Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Законність як комплексне соціально-правове явище

1.1 Законність як принцип, метод та режим

1.2 Структура та суб'єкти законності

1.3 Принципи та вимоги законності

2. Роль конституційної законності у зміцненні демократії в Україні

2.1 Законність як основа удосконалення демократії в Україні

2.2 Демократія - основний інструмент для зміцнення законності в Україні

2.3 Конституційна законність як різновид законності

3. Гарантії законності: сучасне становище

3.1 Загально-соціальні гарантії законності в Україні

3.2 Спеціально-соціальні (юридичні) гарантії законності в Україні

3.3 Міжнародні гарантії законності

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Дана курсова робота являє собою, на мій власний погляд, цілий комплекс наукових думок, досліджень, різних теорій, думок практиків, оскільки законність - основна запорука існування правового громадянського суспільства, а отже - і не тільки сфера вивчення теорії держави і права, а й інших юридичних та й навіть деяких економічних наук.

Законність -- фундаментальна категорія всієї юридичної науки й практики, та її рівень і той стан служать головними критеріями оцінки правової життя суспільства, своїх громадян.

Багато вчених досліджували законність як комлексне соціально-правове явище, серед них такі: Оніщенко Н.М., Колодій А.М., Луць Л.А., Скакун О.Ф. та інші.

Про законність та правопорядок можна говорити дуже і дуже багато, оскільки - це є таке поняття, з яким ми зустрічаємося майже повсякденно, вступаючи в ті чи інші суспільні, правові, економічні чи фінансові відносини та ін.

Необхідно зазначити, що законність та правопорядок, як соціальні інститути тісно пов'язані з правом.

Законність - це принцип функціонування суспільства та його підсистем у певному режимі, для якого характерні: по-перше, вимо-га суворого й неухильного додержання законів держави усіма гро-мадянами, посадовими особами, державними органами, об'єднан-нями громадян та всіма іншими суб'єктами права, а також, по-друге, реальне виконання цих законів.

Отже, дотримання законності - це необхідна умова створення такого соціального середовища, за якого тільки й можлива повна реалізація права.

Для того, щоб визначити основні поняття по даній темі, необхідно перш за все визначити об'єкт та мету мого дослідження, сформулювати основні методи.

Об'єктом даної курсової роботи є законність як складова демократії в Україні.

Предметом являються суспільні відносини, що виникають у сфері дослідження та дотримання законності.

Основною метою цього дослідження є теоретико-правовий і науково-прикладний аналіз суспільного стану існуючої системи правового державного регулювання у сфері дотримання законності.

Основними завданнями даної курсової роботи є:

· визначення законності як принципу, методу та режиму;

· характеристика структури та суб'єктів законності;

· знайомлення з принципами та вимогами законності;

· визначення законності як основи удосконалення демократії в Україні;

· визначення демократії як основний інструмент для зміцнення законності в Україні;

· характеристика конституційної законності як різновиду законності;

· визначення загально-соціальних гарантій законності в Україні;

· характеристика спеціально-соціальних(юридичних) гарантій законності в Україні;

· визначення міжнародних гарантій законності.

Методи дослідження. Методологічну основу даної курсової роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу -формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Структура курсової роботи. Дана робота складається із вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

1. Законність як комплексне соціально-правове явище

1.1 Законність як принцип, метод та режим

Законність - комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що відображає організацію і функціонування суспільства на правових засадах, гармонійний зв'язок особи, влади, права і закону в конкретній державі [8, c. 122]. законність конституційний демократія

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

-- загальність вимог закону;

-- верховенство і єдність закону;

-- рівність громадян перед законом та судом;

-- невідворотність відповідальності суб'єктів за скоєне правопорушення.

Так, Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник називають законність комплексним політично-правовим явищем, "що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави". Таким чином, суспільство, влада і держава мають діяти відповідно до чинного законодавства[31, c. 48]. За умов "ідеальних" законів законність стає юридичним вираженням справедливості. Цим пояснюється загальне значення законності у розумінні не лише теорії держави і права. Крім того, вона може бути окремим критерієм для діяльності держави, громадян і суспільства, а також оцінювати важливість закону, але в будь-якому разі забезпечує реальність права. Хоча і не слід ототожнювати законність із реалізацією права. Різні юридичні категорії охоплюють лише частину втілення права в життя. Будучи комплексним поняттям, законність охоплює всі сторони права: від його ролі в створенні закону до реалізації в юридичній практиці. Потрібно враховувати, що з функціональної точки зору законність може бути охарактеризована як принцип побудови і функціонування демократичної правової держави, як визначена нею вимога до діяльності суб'єктів, як метод (засіб) здійснення державної (політичної) влади, як стан (режим) суспільного і державного життя.

