Концепція державного суверенітету в контексті застосування кіберсили

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція державного суверенітету в контексті застосування кіберсили

Очевидно, що інформаційно-цифрова сфера здійснює значний вплив на життєдіяльність як людей, так і всієї біосфери на планеті, а також визначає рівень розвиненості окремих країн, регіонів та всього світового співтовариства. Безумовно, одним із найгостріших питань, що постало у зв'язку з розвитком кіберсфери, є належне забезпечення кібербезпеки, адже останнім часом збільшилась кількість кіберінцидентів, які завдали значної шкоди потерпілим державам. Наприклад, кібератаки в Естонії в 2007 р. спричинили тимчасову зупинку роботи деяких урядових і приватних структур [1]. У 2010 р. іранський ядерний центр став об'єктом нападу за посередництвом комп'ютерного «черв'яка» Stuxnet, що викликало втрату контролю над його центрифугами [2].

У контексті концепції незбройної сили (сукупності засобів впливу, які не є зброєю) названі заходи пропонується іменувати кіберсилою. З прикладів помітно, що застосування кіберсили є неправомірним, адже порушує міжнародний правопорядок та завдає шкоди потерпілим державам. Однак не є очевидним, яка саме імперативна норма міжнародного права повинна бути основою заборони застосування незбройної сили взагалі й кіберсили зокрема.

Окремі питання здійснення державою суверенітету в кіберпросторі досліджувались Е. Єнсеном, М. О'Коннел, Д. Сілвером, В. фон Хайнегом, Ф. Хінслі, В. Шарпом та іншими вченими. Водночас з огляду на порівняну новизну виділення нез - бройної сили та її видів, зокрема й кіберсили, варто констатувати незначне зацікавлення проблематикою державного суверенітету в контексті застосування кіберсили.

Метою статті є встановлення особливостей здійснення державами суверенних прав у кіберпросторі.

У доктрині порівняно тривалий час спостерігаються суперечки щодо віднесення заборони застосування кіберсили до предметного кола ч. 4 ст. 2 Статуту ООН, яка закликає держави у своїх міжнародних відносинах утримуватись від погрози силою або її застосування. Труднощі з правильною кваліфікацією таких діянь доповнюються тим, що поки що жодна держава не вживала будь-яких дій і не займала чіткої правової позиції, звинувачуючи іншу державу в неправомірному застосуванні кіберсили, кваліфікуючи дії останньої або за ч. 4 ст. 2, або за іншою міжнародно-правовою нормою.

В американській доктрині міжнародного права останнім часом спостерігається переважання поглядів щодо можливого включення деяких актів неправомірного застосування кіберсили до сфери поняття «сила» за ч. 4 ст. 2, якщо такі акти володіють ознаками та спричинюють наслідки, аналогічні звичайним збройним нападам. Так, Національна дослідницька рада США на одному зі своїх засідань постановила, що кібератаки повинні розглядатись у спектрі Статуту ООН та звичаєвих принципів jus ad helium, якщо їхні наслідки еквівалентні військовим атакам [3, с. 33-34].

В. Шарп пропонує широке і водночас просте правило: будь-яка кібератака, що навмисно спричинила будь-які деструктивні наслідки на суверенній території іншої держави, є неправомірним застосуванням сили в значенні ч. 4 ст. 2, тим самим негайно формуючи право на самооборону [4, с. 90-91].

Д. Сілвер вважає, що ключовим критерієм, за яким необхідно визначати, чи є застосування кіберсили збройним нападом, є «жорстокість завданої шкоди». На його переконання, кібератака виправдовує самооборону лише якщо силовими наслідками є фізичні травми чи пошкодження власності або якщо такі наслідки мають схожість із результатами збройного примусу [5, с. 90-91].

Однак наслідки розширення об'єму ч. 4 ст. 2 за межі застосування військових заходів були передбачені багато десятиліть тому Г. Кельзеном: «Якщо <…> «застосування сили» <…> тлумачилось би в широкому сенсі цього терміна <…> Статут ООН обмежував би свободу дій її членів набагато більше, ніж будь-яке національне законодавство обмежує свободу дій його суб'єктів» [6, с. 5]. На думку М. О'Коннел, спроби вчених використати критерії застосування збройної сили в разі самооборони в умовах кібера - так є важким або взагалі нездійсненним завданням. Дослідник вважає, що в цьому разі відсутні як належні засоби, так і належні наслідки, необхідні для застосування ст. 51. Окрім Статуту ООН, як акцентує увагу М. О'Кон - нел, Міжнародний суд у 6 справах вказував на важливість дотримання звичаєвого міжнародного права та основних принципів, що стосуються легітимного застосування сили. Для використання збройних сил у самообороні необхідно, щоб напад був збройним, значним. Також самооборона має бути пов'язана з регіоном, де мав місце напад. Застосування сили має бути останньою дією та мати успіх саме в досягненні захисту, а також має бути пропорційним завданій шкоді [7, с. 6].

