ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР : від 19.10.73 N° 2148-VIII [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043

4. Конвенція про захист прав людини та основних свобод : від 04.11.1950 // Голос України. - 2001. - № 3. - С. 6-8.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права : від 16.12.1966 / Док. ООН / RES/ 2200 А (ХХІ) // Права людини : міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю. К. Качуренко. - К. : Наук. думка, 1996. - 199 с.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2009. - 1736 с. : іл.

7. Полюга Л. М. Словник антонімів української мови / Л. М. Полюга; за ред. Л. С. Паламарчука. - 2-е вид., доп. і випр. - К. : Довіра, 2001. - 275 с.

8. Полюга Л. М. Словник синонімів української мови / Л. М. Полюга. - 3-є вид. - К. : Довіра, 2007. - 477с. - (Серія: Словники України).

Размещено на Allbest.ru