По-перше, законність є методом здійснення державою владних повноважень. Саме нормами закону повинні керуватися органи державної влади у процесі їх здійснення. Це виходить з того, що у правовій державі діяльність влади підпорядковуєтьcя законам, тобто є законною[28, c. 117].

Л. Горбунова пов'язує різне розуміння законності з етапами розвитку суспільства: „в рабовласницькому і феодальному суспільствах ідея дотримання законності мала характер безперечного підкорення волі правителів та базувалась на силовому авторитеті правителів. У період розвитку буржуазних відносин визріває та формується ідея рівності всіх перед законом, тобто принцип законності поступово перетворюється в загальнообов'язковий принцип діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин[6, c. 3]. О.Ф. Скакун головними ознаками методу законності називає такі умови:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Головна ознака законності як методу це те, що правова держава, виступаючи суб'єктом правотворчої діяльності, сама підпорядковується праву. Це стосується правомірності застосування права окремими органами влади, тобто зв'язок між державою і суспільством, який обов'язково регулюється законами. На їх основі здійснюється правильна правозастосовча діяльність. У такому разі законність стає методом державного управління шляхом встановлення норм права і принципом діяльності осіб за цими нормами[23, c. 56].

Найбільш загальне уявлення про законність дає її визначення як режиму соціально-політичного життя, що характеризує реальність законів та ступінь їхнього втілення. Таке судження узагальнює попередні, тому що воно називає законність вимогою точного дотримання писаного права усіма суб'єктами. Управління відносин з допомогою законності також дуже тісно пов'язане з режимом. При цьому законність виступає як основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, всіх ланок його політичної системи. Саме вона вносить в нього відповідну гармонію, яка звичайно ж, підкріплюється правом. Однак законність розвивалась разом з правом і суспільством і в сучасному вигляді постала, коли відбулося формування буржуазної демократії, а право стало мірою свободи формально рівних індивідів. Законність в цей період сформувалась як ідея, як конституційний принцип, як режим життя демократичного суспільства. Таким чином, законність визначає зміст конкретних правових систем, її дія зв'язується лише з правовими законами і вона стає правозаконністю[22, c. 18].

Загалом же розвитку законності сприяють з одного боку розгалужена система законодавства (частка держави), а з іншого - високий рівень правової культури населення в щоденній реалізації права (частка суспільства). Коли ж закони регулюють відносини всього суспільно-політичного життя, піднімаються над ним, тоді третє визначення дійсно стає найбільш повним.

1.2 Структура та суб'єкти законності

Структура законності розкривається через такі елементи:

1) нормативний - відповідність праву законів і підзаконних актів, нормативно-правових договорів та інших джерел (форм) права;

2) діяльнісний (поведінковий) - правова доцільність поведінки, відповідність діяльності фізичних і юридичних осіб правовим нормам внаслідок формування правосвідомості, орієнтованої на позитивне психологічне ставлення суб'єкта до вимог законності;

3) охоронний - попередження порушення правових норм, контроль і нагляд за точним й однаковим їх виконанням;

4) захисний - відновлення у правовому стані, накладання відповідальності за допущені порушення правових норм з метою захисту інтересів потерпілої особи і суспільства[19, c. 234].

Суб'єктами законності є всі суб'єкти права, однак безсумнівним є те, що насамперед державна влада (органи держави і їх посадові особи) повинна зв'язувати себе власними нормативними настановами, виключати сваволю у своїх діях[13, c. 37].

Утворення законності історично пов'язане з виникненням права, а формування законності перебуває в постійному зв'язку з верховенством права, "правлінням права". Законність існує не в тій державі, де не порушуються закони, а в тій, де такі правопорушення припиняються за допомогою правових засобів, де влада обмежується правом, зв'язує себе власними нормативними настановами. Це - демократична держава.

1.3 Принципи та вимоги законності

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності. За радянських часів такими принципами визнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставлення законності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв'язок законності і культурності та ін[17, c. 345].

На сьогодні ж більшість правознавців також виділяє такі основні принципи законності: верховенство, єдність, доцільність та реальність.

В.М. Протасов та А.Б. Лисюткін розширюють цей список, додаючи гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за скоєне правопорушення, недопустимість підміни законності доцільністю, зв'язок законності і культурності.О. Ф, Скакун також значно розширює обсяг принципів законності. Вона включає до цього списку шість принципів:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.

2. Загальність законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії.

А.С. Шабуров виділяє лише три принципи: єдність, всезагальність, доцільність. Також він зазначає, що єдність законності та культурності чи законності та демократії не є загальними принципами: „не відкидаючи подібної єдності, підкреслимо, що зв'язки законності с іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крім того, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності”. Ми ж не можемо не додати до скороченого переліку важливий принцип реальності. Таким чином можна охарактеризувати найбільш загальні принципи законності.

