Практика призначення покарань в УРСР у 1960-1991 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Практика призначення покарань в УРСР у 1960-1991 рр.

Мельник П.О.,

аспірант кафедри права та держави Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація

покарання судовий позбавлення злочинність

У статті проаналізовано практику визначення покарань в УРСР упродовж 1960-1991 рр., визначено чинники, що впливали на неї. Досліджено регіональні особливості судової практики та показано специфіку уявлень працівників судових органів про необхідність застосування покарання у вигляді позбавлення волі. Визначено вплив поступового скорочення призначення покарання у вигляді позбавлення волі на організацію протидії злочинності в УРСР

Ключові слова: злочинність, кримінально-правова протидія злочинності, ув'язнення, рецидивна злочинність, судові органи.

Аннотация

В статье проанализирована практика применения наказаний в УССР на протяжении 1960-1991 гг, определены факторы, которые влияли на нее. Исследованы региональные особенности судовой практики и показана специфика взглядов работников судебных органов на необходимость применения наказания в виде лишения свободы. Определено влияние постепенного сокращения применения наказания в виде лишения свободы на организацию противодействия преступности в УССР

Ключевые слова: преступность, криминально-правовое противодействие преступности, рецидивная преступность, судебные органы.

Annotation

In the article was analyzed the practice of use penalty of imprisonment in the URSR during the 1960-1991^th and defined the factors, which infused it. The region features and showed the specific ideas of judiciary workers about necessity of use penalty of imprisonment. The influence of gradual reduction of punishment of imprisonment for the organization in combating crime in URSR was defined.

Key words: crime, criminal-legacy combating crime, imprisonment, recurrent crime, judiciary.

Постановка проблеми. У другій половині ХХ ст. кримінологи багатьох країн, досліджуючи різні аспекти прізонізації суспільства, висунули ідею так званої «кризи покарань» карної політики та карної юстиції. Було виявлено привабливість тюремної субкультури для певних верств суспільства. У 1970 р.

І.Гофманом було висвітлено негативні аспекти перебування особи в «закритих суспільствах», зокрема й у місцях позбавлення волі. Дослідник цілком обґрунтовано стверджував, що тотальні інститути своїм існуванням, своїми повсякденними практиками й нормами спрямовувалися насамперед на придушення особистості [15].

Під впливом наукових досліджень у сфері кримінології в переважній більшості карно-правових систем Західної Європи широкого розповсюдження набули як монетарні (штраф, компенсаційні виплати, конфіскація особистого майна), так і попереджувальні (повне звільнення, умовне звільнення без надзору, тимчасове припинення виконання покарання, попередження, прийняття зобов'язань правопорушника поводити себе відповідно до закону, відстрочка від прийняття санкцій на певний період). У різних країнах застосовувалися альтернативні покарання, які враховували національні правові та соціальні традиції [4, с. 467]. У СРСР під впливом тривалого масового застосування покарання у вигляді позбавлення волі в ході передвоєнних і повоєнних репресій ідею пошуку альтернатив тривалий час не розглядали.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У пострадянський період вийшли друком праці, що мали як теоретичне, так і практичне значення для осмислення процесу призначення покарання у вигляді позбавлення волі в період існування СРСР. У цьому зв'язку можна виділити дослідження Ю.М. Антоняна [1], А.М. Бандурки й Л.М. Давиденко [2], А.І. Долгової [3], А.Ф. Зеленського [5], О.М. Литвака [7; 8], В.В. Лунєєва [9], В.М. Поповича [11]. Більшість дослідників сходилися на думці, що ув'язнення за дрібні злочини негативно впливає на динаміку вчинення злочинів у цілому. Причиною такого явища називалося залучення зростаючої кількості громадян до кримінальної субкультури, яка диктувала певні правила поведінки. Дотримання частини з них сприяло вчиненню нових злочинів особами, які вже відбули покарання.

Метою статті є аналіз практики визначення покарань в УРСР упродовж 1960-1991 рр.

Виклад основного матеріалу. Практика призначення покарань в УРСР протягом 1960-1991 рр. характеризувалася складною структурою й динамікою. Упродовж 1960-х рр. на неї суттєво впливало те, що значна частина працівників судово-прокурорських органів була вихована в дусі сталінщини. Це сприяло поширенню випадків, коли судді призначали більш суворе покарання з кількох можливих. Страх перед звинуваченням у «м'якотілості» чи «відсутності твердої репресії» спонукав суддів вдаватися до суворіших вироків. Такий стан речей сприяв тому, що досить часто навіть за дрібні злочини судді призначали покарання у вигляді позбавлення волі. У свою чергу засудження громадян до позбавлення волі за дрібні злочини тягнуло за собою збереження високого рівня прізонізації суспільства, що ставало однією із загроз для збереження соціальної стабільності в умовах поширення кримінальної субкультури. Специфічна радянська тюремна субкультура формувалася в умовах криміналізації значної частини діянь громадян СРСР, особливо в період сталінщини.

