Місце інституту умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце інституту умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі України

У статті розкрито місце інституту умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі України. Внесено пропозиції до чинного законодавства з метою його удосконалення. умовний достроковий звільнення кримінальний

Ключові слова: інститут, умовно-дострокове звільнення, покарання, кримінально- виконавчий процес, засуджений, удосконалення.

В статье рассмотрено место института условно-досрочного освобождения осужденного от отбывания наказания в уголовно-исполнительном процессе Украины. Внесены предложения к действующему законодательству с целью его усовершенствования.

Ключевые слова: институт, условно-досрочное освобождение, наказание, уголовноисполнительный процесс, осужденный, усовершенствование.

In article the place of institute ofparole of the convictfrom serving sentence in criminal and executive process of Ukraine is opened. Offers in the current legislatio for the purpose of his improvement are made.

Key words: institute, parole, punishment, criminal and executive process, convict, improvement.

Серед значущих заохочувальних інститутів для засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, є міжгалузевий інститут умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, який містить норми кримінального, кримінально-виконавчого і кримінального процесуального права. Багато вітчизняних і зарубіжних вчених вивчають проблему умовно-дострокового звільнення у кримінально-виконавчому процесі, такий інститут визнають як важливий засіб стимулювання поведінки.

Соціально-правову сутність умовно-дострокового звільнення у кримінально-виконавчому процесі можна пояснити таким чином. Так, розглядаючи мету покарання законодавець у статті 6 КВК України цілеспрямовано передбачив засоби виправлення і ресоціалізації засудженого, реалізація яких дозволяє засудженому достроково звільнитися від призначеного судом строку покарання, що зумовлює втрату будь-якого сенсу подальшого його виконання, і створює умови дострокового припинення реалізації мети покарання.

Варто зазначити, що саме кримінальне, кримінально-процесуальне та кримінально- виконавче законодавство України передбачає можливість суду застосувати до засудженого умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, таким чином надаючи можливість засудженому самостійно скоротити час відбування покарання порівняно з тим строком, що призначений за вироком суду.

Метою статті є визначення місця інститут умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі України.

Теоретичною основою написання статті стали праці відомих вітчизняних і зарубіжних вчених, серед яких: В. А. Бадира, І. Г Богатирьов, М. Я. Гуцуляк, О. В. Дащенко, Т. А. Денисова,

О. М. Джужа, О. М. Звенигородський, С. Й. Зельдова, І.І. Журова, Д. В. Казначеєва, О. Г. Колб, В. О. Меркулова, О. С. Міхлін, В. Г. Павленко, М.С. Пузирьов, Є. О. Письменський, М. С. Пузирьова, М. В. Романова, В. П. Севостьянова, В. В. Скибицького, М. І. Скригонюк, А. Х. Степанюк, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубников, С. І. Халимон, О. О. Шкута, І. С. Яковець та ін.

Втім, віддаючи належне їхнім досягненням та використовуючи їх у цій статті, не тільки певним чином розкриваємо їх, а і констатуємо, що інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі України, на жаль, приділено недостатньо уваги, що й обумовлює її актуальність.

За нашим переконанням, застосування судом інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання створює підґрунтя засудженому стати на шлях виправлення і повернутися в соціальне середовище раніше, ніж це передбачено строком покарання за вчинене кримінальне правопорушення.

Крім того, умовно-дострокове звільнення засудженого від відбування покарання забезпечує поступовий перехід його від режимних обмежень покарання в місцях позбавлення волі до законослухняного способу життя на волі. Одночасно, як зазначає у власному дослідженні Є. О. Письменський, з цим зменшується не тільки несприятливий вплив покарання на засудженого, але й згладжуються його негативні наслідки, що випробовує на собі суспільство [1, с. 164].

Невипадково особливу роль умовно-дострокове звільнення відіграє у кримінально- виконавчому процесі відбування одного з найсуворіших видів покарань - позбавлення волі на певний строк. Саме такої думки дотримується О. Безпалок та А. Гель, пояснюючи це тим, що цей інститут дозволяє засудженому ще задовго до закінчення строку покарання повернутися з умов суворої фізичної ізоляції до суспільства, відновити свої ще не до кінця втрачені соціально-корисні зв'язки та стати повноцінним членом суспільства [2, с. 71].

Доречно звернути увагу на позицію зарубіжного вченого Ю. М. Ткачевського, який у далекі радянські часи писав про те, що відмова засудженому від умовно-дострокового звільнення суперечить не тільки закону, а може певною мірою підірвати віру в його реальну можливість, що здатне завдати шкоди виправленню засуджених [3, с. 50-51]. З іншого боку, не виключено, що довільне застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, які не довели свого виправлення, завдає ще більшої шкоди діяльності кримінально-виконавчої системи держави.