Принцип єдності полягає у двох планах: територіальному та суб'єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів і нормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональної законності[12, c. 98]. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права.

Водночас, не слід вважати цей принцип як жорстку заборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняє прийняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцією та загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принцип законності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальному устрої, коли суб'єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правові акти. Суб'єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб'єктами правотворчості. Головний показник дотримання принципу єдності - прийняття та застосування правових норм здійснюється певними суб'єктами на визначеній території в одному напрямку, для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами[9, c. 45].

З цим принципом багато вчених порівнюють принцип загальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальною для всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частина вчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає. В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи. Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Але ми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушення будь-якими суб'єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнати нерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян[7, c. 78].

Все законодавство держави, таким чином, становить систему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робить цю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законів Конституції, а підзаконних нормативних актів - законам”[1]. На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи), закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципом єдності.

Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразу для кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створенні нових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об'єднує і ті загальні засади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме на цій стадії з'являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян, зв'язку законності і культурності, обумовленості законності режимом демократії, невідворотності покарання за скоєне правопорушення з класичним вираження принципу законності - nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину, нема покарання без вказівки в законі).

Принцип реальності також є важливим для законності. Багатьма вченими він відкидається, оскільки приймається за належне. Але ж досвід попередніх років засвідчує необхідність відповідності реального стану декларованим цілям. У законодавстві не повинно бути таких норм, виконання яких є неможливим. Інакше законність формально порушується у будь-якому випадку, але через некомпетентну діяльність законодавчого органу[3, c. 412].

Варто відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а порушення цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому, неможливості досягнення правопорядку.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб'єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом[5, c. 25].

Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник змістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівності всіх суб'єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованості правових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права, нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”. А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов'язковість, ідея законності, конституційність. Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношення до права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовніших ознак законності такі вимоги:

1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобто встановлення саме право законності.

2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законів у діях усіх суб'єктів.

3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів[2].

Отже, можна зробити такі висновки.

Законність - комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що відображає організацію і функціонування суспільства на правових засадах, гармонійний зв'язок особи, влади, права і закону в конкретній державі.

Структура законності складається із таких основних елементів: нормативного, поведінкового, охоронного та захисного елементу.

Суб'єктами законності є всі суб'єкти права, однак безсумнівним є те, що насамперед державна влада (органи держави і їх посадові особи) повинна зв'язувати себе власними нормативними настановами, виключати сваволю у своїх діях.

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб'єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом.

2. Роль конституційної законності у зміцненні демократії в Україні

2.1 Законність як основа удосконалення демократії в Україні

Режим законності - неодмінний елемент демократії, оскільки без законності демократія може перерости в охлократію - владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути втягнуте в анархію і хаос, коли особа стає вразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі[4].

Законність є основою становлення і розвитку демократії:

а) створює правові рамки для розширення і поглиблення демократії, динаміки її розвитку;

б) забезпечує охорону прав, свобод і законних інтересів громадян та їх об'єднань, а також виконання покладених на них обов'язків, здійснення відповідальності;

в) служить гарантом додержання демократичних процедур прийняття нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів;

г) охороняє політичне, ідеологічне, економічне розмаїття в суспільстві (багатопартійність, плюралізм думок, парламентську опозицію, різноманіття форм власності та ін.).

Демократія - основний чинник зміцнення законності:

а) створює сприятливі умови для різних політичних сил вести боротьбу за владу - усуває причини, що викликають конфлікти, використовує консенсус як засіб досягнення політичних цілей;

б) орієнтує на видання демократичних, гуманних законів та підзаконних актів і ратифікацію парламентом міжнародних конвенцій в галузі прав людини[10, c. 89];

в) передбачає підконтрольність державних органів і посадових осіб народу;

г) стимулює громадськість до сприяння правоохоронним органам у боротьбі з правопорушеннями та ін.

Законність і демократія - основні умови для торжества принципу верховенства права, побудови правової держави[14, c. 67].

2.2 Демократія - основний інструмент для зміцнення законності в Україні

Демократія (від грецьк.Demokratia - влада народу) - форма правління державою, знана участю громадян, у управлінні, їх рівністю перед законом, наданням особистості політичних права і свободи[15, c. 345]. Формою реалізації демократії найчастіше виступає республіка чи парламентарна монархія з поділом і взаємодією влади, з розвинену систему народного представництва.