Поширення кримінальної субкультури в побуті та у відносинах на виробництві (особливо в робітничих колективах шахтарів і промислових працівників Донбасу, значну частину яких становили молоді люди) викликало серйозне занепокоєння працівників правоохоронних органів. Молоді люди, спілкуючись із кримінальними злочинцями, які відбули покарання, засвоювали злочинний жаргон, окремі елементи стилю поведінки в побуті. Поступово засвоювалися злочинні категорії, що призводило до формування в молодих людей викривлених поглядів і переконань, зневажливого ставлення до праці, до загальнолюдських цінностей і загальнолюдської моралі [12, с. 5]. Недооцінка кримінологічної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації й зворотного впливу на суспільство привела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві й розширеного відтворення злочинності. Усвідомлення негативних наслідків цього процесу певною мірою визначило кодифікацію законодавства.

Кримінальний кодекс 1960 р. охороняв від злочинних зазіхань насамперед суспільний і державний лад, соціалістичну (тобто державну) систему господарювання, соціалістичну власність і весь так званий «соціалістичний правопорядок». Але злочинним визнавалося лише суспільно небезпечне діяння, яке прямо передбачалося законом, що детермінувало дії правоохоронних органів у сфері протидії злочинним проявам. Гуманізація кримінального покарання виявлялася в порядку умовно-дострокового звільнення, коли вчинене діяння або сам злочинець утратили «суспільно небезпечний характер», а також у заміні покарання більш м'яким щодо тих засуджених (після відбуття ними половини або двох третин строку залежно від тяжкості злочину), хто відрізнявся «гарною поведінкою й чесним ставленням до праці». Кодексом декриміналізовувалися понад 70 діянь, які раніше розглядалися як злочини. Водночас важливою особливістю Карного кодексу 1960 р. стало суттєве посилення покарань за рецидивні злочини з одночасним розширенням випадків застосування умовного покарання, звільнення від покарання з узяттям особи на поруки [13, с. 74].

Проте вже в 1961 р. було прийнято Укази «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть паразитичний спосіб життя», «Про посилення відповідальності за самогоноваріння й виготовлення інших спиртних напоїв домашнього приготування». 5 травня 1961 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами», 24 травня 1961 р. - «Про відповідальність за приписки й інші викривлення звітності про виконання планів», 27 червня 1961 р. було прийнято

Указ Президії Верховної Ради УРСР, яким установлювалася кримінальна відповідальність за розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах (позбавлення волі від 10 до 15 років або смертна кара), 1 липня 1961 р. - «Про посилення карної відповідальності за порушення правил про валютні операції», 29 грудня 1961 р. - «Про карну відповідальність за злочинно-недбале використання чи зберігання сільськогосподарської техніки», 15 лютого 1962 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за замахи на життя, здоров'я й гідність працівників міліції й народних дружинників», 15 лютого 1962 р., 20 лютого 1962 р. - «Про посилення карної відповідальності за хабарництво», де було встановлене застосування суворих заходів покарання (зокрема й смертної кари) за вказані злочини за особливо обтяжливих обставин. Восени 1966 р. було суттєво розширене застосування кримінальної репресії у зв'язку з визнанням злісним хуліганством, за яке передбачалася карна відповідальність, учинення адміністративно караних хуліганських дій тричі протягом року [13, с. 79].

Таким чином, державна реакція на зміни в криміногенній ситуації загалом залишалася стандартною. Стримування несприятливих тенденцій у динаміці та структурі злочинності досягалося не ефективним зростанням інтенсивності розшукової й слідчої роботи, а також скороченням латентної (прихованої) злочинності, а лініюванням чергових «хвиль», спрямованих на «боротьбу» з певним видом злочинів. Характер нормативно-правового регулювання у сфері протидії злочинності не відповідав потребам часу й спирався на застарілі пріоритети, пов'язані зі специфікою роботи слідчих органів, орієнтованих на виконання настанов вищого партійного керівництва.

