Співвідношення понять "судовий прецедент" і "судова практика"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення понять «судовий прецедент» і «судова практика»

В.І. Завидняк

кандидат юридичних наук

доцент кафедри кримінального

процесу та криміналістики

Університету державної

фіскальної служби України

У сучасних умовах інтеграційних тенденцій досить актуальним є аналіз співвідношення понять «судовий прецедент» і «судова практика». У цьому контексті важливо визначитися з поняттями, що становлять основу розуміння процесу правотворення, у ході якого створюються умови для виникнення норм права.

Значний внесок у висвітлення питання судової правотворчості на теренах України зробили такі дослідники, як: Т Анакіна, В. Беляневич, Д Кирилюк, Л. Луць, І. Овчаренко, А. Осетинський, Л. Петрова, О. Скакун, Р. Тополевський, В. Трофименко, С. Шевчук та ін.

Метою роботи є комплексне виявлення і науково-теоретичне обґрунтування, аналіз співвідношення понять «судовий прецедент» і «судова практика».

Правовий статус органів судової влади в державі визначає ступінь розвиненості цієї держави і права в ній. Роль судової влади не повинна зводитися тільки до ролі, за допомогою якої говорить закон. Органи правосуддя є повноправними учасниками процесу правотворення нарівні з іншими органами державної влади. Від того, наскільки активно представники судової гілки влади задіяні у формуванні норм права, залежить якість системи права і динаміка розвитку правових норм у цілому [3].

У романо-германській правовій сім'ї судові органи в більшості своїй беруть участь лише у правотворенні, і здійснення ними правотворчих повноважень не допускається, тому що це є посяганням на правотворчі повноваження законодавчих органів влади. Однак, на нашу думку, судові органи при здійснені правотворчої діяльності в рамках своєї основної функції не повинні втрачати цієї функції і не підмінятимуть законодавця. Правотворчі повноваження органічно притаманні державним органам усіх гілок влади, до яких належать і судова гілка влади. Тому такі повноваження допустимі і з боку судових органів, якщо вони не виходять за рамки своєї основної функції щодо здійснення правосуддя.

У цьому контексті важливо визначитися з поняттями, що становлять основу розуміння процесу правотворення, у ході якого створюються умови для виникнення норм права.

Процес правотворення як тривалий постійний творчий процес формування права, в основі якого діють джерела права, обов'язково включає в себе правотворчість. Правотворчість може бути короткочасним актом у той час, як процес правотворення проявляє себе постійно як підготовчий процес формування норм права, процес активності удосконалення джерел права.

Правотворчість - створення, вдосконалення (зміна, скасування, визнання такими, що втратили юридичну силу) саме норм права в певних визнаних у цій правовій системі формах, а не створення правових ідей, правил, які тільки в майбутньому можуть бути визнані як норми права (останнє належить до правотворення). Це і процес, і діяльність суб'єкта правотворчості. У ролі останнього може виступати як державний орган (повноваження в межах основної його функції: прийняття нормативного правового акта, створення судового прецеденту), так і недержавні структури (наприклад, інститути релігії: формулювання норм канонічного права), громадяни (прийняття акта референдуму). Види суб'єктів правотворчості залежать від видів визнаних у цій правовій системі форм права.

Результатом правотворчості є право, виражене в певних формах. Право в нормативному аспекті - система норм. Норми повинні знаходити своє вираження в певних формах. Серед таких, залежно від приналежності до правової сім'ї, можуть виступати нормативний правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай, юридичний прецедент, юридична доктрина, канонічне право. Якщо правове явище визнається як форма права у цій правовій системі, то тим самим таким правилам (ідеям) надається характер норм права, тим самим це правове явище набуває нормативний характер, стає формою права. До цього моменту воно може існувати або як нейтральне для права позаправове явище, тому що не містить в собі ідей (правил), що сприяють право творенню, або явище може діяти як джерело права, тобто нести в собі цінні правові ідеї (правила), які можуть бути використані у процесі правотворчості. Тобто це явище бере участь у процесі правотворення, сприяє створенню суб'єктом правотворчості норм права (визнаних форм права), але саме воно нормативного характеру не має. Так, нові правила регулювання суспільних відносин, сформульовані судовими органами, в континентальному праві, як правило, не визнаються як форма права. Якщо ж вони негласно запозичуються законодавчим органом при підготовці законопроекту, то тим самим вони виступають джерелом норм права, а судові органи - суб'єктом правотворення.