П. Зінгер і Н. Шахтман висловлюють схожу думку, проте керуються не судовою практикою, а державною. Аналізуючи наслідки застосування кіберсили проти Естонії в 2007 р. та порівнюючи кібератаки проти грузинського уряду з активними російськими військовими діями в цій країні в 2008 р., вони доходять висновку, що наслідки кібератак є незрівнянними з наслідками збройного нападу. Тому вчені вважають, що неправильно та недоцільно застосовувати норми jus ad bellum до кіберпростору [8].

Підсумовуючи цю дискусію, необхідно вказати, що на сучасному етапі міжнародного праворозуміння й правозастосування вважається, що ч. 4 ст. 2 Статуту ООН стосується тільки випадків застосування збройної сили, тому, відповідно, не може бути використана як міжнародно-правова підстава заборони застосування незбройної сили. З огляду на характер реалізації державами заходів, що являють собою незбройний вплив, вбачається, що міжнародно-правова заборона останніх постає з іншого основного принципу міжнародного права - принципу заборони втручання в справи, які належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принципу невтручання).

Водночас варто акцентувати увагу на тому, що згаданий принцип тісно пов'язаний із концепцією державного суверенітету та іншими основними принципами міжнародного права. Так, Д. Лубан зазначає: «В основі обов'язку утримуватись від втручання у внутрішні справи лежить принцип державного суверенітету, похідним від якого він і є» [9, с. 199]. Ф. Хінслі стверджував, що принцип невтручання вимагає насамперед поваги до того, що він насправді захищає, тобто до принципу державного суверенітету [10, с. 27]. Л. Оппенгейм вважав заборону втручання наслідком права кожної держави на суверенітет, територіальну цілісність і політичну незалежність [11, с. 428].

Однак з огляду на специфіку кіберзасобів природно виникає питання: чи спрямоване застосування кіберсили на порушення суверенітету потерпілої держави? Інакше кажучи, чи володіють держави суверенітетом у кіберпросторі? Ствердна відповідь на ці питання дасть змогу розглядати кібервплив як примус, заборонений принципом невтручання, що робить останній міжнародно-правовою підставою заборони застосування кібер - сили.

Державний суверенітет є основою сучасного міжнародного правопорядку. Статут ООН підтверджує це, встановлюючи в ч. 1 ст. 2: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів». Хоча значення поняття «суверенітет» протягом багатьох століть слугувало причиною наукових дискусій, загальний сенс цієї категорії розуміється приблизно однаково в різних школах міжнародного права. Так, К.А. Бекяшев вважає, що суверенітет - це політико-юридичне поняття, яке відображає органічну властивість держави - верховенство на своїй території, тобто відсутність на цій території іншого суб'єкта влади, який вирішує питання правотвор - чості, правозастосування (у тому числі правоохорони), судочинства й незалежності в міжнародних відносинах [12, с. 56].

Інакше кажучи, суверенітет є сукупністю прав та обов'язків держав у двох сферах - внутрішньодержавній і міжнародній. У внутрішньодержавній сфері, як зазначає Дж. Кроуфорд, суверенітет забезпечує винятковість у здійсненні влади на власній території [13, с. 448]. Міжнародний суд ООН у своєму рішенні в справі про протоку Корфу від 1949 р. («Об'єднане Королівство проти Албанії») підтвердив таке розуміння суверенітету: «Під суверенітетом ми розуміємо всю сукупність прав та атрибутів, якими володіє держава на своїй території, а також у відносинах з іншими державами» [14, с. 43]. Водночас у міжнародному праві під територією, на яку може поширюватись суверенітет, розуміється вся земна куля, у тому числі сухопутні та водні простори, надра й повітряний простір над ними, а також космічний простір, у тому числі Місяць та інші небесні тіла [15, с. 439]. Просторові межі суверенітету конкретної держави визначаються її державними кордонами.

Як зазначалось, суверенітет, крім прав, передбачає наявність певних обов'язків. Це підтверджує Міжнародний суд ООН: «Суверенітет обдаровує держави правами та накладає на них обов'язки» [14, с. 43]. Зобов'язання, пов'язані із суверенітетом, включають обов'язок визнавати суверенітет інших держав, обов'язок не втручатись у сфери виключної компетенції іншої держави та обов'язок контролювати дії, що здійснюються в межах географічних кордонів [13, с. 447].