Радянські дослідники того часу вважали, що була пряма залежність між посиленням правової пропаганди й зменшенням злочинності [10, с. 24]. Однак характер нормативно-правового регулювання та практика призначення покарань упродовж 1960-х рр. не могли зупинити зростання злочинності. За даними Міністерства внутрішніх справ, у 1968 р. було зареєстровано 124 742 злочини, або на 6,4% більше, аніж у 1967 р., зокрема 76 778 злочинів, що враховувалися «по лінії» карного розшуку (на 4,9% більше). Кількість тяжких злочинів зросла на 12,2%, зокрема умисних убивств - на 7,7%, розкрадань державного майна шляхом пограбувань - на 9,2%, розбійних нападів із метою заволодіння особистим майном громадян - на 16,3%, пограбувань особистого майна громадян - на 28,5%, розкрадань державного та громадського майна шляхом крадіжок - на 11,7%, крадіжок особистого майна громадян - на 13,2%. На 8,5% зросла злочинність неповнолітніх [20, арк. 8-9]. Зростання кількості злочинів, за підрахунками працівників правоохоронних органів, відбулося за рахунок збільшення кількості крадіжок державного майна й особистої власності громадян, грабунків, а також тяжких тілесних ушкоджень У низці міст і районів мало місце багато хуліганських проявів.

У пропозиціях із підвищення ефективності перевиховання засуджених, датованих 1969 р., які надійшли до ЦК КП України, указувалося, що рівень злочинності в Україні залишався відносно високим за зростання числа тяжких злочинів і стабільно високої рецидивної злочинності, яка становила в 1966 р. 19,6%, у 1967 р. - 19,5%, у 1968 р. - 20,5%, у першому півріччі 1969 р. - 19,9% [19, арк. 23-28]. Проте в практиці роботи судів призначення вищої міри покарання порівняно з періодом сталінських репресій поступово застосовувалося все рідше й рідше, хоча така практика викликала критику з боку частини радянських керівників [17, арк.14].

У доповіді до ЦК КП України від Голови Верховного Суду УРСР В.Г. Зайчука від 8 січня 1969 р. указувалося, що всього за розглянутими в 1968 р. справами було засуджено до виняткової міри покарання 129 осіб, із них за умисні вбивства за обтяжливих обставин - 114 осіб, за зґвалтування - 6, за злочини, учинені рецидивістами в місцях позбавлення волі, - 1, за особливо небезпечні державні злочини - 8. Порівняно з 1967 р. кількість засуджених до смертної кари зменшилася на 30 осіб. Найбільше було засуджено до смертної кари в Дніпропетровській (19 осіб), Донецькій (17 осіб), Київській (12 осіб), Луганській і Миколаївській областях (по 10 осіб). У Житомирській, Закарпатській і Тернопільській областях засуджених до виняткової міри покарання в 1968 р. не було [19, арк. 33].

Проте відносно високою серед засуджених до позбавлення волі залишалася питома вага тих, хто був засуджений за вчинення дрібних злочинів. Лише протягом 1970 р. і дев'яти місяців 1971 р. в УРСР було засуджено 185 576 осіб, зокрема за самогоноваріння й дрібні крадіжки, спекуляцію без обтяжливих обставин і обман покупців - 26 338 осіб. Із загальної кількості засуджених до позбавлення волі були засуджені 103 625 осіб, з яких 25 577 осіб (24,7%) засуджені на термін до 1 року [16, арк. 6]. Восени 1971 р. міністром внутрішніх справ УРСР І.П. Головченком засудження великої кількості громадян за незначні правопорушення пояснювалося наявністю в законах багатьох статей, які передбачали за одне й те ж правопорушення позбавлення волі, виправні роботи або штрафи. Міністр наголошував, що в силу різниці рівня підготовки працівників адміністративних органів значна їх частина обирала більш сувору міру покарання [16, арк. 8-11].

У той же час усвідомлення верхівкою судово-прокурорської системи ганебного впливу прізонізації населення сприяло неодноразовому підняттю цього питання перед вищим партійним керівництвом. Це сприяло поширенню переконань у необхідності певного обмеження призначення покарання у вигляді позбавлення волі за дрібні злочини. Паралельно здійснювався пошук можливих альтернатив такому покаранню. Відповідно до ідеологічних настанов, які панували на той час у радянському соціумі, увагу звертали передусім на виховну силу колективу. Як правило, найбільш дієвим визнавався вплив колективу, який склався за місцем роботи, оскільки вважалося, що його представники добре знають особу, яка вчинила злочин, і володіють дієвими засобами впливу на неї.

