Проблеми та напрями вдосконалення застосування заходів забезпечення кримінального провадження в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми та напрями вдосконалення застосування заходів забезпечення кримінального провадження в Україні

2012 року в Україні було проведено реформу кримінального процесуального законодавства, що зумовило посилення правових гарантій захисту особи у кримінальному судочинстві й істотно змінило підходи до визначення сутності та механізмів застосування заходів процесуального примусу у процесі здійснення кримінального провадження. Розширення переліку заходів забезпечення кримінального провадження та суттєва зміна порядку їхнього застосування стало необхідним кроком у напрямі наближення національного законодавства до європейських цінностей та стандартів, а також утвердження засади верховенства права у практичній діяльності правоохоронних органів та суду [11].

Дослідженням питань, що пов'язані із застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження загалом та запобіжних заходів зокрема, визначення їхньої сутності та класифікації займалися такі вчені-процесуалісти, як: Ю.М. Грошевий, Т В. Данченко, З.З. Зінатулліна, В.Г. Капустянський, В.М. Корнукова, В. Т Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михєєнко, В. Т Нор, М.А. Погорецький та інші. Проте, незважаючи на досить вагомі напрацювання науковців, сьогодні, зважаючи на удосконалені заходи примусу, дослідження питань їхньої сутності та класифікації набувають усе більшої актуальності, що і буде розглянуто у статті.

Заходи забезпечення кримінального провадження є одним із видів примусу, який застосовується уповноваженими на те державними органами та посадовими особами у кримінальному процесі. Оскільки в Кримінальному процесуальному кодексі України (далі - КПК України) відсутнє нормативне визначення поняття заходів забезпечення кримінального провадження, на нашу думку, під ними слід розуміти передбачені кримінальним процесуальним законом заходи державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими державними органами та особами, у встановленому законом порядку до підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка та інших осіб, які залучаються до сфери кримінальної процесуальної діяльності, з метою запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів, досягнення завдань кримінального судочинства та дієвості провадження.

Проблема заходів забезпечення кримінального провадження за своєю природою є широкою і багатоаспектною та стосується різних сторін правового регулювання поведінки громадян, а також інших суб'єктів правовідносин. Саме тому в розумінні сутності заходів кримінального процесуального примусу немає однієї точки зору. Деякі вчені до заходів кримінального процесуального примусу відносять застосування зброї до особи, яка вчинила злочин [3, с. 84-89], інші - обшук, освідування й інші слідчі дії, які можуть і не супроводжуватися застосуванням примусу, факт притягнення особи до кримінальної відповідальності [4, с. 5657], слідчий огляд [10, с. 2], виклик для дачі показань свідка і для дачі висновку експертом.

Система запобіжних заходів визначена у ст. 176 КПК України, у якій вони розташовані в порядку їхньої суворості, а саме: 1) особисте зобов'язання (ст. 179 КПК України); 2) особиста порука (ст. 180 КПК України); 3) застава (ст. 182 КПК України); 4) домашній арешт (ст. 181 КПК України); 5) затримання як тимчасовий запобіжний захід (стст. 188-192, 207-213 КПК України); 6) тримання під вартою (ст. 183 КПК України) [1].

Заходи забезпечення кримінального провадження відрізняються від інших заходів державного примусу тим, що вони, в першу чергу, «застосовуються компетентними органами і в межах своїх повноважень стосовно осіб, які беруть участь у провадженні та неналежна поведінка яких може створити перешкоду для успішного кримінального судочинства, та застосовуються за наявності передбачених законом підстав, умов і порядку, що гарантує їхню законність та обґрунтованість» [9, с. 325].

Загальною підставою для застосування більшості заходів кримінального процесуального примусу є невиконання або неналежне виконання обов'язків суб'єктами кримінального процесу, тобто вчинення кримінального процесуального порушення. Проте не завжди обов'язковим є наявність невиконання або неналежного виконання обов'язків для застосування заходів кримінального процесуального примусу. Конкретні фактичні дані, які виступають підставами застосування, можуть вказувати не лише на можливість вчинення порушення, але й на необхідність його запобігання для забезпечення нормального розслідування кримінального провадження.

