Праксеологія конфлікту як детермінанта формування правової культури особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

праксеологія конфлікту як детермінанта формування правової культури особи

М.В. Калінін

Розкрито характер і значення конфлікту в контексті правових відносин. Визначені особливості праксеологічного дослідження конфлікту. Вплив конфлікту на процес форматування людської правової культури було проаналізовано.

Ключові слова: конфлікт, праксеологія, правова культура, управління конфліктом, формування правової культури.

Калинин М. В. Праксеология конфликта как детерминанта правовой культуры формирования особы

Раскрыт характер и значение конфликта в контексте правовых отношений. Определены особенности праксеологического исследования конфликта. Влияние конфликта на процесс форматирования человеческой правовой культуры были проанализированы.

Ключевые слова: конфликт, праксеология, правовая культура, управление конфликтом, формирование правовой культуры.

Kalinin Mykhailo. Praxeology of the conflict as the determinant of human legal culture formating

The nature and value of conflict in the context of legal relations was opened. The features of praxeology ' research of the conflict were deer- mined. Influence of the conflict on process of human legal culture formating was analysed.

Key words: conflict, praxeology, legal culture, management of the conflict, formation of legal culture.

Становлення та розвиток правової держави зумовлюється багатьма факторами і серед найважливіших із них являється ефективне законодавче регулювання та рівень правової культури громадян. Навіть найдосконаліше законодавство не забезпечить належного ступеня регулювання суспільних відносин за умови низького рівня правосвідомості та правової культури їх учасників. Тому держава повинна не лише створювати такі нормативні акти, які відповідатимуть демократичним стандартам, але і вживати зусилля, спрямовані на виховання в громадян високого рівня самосвідомості, правової культури, національної гідності та самоідентифікації. Все це сприяє постійному самовдосконаленню особи та громадянина, а відтак і розбудові громадянського суспільства.

При цьому слід розуміти, що ідеальним цей шлях бути не може. Суспільство як єдине середовище, в якому існують надзвичайно різні за своєю суттю індивіди майже постійно перебуває в зоні ризику виникнення соціальних, міжособистісних, етнічних чи інших конфліктів. Слід усвідомити те, що ці конфлікти, окрім яскраво вираженої деструктивної функції, несуть у собі і той ефект, використання якого може принести суттєві переваги за для вчасного виявлення та уникнення подібних ризикогенних факторів в подальшому. Конфлікт є неминучим у контексті існування біологічних істот, але цю неминучість необхідно спрямовувати в напрямку інтенсивного еволюційного розвитку, і тоді конфлікт приноситиме необхідний результат у напрямку до здійснення якісних суспільних перетворень.

Проблематика дослідження конфлікту в якості чинника розвитку правової культури суспільства та окремої особи знайшла своє відображення в працях таких вчених як С. Алімов, К. Г. Волинка, О. Баєв, О. Бандурка, Л. Волошина, Л. Я. Гордін, А. Ф. Проценко, В. М. Крів- цова, А. Р. Мащок, М. С. Міріманова, Р. М. Олійничук та ін. В їх роботах аналізується процес формування конфліктних відносин у суспільстві, розкривається природа та характерні ознаки міжосо- бистісних стосунків на основі вирішення конфліктних ситуацій, виявляються особливості конфлікту у сфері правової діяльності та становлення правової культури суспільства зокрема. Одначе, на нашу думку, філософи та правознавці у даному контексті ще не в повній мірі зуміли виявити праксеологічну природу такого роду процесів, що відкриває нові перспективи для нашого дослідження.

Як особливе соціальне явище правова культура виявляється у правовому становищі людини й суспільства, може бути структуро- ване за різними підставами. Під нею розуміють зумовлене всім соціальним, духовним, політичним та економічним устроєм якісний стан правового життя суспільства, яке виявляється у рівні розвитку правової діяльності, якості законодавства, зумовлюється станом розвитку правосвідомості громадян, гарантованості та захищеності їх прав і свобод. Правова культура відображає правову дійсність з точки зору ефективності її функціонування. Отже, можна стверджувати, що правова культура - це умова, спосіб та результат діяльності держави і суспільства у правовій сфері. Правова культура включає в себе лише позитивні компоненти, такі, як правомірна соціально активна поведінка, високий рівень правосвідомості тощо, оскільки негативні компоненти - протиправні установки, протиправна поведінка, правовий нігілізм не можуть бути культурними цінностями1.