Отже, звільнення засудженого умовно-достроково як порушника режиму в установі виконання покарань, особи, яка не бажає стати на шлях виправленні і ресоціалізуватися до умов на свободі, позбавляє останнього стимулу до правомірної поведінки та сумлінної праці. Як показує практика установ виконання покарань, у багатьох засуджених, які не стали на шлях виправлення, склалася думка, що досить відбути частину призначеного судом строку покарання й, незалежно від поведінки чи успіхів у праці, відбудеться умовно-дострокове звільнення. З одного боку, така хибна думка пов'язана з тим, що законодавець передбачив право кожного засудженого на умовно-дострокове звільнення, але з іншого - засуджений умисно ухиляється від того, що законодавець водночас установив процедуру такого звільнення судом.

Як засвідчує вивчення статистичних даних, у 2016 р. за вироками, що набрали законної сили, були раніше судимими і мали не зняту або непогашену судимість 41,5 тис. осіб, або 24,6 % (у 2015 р. - 25,1 %); із них раніше були звільнені умовно-достроково 9,7 тис. осіб, або 23,2 % (у 2014 р. - 24,6 %) [4].

Таким чином, незважаючи на широке поширення розглядуваного виду звільнення від відбування покарання, виникає питання про якість його застосування на практиці. Вищезазначені статистичні дані надають підстави вважати, що зберігається тенденція зростання рівня рецидиву серед осіб, звільнених від відбування покарання, і, відповідно, умовно- дострокове звільнення не здійснює необхідного впливу на засуджених.

Не в останню чергу це пов'язано з недосконалістю законодавчих норм, що регламентують умовно-дострокове звільнення. Так, у ч. 2 ст. 132 КВК України передбачено, що засуджені до позбавлення волі, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою і ставленням до праці та навчання, довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким або, як вважає І. І. Журова [5, с. 106], до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Доречно звернути увагу, що у кримінально-виконавчому процесі застосування умовно- дострокового звільнення від відбування покарання вимагає обов'язкової наявності двох підстав, які в юридичній літературі зазвичай називають матеріальною (фактичною) та формальною (правовою). Саме єдність матеріальної та формальної підстав є тією основою, за наявності якої може бути ухвалено рішення про зміну правового статусу засудженого.

Крім того, таке поєднання підстав цього виду звільнення засудженого від відбування покарання, на думку зарубіжного вченого С. В. Маликова, забезпечує досягнення цілей покарання й дозволяє докладно вивчити засудженого, а останньому надає час довести своє виправлення. Водночас їхня єдність обгрунтовується й тим, що окремо вони не спричиняють тих правових наслідків, які можуть виникнути за їхньої сукупності [6, с. 85].

Отже, матеріальна підстава відображає її якісну характеристику та полягає в тому, що засуджена особа виправилась і це доведено нею під час відбування покарання. При цьому слід зазначити, що окремі вчені не погоджуються з думкою, згідно з якою підставою умовно- дострокового звільнення є виправлення засудженого під час відбування покарання, оскільки вона нібито не узгоджується з умовним характером цього звільнення.

Зокрема, слід підтримати позицію вітчизняного вченого О. В. Дащенко про те, що особу, якщо вона виправилася, логічно остаточно звільнити її від заходів кримінально-правового впливу, оскільки продовження реалізації кримінальної відповідальності в цих випадках вочевидь недоцільне [7, с. 9]. Отже, існуючі недоліки у формулюванні матеріальної підстави

досліджуваного заохочувального інституту засуджених засвідчують, що суди не завжди чітко розуміють, що становить матеріальну підставу умовно-дострокового звільнення, й замість констатації доведеності виправлення зазначають повне, остаточне або тверде становлення на шлях виправлення.

Зокрема, за рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області, засуджена особа була умовно-достроково звільнена від відбування покарання у виді виправних робіт з огляду на те, що за час відбування покарання вона повністю стала на шлях виправлення [8]. У постанові Миколаївського районного суду Миколаївської області від 24 лютого 2010 року зазначається, що засудженого можна звільнити умовно-достроково від покарання як такого, що твердо став на шлях виправлення [9].

Очевидно, що така ситуація не сприяє виправленню засудженого і створює складнощі у роботі судів при застосуванні зазначеного заохочувального інституту. Із практики діяльності установ Міністерства юстиції України випливає, що при застосуванні до засудженого відповідної заохочувальної норми (зокрема, стст. 81, 82 КК України, стст. 100, 101 КВК України) адміністрація установи виконання покарань не звертає суттєвої уваги на відповідний ступінь виправлення (головне, щоб засуджений не мав не погашених або не знятих заходів стягнення; тобто його поведінка має бути просто правослухняною), а керується формальними підставами.

