Вина як суб'єктивна умова виникнення деліктних зобов'язань за правом Стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.15+347

Вина як суб'єктивна умова виникнення деліктних зобов'язань за правом Стародавнього Риму

Гринько Світлана Дмитрівна,

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права та процесу Хмельницького університету управління та права

Гринько Світлана Дмитрівна

ВИНА ЯК СУБ'ЄКТИВНА УМОВА ВИНИКНЕННЯ ДЕЛІКТНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗА ПРАВОМ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Стаття присвячена дослідженню вини як суб'єктивної умови виникнення деліктних зобов'язань за правом Стародавнього Риму. Зроблено висновки: римські юристи сформулювали принцип вини; формами вини були умисел і необережність; римляни розрізняли грубу необережність; різновидом необережної форми вини римля-ни називали diligen^a^ умисне вчинення делікту заподіювач шкоди завжди притягувався до відповідальності, а за необережне тільки у випадках, передбачених законом.

Ключові слова: вина, умисел, необережність, шкода, делікт, зобов'язання, відповідальність, diligentia.

Гринько Светлана Дмитриевна

ВИНА КАК СУБЪЕКТИВНОЕ УСЛОВИЕ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ДЕЛИКТНЫХ ОБЯЗАТЕЛЬСТВ ПО ПРАВУ

ДРЕВНЕГО РИМА

Статья посвящена исследованию вины как субъективного условия возникновения деликтных обязательств по праву Древнего Рима. Сделаны выводы: римские юристы сформулировали принцип вины; формами вины были умысел и неосторожность; римляне различали грубую неосторожность; разновидностью неосторожной формы вины римляне называли diligentia; за умышленное совершение деликта причинитель вреда всегда при-влекался к ответственности, а за неосторожное только в случаях, предусмотренных законом.

Ключевые слова: вина, умысел, неосторожность, вред, деликт, обязательства, ответственность, diligentia.

Hrynko Svetlana

WINE AS SUBJECTIVE CONDITION OF EMERGENCE OF DELICTUAL OBLIGATIONS FOR THE RIGHT OF

ANCIENT ROME

Article is devoted to a fault research as subjective condition of emergence of delictual obligations for the right of Ancient Rome. Conclusions are drawn: the Roman lawyers have formulated the principle of fault; the intention and imprudence were forms of fault; Romans distinguished rough imprudence; a kind of a careless form of fault Romans called diligentia; the causer of harm was always made for deliberate commission of delict responsible, and for careless only in the cases provided by the law.

Keywords: fault, intention, imprudence, harm, delict, obligations, responsibility, diligentia.

Постановка проблеми. Сьогодні законодав-ча робота в Україні здійснюється в контексті про-ведення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу (далі ЄС). Для цього доцільним є не лише ознайомлення зі змістом законодавства ЄС та європейських країн-учасниць ЄС, а й засад, на яких ґрунтується їхнє право, розуміння його «духу», римського приватного права, що дозволить уникнути помилок і необдуманих кроків при створенні єдиного всес-вітнього цивільного права. Тому розробка концепції деліктних зобов'язань в Україні на засадах римського приватного права є актуальною. Саме римськими юристами було запроваджено деліктні зобов'язання для компенсації потерпілим майнових втрат, завданих вчиненням правопорушення (делікту), найпершого виду зобов'язань з моменту їх виникнення.

Будь-яка конструкція делікту є поєднанням об'єктивних і суб'єктивних ознак, а деліктного зобов'язання об'єктивних і суб'єктивних умов. Об'єктивні умови пов'язані з діяльністю людини у зовнішньому світі, тому визначали наявність шкоди, протиправної поведінки заподіювача шкоди, причинного зв'язку між шкодою і протиправною поведінкою. Суб'єктивна умова відносилася до вольового і свідомого людського фактора, який зу-мовлював діяльність людини у зовнішньому світі. Тому суб'єктивна умова завжди пов'язувалася з виною заподіювача шкоди.