У теорії кримінального процесу питання про підстави застосування заходав процесуального примусу не знайшло однозначного вирішення. Окремі вчені включають у зміст підстав не лише ті з них, що безпосередньо викликають необхідність примусу, а й інші умови, які такого безпосереднього зв'язку не мають. Так, З.Ф. Коврига вважає, що підставами кримінального процесуального примусу є сукупність ряду обставин, з яких найсуттєвішою є існування кримінального правопорушення й ознак злочину, а також тяжкість учиненого злочину і ступінь суспільної небезпеки обвинуваченого [5, с. 49-51].

П.М. Давидовата та П.П. Якімова щодо підстав застосування заходів процесуального примусу зазначають, що ними є дві групи доказів: докази, що встановлюють факт існування минулої події; докази, що встановлюють можливість настання майбутньої події. До першої групи підстав, на їхню думку, належать докази, що підтверджують учинення злочину та ступінь суспільної небезпечності особи, яка його вчинила. До другої - докази, що підтверджують можливість з боку обвинуваченого ухилитися від досудового розслідування та суду чи відбування покарання, здійснення перешкод для встановлення істини, продовження вчинення незаконних, злочинних дій [2, с. 83-84].

Будь-який захід процесуального примусу може бути реалізований лише за наявності ситуації, яка зумовлює необхідність його застосування. Наявність або відсутність такої ситуації у кожному конкретному випадку визначається даними про фактичні обставини, з якими закон пов'язує застосування того чи іншого заходу процесуального примусу. Фактичні дані, які свідчать про наявність ситуації, що зумовлює необхідність застосування певного заходу процесуального примусу, є підставами для його застосування [7, с. 43].

Частково погоджуємося з думкою вказаних авторів, адже заходи кримінального процесуального примусу застосовуються до особи не у зв'язку із ступенем її суспільної небезпечності чи ступенем тяжкості вчиненого нею злочином, а на підставі того, що особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, вдається до незаконних дій під час кримінального провадження або з огляду на об'єктивні дані може їх учинити.

Що стосується класифікації заходів забезпечення кримінального провадження, то їх поділяти на види можна за різними критеріями, зокрема:

1) за метою застосування: а) заходи, що забезпечують належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого у кримінальному провадженні та виконання ними процесуальних обов'язків (запобіжні заходи). Ці заходи пов'язані із суттєвим обмеженням прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, мають специфічну мету й особливий порядок застосування; б) заходи, що забезпечують отримання та збирання доказів (виклик слідчим, прокурором, судовий виклик, тимчасовий доступ до речей і документів тощо). На відміну від запобіжних, завдання цих заходів полягає у забезпеченні слідчому та суду можливості виявити, вилучити та дослідити докази. При цьому слід погодитися з думкою про помилковість включення до заходів забезпечення кримінального провадження «виклику слідчим, прокурором, судового виклику» [6, с. 69]; в) заходи, що спрямовані на забезпечення законного порядку під час провадження (привід, накладення грошового стягнення, відсторонення від посади); г) заходи щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна (тимчасове вилучення майна, арешт майна тощо); за терміном дії: а) заходи, що тривають протягом чітко визначеного періоду часу (запобіжні заходи, відсторонення від посади, арешт майна тощо); б) заходи, термін дії яких не визначено (привід тощо).

При цьому виникають певні проблеми при визначенні терміну дії тимчасового доступу до речей і документів. Так, відповідно до стст. 159, 163 КПК України, при наданні дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, слідчим суддею може бути надано дозвіл на їхнє вилучення (виїмку). Чинний КПК України визначає лише строк дії ухвали, який не може перевищувати одного місяця з дня її постановления. Однак законодавцем абсолютно не регламентується строк дії ухвали щодо фактично вилученого майна, що, відповідно, викликає питання щодо подальших дій із ним. При цьому вилучене у ході тимчасового доступу майно не належить до тимчасово вилученого майна. На нашу думку, у строк дії ухвали входить час, протягом якого слідчий, прокурор повинні «розпорядитись» майном, тобто або повернути його власнику, або звернутись до суду з клопотанням про накладення арешту.