Спочатку поняття демократії було висунуто давньогрецькими мислителями. У класифікації держав, запропонованої Аристотелем, він утілював “правління всіх”, на відміну аристократії (правління обраних) і монархії (правлінні одного). Піфагор звинувачував демократів. Назвав однією з “бичів, загрозливих людству” демократію. Давньогрецький драматург Арисфан з неприхованою презирством ставився до демократії. Перикл писав: «ми державний лад такий, що ні наслідує чужим законам; скоріш ми служимо прикладом інших. І називається наш лад демократією зважаючи на те, що узгоджується ні з меншістю, і з інтересами більшості; за законами у приватних суперечках всі користуються однаковими правами; немає ще й здобуття права людина, здатний бути корисними державі, позбавлений був до того що можливості, не користуючись достатнім повагою внаслідок бідності. Ми вільними громадянами, як і державного життя, і у взаємних відносинах, тому що ми не висловлюємо недовіри друг до друга в повсякденні справи, не обурюємося одного, коли йому подобається щось робити по-своєму … Ми особливо боїмося противозакония у суспільних справах, коримося особам, хто стоїть тепер при владі, і законам, особливо тим, створених у сфері скривджених. Багатством ми користуємося, це як передумовою роботи, як тільки предметом для хвастощів; що стосується бідності, то це свідомість у ній, ганебне в людини, - ганебніше не докладати праці, щоб вийти з неї.»

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої за принципами волі народів і рівності, зверталися кращі уми, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII в.), Ж.-Ж. Руссо (Франція,ХУ1И в.), Т. Джефферсон (США, XVIII в.), І. Франко (Україна, до. XIX -- зв. XX в.), А.Сахаров (Росія, XX в.) та інших[18, c. 70].

Ознаки демократії:

1. Демократія має державний характер: а) виявляється у делегуванні народом своїх повноважень державних органів. Народ бере участь у управлінні справами у суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), і через представницькі органи. Він може здійснювати сам яка належить влада і делегує державних органів частиною своїх повноважень; б) забезпечується виборністю органів держави, тобто. демократичної процедурою організації органів держави у результаті конкурентних, вільних і чесних виборів; в) проявляється у здібності структурі державної влади впливати на поведінку і діяльність людей, підкоряти їх собі сім'ю з метою управління громадськими справами.

2. Демократія має політичного характеру: а) передбачає політичне розмаїття. Демократія, як, втім, і ринкової економіки, неможлива без існування конкуренції, тобто. без опозиції і плюралістичної політичною системою. Це знаходить прояв у цьому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій на боротьбі володіння державною владою. При демократії враховується розмаїття політичних думок - партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і введення державних завдань. Демократія виключає державну цензуру і ідеологічний диктат[20, c. 34].

Законодавство розвинених держав закріплює ряд принципів, яким має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне франшиза; 2) рівність привиборах;3) таємне голосування; 4) прямі у вибори і т.п.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування і фактичне втілення прав громадян - економічних, політичних, цивільних, соціальних, культурних, так само як - та його обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріпленими в Хартії правами людини (Загальна Декларація правами людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянських і політичні права 1966 р. і міжнародний пакт про економічні, соціальних і культурних правах 1966 р., ін.)[21, c. 136].

4. Демократія передбачає законність як режиму суспільно- політичного життя. Режим суспільно-політичного життя виявляється у вимогах до всього суспільству - всім суб'єктам політичною системою (вони ж - і суб'єкти демократії) і, державних органам -учреждаться і функціонувати з урахуванням суворого і неухильного виконання правових норм. Кожен орган держави, кожне посадова особа повинен мати стільки повноважень, скільки потрібно, аби створити умови для реалізації правами людини, їх охорони та цивільного захисту.

5. Демократія передбачає взаємну відповідальність держави й громадянина, що у вимозі утриматися від скоєння дій, що порушують їх обопільні правничий та обов'язки. Затвердження і забезпечення права і свободи людини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром в можливих конфліктах держави і громадянином є незалежна і демократичний суд[25, c. 317].

Отже, демократія це широке й багатогранне поняття, що може позначати політичний режим, принцип організації державних громадських об'єднань є, форму державного правління. Демократію відрізняють такі ознаки: державний характер через делегування повноважень громадян державі, політичний плюралізм, наявність і гарантії прав громадян, взаємна відповідальність громадянина і держави, законність як основне режиму.

2.3 Конституційна законність як різновид законності

У зміцненні демократії в Україні вирішальну роль відіграє такий різновид законності як конституційна законність - стан правової організації суспільно-політичного життя, створюваний усіма суб'єктами права у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення (додержання, виконання, використання, застосування) норм Конституції як норм прямої дії[27, c. 239].