Стан дослідження теми. За радянських ча-сів в Україні римське приватне право і його рецепція були предметом вивчення лише у працях В. А. Бека і О. А. Підопригори. Сьогодні дослідження проблем рецепції проводяться досить активно. Вплив ідей римських юристів на концепцію окремих інститутів і правових категорій у цивільному праві України розглядали у своїх дослідженнях такі науковці: І. Г. Бабич, В. В. Васильченко, В. О. Гончаренко, В. В. Гутьєва, А. М. Гужва, Р. М. Достдар, О. Д. Кутателадзе, Є. М. Орач, Є. С. Сєвєрова, Г. В. Пучкова, Д. С. Прутян, Б. Й. Тищик, П. М. Федосєєв, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова, І. М. Шаркова та ін. Проте у роботах згаданих учених деліктні зобов'язання римського приватного права та вина як умова їх виникнення не була предметом спеціального комплексного дослідження.

На підставі викладеного можна дійти ви-сновку, що питання комплексного дослідження вини як суб'єктивної умови виникнення деліктних зобов'язань за правом Стародавнього Риму є ак-туальним, що зумовлює доцільність її розгляду на рівні наукової статті.

Мета статті. Визначення особливостей вини як суб'єктивної умови виникнення деліктних зобов'язань за правом Стародавнього Риму.

Виклад основного матеріалу. Покладення на заподіювача шкоди обов'язку її відшкодувати передбачає наявність його вини (culpae). Поняття «culpa» застосовувалося як у широкому, так і вузь-кому розумінні. Так, у широкому розумінні воно означало наявність вини особи, а у вузькому необережність. шкода умисел необережність

У римських джерелах відсутнє загальне ви-значення поняття вини, що зумовило різне її тлума-чення науковцями. На думку В. В. Єфімова, вина є підставою для відшкодування шкоди, що розкри-вається через протиправність [5, с. 165]. З такою позицією погодитися не можна, оскільки римляни надавали вині та протиправності значення само-стійних умов виникнення делікту, тому розкривати вину через протиправність означає поглинання категорією протиправності категорії вини, що не відповідає римським джерелам. Крім того, римляни допускали покладення обов'язку відшкодувати шкоду за відсутності вини заподіювача (простий випадок) (Д. 19. 2. 40).

Більш детально конкретизує поняття вини Г. Дернбург, який розглядає вину не лише як по-рушення права, а як ваду волі, що порушує право [4, с. 233]. Тобто науковець розглядає вину як об'єктивну умову виникнення делікту. Але разом із об'єктивною ознакою делікту ним пропонується суб'єктивна ознака, вказівка на волю та її характер порочний. Погодитися із такою позицією не можна. Воля є психологічний стан людини, тому вказівка на волю означає наявність психологічного факту. Для виникнення правовідносин не є достатнім лише прояв внутрішньої волі, необхідним є її зовнішнє волевиявлення. Тому правильним є розглядати волю не як психологічний факт, а як соціальний вольове відношення між людьми (саме на цьому акцентували увагу римські юристи). Крім того, римські юристи розглядали вину як обставину, що впливала на санкції за вчинений делікт. Тому вказівка на зв'язок вади волі лише із протиправною, нехтуючи зв'язок із негативними наслідками, є не достатньою підставою для повного визначення вини за римським правом.

К. Сальковський розглядав вину як позитивний намір (прямо спрямований на вчинення пра-вопорушення dolus), так і негативне відношення до правопорушення (особа зневажає наданою можливістю чи ймовірністю передбачити настання шкідливого наслідку своєї дії або свого упущення culpa) [8, с. 314]. У наведених міркуваннях вина визначається через вольове ставлення особи до правопорушення («намір» і «відношення») шляхом вказівки на її форми («умисел» і «необережність»). Проте таке визначення вини є небезспірним. Вказівка на зв'язок «наміру» і «відношення» з «правопорушенням» означає, що науковець вбачає протиправні дії або упущення лише при вчиненні правопорушення. Згадаємо думку римського юриста Ульпіана про те, що дія, вчинена не за правом, означає проти права (Д. 9. 2. 5. 1). За римським приватним правом протиправна дія розглядалася як умова застосування санкцій як за вчинене правопорушення (делікт), так і за будь-яке інше порушення права (не є деліктом) . Тому вка-зівка у понятті вини лише на зв'язок волі з право-порушенням обмежує значення вини в якості умови відповідальності за правопорушення.

