Цивілістичне розуміння переддоговірних правовідносин зумовлює необхідність вирішення питання про їх структуру та юридичні факти - підстави виникнення, зміни й припинення. Динаміка переддоговірних правовідносин розкриває видологію й типологію останніх, є тим процесом, що потенційно містить у собі всі можливі трансформації структури таких правовідносин під впливом різноманітних суб'єктивних факторів - волевиявлень учасників переговорів. Складність вичерпного обґрунтування вказаної тематики в межах одиничної роботи є безсумнівною. Для вступу в проблематику динаміки переддоговірних правовідносин видається достатнім зосередитися на природі переддоговірних волевиявлень та юридичних суб'єктивних атрибутів, які забезпечують реалізацію волі на стадії зв'язків, що передує укладенню договору.

Метою статті є виявлення природи оферти, акцепту, відкликання оферти та відкликання акцепту, а також спроба визначення сутності суб'єктивних передумов юридично значимої поведінки на стадії переговорів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Із узагальненим розумінням цивільно-правової ґенези переддоговірних відносин можна ознайомитися в працях В.В. Богданова, Н.І. Майданик, О.В. Шполтакова. Для вирішення питання про юридичну природу дій та можливостей учасників переговорів фундаментальне значення мають погляди М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, С.М. Братуся, М.І. Брагінського, В.В. Вітрянського, О.С. Іоффе, О.О. Красавчикова, Є.О. Крашеніннікова, Ю.П. Єгорова, Б.Б. Черепахіна. Вагому пізнавальну цінність для отримання висновків мають теоретичні положення щодо правоздатності, суб'єктивних прав та секундарних прав, сформульовані В.А. Бєловим, Я.Р. Веберсом, Е. Зеккелем, С.Ф. Кечекьяном, В.І. Серебровським. Водночас слід визнати відсутність спеціальних досліджень динаміки переддоговірних правовідносин.

Виклад основного матеріалу

Оферта та акцепт розглядаються в доктрині як волевиявлення. Так, Є.О. Крашенінніков та Ю.В. Байгушева у своєму спільному дослідженні зазначають, що оферта та акцепт є волевиявленнями, які спрямовані на формування загальної волі сторін, що віднаходиться в їх договірних волевиявленнях, тому останні не містять у собі нічого такого, чого немає в оферті та акцепті. Договірні волевиявлення є тотожними за змістом оферті та акцепту. Водночас оферта та акцепт визнаються такими, що мають самостійне існування. Консенсуальність договору складається не з оферти та акцепту, які не визнаються елементами фактичного складу договору, а з договірних волевиявлень сторін [1, с.68-71]. Тут виникає питання про сутність договірних волевиявлень, які все-таки відмежовуються від оферти та акцепту. Є.О. Крашенінніков визнає умови договору елементами договірних волевиявлень [2, с.33]. Якщо договірне волевиявлення - це виключно сукупність погоджених умов договору, то дійсно оферта та акцепт набувають самостійного значення як акти реалізації таких волевиявлень, але вони, однак, не стають елементами фактичного складу договору. Такий підхід, безумовно, заслуговує на увагу. Проте деяка складність його осмислення спричиняється одночасними:

1) визнанням якості волевиявлення за офертою та акцептом;

2) невизнанням за офертою та акцептом якості правочинів;

3) виокремленням сутнісних договірних волевиявлень у результаті очевидного абстрагування.

Звернемося до витоків уявлень про невизнання оферти та акцепту правочинами. Важливим та основоположним, на нашу думку, доказом для супротивників відповідного визнання стала теза О.О. Красавчикова про договір як єдиний вольовий акт, а не суму двох односторонніх правочинів [3, с.121-122].О. О. Красавчикова підтримав Ю.К. Толстой [4, с.17]. Згодом Б.Б. Черепахін писав: "Оферта та акцепт, взяті окремо, не є односторонніми правочинами, хоча вони і є волевиявленнями, які спрямовані на юридичні наслідки. Кожний учасник договору, що укладається, бажає викликати визначені правові наслідки не своїм одностороннім волевиявленням, а в поєднанні та єдності з узгодженим волевиявленням другої сторони" [5, с.31-32]. Можна помітити, що видатний цивіліст не опікувався питанням визначення природи таких волевиявлень, які спрямовані на юридичні наслідки. Видається, що сам акцент розгляду Б.Б. Черепахіна потребував їх кваліфікації в межах юридичних фактів або обґрунтування відсутності приналежності таких волевиявлень до відповідної групи.

Зауважимо, що Ю.П. Єгоров здійснив спробу вирішення даного питання, визнавши оферту та акцепт різновидом юридично значимих односторонніх дій, які опосередковують процес учинення правочинів-договорів, самостійним видом юридичних актів [6, с.22]. На наш погляд, складність сприйняття цього твердження зумовлюється, по-перше, традиційним розумінням цивільно-правового юридичного акту саме як правочину [3, с.116]; по-друге, аргументованим у сучасній теорії юридичних фактів поділом юридичних актів за ступенем формалізації волевиявлення на односторонні правочини та публічні акти [7, с.117, 136].

Ключовий аргумент О.О. Красавчикова та Б.Б. Черепахіна про відсутність самодостатності окремих оферти та акцепту був підтриманий пізніше Ф.І. Гавзе [8, с.86]. М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський зробили висновок про загальне визнання цієї точки зору [9, с. 201]. У сучасній доктрині правочинна автономність оферти та акцепту продовжує піддаватися сумніву [10, с.101-102; 6, с.21-22; 11, с.177; 12, с.122; 13, с. 200]. Красномовною є позиція С. Бородовського щодо визнання оферти та акцепту яскравими прикладами юридичної фікції; штучними поняттями, що запроваджені лише для спрощення розуміння феномену договору та які виникли на основі теорії волевиявлення внаслідок розщеплення поняття договору [14, с.181].

Насправді у цивілістиці є досить значна опозиція наведеному вище підходу. Насамперед учені посилаються на М.Г. Александрова у зв'язку з визнанням автором оферти та акцепту односторонніми правочинами [15, с.157-158 цит. за 9, с. 201]. Не була однозначною й позиція О.С. Іоффе. У своїй дисертації він указував, що оферта обумовлює можливість виникнення договірних відносин, а не породжує їх. Водночас оферта розглядається як частина фактичного складу [16, с.123]. Пізніше, проте, учений визнав, що "оферта та акцепт породжують визначені зобов'язання для осіб, які їх вчиняють: оферта зв'язує оферента можливістю її прийняття у встановлені строки, а приєднання до неї акцепту обумовлює визнання договору укладеним" [17, с.49]. Важливо усвідомлювати також, що наведена вище серед першої групи думок теза О.О. Красавчикова знаходить смислове протиставлення в тій же роботі. Цивіліст зазначав: "Оферта лише остільки породжує юридичну зв'язаність, оскільки вона є самостійним юридичним фактом, передбаченим спеціальними нормами права, які регулюють порядок укладення договорів." [3, с.60].

Таким чином, О.С. Іоффе, О.О. Красавчиков та Б.Б. Черепахін явно схилялися до визнання оферти та акцепту юридичними фактами, але питання про встановлення їх видової приналежності чомусь залишалось невирішеним. Дійсно, якщо оферта та акцепт - юридичні факти, то, вочевидь, це дії, а значить, була і є потреба виявити їх серед відповідної сукупності вольових юридичних фактів.

Про оферту як правочин, що спрямований на встановлення правовідношення, писав О.Г. Певзнер [18, с.98, 118]. У М.М. Агаркова припущення щодо оферти та акцепту як правочинів, на наш погляд, є імпліцитним. Аналізуючи вчення про секундарні права та пов'язані з ними односторонні волевиявлення, автор писав: "Одностороннє волевиявлення, що породжує, змінює або припиняє якесь правовідношення, є юридичним фактом. У цьому відношенні кожне одностороннє волевиявлення підпадає під поняття правочину.,." [19, с.68-69] (курсив наш - В.К.). Однозначним у цьому контексті було бачення С.С. Алексєєва. Правознавець запропонував категорію односторонніх зобов'язуючих право - чинів, через які здійснюється вплив на правову сферу інших осіб. С.С. Алексєєв зазначав: "Оферта та акцепт, спрямовані на юридичні наслідки, які мають відносно самостійне правове значення: зачіпаючи відносини з організації укладення цивільно-правового договору, вони існують до тих пір, поки останній не укладено;. як тільки останній укладено, односторонні правочини, пов'язані з його укладенням., виявляються поглиненими договором" [20, с.471-472]. Серед сучасних учених також є поширеним визнання оферти та акцепту односторонніми правочинами [21, с.234].

На наш погляд, визнання оферти та акцепту правочинами відповідає ч.1 та ч.3 ст. 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [22]. Пропонуємо визначати оферту як односторонній правочин, що безпосередньо спрямований на виникнення суб'єктивного цивільного права на акцепт оферти, а умовно направлений на виникнення прав та обов'язків за договором. У разі визнання законодавцем базового типу переддоговірного правовідношення можливою є не лише правоутворююча в сенсі виникнення суб'єктивного цивільного права, а й правозмінююча якість оферти уже в сенсі видозміни переддоговірного право - відношення - переходу його від елементарної моделі до більш складної. Пояснення даного твердження буде надане нижче, у дослідженні природи юридичної можливості направити оферту. Акцепт - це односторонній правочин, безпосередньо спрямований на виникнення прав та обов'язків за договором, тобто припинення переддоговірного правовідношення та виникнення договірного правовідношення. На нашу думку, відкликання оферти (ч.3 ст.641 ЦК України) та відкликання акцепту (ч.3 ст.642 ЦК України) також доцільно визнати односторонніми правочинами. Функціонально вони є рівноцінними, оскільки безпосередньо спрямовані на припинення переддоговірного правовідношення та упередження виникнення договірного правовідношення. Різниця між ними полягає в моменті вчинення, який для оферти та акцепту не збігається та виражає різну стадію розвитку або може виражати навіть різний вид переддоговірного правовідношення разі ускладнення останнього іншими юридичними фактами (наприклад, у разі відкликання акцепту, коли конфіденційну інформацію було надано після вчинення оферти, але до вчинення акцепту). Крім цього, слід розуміти, що відкликання акцепту спрямовується на припинення переддоговірного правовідношення шляхом припинення суб'єктивного права на акцепт оферти. Важливо також, що правочинна природа вищерозглянутих дій знаходить підтвердження в Принципах європейського договірного права (далі - PECL) (ст.1: 303, 2: 107) 23]; Проекті Спільних підходів (далі - DCFR) (ст.1. - 1: 109, ч.2 ст.11. - 1: 101, ч.2 ст. II. - 1: 103) 24]; Пропозиції Єдиного європейського торгового права (далі - CESL) (ст.10) [25].

Визнання оферти, акцепту, відкликання оферти та відкликання акцепту односторонніми правочинами потребує, як свідчать вище - наведені висновки, обґрунтування наявності суб'єктивних прав у межах змісту переддоговірного правовідношення. Якщо односторонні правочини, що передують факту укладення договору, є актами реалізації суб'єктивних прав, то нам потрібно довести справедливість виокремлення таких прав у контексті динаміки переддоговірних правовідносин. При цьому виправданим, на наш погляд, є звернення до більш загальних проблем визначення поняття суб'єктивного права та співвідношення суб'єктивного права й правоздатності.

У доктрині широко визнаною є ідея, що передбачає пояснення суті суб'єктивного права через його зв'язок із кореспондуючим обов'язком [26, с.26; 18, с.33; 4, с.39; 27, с.225]. Така відповідність уважається іманентною для існування самого суб'єктивного права. Можна сказати навіть, що дане уявлення набуло рис своєрідної цивілістичної аксіоми. Звідси випливає, що тим можливостям суб'єкта, які є предметом нашого аналізу, на перший погляд, не відповідають юридичні обов'язки, а тому їх не слід визнавати суб'єктивними правами. Структура викладу дослідження неминуче поверне нас до цієї проблеми. Натомість перейдемо до поступового розгляду можливостей, що нас цікавлять.

Категорія правоздатності є значимою для виявлення природи можливості вчинити оферту. Відзначимо, що в цивілістичній доктрині окремо не ставилося питання про природу відповідної можливості. Може скластися враження, що проблема взагалі відсутня, але це не зовсім так. Цивілістами увага звертається на категорію правочиноздатності суб'єкта - здатності вчиняти правочини. Вона визнається проявом цивільної правоздатності [19, с.70], елементом правоздатності [18, с.121] або елементом правосуб'єктності [28]. Очевидно, що офертоздатність є вужчим за обсягом поняттям, ніж правочиноздатність, тобто за загальним правилом є елементом правочиноздатнос - ті та водночас компонентом правоздатності на вихідному рівні структурування. Проте, на наш погляд, офертоздатність набуває якості суб'єктивного права за окремих умов, які мають бути наявні разом. По-перше, у разі визнання в цивільному законі за вступом в переговори якості юридичного факту й закріплення обов'язку добросовісного ведення переговорів для кожної сторони (ч.2 § 311 BGB; ч.2 ст.434.1 ЦК РФ; ст.2: 301 PECL; ст. ІІ. - 3: 301 DCFR) [29; 30; 23; 24]. Тут виникає першопочатковий базовий тип переддоговірного організаційного правовідношення, що має відносний характер. По-друге, за наявності часового розриву між вступом у переговори та самою офертою (наприклад, коли вступ у переговори здійснюється шляхом пропозиції, що не містить усі істотні умови договору або містить застереження однієї сторони про можливість остаточного рішення про укладення договору). За наявності таких умов суб'єктивному праву на оферту відповідає обов'язок пасивного типу для іншого учасника переговорів визнати оферту та утриматися від дій, що перешкоджають направленню оферти. Треті особи при цьому також зобов'язані не перешкоджати оференту. Мається на увазі внутрішня та зовнішня дія відносного права учасника переговорів [31, 32].

Інший спосіб обґрунтування природи можливості вчинити оферту може випливати із визнання правоздатності суб'єктивним правом [33, с.134-135; 34, с.45-60; 26, с.52; 35, с.57]. На нашу думку, аргументація прихильників такої ідеї є досить уразливою. У площині нашої проблематики важлива невизначеність природи правочиноздатності та офертоздатності. Дані аспекти з незрозумілих причин залишаються або взагалі без розгляду, або не обґрунтовуються належним чином. Так, Я.Р. Веберс обмежується тим, що констатує: "Здатність мати право на вчинення різних правочинів. - значний та обширний елемент змісту правоздатності" [34, с.78] (курсив наш - В. К.). Виникають питання: по-перше, щодо місця правочиноздатності у структурі правоздатності як суб'єктивного права; по-друге, щодо природи права на вчинення різних правочинів, яке не збігається з відповідною здатністю. Неприйнятним є підхід ученого і для визначення природи офертоздатності, якщо мати на увазі, що структуру суб'єктивного права становлять правомочності [36, с.23-24]. С.М. Корнєєв та А. Є. Шерстобітов уважають, що зміст правоздатності становлять не самі права, а можливість мати відповідні права [33, с.136]. Звідси випливає, що правочиноздатність є елементом правоздатності - суб'єктивного права. При цьому зберігаються наведені вище упущення. Характерно в цьому зв'язку, що М.М. Агарков право укладати договори не вважав суб'єктивним правом як елементом правовідношення, але використовував слово "право" для позначення різних проявів правоздатності, у тому числі права укладати договори. Проблема співвідношення суб'єктивного права та прояву правоздатності у видатного цивіліста залишилася без вирішення [19, с.72].

Можна погодитися з точкою зору вчених, які розмежовують правоздатність та суб'єктивне право [37, с.158; 38; 39, с.223; 36, с.22-23], наголошують на абстрактному характері правоздатності [40, с.257-258, 263], її сутності як необхідної передумови суб'єктивного права 41, с.5] або цивільно-правової форми [42, с.61]. Такий підхід не буде суперечити наведеному нами вище розумінню офертоздатності як елементу правочиноздатності, який може набувати якості суб'єктивного права. Визнання правоздатності суб'єктивним правом призводить до виникнення необхідності розщеплення правомочності, якщо правочиноздатність розглядати саме як правомочність, що є проблематичним. Не знаходять пояснення в такому смисловому полі й природа офертоздатності, заповітоздат - ності та інших проявів правочиноздатності.

Продовжуючи дослідження природи можливостей суб'єкта на переддоговірній стадії, які реалізуються через односторонні волевиявлення-правочини, слід повернутися до нашого попереднього зауваження про нібито невідповідність змісту таких можливостей (можливості акцептувати оферту, відкликати оферту, відкликати акцепт) поняттю суб'єктивного права. Спростування даної тези є можливим завдяки концепції секундарних прав.

Формування теорії секундарних прав пов'язують з іменами німецьких цивілістів Е. Цительмана, Е. Зеккеля та А.Ф. Тура [43]. Так, Е. Зеккель визначив приватне секундарне право як суб'єктивне (конкретне) приватне право, змістом якого є можливість установити (перетворити) конкретне правовідношення за допомогою одностороннього правочину. Зауважимо, що право направляти оферту Е. Зеккель не визнав секундарним правом [44, с.212-214]. У доктрині відсутня єдність щодо розуміння сутності секундарного права. Розбіжності поглядів спостерігаються насамперед у способі пояснення стану учасника правовідношення, який є адресатом відповідного одностороннього правочину, а також узагалі у кваліфікації можливостей, які описуються категорією секундарного права. Щодо першої обставини, то висловлена думка про стан юридичної зв'язаності, що відповідає секундарному праву [38; 45, с.11], також звертається увага на кореспондуючий обов'язок у формі необхідності квазізазнавання зобов'язаною особою односторонніх дій носія права [36, с.18, 30].

переддоговірний правочин оферта акцепт

Полярними є погляди й щодо природи секундарних прав.С. С. Алексєєв, розглядаючи право акцептувати оферту, відносив його до категорії правоутворюючих правомочностей, які відповідають початковій стадії розвитку суб'єктивного права [20, с.472].В.А. Бєлов визнає секундарні права правовою формою, відмінною від суб'єктивних прав. На наш погляд, аргументація В.В. Бєлова потребує уточнення. По-перше, в основу розмежування покладено критерій об'єкта права. Об'єктом секундарного права називається суб'єктивне право, а отже, змістом секундарного права є можливість учинення юридичних, а не фактичних дій [46, с.411]. Виникає питання про достатність такого критерію, яке загострюється іншими твердженнями В.А. Бєлова. Учений указує, що секундарні права забезпечуються станом безправ'я [46, с.415], але водночас, характеризуючи абсолютні суб'єктивні права, зазначає: "Абсолютне право забезпечується такою правовою формою пасивної поведінки всіх та кожного, як юридична неможливість учинення дій, які перешкоджають реалізації права, тобто станом безправ'я [46, с.490] (курсив наш - В. К.). Ми підтримуємо вчених, які визнають секундарні права суб'єктивними правами [41, с.10; 47, с.75; 45, с.6].

З урахуванням вищезазначеного можемо зробити такі висновки. Право на акцепт - це суб'єктивне право (секундарне право), якому кореспондує стан юридичної зв'язаності оферента. Такий стан є формою імперативної поведінки, іншою, ніж обов'язок у традиційному розумінні. Право на відкликання оферти та право на відкликання акцепту є суб'єктивними правами [48, с.229], яким кореспондує імперативна поведінка адресата відповідного одностороннього правочину у формі зазнавання наслідку реалізації секундарного права через одностороннє волевиявлення. Таким наслідком є припинення переддоговірного правовідношення.

Таким чином, шляхом доведення наявності суб'єктивних прав у межах переддоговірного правовідношення ми додали завершеності висновку про правочинну природу односторонніх волевиявлень учасника такого правовідношення. Водночас ми повернулися до розуміння сутності суб'єктивного права та припускаємо тепер недостатність змісту цього поняття для вимог цивільного обороту. Перегляд категорії суб'єктивного права, на нашу думку, має відбуватися, зокрема, на основі поглядів С.М. Братуся, В.І. Серебровського та С.Ф. Кечекьяна, у яких трактовка суб'єктивного права є широкою та відсутня жорстка смислова прив'язка до обов'язку, кореспондуючого праву. Натомість квінтесенцією суб'єктивного права визнається юридично забезпечена можливість вчинення окремих дій [41, с.11, 16; 47, с.75; 49, с.59].

Висновки