Судова правотворчість цілком допустима в рамках основної функції судових органів щодо здійснення правосуддя (в поняття «правосуддя» включаємо і правотворчі повноваження), постає як створення судовими органами норм права в певних офіційно визнаних формах, а також удосконалення (зміна, скасування, визнання такими, що втратили юридичну силу) норм права.

Судова правотворчість обов'язково повинна знаходити своє вираження в певних нормах права. Такі норми права повинні концентруватися в певних формах. Такою формою права, в якій знаходять вираз норми судових органів, може виступати судовий прецедент. В окремих країнах континентального права, зокрема в Україні, має місце й інша форма - нормативні правові акти, що приймаються вищими судовими інстанціями загальної і господарської юрисдикції з питань роз'яснення законодавства, а також органом конституційного контролю - Конституційним Судом за результатами розгляду справ щодо конституційності нормативних правових актів інших державних органів. Судова практика, з нашої точки зору, в цілому є джерелом права, але вона не може виступати формою права, а отже, неприпустимо надавати їй значення синоніма судового прецеденту.

Ступінь стійкості правопорядку будь-якої держави багато в чому залежить від дотримання принципу однаковості судової практики. Ігнорування судом правил, створених ним самим, ставить під сумнів законність винесених рішень, в основу яких це правило було покладено. З іншого боку, при підтвердженні судом вищої інстанції правильності прийнятого рішення або при використанні вищестоящим судом при розгляді аналогічної справи правила, створеного судом нижчої інстанції, авторитет цього правила підсилюється і воно стає зразком розв'язання таких справ у нижчестоящих судах.

У рамках української правової системи деякі вчені схиляються до визнання фактичного існування судового прецеденту та судової практики як двох взаємопов'язаних джерел і форм українського права. Окремими ж вченими висловлюється думка про те, що правові акти вищих судових інстанцій України утворюють особливу самостійну систему джерел норм права - модифікованих джерел українського права поряд з уже відомими основними «джерелами норм права»: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай.

По-різному розуміється вченими і саме поняття «судова практика».

Однак «судовий прецедент» і «судова практика» представляють собою різні феномени, які неправильно розглядати як синоніми. Щоб уникнути термінологічної плутанини, слід внести визначеність у трактування понять «судовий прецедент» і «судова практика». У контексті цієї проблеми необхідно визначити співвідношення понять «форма права» і «джерело права».

Для з'ясування цих понять необхідно виходити з поняття права. Існує безліч дефініцій права. Звісно ж, що право залишатиметься невивченим доти, доки воно існує як соціальний регулятор суспільних відносин. Виходимо з розуміння права як багатогранного явища: соціального регулятора, системи, що включає в себе перш за все нормативний і ціннісний аспект. Право як система норм знаходить своє вираження в певних формах, в яких концентруються норми права. Водночас у процесі формування права неодмінно беруть участь чинники, які іменуються джерелами права. Звертаючись до вчення Аристотеля, знаходимо вислів, що підтверджує наші уявлення про явища. Філософ говорив, що у кожної речі має бути формальна причина (форма речі) і рушійна першопричина (джерело - те, що створює річ) [2]. З нашої точки зору, так слід представляти і всі правові явища.

В Україні на сьогодні відбувається процес становлення правової системи держави стосовно реформи судової влади, якій надається особливе значення. Органи правосуддя повинні зайняти особливе місце в державі як органи захисту перш за все приватного та державного інтересу, отримати самостійність у сфері здійснення своїх повноважень. Вченими і практиками України піднімається питання про необхідність участі судової влади у правотворчій діяльності в державі. Безумовно, важливо правильно визначити результати і процес такої діяльності судових органів. Пропонуються різні терміни, в тому числі «судова практика» і «судовий прецедент».

Загальним дискусійним питанням, або правильніше наголосити «каменем спотикання», для нашої правової системи є питання про те, наскільки коректно говорити про судову практику як про форму права й ототожнювати її з поняттям «судовий прецедент». Судова правотворчість має місце фактично або юридично, але водночас така діяльність у формі судового прецеденту не визнається в Україні.