Ознаки конституційної законності:

1) правовий характер самої Конституції як основного закону держави;

2) верховенство Конституції в ієрархії нормативних актів як акта вищої юридичної сили;

3) універсальність дії Конституції - поширення на всіх громадян і всю територію країни;

4) неухильне дотримання громадянами й органами держави норм Конституції як норм прямої дії;

5) контроль конституційної юрисдикції за відповідністю конституції законів та інших нормативних актів, що ухвалюються у державі (в Україні конституційний контроль здійснює Конституційний Суд).

Під конституційної законністю розуміється система юридичних засобів, що забезпечує дію всіх суб'єктів права на основі Конституції і відповідно до її вимог[28, c. 98].

Конституційна законність передбачає наступні ознаки:

1) правовий характер самої Конституції, т. Е. Своїм змістом вона повинна виражати принципи справедливості, свободи і рівноправності індивідів, закріплювати права і свободи особистості на рівні міжнародних стандартів і реально їх гарантувати;

2) верховенство Конституції в правовій системі держави;

3) пряму дію принципів і норм Конституції. Якщо судові чи інші правозастосовні органи виявлять, що закон або його окремі частини не відповідають Конституції, то вони повинні безпосередньо посилатися на конкретні норми Конституції;

4) дія Конституції на всій території держави, а в умовах федеративної держави - на території всіх її суб'єктів. Інакше кажучи, не існує регіонів, виведених з-під дії Конституції[28, c. 99].

Режим конституційної законності не функціонує автоматично, тому існує специфічний інститут конституційного контролю. У світовій практиці склалася наступна система органів конституційного контролю. Це конституційний контроль, який реалізується:

по-перше, главою держави, парламентом, урядом. Цей контроль прийнято називати загальнополітичних;

по-друге, спеціалізованими органами (До судової влади) на постійній основі, але їх рішення не є остаточними. Цей контроль має попередній, консультативний характер. Таким органом був Комітет конституційного контролю СРСР, а в даний час - Конституційна Рада у Франції;

по-третє, судовими органами (Судами загальної юрисдикції та спеціалізованими - конституційними судами).

Особливість конституційного контролю, здійснюваного судами загальної юрисдикції, полягає в тому, що його здійснюють в процесі розгляду конкретних справ відповідно до звичайної процедури судового процесу (так званий децентралізований контроль) або верховними (вищими) судами за особливою процедурою (так званий централізований контроль)[30, c. 128].

У ряді країн, наприклад США, Норвегії, Аргентині, будь-який суд загальної юрисдикції може визнати закон неконституційним, рішення ж Верховного суду про неконституційність закону обов'язково для всіх судів. У більшості країн конституційність закону має право перевіряти лише Верховний суд країни після того, як до нього надійде відповідний запит.

Що стосується спеціалізованих судів - конституційних, - то вони мають особливу юрисдикцією і здійснюють конституційний контроль за допомогою конституційного правосуддя. У вітчизняній юридичній літературі конституційне правосуддя оцінюється як вища форма конституційного контролю, а сам Конституційний Суд визначається як орган судової влади, що входить в механізм здійснення державної влади в цілому[25, c. 319].

Зарубіжні юристи також високо оцінюють роль конституційних судів в сучасній демократичній державі, підкреслюючи, що конституційні суди виступають гарантом політичного світу в суспільстві.

У роботах деяких сучасних конституціоналістів зроблені спроби розмежувати поняття законності та конституційної законності. Поняття конституційної законності випливає з більш загального поняття законності. У той же час проф. Н. В. Вітрук висловлено оригінальне, хоча і доволі суперечливе пропозицію відмовитися від терміна «конституційна законність» як не цілком вдалого і замінити його категорією конституційності як системи реально діючого права, що означає верховенство Конституції і її високу юридичну силу, общеобязательность, пряму дію і реалізацію на всій території держави, а також її забезпечення, охорону і захист.

Уразливість даної пропозиції полягає в тому, що конституційність розглядається виключно як особливий правовий режим суспільства і держави[27, c. 367]. В юридичній літературі законність розуміється не тільки в аспекті режиму, але і в якості правового принципу і методу управління суспільством. Не можна погодитися і з положенням про те, що «конституційність і законність знаходяться у відносинах субординації», що верховенство належить конституційності, законності же займає підлегле становище по відношенню до конституційності. Додання інституту законності другорядного, додаткового характеру веде до недооцінки цього найважливішого для життя суспільства і держави явища. Наприклад, масове недотримання і навіть порушення законів та інших нормативних правових актів здатне розхитати режим конституційності, викликати ситуацію, коли Конституція буде існувати лише як декларація, а всі інші закони будуть функціонувати автономно.

Отже, можна зробити такі висновки.