Зі свого боку під кіберпростором розуміють середовище, створене злиттям об'єднаних комп'ютерних мереж, інформаційних систем і телекомунікаційних інфраструктур, що традиційно іменуються Інтернетом та «всесвітньою павутиною» (World Wide Web) [4, с. 15]. Таким чином, кібер - простір не є визначеним місцем, це сфера поза фізичним виміром і часом.

Як зазначає В. фон Хайнег, кіберпростір характеризується анонімністю й повсюдністю, тому логічно було б прирівняти його до відкритого моря, міжнародного повітряного простору та космосу, тобто розглядати кіберпростір як загальне надбання, або res communis omnium [16, с. 9]. Схожі твердження були висунуті Департаментом оборони США, де заявили: «Загальне надбання людства складається з міжнародних вод, повітряного простору, космосу та кіберпростору» [17]. Однак така категоризація призведе до очевидного висновку, що кіберпростір не підлягає суверенітету жодної держави чи групи держав. Як вказав Інститут міжнародного гуманітарного права, відмінною особливістю кіберпростору є те, що він є умовним середовищем та перебуває поза юрисдикцією будь-якої держави [18].

Водночас не можна заперечувати, що держави мають право розвивати свої кіберможливості з огляду на власні інтереси й ресурси. Держава може обрати шлях екстенсивного розвитку, як це зробила Естонія, або закрити свої «кіберкордони» від іноземного впливу, як це зробила Північна Корея. Держави зобов'язані визнавати й поважати це право та не втручатись у внутрішні справи з питань кіберполітики інших держав [19, с. 286].

Деякі вчені зауважують, що суверенітет не може застосовуватись до кіберпростору, оскільки останній є віртуальним середовищем і не належить до будь-якого суверенітету. Проте очевидно, що певний суб'єкт повинен контролювати кіберпростір, щоб він існував і функціонував, адже кіберпростір потребує фізичного устрою. Як вказують науковці, хоча жодна держава не може здійснювати суверенітет над кіберпростором per se, держави володіють суверенітетом над кіберінфраструктурою, розташованою на їхніх територіях, і діяльністю, пов'язаною з такою інфраструктурою [20]. Кіберінфраструктура зазвичай складається із серверів, комп'ютерів, кабелів та інших фізичних компонентів. Вони знаходяться не в кіберпро - сторі, а на певній державній території, тому очевидно, що держава володіє юрисдикцією й суверенітетом над цими компонентами.

Також кіберпростір не є відокремленим від суверенітету, оскільки фінансові відносини й транзакції в кіберпросторі вимагають відповідного законодавства. Інакше такі відносини були б нікчемними та сповненими ризиків для кожної зі сторін [21, с. 35].

Крім того, кіберпростір не може перебувати поза суверенітетом, оскільки державна присутність у кіберпросторі, як демонструють численні інциденти, безпосередньо впливає на її національну безпеку. Адже зараз багато держав контролюють деякі елементи своєї критичної інфраструктури (банківська й фінансова системи, транспорт, нафтові й газові магістралі, електропостачання тощо) за допомогою кіберпростору, що водночас робить їх дуже вразливими. Таке твердження підкреслюється в Національній стратегії безпеки кіберпростору США: «У мирний час вороги Америки можуть <…> готуватись до кібератаки, ідентифікуючи інформаційні системи США, визначаючи доступ до основних цілей. У воєнний час супротивники можуть <…> атакувати об'єкти критичної інфраструктури <…> або підривати громадський спокій в інформаційних системах» [22]. Оскільки ймовірність заподіяння шкоди в кіберпросторі реальна, держави не можуть залишити його без управління, а повинні знайти шлях для здійснення контролю в кіберпросторі, щоб зменшити в ньому свою вразливість. Відповідно, як «реальний» світ вимагає державного суверенітету, щоб упорядковувати, захищати й карати різних суб'єктів, так і кіберпро - стір вимагає такого суверенного впливу.

Очевидно, що держави не можуть здійснювати суверенітет над кіберпростором як віртуальним середовищем, тому що він як об'єкт внутрішньодержавного й міжнародно-правового регулювання є юридичною фікцією, «місцем», яке не існує в об'єктивному світі. Водночас було доведено, що держави володіють суверенними правами щодо об'єктів своєї кіберінфраструктури, а також обов'язками контролювати цю інфраструктуру та попереджати випадки її умисного використання з метою завдати шкоди іншим державам. Інакше кажучи, формально концепція державного суверенітету поширюється тільки на фізичну територію держави, проте може виходити за межі поняття територіального контролю. Так, Р. Бакен зазначає: «Державний суверенітет захищає від зовнішніх втручань право держави здійснювати певну політику та приймати рішення щодо внутрішніх і зовнішніх питань» [23, с. 223]. Очевидно, що такі питання можуть стосуватись кіберпростору та бути пов'язаними з ним, тому не варто заперечувати зв'язок державного суверенітету з кіберпростором.