Правова культура особи та суспільства формується під впливом зовнішніх факторів і має визначальне значення у процесі становлення громадянського суспільства та правової держави. В силу цього саме органи державної влади повинні забезпечувати такі умови, які сприятимуть формуванню високого рівня правової культури та правосвідомості.

На думку дослідника правових явищ Р.М. Олійничука, на формування правової свідомості і правової культури особи та суспільства впливають різноманітні фактори, серед яких він відзначає наступні:

По-перше, під одним із них він розглядає увесь процес право- творчості, реалізації та застосування правових норм державними органами України, стан законності і правопорядку, розвиток правовідносин. По-друге, розкриття особливого прояву рушійних сил правової культури суспільства спричиняє виведення досліджень правової культури на нові рубежі із врахуванням інтенсивних процесів взаємодії національних правових культур. Значення цієї проблеми для України розкривається на прикладі адаптації законодавства України до міжнародних норм і стандартів прав людини, а також гармонізації законодавства України із нормативними актами Європейського Союзу. І, по-третє, це формування у кожного члена суспільства позитивно-правових знань та психологічних механізмів поваги до права у структурі правосвідомості, визначення теоретичної моделі та концепції формування правової культури особи2.

Методологічне навантаження, яке лягає в цьому контексті на правову науку, обумовлює доручення до проблеми формування високого рівня правової культури і суміжних наук. Поведінка людей, їх взаємозв'язок один з одним є об'єктом дослідження різних наук, а тому важливим є досягнення певного уніфікованого підходу до розгляду найбільш проблемних аспектів реалізації таких відносин, зокрема укладених в правове поле. Біологічні потреби, психофізіологічні особливості людини, характер суспільних відносин - суттєво впливає на той рівень можливостей які вона отримає в процесі здійснення правовідносин. В ідеальних умовах всі громадяни є рівними в своїх можливостях. Це гарантує держава тим самим передбачаючи кінцеву мету свого розвитку - забезпечення існування всіх без винятку суспільних процесів виключно на демократичних принципах, розбудову громадянського суспільства, досягнення реальної законності у всіх аспектах життя.

Але повна гармонія, законність та демократизація правовідносин неможлива, утопічним є уявлення про суспільство в якому всі індивіди мають однаково високий рівень правової культури та забезпечують дотримання законності. Така ситуація не властива самій людській природі, вона не вкладається в межі психофізіологічного портеру особи, оскільки для врівноваженого розвитку особистості вона повинна вирішувати безліч конфліктів.

В силу стереотипного сприйняття навколишнього світу більшість вважає конфлікт негативним проявом суспільних відносин. Натомість з точки зору внутрішньо притаманних конфлікту особливостей на основі взаємодії суперечностей, що виникають у ньому, він характеризується потужним еволюційним потенціалом, але лише у тому випадку, коли він спрямований у правильне та необхідне для соціуму русло. Іншими словами будь-яким конфліктом необхідно управляти для того щоб отримувати від нього ту вигоду, яку сторони відносин не змогли винести в процесі нормального плину відносин.

Саме в цьому контексті і викликає інтерес дослідження процесу формування правової культури особистості з поглядів праксеології конфлікту. Справа в тому, що праксеологія як специфічна система наукових знань досліджує процеси пов'язані із реалізацію людських цінностей в реальному житті, з точки зору їх ефективності для подальшого розвитку відносин. Відтак і конфлікт розглядається не як деструктивна взаємодія двох чи більш сторін, а як потенціал для їх подальшого розвитку. Ефективність конфлікту полягає в тому, що він кардинальним чином розкриває наріжні протиріччя та суперечності у поглядах, інтересах чи прагненнях суб'єктів, відтак стає зрозумілою подальша модель їх взаємодії або шляхи врегулювання відносин до моменту їх логічного закінчення - задоволення потреб і інтересів всіх суб'єктів правовідносин.