Спірним є запропоноване З. М. Черніловським [10, с. 208] визначення вини: вина наявна, якщо не було проявлено належної обачливості і перед-бачення (якщо все зроблено так, як належало зро-бити достатньо обачливій людині, то вини немає (Д. 19. 2. 25. 7)). Подібний зміст убачає у понятті вини і А. І. Косарєв [6, с. 192]: вина має місце тоді, коли не було передбачено те, що могла передбачити «турботлива людина» (Д. 19. 2. 25. 7). Наведені визначення вини стосуються «culpa у широкому розумінні», але римські юристи їх використовували для позначення необережної форми вини («culpa у вузькому розумінні»). Тому запропоновані дефініції поняття вини в римському приватному праві за основу не можуть нами сприйматися. Крім того, науковці для визначення вини надають значення лише абстрактному ступеню турботи і обачливості, але римські юристи визнавали за кожним учасником зобов'язальних правовідносин також конкретний ступінь турботи і обачливості. Абстрактний і конкретний ступінь турботи й обачливості мають завжди враховуватись і розглядатися разом.

Істотно відрізняється від наведених понять вини за римським приватним правом розуміння вини як недотримання тієї поведінки, що вимага-ється правом (І. Б. Новіцький, І. С. Перетерський). Такі міркування науковців зумовлені тлумаченням змісту сентенції Павла: якщо особа дотрималася усього, що було потрібно, то вина відсутня (Д. 9. 2. 30. 3). У наведеному визначенні вини вбачаються істотні ознаки протиправності (Д. 9. 2. 5. 1.), але не суб'єктивної умови делікту, з чим погодитися не можна.

Вина в деліктних зобов'язаннях розглядалася римськими юристами через її форми: умисел (dolus) або необережність (culpa).

Сервій Сульпіцій визначав умисел (dolus) як «хитрість для введення іншого в оману, коли бачать одне, а роблять інше». Лабеон розглядав умисел як «лукавство, обман, хитрість, заподіяні для того, щоб обійти, обманути, налякати іншого» (Д. 4. 3. 2). Фактично поняття умислу, запропоноване Лабеоном, ширше, ніж поняття, запропоноване Сервієм Сульпіцієм, який відніс до умислу не лише обман, а й інші дії, якими заподіяно шкоди третім особам. Слід зазначити, що претори застосовували саме поняття «злий умисел», бо давньому римсько-му праву було відоме поняття «добрий умисел», яке застосовували у розумінні хитрощів, зокрема коли їх використовували проти ворога чи розбійників (Д. 3. 1. 3). Так, «якщо продавець, обізнаний у тому, що продає заставлену річ, або яка належить іншо-му власнику, зробив застереження в договорі «щоб нічого він не надавав покупцю в такому випадку», то слід оцінити його злий умисел» (Д. 29. 1. 6. 9).

Таким чином, римські юристи визначали уми-сел (dolus) як намір людини заподіяти шкоду іншо-му. При заподіянні шкоди умисно завжди вбачалося виявлення волі людини, тобто її вольове ставлення до своєї поведінки і її шкідливих наслідків. Тому не можна погодитися із висновком В. В. Вітрянського, що римське право не залишило місця для гіпотетичного «психічного» ставлення боржника до своїх дій (бездіяльності) та їх наслідку [3, с. 724].