Література

1. Hackers Take Down the Most Wired Country in Europe [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://archive.wired.com/politics/security/magazine/15-09/ff_ estonia? currentPage=all.

2. Stuxnet worm «targeted high-value Iranian assets» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bbc.com/news/technology-11388018.

3. Technology, Policy, Law, and Ethics Regarding U.S. Acquisition and Use of Cyber Attack Capabilities. - Washington: The National Academies Press, 2009. - 367 p.

4. Sharp W.G. Sr. Cyberspace and the Use of Force // W.G. Sharp Sr. - Falls Church: Aegis Research Corp., 1999. - 234 p.

5. Silver D. Computer Network Attack as a Use of Force Under Article 2 (4) of the United Nations Charter / D. Silver // International Law Studies. - 2002. - Vol. 76. - Р. 73-97.

6. Kelsen H. General International Law and the Law of the United Nations / H. Kelsen // Van der Molen J. The United Nations: Ten Years' Legal Progress / J. Van der Molen, W. Pompe and J. Verzijl (eds). - The Hague: Nederlandse Studentenvereniging voor Wereldrechtsorde, 1956. - Р. 4-6.

7. O'Connell M. Cyber Security and International Law / M. O'Connell // International Law Meeting Summary. - 2012. - №17. - Р. 5-7.

8. Singer P. The Wrong War: The Insistence on Applying Cold War Metaphors to CyberSecurity Is Misplaced and Counterproductive / P. Singer, N. Shachtman [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.brookings.edu/research/ articles/2011/08/15-cybersecurity-singer-shachtman.

9. Luban D. Just War and Human Rights / D. Luban // Beitz C. International Ethics / C. Beitz et. al. (eds.). - New Jersey: Princeton University Press, 1985. - Р. 195-202.

10. Hinsley F.H. Sovereignty / F.H. Hinsley. - 2nd ed. - Cambridge: Cambridge University Press, 1986. - 268 p.

11. Jennings R. Oppenheim's International Law. Vol. 1: Peace / R. Jennings, A. Watts. - 9th ed. - London: Oxford University Press, 1992. - 2887 p.

12. Международное право: [учебник для бакалавров] / отв. ред. К.А. Бекяшев. - М.: Проспект, 2015. - 350 с.

13. Crawford J. Brownlie's Principles of Public International Law / J. Crawford. - 8th ed. - Oxford: Oxford University Press, 2012. - 888 p.

14. Corfu Channel Case (United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland v. Albania) // Separate opinion of Judge Alvarez. - 1949. - 9 April. - P. 39-48.

15. Международное право / отв. ред.: В.И. Кузнецов, Б.Р. Тузмухамедов. - М.: НОРМА - ИНФРА-М, 2010. - 720 с.

16. Von Heinegg W.H. Legal Implications of Territorial Sovereignty in Cyberspace / W.H. von Heinegg // 4th International Conference on Cyber Conflict / C. Czosseck, R. Ottis, K. Ziolkowski (eds.). - Tallinn: NATO CCD COE Publications, 2012. - P. 7-19.

17. Strategy for Homeland Defense and Civil Support (June 2005). US Department of Defense [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.wslfweb.org/docs/ usg/homeland.pdf.

18. Sanremo Handbook on Rules of Engagement (September 2009). International Humanitarian Law Institute [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.iihl.org/wp-content/uploads/2015/12/ROE-HANDBOOK-ENGLISH.pdf.

19. Jensen E.T. Cyber Sovereignty: The Way Ahead / E.T. Jensen // Texas International Law Journal. - 2014. - Vol. 50. - Issue 2. - P. 275-304.

20. Tallinn Manual on the International Law Applicable to Cyber Warfare [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.peacepalacelibrary.nl/ebooks/ files/356296245.pdf.

21. Goldsmith J. Who Controls The Internet? Illusions Of A Borderless World / J. Goldsmith, T. Wu. - Oxford: Oxford University Press, 2006. - 226 p.

22. The National Strategy to Secure Cyberspace (February 2003) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.us-cert.gov/sites/default/files/publications/ cyberspace_strategy.pdf.

23. Buchan R. Cyber Attacks: Unlawful Uses of Force or Prohibited Interventions? / R. Buchan // Journal of Conflict and Security Law. - 2012. - Vol. 17. - №2. - P. 211-227.

Размещено на Allbest.ru