Тобто здебільшого застосування до засудженого умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким або зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі залежить від строків, зазначених відповідно у ч. 3 ст. 81, ч. 4 ст. 82 КК України, ч. 1 ст. 101 КВК України.

У зв'язку з цим у судовій та іншій правозастосовній практиці залишаються суттєві розходження з приводу того, які критерії та показники є визначальними при прийнятті рішення про застосування того чи іншого заохочувального інституту. Як наслідок, це негативно впливає на дотримання принципів законності, справедливості, гуманізму та перешкоджає процесу виправлення і ресоціалізації засуджених. Тому слід конкретизувати показники оцінки поведінки засуджених, які відповідають їхньому умовно-достроковому звільненню від відбування покарання.

Ураховуючи те, що у вітчизняній правовій системі питання застосування заохочувальних інститутів (у т. ч. умовно-дострокового звільнення) до засуджених в установах виконання покарань Міністерства юстиції України мають колізійний характер, вважаємо за доцільне звернутися до зарубіжного досвіду з означеного питання. Зокрема, в Росії в усіх виправних установах (далі - ВУ), крім виправних колоній особливого режиму для засуджених, які відбувають довічне позбавлення волі, та лікувальних ВУ, застосовується система соціальних ліфтів.

Назва цієї системи у Росії введена вперше на пострадянському просторі та, як вважаємо, не є аналогом прогресивної системи виконання покарань, оскільки не враховує усіх категорій засуджених, зокрема довічників. Ця система соціальних ліфтів являє собою механізм зміни умов відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким видом покарання, застосування умовно-дострокового звільнення шляхом оцінки поведінки засуджених за допомогою таких критеріїв: основний і додатковий. Основний критерій оцінки поведінки засудженого - дотримання ним порядку відбування покарання. Додатковими є два критерії: а) прагнення засудженого до психофізичного коригування (корекції) своєї особистості

та ініціативні заходи до ресоціалізації; б) інші події та дії, які свідчать про активну позитивну позицію засудженого.

На нашу думку, такі критерії можна використовувати і вітчизняними судами при прийнятті рішень про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, а також органами й установами Міністерства юстиції України при зміні умов тримання засуджених до позбавлення волі.

Отже, позитивно оцінюючи досвід Росії щодо застосування системи соціальних ліфтів, 78 % опитаних нами працівників установ виконання покарань висловили пропозицію щодо закріплення положень про соціальні ліфти стосовно засуджених до позбавлення волі на певний строк у КВК України, а також розроблення відповідних методичних рекомендацій.

Варто також звернути увагу на той факт, що серед причин відмови засудженому в умовно- достроковому звільненні суд враховує таке:

1) тяжкість вчиненого злочину і значний строк покарання;

2) наявність дисциплінарних стягнень протягом усього періоду відбування покарання (незважаючи на те, що ці стягнення або погашені, або зняті достроково);

3) наявність цивільного позову, який не погашено повним обсягом. У зв'язку з цим варто зазначити, що чинним кримінальним, кримінально-виконавчим та кримінальним процесуальними законодавством зазначений факт однозначно не визначено підставою відмови в умовно-достроковому звільненні;

4) відсутність впевненості в тому, що засуджений знову не вчинить злочин.

Згідно з ч. 4 ст. 539 КПК України для вирішення зазначеної проблеми зазначимо: «У судове засідання викликаються засуджений, його захисник, законний представник, прокурор. Про час та місце розгляду клопотання (подання) повідомляються орган або установа виконання покарань, що відає виконанням покарання або здійснює контроль за поведінкою засудженого; лікарська комісія, що дала висновок стосовно питань застосування до засудженого примусового лікування або його припинення, у випадку розгляду відповідних питань; спостережна комісія, служба у справах дітей, якщо розглядається погоджене з ними клопотання, інші особи у разі необхідності».

Зазначена колізія дещо краще, на нашу думку, вирішена в Росії. Зокрема, у ч. 1 ст. 175 КВК РФ зазначено, що у період відбування покарання засуджений частково або повністю повинен відшкодувати завдану шкоду або іншим способом загладити шкоду, завдану в результаті злочину [10]. Ні для кого не є новиною, що засуджені, які відбувають покарання в установах виконання покарань Міністерства юстиції України і матеріали яких подаються до суду на застосування умовно-дострокового звільнення, диференціюються за матеріальним статком.