В арсеналі праксеології є такі методи наукового пізнання які дають чітке розуміння можливостей вдосконалення діяльності, оскільки окреме місце в процесі аналізу конфлікту посідає дослідження організації і координації колективних дій. Важливе значення в цьому розумінні праксеологія надає підготовчим заходам, що забезпечують ефективність діяльності. Особливо відзначимо те, що праксеологія приділяє велику увагу моральному елементу організації і здійснення правовідносин. У класичній праксеології існує думка, згідно з якою головним є результативність дії. Будь-яка особа незалежно від характеру правовідносин, завжди намагається досягти якомога більшої результативності. Така особа прагне до творчості, діє ініціативно, що правда в тих межах, які дозволяє розширювати його психологічні, моральні та інтелектуальні якості. Особа виконує свої функції не за примусом, а за власним бажанням, оскільки більшість з правовідносин має диспозитивне регулювання, відтак і поведінка їх учасників є вільною від догматів3.

Очевидним є той факт, що конфлікт перестав бути фігурою умовчання, покинув периферію дослідницької уваги і став проблемним центром наукового пізнання. У філософії права все більше стверджується думка, що той, хто уміє впоратися з конфліктами шляхом їх врегулювання, бере під свій контроль систему соціальних відносин. І навпаки, «позаконфліктний підхід» до питань суспільного розвитку перетворює право в ідеологічну фікцію. Це висунуло на авансцену історично значимі контроверзи, які правомірно сформулювати у вигляді питань: «Як управляти конфліктом?», «Яка природа конфлікту?», «Що дасть управління конфліктом?». До цього необхідно додати, що конфліктна напруженість та конфліктний фон у процесі правовідносин потребує відповідних інститутів, які покликані «відстежувати» потенційні конфлікти, провадити моніторинг правового поля на предмет ризикогенних правових норм, що є потенційним джерелом конфлікту, розробляти методи діагностики конфліктних ситуацій і методику вчення по виходу з конфлікту4.

Праксеологія конфлікту пов'язана з розкриттям соціокультур- ного правореалізаційого сенсу конфлікту-технологій. Останні, відрізняючись складною структурою, покликані забезпечувати побудову моделей прогнозування і вирішення конфліктних проблем, а також розробляти методи отримання знань з приводу зняття соціальної конфліктності в процесі правовідносин5.

З праксеологічної точки зору, будь-який вчинок в процесі правовідносин характеризують результативність, точність, економічність, раціоналізм. Однак усіх цих показників недостатньо, праксеологія не тільки організаційна, а й гуманітарна наука, оскільки вона має справу зі спільною діяльністю людей, їхньою співпрацею, координацією спільних зусиль, тобто роботою, що обов'язково враховує морально-психологічні фактори забезпечення взаємодії індивідів. Тобто характер, цілі та спосіб їх дій зумовлюють рівень їх правової культури. Всі учасники правовідносин в своїх діях будуть виходити не лише із власних можливостей та зовнішніх обставин, але і виходячи із власного досвіду, правової обізнаності, правового виховання6.

Нами було встановлено, що у процесі формування правовідносин виникають конфлікти і що саме від учасників цих правовідносин залежить ймовірність та частота виникнення конфліктних ситуацій. Роль правової культури в цьому контексті надзвичайно проста - забезпечувати такий фон відносин, який би унеможливлював появу конфліктних ситуацій. Мова йде про емоційний стан, готовність до консенсусу, варіативність наявних у учасників відносин моделей поведінки визначних в законодавчих актах.

Але і самі конфлікти впливають на правову культуру, адже вона не настільки гнучка щоб пристосуватися до правових реалій миттєво, але в силу власного емпіричного контенту може сприяти особі виробити такі моделі поведінки, які в майбутніх правовідносинах при таких або ідентичних умовах принесуть їй більшої користі.

Розглянемо як сам конфлікт може впливати на окремі складові правової культури. Так, правова культура окремої особистості включає в себе позитивну правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до права, впевненість у соціальній цінності права та правового регулювання, знання своїх прав і обов'язків та їх виконання. Конфлікт це обов'язкове зіткнення інтересів, яке вирішується виключно у правовій площині, оскільки інакше ми виходимо за межі обставин, які формуються в правовій державі, і можемо отримати ситуацію, за якої домінує правовій нігілізм. Це суперечить самій природі демократичного суспільства, а відтак власне потреба у формуванні правової культури особи відпадає, бо вирішення її проблем переходить із правового простору в позаправовий, анархічний.