Поняття «необережність» («си/ра»)охоплювало відсутність необхідної турботи та обачливості. За наявності такої форми вини особа не замислюється про настання протизаконних наслідків своєї дії або своїх упущень, хоча їх можна було б передбачити (безтурботність, необачливість, непродуманість). Поняття «си/ра»означало й самовпевненість або легковажність (luxuria, /ascivia) особи, з вини якої відбувається дія або упущення. При самовпев-неності особа мала б можливість передбачити на-стання протизаконних наслідків, але знехтувала цим [8, с. 314]. Наведені міркування містяться в сентенції Павла: «Вина має місце тоді, коли не було передбачено те, що мало бути передбачено тур-ботливою людиною, або коли що-небудь оголошено тоді, коли не можна було уникнути небезпеки» (Д. 9. 2. 31). Римські юристи розрізняли два види необережності: cu/pa lata груба необережність (безтурботне ставлення до своїх зобов'язань) та cu/pa /evis легка необережність (самовпевненість у ставленні до своїх зобов'язань).

Отже, за римським правом необережна вина («cu/pa»)видається як відсутність у поведінці пра-вопорушника необхідної турботи та обачливості. В. В. Вітрянський зробив висновок про те, що римські юристи визначили тип турботливого і бережливого хазяїна, який був мірилом ступеня турботи боржника при виконанні ним зобов'язання та у зв'язку з цим ступеня його відповідальності за вину [3, с. 723].

Необережне заподіяння шкоди мало наслід-ком притягнення її заподіювача до відповідальності лише у випадках, передбачених законом або договором між контрагентами. На відміну від нео-бережності, за умисне (do/us)заподіяння шкоди відповідальністьдля її заподіювача наставала завжди. Навіть якщо в договорі робилося застереження про відсутність відповідальності за умисел, на думку Цельса, таке застереження слід вважати недійсним через його суперечність з принципом доброї совісті. Підтвердження такого правила знаходимо в інших сентенціях римських юристів: «Ніяка домовленість не може звільнити відповідальність за злий умисел» (Д. 2. 14. 27. 3); «Якщо вчиняється правочин, що потерпілий не буде подавати позов із furtum або injuria, то він не підлягав виконанню як аморальний; а якщо такі дії вже здійснено, то можна укласти такий правочин (наприклад, про сплату злодієм певної суми потерпілому як компенсації за делікт)» (Д. 2. 14. 27. 4).

Вина вважалася обов'язковою умовою для покладення на заподіювача шкоди обов'язку її від-шкодувати. На обов'язкову наявність вини римські джерела вказують у таких випадках: 1) якщо пошкодження речі породжує самостійне деліктне зобов'язання (damnum injuria datum) cu/pa Аквілія, яка полягала у здійсненні протизаконної позитивної дії (cu/pa in faciendo) і порушувала загальний юридичний обов'язок «не зашкодити іншому» («a/terum non /aedere») (І. 2. 153); 2) якщо особа не тільки не виконала обов'язок щодо вчинення певної дії в інтересах іншого, а й не попередила заподіяння іншої шкоди, тобто cu/pa могла полягати не лише в позитивних діях, а й в упущенні (cu/panonfaciendo, не Аквілієва cu/pa) [8, с. 315].

За позовом за законом Аквілія, покарання мало місце за умисел і необережність (Д. 9. 2. 30. 1), бо «закон Аквілія охоплює і найлегшу вину, тому якщо один раб поранив або вбив іншого раба (іншого господаря) з відома власного господаря, то останній відповідає за законом Аквілія» (Д. 9. 2. 44). Сu/pa Аквілія, зокрема умиселі необережність, не поділялися на окремі види. На відміну від неї, контрактна cu/pа залежно від бережливого або необережного ставлення боржника до своєї поведінки (di/igentia), поділялася на cu/pa /ata(груба необережність) та /evis (легка необережність). Найбільше наближена до do/us за наслідками вчинення правопорушення для боржника cu/pa /ata, тому вона включається до do/us. Крім того, через cu/pa /ata позначаються cu/pa і do/us. З цього приводу Ульпіан писав: «Вина і необережність раба після одержання ним волі прощається, але вина, що межує з умислом, прирівнюється до умислу» (Д. 47. 4. 1. 2). Аналогічну позицію займав Юстиніан: «Грубу необережність прийнято вважати виною з умислом» (Д. 44. 7. 1. 5). Як правильно за-значав Г. Дернбург, римський do/us був поняттям вужчим порівняно з умисним правопорушенням або протизаконним умислом, так як cu/pa /ata при-рівнювалася до do/us (хто відповідав за do/us, той і відповідав за cu/pa /ata) [4, с. 234-235]. Таким чином груба необережність прирівнювалася до умислу, навіть виникла поговірка: «Cu/pa /ata do/o aequi paratur».

Поділ cu/pae на cu/pa /ata та cu/pa ^^здійснювався за абстрактним і конкретним критеріями. Так, за абстрактним критерієм (абсо-лютним, об'єктивним) cu/pa /ata означала можли-вість недотримання у своїй поведінці обачливості, властивої всім особам. За конкретним критерієм (відносним, суб'єктивним) cu/pa /ata є обачливістю, яку проявляє особа у власних діях. Із встанов-ленням певних зобов'язальних відносин звертаєть-ся увага на індивідуальні якості іншого контрагента або на те, що особа вступає у правовідносини поза своєю волею. Проте конкретний критерій міг не враховуватися, тому те, що за абстрактним кри-терієм вважалося culpa levis, було проступком, за який не настає відповідальність (прирівнювалося до casus). У тих випадках, які передбачали відпо-відальність за culpa lata, поведінка боржника не бралася до уваги, і тоді culpa levis не вважалася конкретною culpa lata, але з іншого боку, і відпові-дальність за culpa lata не могла виключатися поси-ланням на власну грубу необережність [4, с. 235; 8, с. 316].

При встановленні culpa levis не враховувалися особливі властивості особи, яка добре обізнана в своїй справі та була досвідченою людиною. Тому особа не могла посилатися на свою обмеженість або на власні погані звички. При цьому не можна було вимагати нічого особливого від людини із ви-датними здібностями, якщо вона за певних умов проявляла звичайну турботу. Однак якщо людина береться до справи, яка вимагає особливих спеці-альних знань (наприклад, лікування), вона відпові-дає і за технічні помилки, бо добросовісна людина береться лише за те, що вона справді знає та вміє. Таке правило не належало до випадків надання не-відкладної допомоги через крайню необхідність [4, с. 235]. Наприклад, Алфен Вар зазначав, що, «якщо продавець докладає зусилля для належної охорони будинку, які мають проявляти люди старанні та бережливі, то за умови, що що-небудь станеться, його це не стосується» (Д. 18. 6. 12). Аналогічне правило міститься в сентенціях Гая: «Якщо хтось підрядився перевезти колону, і вона зламалася, коли її піднімали, несли або ставили, то він несе відповідальність у всіх випадках, якщо це сталося з його вини та з вини тих осіб, які йому в цьому допомагали. Однак вина відсутня, якщо він робив усе як старанна людина» (Д.19.2.25.7); «учасник товариства відповідав перед своїми товаришами за бездіяльність та необережність. При цьому вина не залежала від прояву найбільшого піклування, так як достатньо було піклуватися про спільні справи як про власні, а все залежало від обраного товариша. Якщо він був байдужим до спільних справ, що мало наслідком заподіяння шкоди, то слід було винити себе». Щодо відповідальності спадкоємця, Павло зазначав, що «співспадкоємець повинен нести відповідальність щодо свого майна не лише за умисел, а й за грубу необережність... Він має відповідати за таку обачливість, яку слід проявляти у своїх справах» (Д. 10. 2. 25. 16).

Таким чином, за абстрактним критерієм ви-значення необережної вини, не дотримується той ступінь турботи, який у подібних випадках проявляє звичайна людина (culpa lata), а за конкретним критерієм не дотримується той ступінь турботи, який мав проявити представник окремої професії чи людина, яка займала певне становище у сус-пільстві (culpa levis).

Покладання відповідальності за culpa lata аба levis залежало від природи окремих зобов'язань. «За договорами доброї совісті дотримується такий порядок: якщо йдеться про вигоду обох сторін настає відповідальність за необережність, а якщо про вигоду лише однієї сторони тоді лише за злий умисел» (Д. 30. 108. 12). При цьому наведене пра-вило, встановлене Афріканом, не охоплювало всі зобов'язальні правовідносини.