Крім того, запобіжні заходи також можна класифікувати за строком їхнього застосовування: 1) строк, застосовування яких чітко визначений законом: домашній арешт - на строк до двох місяців; тримання під вартою - на строк до 60 днів; затримання - до 72 годин; 2) строк може визначатися в ухвалі про застосування запобіжного заходу чи не визначатися взагалі (діятиме в межах стадії кримінального провадження): особисте зобов'язання, особиста порука, застава.

За матеріальними та технічними засобами забезпечення виконання покладених обов'язків запобіжні заходи поділяються на: 1) запобіжні заходи, які забезпечені матеріальними зобов'язаннями підозрюваного: особисте зобов'язання - грошове стягнення на підозрюваного, обвинуваченого у разі невиконання покладених обов'язків, застава - стягнення внесених коштів на користь держави; 2) запобіжні заходи, які забезпечені матеріальними зобов'язаннями інших осіб: особиста порука - грошове стягнення на поручителя, застава - стягнення внесених коштів заставодавцем; 3) запобіжні заходи, що забезпечені електронними засобами контролю: особисте зобов'язання, особиста порука, домашній арешт, застава.

Особливе місце у системі заходів забезпечення кримінального провадження займають запобіжні заходи - вид заходів забезпечення кримінального провадження, застосування яких полягає в обмеженні підозрюваного, обвинуваченого в його правах на свободу та особисту недоторканність, недоторканість житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування, невтручання у приватне життя тощо.

Також вченими визначаються й інші дефініції цих заходів забезпечення кримінального провадження. Зокрема, одними науковцями запобіжні заходи визначаються як сукупність превентивних заходів забезпечення кримінального провадження, які спрямовані на забезпечення належної поведінки підозрюваного обвинуваченого, засудженого через певні обмеження їхніх особистих прав [8, с. 166]. Інші визначають запобіжні заходи як заходи процесуального примусу попереджувального характеру, що обов'язково пов'язані з повним або частковим обмеженням свободи підозрюваного та застосовуються під час кримінального провадження слідчим суддею, судом з метою забезпечення їхньої належної процесуальної поведінки та дієвості кримінального провадження.

Незважаючи на різні дефініції, застосування запобіжних заходів має дві мети: 1) створення умов та вжиття заходів для виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків; 2) превентивна - запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чидокументів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпшого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Варто зауважити, що суттєвою проблемою для практичних працівників стала процедура обрання неізоляційних запобіжних заходів, яка є досить тривалою й трудомісткою через необхідність погодження клопотання слідчого прокурором та прийняття рішення слідчим суддею. На нашу думку, для розвантаження слідчого апарату потрібно надати можливість слідчому самостійно обирати підозрюваному особисте зобов'язання та особисту поруку з накладанням відповідних процесуальних обов'язків. Потреба застосування неізоляційних (альтернативних) запобіжних заходів розглядається на рівні міжнародно-правових інституцій з позиції їхнього пріоритету над ізоляційними. У п. 15 рекомендації R (80) 11 Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи вказано, що судовий орган при обранні запобіжного заходу зобов'язаний розглянути всі можливі альтернативні заходи, до яких віднесені: 1) вилучення паспорта та інших документів, які встановлюють особу; 2) вимога проживання за конкретною адресою на умовах, що встановлюються судовим органом; 3) заборона залишення чи появи у певному місці чи районі без дозволу; 4) надання застави чи інших форм забезпечення відповідною особою з урахуванням її коштів; 5) надання поруки; 6) обіцянка відповідної особи з'являтися до судового органу, як і коли це потребуватиметься, та не перешкоджати здійсненню правосуддя; 7) розпорядження про періодичний звіт перед деякими органами (судом, поліцією); 8) нагляд чи допомога організації, призначеної судовим органом.

Більшість з цих положень враховано й у чинному КПК України (зокрема, у ст. 194, яка визначає обов'язки, які можуть покладатися на підозрюваного при застосуванні запобіжних заходів).