У доповіді секретаря ЦК КПУ В. Дрозденко від 27 березня 1968 р. про хід виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 23 липня 1966 р. «Про заходи посилення боротьби зі злочинністю» стверджувалося, що в багатьох колективах трудящих до правопорушників успішно застосовувалися заходи громадського впливу та монетарного характеру. У республіці діяло 31 047 дружин, що нараховували у своєму складі 1 427 000 дружинників. Протягом року вони затримали більше 160 000 правопорушників, до більшості з яких було вжито громадські засоби впливу. Крім того, в УРСР нараховувалося 41 068 товариських судів, у складі яких працювали більше 205 000 осіб. Протягом року товариськими судами було розглянуто матеріали на більш як 200 000 осіб [18, арк. 3].

У народних судах УРСР у складі рад народних засідателів були створені спеціальні секції, які контролювали поведінку осіб, переданих на перевиховання трудовим колективам. Широко практикувалося закріплення народних засідателів за засудженими для проведення виховної роботи. Вони підтримували зв'язок із відповідними трудовими колективами та відвідували засуджених за місцем проживання [17, арк. 123].

Водночас Верховним судом УРСР регулярно здійснювалися перевірки місцевих судових органів із метою визначення доцільності збереження для осіб, які порушили закон, покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Так, проведеною в 1968 р. перевіркою було встановлено, що практика призначення засудженим за вперше вчинені незначні злочини мір покарання, не пов'язаних із позбавленням волі, з передачею таких осіб на перевиховання при здійсненні належного контролю за їх виправленням, повністю себе виправдала. Із 31 519 осіб, переданих судами республіки на перевиховання протягом 1963-1968 рр., учинили нові злочини лише 604 особи (1,9%). У окремих областях повторні злочини взагалі були одиничними. У Тернопільській області з 974 осіб, переданих на перевиховання, учинили злочини 2 особи, у Волинській зі 185 - 2 особи, у Закарпатській із 372 - 2 особи, у Житомирській із 440 - 6 осіб, у Черкаській із 601 - 8 осіб. Переважна більшість осіб (92,7%), переданих на перевиховання, працювали в колективах, які подали відповідне клопотання. Майже кожний шостий, переданий на перевиховання, мав заохочення по роботі, багато з них були висунуті на більш відповідальні посади [17, арк. 122]. Звичайно, трудовий колектив не міг бути панацеєю від усіх бід, але в багатьох випадках його вплив поруч із побоюванням потрапити до в'язниці утримували значну частину засуджених, яким було обрано міру покарання, не пов'язану з позбавленням волі, від учинення нових злочинів.

Поступово помітним стало скорочення питомої ваги засуджених до позбавлення волі. У 1970 р. до позбавлення волі в Україні було засуджено 62% від загальної кількості засуджених, у 1980 р. - 53%, у 1990 р. - 36%. Таким чином, прослідковувалася позитивна тенденція до зменшення позбавлення волі в структурі покарань. Але ці дані не можуть слугувати підставою для всебічної оцінки процесу прізонізації населення. Якщо рівень зареєстрованої злочинності з 1973 р. до 1995 р. збільшився майже на 500%, то кількість засуджених за всіма видами покарань збільшилася лише на 204,8% [4, с. 471].

Невідповідність рівнів зростання кількості зареєстрованих злочинів і кількості засуджених може бути одним зі свідчень поширення корупційних зв'язків у радянському суспільстві. Родинно-земляцькі угрупування, породжені клановим характером організації владних відносин у СРСР, докладали великих зусиль для того, щоб їх члени могли уникнути покарання. У таких умовах кількісні показники зареєстрованих злочинів не відбивали дійсного стану справ щодо залучення громадян до злочинного світу. Іншим важливим наслідком поширення корупційних зв'язків стало те, що тяжкість учиненого злочину перестала бути вирішальним фактором під час вибору міри покарання.

В Україні наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. було створено класичний комплекс криміногенних чинників: разюче майнове розшарування населення, безробіття, корупція, послаблення всіх форм соціального контролю, «прозорі» кордони, нелегальна міграція, затримки з виплатою заробітної плати та соціальних виплат, стрімке погіршення психічного здоров'я населення. І це далеко не останні фактори злочинності, за які загалом несе відповідальність державна влада, але ніхто персонально [7, арк. 10]. Результатом стало значне зростання злочинності. Протягом 1986-1991 рр. зростання злочинності становило 163%. Корисливі загальнокримінальні злочини досягли у структурі злочинності 55%. Рівень пограбувань зріс у 1,15 рази, розбоїв - у 1,3 рази. Найбільш швидкими темпами зростала економічна злочинність. її абсолютні показники збільшилися в 1,95 рази.