І тому одні категорії засуджених на час судового розгляду справи про умовно-дострокове звільнення повністю погасили цивільний позов за їхнім кримінальним провадженням (справою), а інші - ні. І суд в останньому випадку робить, на нашу думку, правильний висновок про недосягнення засудженим (незважаючи на позитивну характеристику від адміністрації установи виконання покарань) ступеня виправлення «довів своє виправлення».

Вважаємо, що таким способом порушуються принципи законності, справедливості, гуманізму кримінально-виконавчого законодавства, оскільки виходячи з ч. 1 ст. 6 КВК України виправлення засудженого - процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. І чинне

законодавство у жодній нормі не ставить досягнення певного ступеня виправлення залежно від певних грошових ознак як об'єктивна неможливість задовольнити цивільний позов повним обсягом на момент подання до суду матеріалів на умовно-дострокове звільнення.

Тому з метою удосконалення практики застосування умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання доцільно підтримати пропозицію І. І. Журової про доповнення чинне законодавство такими нормами: 1) ч. 4 ст. 539 КПК України абзацом такого змісту: «Часткове відшкодування завданої злочином шкоди не може бути підставою для відмови в умовно-достроковому звільненні від відбування покарання. У такому разі суд вправі покласти на особу, звільнену від відбування покарання, обов'язок попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого. Виконання зазначеного обов'язку не звільняє особу від подальшого відшкодування шкоди у термін, визначений рішенням суду»; 2) ч. 3 ст. 154 КВК України абзацом такого змісту: «Після умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання збитки, не відшкодовані ним за цивільним позовом з кримінальної справи, можуть бути стягнені за рішенням суду у встановленому законом порядку» [11, с. 18-19].

Наведені приклади вказують на те, що суди, по-перше, часто при вирішенні питання про те, чи наявні підстави для визнання засудженого таким, що довів своє виправлення і заслуговує на умовно-дострокове звільнення, досліджують поведінку засудженого не в період відбування ним покарання, а на момент вчинення злочину, що призводить до помилок у застосуванні ст. 81 КК України, а по-друге, при позитивній характеристиці адміністрації установи виконання покарань Міністерства юстиції України вказують на відсутність єдиного підходу у застосуванні досліджуваного заохочувального інституту та взаємодії адміністрації установи із судами.

Насамкінець зазначимо, що запропоновані вітчизняними вченими зміни до чинного законодавства у сфері застосування умовно-дострокового звільнення, на нашу думку, сприятимуть підвищенню ефективності реалізації зазначеного міжгалузевого заохочувального інституту, створять належні умови і бажання засудженого стати на шлях виправлення і ресоціалізації.

Список використаних джерел

1. Письменський Є. О. Звільнення від покарання та його відбування: проблеми кримінального законодавства та практики його застосування : монографія / Є. О. Письменський; передм. д.ю.н., доц. М. І. Хавронюка ; наук. ред. д.ю.н., проф. О. О. Дудоров. - Луганськ : ТОВ «Віртуальна реальність», 2011. - 388 с.

2. Безпалюк О. Застосування інституту умовно-дострокового звільнення / О. Безпалюк, А. Гель // Вісник прокуратури. - 2007. - N° 4. - С. 71.

3. Ткачевский Ю. М. Замена неотбытой части наказания более мягким / Ю. М. Ткачевский // Вестник Московского ун-та. - 1996. - № 1. - С. 50-51. - (Серия Право).

4. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2016 р. (за даними судової статистики) [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/ vs.nsf/0/4034B350D7EB0B50C22578AF00236E6D?OpenDocument&CollapseView&R estrictToCategory=4034B350D7EB0B50C22578AF00236E6D&Count=500&.

5. Журова І. І. Інститут звільнення від відбування покарання у законодавстві України : навч. посібник / І. І. Журова; за заг. ред. д-ра юрид. наук, професора І. Г. Богатирьова. - К. : Дакор, 2014. - 214 с.

6. Маликов С. В. Сроки в уголовном праве России: понятие, виды, характеристика : монография / С. В. Маликов; под ред. А. И. Чучаева. - М. : Проспект, 2009. - 360 с.

7. Дащенко О. В. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання неповнолітніх : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / О. В. Дащенко. - Запоріжжя, 2009. - 20 с.

8. Архів Володимир-Волинського міського суду Волинської області. Справа № 5-42/07 за 2007 рік.

9. Архів Миколаївського районного суду Миколаївської області. Справа N° 5-01-02/10 за 2010 рік.

10. Уголовно-исполнительный кодекс Российской Федерации : от 8 января 1997 г. № 1-ФЗ; принят ГД ФС РФ 18.12.1996 [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.consultant.ru/ popular/uikrf/

11. Журова І. І. Виконання органами і установами Державної пенітенціарної служби України звільнення від відбування покарання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / І. І. Журова. - Харків, 2014. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru