У сучасних умовах результати інтелектуальної діяльності слугують не лише засобами задоволення духовних та утилітарних потреб людини, а й покликані забезпечити майнові інтереси їх творців та інших осіб, яким належать майнові права інтелектуальної власності на такі об'єкти. У зв'язку з цим набуває особливої актуальності проблема договірних відносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Минуло вже більш як 10 років від прийняття Цивільного кодексу України, у якому договори, що опосередковують динаміку майнових прав інтелектуальної власності, одержали самостійну правову регламентацію в системі інститутів договірного права. За цей час опубліковано велику кількість наукових праць, у яких досліджувались різноманітні аспекти договірних відносин у сфері інтелектуальної власності, проте низка важливих проблем так і залишилась невирішеною.

Ця проблема висвітлена в роботах А.А. Амальгенди, О.В. Жилінкової, І.В. Коваль, А.О. Кодинця, В.М. Крижної, В.В. Луця, О.М. Мельник, О.А. Рузакової, О.І. Харитонової та ін.

Мета статті - проаналізувати питання юридичної природи договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності та їх місця в системі договірного права.

Виклад основного матеріалу

Серед сучасних науковців продовжують існувати різні підходи до визначення юридичної природи договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності та їх місця в системі договірного права. Домінуючою є точка зору, відповідно до якої зазначені договори розглядаються як такі, що становлять самостійну групу цивільно-правових договорів поряд із договорами про передання майна у власність, передання майна в користування, виконання робіт тощо [1, с. 15; 2, с. 282; 3, с. 489]. Водночас в окремих роботах договорам щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності не відводиться самостійного місця в системі договірного права [4, с. 274; 5, с. 399; 6, с. 92; 7, с. 58]. У вітчизняній цивілістиці запропоновано розглядати їх у контексті договорів у сфері інформаційних відносин [8, с. 243-244].

Уважаємо, що договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності повинні розглядатися як самостійна група договорів у системі договірного права. У цьому випадку варто виходити з того, що станом на сьогодні право інтелектуальної власності є самостійним інститутом цивільного права, якому присвячена одна з шести книг Цивільного кодексу України. Об'єкти права інтелектуальної власності становлять окремий вид об'єктів цивільних прав поряд із речами, результатами робіт, послугами, інформацією тощо (ст. ст. 177, 199 Цивільного кодексу України). Щодо зазначених об'єктів виникають права sui generis - особисті немайнові й (або) майнові права інтелектуальної власності (ст. 418 Цивільного кодексу України), відмінні від інших категорій суб'єктивних цивільних прав (права власності, права вимоги в зобов'язанні тощо). Усе це створює передумови для існування самостійних договірних конструкцій, які опосередковують динаміку майнових прав інтелектуальної власності. У цьому аспекті вимагає аналізу питання щодо критерію, який лежить в основі виокремлення означених договорів у самостійну групу.

У літературі висловлені різні точки зору щодо критерію, який лежить в основі класифікації цивільно-правових договорів. Поширеною серед науковців є позиція, відповідно до якої таким критерієм є спрямованість результату (правовий наслідок, направленість правової мети тощо) [2, с. 282; 4, с. 274; 5, с. 399; 6, с. 49]. Поряд із цим запропоновані класифікації цивільно-правових договорів і за іншими критеріями (за економічними сферами [9, с. 294], за об'єктом зобов'язання [7, с. 59] тощо). Варто зазначити, що перша з наведених позицій є домінуючою не тільки в науковій літературі, а й утілена в цивільному законодавстві. Як зазначає із цього приводу В.В. Луць, у Цивільному кодексі України зберігається науково обґрунтована й життєво перевірена система розміщення окремих договірних інститутів залежно від того основного правового результату, досягнення якого домагаються сторони, укладаючи той чи інший договір [2, с. 282].

У цьому аспекті варто підкреслити, що в літературі поширеним стало використання терміна «договори у сфері інтелектуальної власності» [3, с. 484; 10, с. 116; 11, с. 54; 12, с. 6]. Окремі дослідники пропонують об'єднати глави 75 і 76 Цивільного кодексу України в одну главу під назвою «Договори у сфері права інтелектуальної власності» [13, с. 111; 14, с. 42]. Уживання зазначеного терміна в наукових і навчальних виданнях уважаємо цілком допустимим, якоюсь мірою навіть виправданим, оскільки критерій сфери відносин у цьому випадку дає змогу якнайширше охопити всі можливі договірні конструкції, які опосередковують відносини інтелектуальної власності. Проте з погляду закріпленої Цивільним кодексом України системи цивільно-правових договорів використання такого критерію, як сфера відносин, є малопридатним, оскільки деякі з договорів, що стосуються сфери інтелектуальної власності, належать до інших груп. Наприклад, договір про виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт із погляду структури Цивільного кодексу України належить до групи договорів про виконання робіт, хоча багато хто з дослідників зараховує його до договорів у сфері інтелектуальної діяльності [10, с. 193; 15, с. 233; 16, с. 379; 17, с. 147]. Договір про управління майновими авторськими й суміжними правами на колективній основі хоча й стосується сфери інтелектуальної власності, проте за юридичною природою є різновидом договору доручення, тобто належить до групи договорів про надання послуг [18, с. 31].

Тому критерієм конституювання договорів, які опосередковують динаміку майнових прав інтелектуальної власності, має слугувати спрямованість їх результату. Лише в такому випадку означені договори гармонічно вписуватимуться в закріплену Цивільним кодексом України систему інститутів договірного права. Водночас, якщо брати за основу цей критерій, виникає питання про те, на досягнення якого саме правового результату спрямовані аналізовані договори. У цьому аспекті варто зазначити, що в літературі пропонуються різні їх назви: «договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності» [1, с. 7; 19, с. 67; 20, с. 68; 21, с. 128; 22, с. 15], «договори про створення результатів інтелектуальної діяльності та розпоряджання виключними правами» [23, с. 8], «договори на передачу результатів інтелектуальної діяльності» [2, с. 282], «договори про встановлення та трансформації творчих (авторських) правовідносин інтелектуальної власності» [24, с. 262] тощо. У цьому випадку варто виходити з того, що відповідна назва, власне, і мала б відображати спрямованість результату таких договорів, так як це має місце стосовно інших груп цивільно-правових договорів (про передання майна у власність, про виконання робіт тощо). Крім того, відображена в назві спрямованість результату повинна бути спільною (об'єднавчою) для всіх договорів, що входять до цієї групи. Із цієї позиції не зовсім удалою видається назва «договори про створення результатів інтелектуальної діяльності та розпоряджання виключними правами», оскільки далеко не всі з договорів, які опосередковують динаміку майнових прав інтелектуальної власності, передбачають обов'язок зі створення відповідного об'єкта.

Також варто зазначити, що у сфері відносин інтелектуальної власності об'єктами цивільного обороту є майнові права інтелектуальної власності, а не самі по собі об'єкти таких прав (твори, винаходи тощо). На відміну від договорів, які опосередковують динаміку прав на об'єкти матеріального світу (речі), досліджувані договори не передбачають як такого фізичного передання нематеріального за своєю природою об'єкта права інтелектуальної власності. Уважаємо, що спільною ознакою, яка здатна об'єднати договори, що опосередковують динаміку майнових прав інтелектуальної власності в одну групу, є їх спрямованість на розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Окремими дослідниками ставиться під сумнів наявність елемента розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності в закріпленому главою 75 Цивільного кодексу України договорі про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності [3, с. 483; 12, с. 6]. У законодавчій дефініції цього договору (ч. 1 ст. 1112 Цивільного кодексу України) дійсно йдеться лише про обов'язок створити відповідний об'єкт. Проте положення ч. 2 ст. 430, ч. 2 ст. 1112 Цивільного кодексу України вказують на те, що відносини щодо розпоряджання майновими права інтелектуальної власності тут теж наявні. На нашу думку, розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності поряд з обов'язком щодо створення об'єкта є конститутивним елементом розглядуваного договору [25, с. 31-36].

Ще один момент, на якому варто зупинитися, стосується договору комерційної концесії. Положення про цей договір, як відомо, винесені за межі глави 75 «Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності» й уміщені в окрему главу 76 Кодексу «Комерційна концесія». Проте в літературі цей договір зараховують до договорів, які передбачають розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності [1, с. 130; 15, с. 234]. І з цим варто погодитись, оскільки основу відносин за цим договором становить надання правоволодільцем користувачеві дозволу на використання комплексу об'єктів права інтелектуальної власності. Специфіка й водночас складність відносин за договором комерційної концесії вимагають достатньо детального їх правового регулювання.

Отже, договір комерційної концесії належить до групи договорів, спрямованих на розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, положення про який із юридико-технічного погляду виокремлено в окрему главу Цивільного кодексу України.

договір майнове право інтелектуальна власність

Поряд із договорами, для яких розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності становить основний результат, на який вони спрямовані, існують також інші договори, які містять або можуть містити як додатковий елемент розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Наприклад, договір застави майнових прав інтелектуальної власності, з одного боку, передбачає розпоряджання названими правами, проте основним результатом, на який він спрямований, є забезпечення виконання відповідного основного зобов'язання. Договори, якими встановлюється забезпечення виконання зобов'язань, хоча й виділяються деякими дослідниками в окрему групу цивільно-правових договорів за критерієм направленості [2, с. 283; 4, с. 274], проте їх правове регулювання здійснюється нормами, що містяться в розділі І книги 5 Цивільного кодексу України «Загальні положення про зобов'язання», а не в розділі ІІІ вказаної книги Кодексу «Окремі види зобов'язань». Тому застава майнових прав інтелектуальної власності регулюється законодавством про заставу, а не положеннями глави 75 Цивільного кодексу України. Іншим прикладом може слугувати договір простого товариства, за яким як вклад учасника в спільну діяльність є майнові права інтелектуальної власності. Умовами такого договору може бути передбачено виникнення для учасників простого товариства відносин спільного володіння майновими правами інтелектуальної власності, внесеними одним із них. У цій частині договір простого товариства теж передбачає розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, проте це не є основним результатом, на який спрямований такий договір. Відповідно, такі відносини регулюватимуться положеннями глави 77, а не 75 Цивільного кодексу України.

Також може мати місце укладення змішаних договорів, які як один із елементів міститимуть розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Наприклад, договір купівлі-продажу підприємства як єдиного майнового комплексу в літературі зараховують до змішаних договорів [26, с. 4]. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу можуть входити в тому числі майнові права інтелектуальної власності на винахід, промисловий зразок, торговельну марку тощо. Відповідно, у частині відчуження зазначених прав до такого договору підлягатимуть застосуванню положення про договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Інший приклад - продюсерські договори між виконавцем і продюсером, які в літературі теж характеризують як змішані [27]. Означені договори містять серед інших умови, що передбачають обов'язок артиста здійснювати виконання певних творів (виступи на концертах, записи на студіях, виконання ролі у фільмі тощо) й умови щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності на результати такої діяльності.

Цивільне законодавство, яке діяло до прийняття Цивільного кодексу України, передбачало диференційований підхід до регулювання договірних відносин із розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. У Цивільному кодексі Української РСР 1963 р. відповідні норми містилися в розділах, присвячених авторському праву та винахідницькому праву. Цей підхід, по суті, зберігся й із прийняттям в Україні спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності, у яких серед іншого вміщені норми, які стосуються договірних відносин щодо розпоряджання майновими правами на відповідні об'єкти права інтелектуальної власності. На відміну від цього, у Цивільному кодексі України втілено ідею універсалізації договірних конструкцій, що опосередковують відносини із розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Передбачені главою 75 Кодексу договори визначаються як загальні, сфера застосування яких не містить прив'язки до окремих об'єктів права інтелектуальної власності (творів, винаходів тощо).