Також не можна випускати із уваги те, що заходи забезпечення кримінального провадження потрібно застосовувати досить уважно, оцінюючи всі обставини з урахуванням особливості провадження та суспільну небезпеку підозрюваної чи обвинуваченої особи. Особливо ретельного розгляду потребують питання застосування заходів забезпечення кримінального провадження до вагітних, зокрема таких, що не досягли повноліття. Наявними нормами вищезазначені обставини не охоплюються, а отже, потребують доопрацювання.

Під час обрання заходів забезпечення кримінального провадження жінці-матері (вагітній або такій, що виховує дітей дошкільного віку) повинні враховуватися права дітей, адже питання виживання, виховання та навчання дитини повинні бути пріоритетними й становлять вищий суспільний інтерес, особливо під час застосування такого запобіжного заходу, як тримання під вартою. Слідчому, прокурору, слідчому судді варто взяти до уваги під час обрання запобіжних заходів вищезазначені обставини й за можливості здійснювати заміну такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, домашнім арештом.

Таким чином, чинний КПК України передбачає цілий спектр заходів процесуального примусу, який може бути застосований до підозрюваного для забезпечення дієвості кримінального провадження.

2) Можна виділити такі ознаки заходів забезпечення кримінального провадження як одного із видів заходів державного примусу: 1) винятковий характер; 2) застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами завдання кримінального провадження досягнути неможливо; мають примусовий характер, який залежить не від порядку їхньої реалізації, а від самої законодавчої модєлі, що передбачає можливість застосування примусу; 4) мають процесуальний характер і регулюються кримінальним процесуальним законом; 5) підстави, умови, межі й порядок їхнього застосування детально регламентовані законом; 6) спрямовані на досягнення єдиної мети - забезпечити належний порядок провадження, його дієвість; 7) оскільки процесуальний примус є різновидом державного примусу, специфічним суб'єктом його застосування завжди є виключно компетентні державні органи та посадові особи, які здійснюють провадження.

З урахуванням міжнародного досвіду органам досудового розслідування та судам у кожному випадку слід ретельно підходити до обрання заходів забезпечення кримінального провадження з метою суворого і неухильного дотримання прав та інтересів як потерпілої сторони, так і сторони захисту.

Список використаних джерел

кримінальний провадження законодавчий

1. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 №4651 - VI / ВР України // База даних «Законодавство України» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17

2. Давыдов П.М. Применение мер процессуального принуждения по Основам уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик / П.М. Давыдов, П.П. Якимов. - Свердловск: Изд-во Свердлов. юрид. ин-та, 1961. - 118 с.

3. Иванов Ф.С. Применение оружия как мера процессуального принуждения, осуществляемого милицией и другими подразделениями / Ф.С. Иванов, Б.И. Литкевич, М.Я. Сазонов // Проблемы административного права и совершенствование административной деятельности органов внутренних дел. - Киев, 1981. - С. 84-89.

4. Каминская В.И. Охрана прав и законных интересов граждан в уголовно-процессуальном праве / В.И. Каминская // Сов. гос-во и право. - 1986. - №10. - С. 56-57.

5. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение / З.Ф. Коврига. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. - 175 с.

6. Кожевніков Г.В. Заходи забезпечення кримінального провадження / Г.В. Кожевніков // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2012. - №3. - С. 68-70.

7. Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве / В.М. Корнуков. - Саратов: Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1978. - 136 с.

8. Кримінальний процес: підручник / за заг. ред В.В. Коваленка, Л.Д. Удалова, Д.П. Письменного. - К.: ЦУЛ, 2013. - 544 с.

9. Кримінально-процесуальне право України: підручник / за заг. ред. Ю.П. Аленіна. - X.: ТОВ «Одісей», 2009. - 816 с.

10. Савгирова Н.М. Меры пресечения и иные меры процессуального принуждения / Н.М. Савгирова. - М.: Изд-во МГУ, 1960. - 94 с.

11. Цимбал П.В. Питання вдосконалення кримінально-процесуального законодавства в діяльності податкової міліції / П.В. Цимбал, І. Я. Фрідман // Науковий вісник: збірник наукових праць Академії ДПС України. - Ірпінь, 2000. - №4 (10). - С. 131-135.

Размещено на Allbest.ru