Тому конфлікт матиме конструктивну функцію виключно тоді, коли всі суб'єкти правовідносин домовляться здійснювати відносини в рамках законодавства. Тоді вирішення будь-яких суперечок конфліктів матиме в будь-якому випадку правову природу: або врегулювання нормами законодавства, невідомими сторонам відносин на момент їх здійснення; або в судовому порядку; або за допомогою залучення третьої сторони.

З цих позицій правова культура буде формуватися тоді, коли сторони дійдуть висновку, що за відомими їм умовам правового регулювання подальші відносини або втрачають сенс або призводять до конфлікту який сторони не згодні розв'язати на користь когось із них. Тоді вони відчувають потребу пошуку нових засобів нормативно-правового регулювання. Отже, в цьому контексті конфлікт виконує яскраво виражену пізнавальну функцію, а з точки зору рівня правової культури особи сприятиме її збагаченню.

Якщо ж розглядати конфлікт з точки зору морального та психологічного клімату, то праксеологія свідчить, що особа стає більш витривалою та юридично витриманою, коли досить часто потрапляє в конфліктні ситуації. При цьому їх позитивне вирішення є вкрай важливе, оскільки морально-психологічний аспект конфлікту розкривається через здатність особи засобами права довести свою точку зору. Самосвідомість особи формується з позицій можливості вирішення будь-яких ситуацій правовими засобами. І навпаки, якщо особа не може досягнути бажаного вона зневіриться в правовій системі. Окрім цього в процесі вирішення конфліктної ситуації особа приходить до необхідності розширення власних здібностей і знань. Правова культура особи має певні межі розвитку і це необхідно розуміти, що вона залежна від інтелектуальної обізнаності, усталеної світоглядної позиції та моральної і психологічної стійкості суб'єкта правовідносин. Розвиваючись в таких межах, вона надає особі здатність бути більш стійкою та витривалою не допускаючи розвиток правовідносин до виникнення безпосередньо гострих конфліктів. Конфлікти загартовують особистість сприяють її становленню. Це можна охарактеризувати як захисну функцію конфлікту в контексті становлення рівня правової культури особи.

Підсумовуючи викладене вище, ми можемо зробити низку висновків. По-перше, конфлікти які виникають в сфері правовідносин є важливим їх елементом, які при правильному дослідженні забезпечують отримання учасниками таких відносин необхідних емпіричних знань та уявлень щодо моделей правовідносин в майбутньому.

По-друге, праксеологічне дослідження конфлікту стає необхідною передумовою на шляху формування не лише правової культури конкретної особистості, але і правової культури суспільства в цілому, що уособлюється через його конструктивну природу. Конфлікт слід розглядати не як недолік правової дійсності, а як можливість зробити правову систему більш мобільною, ефективною та гнучкою, виправляючи з боку держави правові прогалини, а з боку особи виховуючи більш стійку правову свідомість і більш збагачену правову культуру.

По-третє, конфліктом необхідно управляти і лише через здатність ним управляти особа зможе постійно само виховуватися і в такий спосіб досягне високого рівня правової культури. Самовиховання та самовдосконалення -- запорука високого рівня пристосування особи до умов зовнішнього правового середовища.

Література

правовий культура конфлікт праксеологічний

1. Волинка К. Г Теорія держави і права : навч. посіб. / К. Г. Волинка. - К. : МАУП, 2003. - 240 с.

2. Гордин Л. Я.Конфликтоведение: современные тенденции и проблемы / Л. Я. Гордин, А. Ф. Проценко // Гуманітарний часопис. - № 3. - 2013. - С. 39-43.

3. Крівцова В. М. Юридичний конфлікт як феномен правової дійсності : дис. ... к.ю.н. : спеціальність 12.00.12 - філософія права / Крівцова В. М. - Х. : Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2005. - С. 236.

4. Гордин Л. Я. Цит. работа. - С. 39-43.

5. Миримано- ва М. С. Конфликтология : учебник для студентов средних учебных заведений / Мириманова М. С. - М. : Издательский центр «Академия», 2003. - 320 с. 6. Крівцова В.М.Цит. праця. - С. 236.

Размещено на Allbest.ru