Стан економічної злочинності відзначався збільшенням розкрадань, рівень яких зріс у 1,8 рази, а питома вага становила 37,6%, а також криміналізацією низки діянь, серед яких виділялися ухилення від сплати податків, інших обов'язкових виплат (їх частка досягла 21,45%), шахрайство з фінансовими ресурсами (3,52%) [14]. Таким чином, погіршення економічної ситуації тягнуло за собою зростання злочинності. Під тиском економічних проблем постулати виховання громадян у дусі цінностей радянського суспільства в багатьох випадках були відкинуті, а перерозподіл матеріальних благ в умовах розпаду СРСР відбувався на тлі різкого зростання кількості вчинених злочинів, що ставило під сумнів попередню практику призначення покарань.

Висновки

У післясталінські часи в СРСР під впливом усвідомлення небезпеки зростання прізонізації суспільства поступово сформувалося уявлення про необхідність певного обмеження призначення покарання у вигляді позбавлення волі за дрібні злочини. Зумовлене усвідомленням негативного впливу рецидивістів на осіб, які потрапили до в'язниці вперше, таке переконання було одним із мотивів діяльності кримінологів, які говорили про необхідність перегляду каральної практики. Водночас відмова від широкого застосування покарання у вигляді позбавлення волі наштовхувалася на опір частини правоохоронців і працівників суду, вихованих у традиціях сталінської репресивної системи.

Поступове обмеження застосування покарання у вигляді позбавлення волі протягом 1970-х рр. відбувалося в умовах посилення корумпованості радянського суспільства, що вкрай негативно позначилося на динаміці злочинності в умовах загострення економічної ситуації в СРСР другої половини 1980-х рр. Загалом курс на відмову від ув'язнення за дрібні злочини за одночасного посилення покарання для рецидивістів можна визнати правильним, але його ефективність за зростаючого рівня корумпованості радянського суспільства виявилася обмеженою.

Список використаних джерел

1. Антонян Ю.М. Криминология. Избранные лекции / Ю.М. Антонян. - Москва: Логос, 2004. - 448 с.

2. Бандурка А.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: [монография] / А.М. Бандурка, Л.М. Давыденко. - Харьков: Основа, 2003. - 3б8 с.

3. Долгова А.И. Преступность, ее организованность и криминальное общество / А.И. Долгова. - Москва: Российская криминологическая ассоциация, 2003. - 572 с.

4. Дремин В.Н. Преступность как социальная практика. Институциональная теория криминализации общества / В.Н. Дремин. - Одесса: Юридическая література, 2009. - 616 с.

5. Зелинский А.Ф. Криминальная психология / А.Ф. Зелинский. - Киев: Юринком Интер, 1999. - 236 с.

6. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: кримінологічно-правове дослідження / О.М. Литвак. - Київ: Юрін- ком-Інтер, 2000. - 307 с.

7. Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю (кримінологічний аспект): автореф. дис. докт. юрид. наук / О.М. Литвак. - Харків, 2002. - 48 с.

8. Литвак О.М. Держава і злочинність / О.М. Литвак. - Київ: Атіка, 2004. - 301 с.

9. Лунеев В.В. Преступность ХХ века: мировые, региональные и российские тенденции / В.В. Лунев. - Москва: Вол- терс Клувер, 2005. - 912 с.

10. Михайленко П.П. Предупреждение преступлений - основа борьбы за искоренение преступности / П.П. Михайленко, И.А. Гельфанд. - Москва: Юридическая лит-ра, 1964. - 203 с.

11. Попович В.М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки: [монографія]. - Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. - 524 с.

12. Поповченко О.І. Словник жаргону злочинців / О.І. Поповченко. - Київ: Оберіг, 1996. - 144 с.

13. Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України / І.Я. Терлюк. - Львів: Ліга-Прес, 2007. - 92 с.

14. Федоренко Д.В. Міграції в міста та їх зв'язок зі злочинністю (на матеріалах Донецької області) / Д.В. Федоренко // Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України. - Запоріжжя, 1999. - Вип. 3. - С. 60-65.

15. Goffman E. The characteristics of total institutions E. Goffman Etzioni A. (ed.) F Sosiological reader in complex organization. - London, 1970. - P. 314.

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України), ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 16, Спр. 108, 18+1 арк.

17. ЦДАГОУкраїни, Ф.1, Оп.25,Спр.58,190 арк.

18. ЦДАГОУкраїни, Ф.1, Оп.25,Спр.60,305 арк.

19. ЦДАГОУкраїни, Ф.1, Оп.25,Спр.69,97 арк.

ЦДАГОУкраїни, Ф.1, Оп.25,Спр.209, 104 арк

Размещено на Allbest.ru