У контексті сказаного варто зазначити, що в умовах дії законодавства Союзу РСР авторське й винахідницьке право становили два відносно самостійні цивільно-правові інститути, і лише на теоретичному рівні робились спроби обґрунтувати доцільність їх об'єднання в єдиний «творчий інститут». Це створювало формальні передумови для окремого регулювання договорів, які опосередковували розпоряджання майновими авторськими правами (авторський договір) і засвідченими патентом виключними правами на винахід (ліцензійний договір і договір про відступлення патенту). На відміну від цього, з погляду сучасного цивільного законодавства України право інтелектуальної власності становить єдиний, цілісний інститут цивільного права. Відтак природа майнових прав інтелектуальної власності, які є своєрідним «базисом» для договірних відносин щодо розпоряджання ними, є єдиною для різних об'єктів права інтелектуальної власності - творів, виконань, винаходів, торговельних марок тощо. Це, у свою чергу, робить можливим закріплення в цивільному законодавстві універсальних договірних конструкцій для опосередкування відносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, сфера застосування яких охоплює різні субінститути права інтелектуальної власності. Позитивно оцінюючи загалом такий підхід, мусимо висловити також і деякі застереження.

По-перше, наявність універсальних конструкцій договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності не виключає існування спеціальних положень, якими б визначались особливості правового регулювання відповідних договорів стосовно окремих субінститутів права інтелектуальної власності. У цьому аспекті І.Ф. Коваль як один із напрямів подальшого вдосконалення законодавства визначає забезпечення функціональної спеціалізації норм про договори у сфері інтелектуальної власності [11, с. 52]. По суті, станом на сьогодні така спеціалізація певною мірою забезпечується положеннями, які містяться в спеціальних законах у сфері інтелектуальної власності. Але основна проблема тут полягає в тому, що вказані спеціальні закони, більшість яких приймалась у 1993 р., містять низку суперечностей із Цивільним кодексом України, і така ситуація донині так і не виправлена законодавцем.

По-друге, не всі договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності мають однакову сферу застосування. Так, ліцензійний договір і договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності виступають як універсальні договірні конструкції, які можуть застосовуватися для опосередкування відносин щодо розпоряджання майновими правами на різні об'єкти права інтелектуальної власності. Інші ж договірні конструкції щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є спеціальними в тому розумінні, що мають обмежену, порівняно з попередніми, сферу застосування. З-поміж договорів, передбачених главою 75 Цивільного кодексу України, таким є договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. Попри те, що Цивільний кодекс України конституює цей договір без прив'язки до окремих об'єктів права інтелектуальної власності, вважаємо, що сфера його застосування охоплює відносини щодо об'єктів авторського права та виконань. Об'єкти права інтелектуальної власності, які не є результатами творчої діяльності (фонограми, програми (передачі) організацій мовлення, комерційні найменування тощо), а також об'єкти, які хоча і є результатами творчої діяльності, проте набуття права інтелектуальної власності на них передбачає процедуру державної реєстрації й одержання охоронного документа (винаходи, промислові зразки, сорти рослин тощо), не можуть бути об'єктами відносин за цим договором [28, с. 265-267].

Іншою спеціальною договірною конструкцією, яка опосередковує відносини щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, є договір комерційної концесії. Відповідно до законодавства України, надання користувачеві дозволу на використання комплексу об'єктів права інтелектуальної власності за цим договором здійснюється з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару й (або) надання послуг (ч. 1 ст. 1115 Цивільного кодексу України); сторонами такого договору можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності (ст. 1117 Цивільного кодексу України). Тобто, на відміну, скажімо, від ліцензійного договору, сфера застосування договору комерційної концесії обмежується відносинами у сфері підприємницької діяльності.

Висновки