Вищезазначене дозволяє зробити висновок, що римляни в деліктних зобов'язаннях, як і в до-говірних, вину як умову відшкодування визначали за двома критеріями: dolus та culpa. Якщо dolus (умисне заподіяння шкоди) завжди і безумовно було умовою виникнення обов'язку відшкодувати шкоди, то culpa (необережне заподіяння шкоди) мала наслідком відшкодувати шкоду лише у перед-бачених законом випадках за умови, що дія мала позитивний характер (culpa in faciendo). Якщо за кожним договором визначалося, в яких випадках culpa мала наслідком відповідальність для кредито-ра та боржника, то для деліктних зобов'язань вста-новлювали, за яких умов дія вважалася delictum. Наприклад, culpa ex lege Aquilia була умовою спе-ціального правопорушення damnum injuria datum тощо [7, с. 222-223]. Крім того, за culpa levis від-повідав будь-який боржник, якщо його вина по-лягала в пошкодженні речі, тобто підходила під ІЄХ Aquilia. Будь-яка інша culpa levis покладала відпо-відальність на обидві сторони, якщо зобов'язання виникало у взаємних інтересах або в інтересах однієї із сторін, якщо остання була зацікавлена в зобов'язанні, тому за culpa levis відповідав по-купець, продавець, наймач, позичальник, довіри-тель, комодатарій, зберігач [1, с. 77-78].

Сulpa спочатку охоплювала лише винні пози-тивні дії, тобто будь-який вплив на річ (або розпоря-дження нею), хоча й опосередковано спричиняла її втрату або погіршення, при цьому відповідальність за таку дію в зобов'язальних відносинах поклада-лася на боржника. Лише пізніше при bonae fidei oblagatione на боржника вже покладалася відпо-відальність за позитивну дію для збереження речі, тому поряд із culpa інколи згадується й diligentia [8, с. 315]. Фактично diligentia розглядали як різновид culpa levis і називали culpa in concreto [9, с. 228]. Також мала значення та обставина, як відповідальна особа ставиться до власних справ. Відповідальність поширювалася лише на випадки незначної необережності, тому враховувалася груба необережність. При цьому мова йшла лише про зменшення звичайних вимог на підставі diligentia, а не про їх підвищення у тих випадках, коли особа у своїх діях виявить особливі знання та розпо-рядливість [4, с. 236]. Наприклад, Юліан говорить про те, що, «якщо опікун не управляв добросовісно опікою, то він зобов'язаний надати звіт, навіть якщо заповіт звільняє його від такого обов'язку. Це зумовлено тим, що ніхто не мав права приватним розпорядженням відміняти публічне право і зміню-вати встановлені форми. Однак якщо кому-небудь такою опікою заподіяно шкоди, вона відшкодову-валася за заповідальним відказом або за фідеїкомісом» (Д.26.7.5.7). Тобто, на підставі diligentia на опікуна покладався обов'язок відшкодувати шкоду, заподіяну його підопічним.

Таким чином, римські юристи, крім відпові-дальності за вину, передбачали відповідальність незалежно від вини за diligentia (за бережливе, старанне, відповідальне ставлення до речі, діяль-ності). Різновидом diligentia була custodia (збере-ження речі від пошкодження, особливо від furtum). Ю. Барон називає custodia відповідальністю борж-ника за відсутності власної вини за збереження ру-хомих речей [1, с. 79].

За загальним правилом custodia відповідаль-ність ніс будь-який боржник, що відповідав за culpa levis. Custodia за спеціальним значенням означала обов'язок особи забезпечувати охорону речі та турбуватися про неї, тому вона відповідала за втрату і загибель речі, якщо це не сталося внаслі-док надзвичайної і непереборної обставини (vis maior) [8, с. 317]. Проте щодо сутності та відпові-дальності за custodia серед римських юристів не було однозначного підходу. У своїх сентенціях Гай відзначав, що, «якщо продана річ загинула внаслі-док крадіжки, то, насамперед, слід звернути увагу на те, який правочин уклали сторони щодо охорони речі» (Д. 18. 1. 35. 4); «хто одержує плату за збереження будь-якої речі, той повинен прийняти на себе і ризик, пов'язаний з таким зберіганням» (Д. 19. 2. 40).