Законність є основою становлення і розвитку демократії:

а) створює правові рамки для розширення і поглиблення демократії, динаміки її розвитку;

б) забезпечує охорону прав, свобод і законних інтересів громадян та їх об'єднань, а також виконання покладених на них обов'язків, здійснення відповідальності;

в) служить гарантом додержання демократичних процедур прийняття нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів;

г) охороняє політичне, ідеологічне, економічне розмаїття в суспільстві (багатопартійність, плюралізм думок, парламентську опозицію, різноманіття форм власності та ін.).

Демократія - це форма правління державою, знана участю громадян, у управлінні, їх рівністю перед законом, наданням особистості політичних права і свободи.

Під конституційною законністю розуміється система юридичних засобів, що забезпечує дію всіх суб'єктів права на основі Конституції і відповідно до її вимог.

3. Гарантії законності: сучасне становище

3.1 Загально-соціальні гарантії законності в Україні

В.В. Сухонос виділяє дві категорії ґарантій: загальні (міжнародні, політичні, економічні, ідеологічні) та юридичні. Юридичні, у свою чергу, поділяються на конституційно-правові та спеціально-юридичні. До спеціально-юридичних ґарантій належать наступні: обов'язок держави й інших суб'єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності, нормативне роз'яснення законів, норми, що регулюють державний примус та норми, що передбачають юридичні санкції. Важливість конституційного права виділяє конституційно-правові ґарантії в окремий вид, оскільки вони закріплюють основні засади законності в державі на найвищому рівні[26, c. 45].

В.В. Лазарєв дещо по іншому класифікує ґарантії: правові, політичні, культурні, економічні. Правові він також поділяє, але на ті, що стосуються удосконалення законодавства, нагляду і контрольних заходів (законодавчих та управлінських органів; відомчий, судовий, суспільний контроль; прокурорський нагляд) захисту та відповідальності. Такий поділ за видами соціальної діяльності теж не можна відкидати, тому що досягнення законності в державі можливе за умови ефективної роботи усіх органів та суспільства.

Гарантії законності - система загально-соціальних і спеціально-соціальних (юридичних) умов, засобів, способів, що закріплені в чинному законодавстві та спрямовані на забезпечення режиму законності[16, c. 39].

Загально-соціальні гарантії - умови, що визначають зміцнення режиму законності:

1) економічні - стан економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, підвищення продуктивності праці і зростання обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх зацікавленості у законності;

2) політичні - рівень демократизму конституційного ладу, тобто розвиненості системи народовладдя, демократичних форм та інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дає змогу особі вільно самовизначатися, об'єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади;

3) соціальні - життєвий рівень населення, необхідна забезпеченість громадян найважливішими житлово-комунальними, соціально-культурними та іншими послугами; надання державної соціальної допомоги незаможним сім'ям або самотнім громадянам - субсидій, компенсацій, життєво необхідних товарів; соціальне страхування, ефективна соціальна служба; відсутність безробіття або низький його рівень;

4) ідеологічні (духовні) - ступінь розвиненості правосвідомості, комплекс моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимість вчинення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'язування державою ідеології, а турбота про правову освіту, виховання, правову культуру; недопущення культивування насильства, націоналізму, расової ворожнечі, цинізму, байдужості до соціальних цінностей, зокрема й до права. Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси, думок, що дає змогу вести публічну боротьбу з правопорушеннями у будь-якій сфері державного і суспільного життя[24, c. 213].

3.2 Спеціально-соціальні (юридичні) гарантії законності в Україні

Спеціально-соціальні (юридичні) гарантії законності - сукупність юридичних умов, правових способів та організаційно-правових засобів, що закріплені в чинних законах та інших джерелах (формах) права й безпосередньо спрямовані на забезпечення режиму законності і правового порядку:

1) юридичні умови - якісний стан чинних джерел (форм) права: нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, судових прецедентів, правових звичаїв тощо, а також актів тлумачення норм права і правозастосовних актів;

2) правові способи - досконале законодавство і його відповідність нормам конституції; нагляд і контроль за станом законності, включаючи конституційний судовий контроль; попередження і припинення правопорушень; захист, відновлення порушених прав; реалізація юридичної відповідальності; наявність надійних і загальнодоступних юридичних процедур і процесів; розвинена правосвідомість і правова культура населення тощо;

3) організаційно-правові засоби - реалізація принципу поділу влади; ретельний підбір кадрів; організація умов для нормального функціонування юрисдикційних та правоохоронних органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочинності, наркобізнесу, тероризму, корупції тощо. Юридичні гарантії законності забезпечуються ефективною діяльністю законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади (в Україні - парламентом, урядом, Конституційним Судом, судами загальної юрисдикції, зокрема спеціалізованими судами - господарськими й адміністративними, прокуратурою, органами державної безпеки, міліцією та ін.); залежать не лише від об'єктивних, а й від суб'єктивних факторів - діяльності різноманітних службових і посадових осіб[29, c. 57].