У країнах романо-германської правової сім'ї поняття «судова практика» спочатку вживалося виключно для характеристики правозастосовної діяльності, а не для позначення можливої форми права, яка містить норми права (досвід правової системи СРСР, України, Республіки Білорусь, Російської Федерації, де існували й існує судова практика для судів нижчих інстанцій щодо вирішення тих чи інших категорій справ), оскільки правотворчість суддів у цих правових системах юридично, як правило, не мало місця. Навіть сьогодні, коли за судовими органами визнається факт створення ними норм права в разі наділення їх таким правом юридично, судова практика, як правило, не набуває нормативний характер, оскільки це лише показник діяльності судових органів, який можна розглядати в двох аспектах. У статичному аспекті судова практика постає як результат юрисдикційної діяльності судових органів (правозастосовної, правотворчої діяльності, діяльності з тлумачення права) у вигляді правових актів судових органів. Не виключається можливість включення у зміст судової практики форм права. Але при цьому сама судова практика формою права не стає. Вона лише відображає досвід судової діяльності, викладений у конкретних судових актах. У динамічному аспекті це сам процес юрисдикційної діяльності судових органів щодо вирішення тих чи інших категорій юридичних справ, створення норм права, тлумачення законодавства.

Таким чином, результатами узагальнення судової практики є створення загальних правил, що, у свою чергу, формують певний тип поведінки у визначених суб'єктів - суддів, тобто як і який закон та до яких відносин вони застосовуватимуть до певних типових ситуацій. Окремі прецеденти рішення були враховані і при підготовці роз'яснень, які, на нашу думку, в більшості випадків виробляються на підставі прецедентів тлумачення і застосування, що допускається вищою судовою інстанцією [1].

Також норми, створювані судовими органами, можуть знаходити своє вираження і у формі судового прецеденту (у цьому випадку акцентуємо увагу саме на категорії «судовий прецедент», а не на можливих формах існування судових норм: судовий прецедент, нормативно-правовий акт). Іншого поняття для визначення правотворчої діяльності суддів в англосаксонській правовій системі не існує. Поняття «судова практика» не зустрічається в британській юридичній літературі. На нашу думку, не слід надбудовувати штучні конструкції для позначення форм судового права, якщо вже існує таке поняття, як «судовий прецедент».

Судовий прецедент вважається формою права, в якій концентруються судові норми, які містять у собі загальнообов'язкові норми права і представляють собою конкретний судовий правовий акт. Судова практика такими ознаками не володіє. Вона, по-перше, відображає процес (динамічний аспект) або результат юрисдикційної діяльності (статичний аспект) судових органів. По-друге, це завжди показник діяльності суддів (правозастосування, правотворчості, тлумачення права). Для позначення форми права застосовується поняття «судовий прецедент». Судова практика може виступити тільки джерелом права. У судових правових актах можуть міститися правила регулювання певних відносин або зазначатися прогалини в законодавстві, які згодом можуть бути трансформовані суб'єктом правотворчості в норми права.

Дослідження такого правового явища, як судова практика, виявляє значну його роль у процесі правотворення, що говорить про непряму участь представників правосуддя у формулюванні законодавцем норм права. Не менш важлива безпосередня причетність органів судової влади до правотворення, створення норм права. З нашої точки зору, визнання і нормативне закріплення правотворчих повноважень вищих судових органів у формі судового прецеденту було б доцільним у рамках української правової системи.

Разом з тим слід врахувати двоякий характер судового прецеденту при запозиченні його як форма права: з одного боку, судовий прецедент дозволить вирішити деякі проблеми української правової системи, з іншого - може викликати труднощі в роботі судів із судовими прецедентами.

Таким чином, з'явиться можливість законодавчо розмежувати безпосередньо правотворчість вищих судових органів і правотворчість вищих судових органів у порядку тлумачення, хоча здійснити це буде вкрай непросто.

Список використаних джерел

право судовий закон

1. Дрішлюк А.І. Законодавче закріплення судового прецеденту на прикладі примусового припинення права власності / А.І. Дрішлюк // Наукові записки. - Острог, 2005. - Вип. 6. - С. 243-249. - (Серія «Право»).

2. Новая философская энциклопедия. В четырех томах / научно-ред. совет: В.С. Степин, А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин; Ин-т философии РАН. - М.: Мысль, 2010. - Т IV - С. 185-186.

3. Цимбал П.В. Судова система України: навчальний посібник / П.В. Цимбал, П.В. Мельник. - Ірпінь, 2001. - 179 с.

Размещено на Allbest.ru