Залежно від наслідків щодо обов'язку від-шкодувати заподіяну шкоду, романісти розрізняли об'єктивну та суб'єктивну custodia за аналогією із видами володіння [1, с. 79]. При цьому, суб'єктивну custodia Б. Віндшейд називав технічною [2, с. 43]. Якщо особа відповідала за об'єктивну custodia, то вона відповідала за власну вину. Якщо особа відповідала за суб'єктивну custodia (на неї покла-дався обов'язок постійно особисто охороняти річ), вона відповідала за чужу вину і за простий випадок (на відміну від vis major), наприклад, за звичайну крадіжку, за пошкодження речі третіми особами, за шкоду, завдану мишами [1, с. 79-80]. На думку Ю. Барона, така відповідальність зумовлена вимогами цивільного обороту: якщо оборот більш розвинутий, то боржник менш ізольований, тому він знаходився в особливих відносинах з різними особами (дружиною, дітьми, домашньою прислугою та іншими службовцями, друзями), які впливають на його становище, як боржника, так як беруть участь у користуванні предметом боргу, його переробці, зберіганні. Внаслідок такого нероздільного зв'язку боржника та третіх осіб перший повинен відповідати за вину останніх. Цивільний обіг також вимагав відповідальності за простий випадок, оскільки мож-на було прийняти заходів для попередження запо-діяння шкоди, а дбайливий боржник потурбується про прийняття таких заходів [1, с. 80].

За об'єктивну custodia (за власну вину) відпо-відали особи, які повинні були надати власну річ на підставі negotium bonae fidei (наприклад, про-давець), а також особи, які повинні були надати чужу річ на підставі правочину, укладеного не в його інтересі, наприклад, зберігання, доручення [1, с. 80]. За суб'єктивну custody (за чужу вину і про-стий випадок) відповідала особа, яка повинна була надати чужу річ на підставі правочину, укладеного ним у своєму інтересі: 1) корабельник, власник го-телю чи заїжджого двору щодо речей мандрівників або власників вантажу; 2) той, хто взяв на себе custodia речей за винагороду, зокрема господарі складів; 3) наймач у разі найму речі, найму послуг щодо речей, які він повинен переробити, доставити до іншого місця тощо; 4) позичальник за договором позички; 5) заставо одержувач; 6) та інші випадки [1, с. 81]. Розробником суб'єктивної custody був Ю. Барон.

Як правило, відповідальність за чужу вину і простий випадок за римським правом науковці трактували як явище аномальне, так як не враху-вали, на думку Ю. Барона, інших правовідносин, до яких застосовувався преторський едикт. Для того, щоб такі правовідносини не залишалися поза увагою, а також для того, щоб аномальні право-відносини відрізняти від зобов'язань, за якими боржник відповідав за culpa levis, виділяли третій різновид вини culpa levissima. Однак, як пра-вильно зазначав Ю. Барон, це було помилково, так як існують лише два види (форми) вини, а сутність відповідальності за суб'єктивну custodіа полягала в тому, що боржник відповідав навіть тоді, коли він був невинний [1, с. 81-82].

Крім custody, римські юристи передбачали покладення відповідальності за чужу вину за вчи-нення протиправної дії. Однак така відповідальність була відсутня, якщо мова йшла про заступника. Тому довіритель, який доручив ведення своїх справ повіреному (своєму заступнику), не відповідав за вину останнього. Якщо справа стосувалася поміч-ника, службовця, то така відповідальність мала міс-це. Наприклад, відповідали за чужу вину: 1) підряд-ник за неналежне виконання договору підряду (за погану роботу своїх службовців); 2) корабельник, хазяїн підприємства відповідали за наслідки вико-нання договорів, які укладено капітаном, найнятими помічниками і службовцями, навіть у випадку належного виконання ними договорів [1, с. 82]. Така позиція римських юристів зумовлена тим, що помічники, службовці, підрядники та інші діяли від імені та в інтересах хазяїна, замовника. Тому їхні дії прирівнювалися до дій хазяїна, замовника.