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями:

1) охоронні (превентивні, запобіжні) - виявлення, попередження і припинення правопорушень, їх негативних наслідків (митний контроль);

2) захисні (відбудовні) - відновлення порушених прав; компенсація збитків; покарання особи, винної у вчиненні правопорушення, з метою захисту потерпілої особи і суспільства від будь-яких протиправних діянь (примусове стягнення аліментів).

Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування: парламентські, президентські, урядові (адміністративно-управлінські), судові, прокурорські, контрольно-наглядові, муніципальні (комунальні) тощо[29, c. 59].

3.3 Міжнародні гарантії законності

Поряд із національними гарантіями законності важливу роль відіграють міжнародні гарантії законності, що виражаються у діяльності міжнародних організацій:

1) з проведення контролю за дотриманням прав і свобод людини в різних країнах (забезпечення права громадян звертатися до міжнародних організацій з метою захисту своїх прав; з інспекційних перевірок в регіонах стану дотримання прав людини; з міжнародних спостережень за проведенням виборів тощо);

2) зі здійснення заохочувальних заходів політичного й економічного характеру, спрямованих на додержання прав і свобод людини в різних державах;

3) із застосування санкцій (політичних, економічних, військових) щодо держав, які порушують права і свободи людини[27, c. 390].

Міжнародно-правові гарантії прав людини включають різні засоби та інститути, що входять до універсального і регіональній механізмів захисту прав людини. Центральним спеціалізованим органом ООН, діяльність якого спрямована на зміцнення міжнародного режиму захисту прав людини, виступає Рада ООН з прав людини. Важливими гарантіями прав людини є також Консультативний комітет, що діє при Раді, спеціальні доповідачі, спеціальні представники, а також Верховний комісар ООН з прав людини.

На гарантування прав людини спрямована також діяльність моніторингових органів ООН (Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Комітету з ліквідації расової дискримінації, Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок та ін.), які забезпечують міжнародний контроль за виконанням державами своїх зобов'язань за основними договорами ООН з прав людини. Важливою міжнародно-правовою гарантією прав людини є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій. Це право закріплене в ч. 4 ст. 55 Конституції України[1].

Ефективною гарантією є також розгляд скарг Європейським судом з прав людини. Згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання.

На міжнародному рівні нагляд за виконанням державами рішень Європейського суду з прав людини здійснює Комітет Міністрів Ради Європи, який у співпраці з Парламентською Асамблеєю Ради Європи контролює додержання державами-членами своїх зобов'язань. Важливу роль у системі європейських гарантій прав людини відіграє Венеціанська комісія (Європейська комісія "За демократію через право") - дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права, який надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам та цінностям. Поряд з Радою Європи питання прав людини посідають значне місце у діяльності Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), до складу якої входить і Україна[16, c. 42].

Крім державних гарантій вирізняють також позадержавні гарантії прав людини, які функціонують на національному і міжнародному рівнях. Серед них на перший план виходить систематична фахова діяльність міжнародних і національних неурядових організацій (зокрема Міжнародної амністії, "Г'юман Райте Вотч", Гельсінського комітету з прав людини та їх національних відділень). Значну роль у реалізації прав і свобод відіграють правозахисники, які здійснюють професійну і громадську діяльність з мирного сприяння та захисту прав людини.

Отже, можна зробити такі висновки.

Багато авторів виділяють різні гарантії дотримання законності в Україні. Але найпоширеніша класифікація гарантій є такою. Виділяють загально-соціальні, спеціальні( юридичні) та міжнародні гарантії дотримання законності в Україні.

Висновки

Отже, підсумовуючи викладене можна зробити такі висновки.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

Як метод законність проявляє себе у здійсненні державою владних повноважень. Саме нормами закону повинні керуватися органи державної влади у процесі їх здійснення.

Управління відносин з допомогою законності також дуже тісно пов'язане з режимом. При цьому законність виступає як основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, всіх ланок його політичної системи. Саме вона вносить в нього відповідну гармонію, яка звичайно ж, підкріплюється правом.

Структура законності складається із нормативного, діяльнісного, охоронного та захисного елементів.

Суб'єктами законності є всі суб'єкти права, однак безсумнівним є те, що насамперед державна влада (органи держави і їх посадові особи) повинна зв'язувати себе власними нормативними настановами, виключати сваволю у своїх діях.

Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, що виражають зміст законності. За радянських часів такими принципами визнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставлення законності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв'язок законності і культурності та ін.

Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб'єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм.

Законність є основою становлення і розвитку демократії:

а) створює правові рамки для розширення і поглиблення демократії, динаміки її розвитку;

б) забезпечує охорону прав, свобод і законних інтересів громадян та їх об'єднань, а також виконання покладених на них обов'язків, здійснення відповідальності;

в) служить гарантом додержання демократичних процедур прийняття нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів;

Демократія це форма правління державою, знана участю громадян, у управлінні, їх рівністю перед законом, наданням особистості політичних права і свободи.

Конституційна законність - стан правової організації суспільно-політичного життя, створюваний усіма суб'єктами права у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення (додержання, виконання, використання, застосування) норм Конституції як норм прямої дії.

Гарантії законності - система загально-соціальних і спеціально-соціальних (юридичних) умов, засобів, способів, що закріплені в чинному законодавстві та спрямовані на забезпечення режиму законності.

Виділяють загально-соціальні, юридичні та міжнародні гарантії законності.

Список використаних джерел та літератури

1. Конституція України. - Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 26 червня 1996 року. Київ, Юрінком, 1996 р.

2. Бабкіна О.В., Волинка К.Г. Теорія держави і права у схемах і визначеннях. Навч. посіб. -- К.: МАУП, 2004.

3. Безимян А. Теорія держави і права. Курс лекцій. -Суми, 2009. - 689 с.

4. Бостан С.К., Гусарєв С.Д. та ін. Теорія держави і права (актуальні проблеми). Навчальній посібник, вид. МОН, Київ 2013

5. Волинка К.Г. Теорія держави і права. Навч. посіб. -- К.: МАУП, 2003. -- 240 с.

6. Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття законності // Право України.- 2004. - С. 5.

7. Гришко О.М., Риндюк В.І., Рижук Ю.М. Теорія держави і права: практик. Київ: "КНЕУ", 2013р. - 312 ст.

8. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. (ред-ри) та ін. Теорія держави і права. Академічний курс. Підручник. - 2-е вид., перероб. І допов. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 688 с.

9. Кириченко В.М., Куракін О.М. Теорія держави і права. Модульний курс: Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 264 с.

10. Колодій А. М. Теорія держави і права. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копейчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. - K.; Юрінком Інтер, 2003. 368 с. - Біблюгр.: С. - 358-364Комаров С.А., Малько А.В., "Теория государства и пра-ва", М., Норма, 2000. - 440 с.

11. Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997. - 317 с.

12. Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. - 207 с.

13. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. Навчальний посібник. - 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247с.

14. Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Навчальний посібник. -- 2-ге вид. -- Харків: Одіссей, 2008. -- 432 с.

15. Луць Л.А. Загальна теорія держави та права. Навчально-методичний посібник. К.: Атіка, 2007. - 412 с.

16. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р. - 611 с.

17. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. - Видавництво „Книга”, 2004 р., 374 с.

18. Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права. Пiдручник. - К.: Унiверситет "Україна", 2014. - 561с.

19. Павленко П.І., Лисов О.О., Гончаров А.В. Теорія держави та права: конспект відмінника. Навчально-методичний посібник / Під загальною редакцією к.ю.н. П.І. Павленка; Донецький юридичний інститут ЛДУВС. - Донецьк, Цифрова типографія, 2010. - 84 с.

20. Петришин О.В. (ред.) Теорія держави і права. Теорiя держави i права : пiдручник / О.В.Петришин, С.П.Погребняк, В.С.Смородинський та iH. ; за ред. О.В.Петришина.-Х.:Право,2015. - 368с.

21. Право України. - №12, 2004 р. ст. 61-63.

22. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. - Підручник. - Харків, „Консум”, 2001 р. - 656 с.

23. Стрельбицька Л.М. (ред.), Тихомиров О.О., Мікуліна М.М., Іванов Ю.А. та ін. Теорія держави і права. Навч. посіб. для підгот. фахівців з інформ. безпеки. - Київ : Кондор-Видавництво, 2016. - 332 с.

24. Субботін В.М. Теорія держави і права. К.: Знання, 2005. -- 327 с.

25. Сухонос В.В. (мол.) Теорія держави і права. Конспект лекцій. - Суми: Ініціатива. - 2002. - 96 с.

26. Теліпко В.Е. Загальна теорія держави і права. Навч. посіб. -- К.: Центр учбової літератури, 2009. -- 576 с. -- ISBN: 978-966-364-929-0

27. Тимченко С.М., Удовика Л.Г. Теорія держави і права. Практикум для студентів юридичного факультету. Київ: «Центр учбової літератури», 2008р. - 248 ст.

28. Федоренко Г.О. Теорія держави і права. К.: КНЕУ, 2006. -- 232 с.

29. Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Богачова Л.Л. та ін. Загальна теорія держави і права. Підручник для студентів 3-14 юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.

30. Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридична енциклопедія. - К. 1998. - Т. 2. - С. 498-499.

Размещено на Allbest.ru

...