Відповідальність без вини у юридичній літера-турі називали об'єктивною неправдою, якщо пору-шувалося право за наявності вини чи суб'єктивною неправдою (Р. Ієрінг, Г. Дернбург) [4, с. 233]. При цьому, як відзначав Г. Дернбург, «особа мала право вимагати повернення власної речі від будь-якого незаконного володільця, добросовісного та недобросовісного. Однак питання про розмір відшкодування вирішувалося залежно від того, наявна чи відсутня вина особи в порушенні чужого права» [4, с. 233].

Висновки. 1. Римські юристи сформулювали новий принцип принцип вини. Вина визнавалася обов'язковою суб'єктивною умовою виникнення деліктних зобов'язань крім випадків передбачених законом (diligentia).

2. Вина визначалася через форми: умисел (dolus) і необережність (culpa). Умисел означав намір людини заподіяти шкоду іншому, а необе-режність відсутність у поведінці правопорушника необхідної турботи та обачливості. Для виникнення зобов'язання відшкодувати шкоду за кожним окре-мим деліктом римські юристи встановлювали ви-могу щодо форми вини заподіювача.

3. Римляни розрізняли грубу необережність (culpa lata), тобто безтурботне відношення до своєї поведінки та до її наслідків, і легку необережність(сиІра levis), тобто самовпевненість. Груба необережність за наслідками вчинення де-лікту прирівнювалася до умислу. При встановленні culpa levis римляни не брали до уваги особливі зді-бності заподіювача шкоди, крім випадків заподіяння шкоди особою при виконанні нею роботи, що вимагає спеціальних навичок і знань.

4. Різновидом необережної форми вини рим-ляни називали diligentia, тобто відповідальність особи за бережливе, старанне, відповідальне від-ношення до чужих речей чи діяльності, навіть за відсутності власної вини, крім випадків пошкодження чи знищення чужих речей внаслідок дії непереборної сили. Різновидом diligentia була custodia збереження рухомих чужих речей від пошкодження, особливо від furtum. Тобто за римським правом відповідальність наставала незалежно від вини особи за diligentia.

5. Якщо за умисне вчинення делікту заподіювач шкоди завжди притягувався до відповідаль-ності, то за необережне тільки у випадках, пе-редбачених законом. При цьому, застереження у договорі про виключення деліктної відповідальності за умисел вважалося недійсним, так як суперечило принципам доброї совісті.

Література

1. Барон Ю. Система римскаго гражданскаго права С.-Петербург : Изданія Н. К. Мартынова, 1910. Книга IV : Обязательственное право. 272 с.

2. Виндшейд Б. Объ обязательствахъ по римскому праву С.-Петербургъ : Типографія А. Думашевскаго, 1875. 593 с.

3. Витрянский В. В. Глава VII. Ответственность за нарушение договорного обязательства / Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга перва: Общие положения: Издание дополнительное, стереотипное (5-й завод). М. : «Статут», 2002. 848 с.

4. Дернбург Г. ПандектиМ. : Университетская типография, 1906. Том 1. Общая часть. 347 с.

5. Ефимов В. В. Догма римскаго права: [Лекціи]: [в 2 ч.] С.-Петербургъ : Типографія В. С. Балашева и К0, 1894. Особенная часть. 379 с.

6. Косарев А. И. Римское частное право. 2-е изд. М. : Юриспруденция, 2007. 192 с.

7. Капустин М. Институціи римскаго права М. : Типографія М. Н. Лаврова и К, 1880. 392 с.

8. Сальковский К. Институціи. Основы системы и исторіи римскаго гражданскаго права Кіевь : Изд-ія В. А. Просяниченко, 1910. 592 с.

9. Соколовский П. Исследование в области права товарищества: Договор товарищества по римскому гражданскому правуК., 1893. 228 с.

10. Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. М. : Юрид. лит., 1991. 208 с.

Размещено на Allbest.ru