Правове регулювання становища етноменшин у добу Центральної Ради 1917-1918 рр.

Ключові слова: Центральна Рада, етноменшини, автономія, федералізм, правове регулювання.

етноменшина національний революція центральний рада

В статье анализируются основные направления правового регулирования положения этноменьшинств в период Центральной Рады и УНР 1917-1918 гг., раскрываются особенности правотворческой деятельности руководителей Центральной Рады и Генерального Секретариата (правительства УНР) в отношении этноменьшинств. Отдельно делается попытка установить факторы и обстоятельства, которые определяли принципы и подходы лидеров Украинской революции в отношении национального вопроса на протяжении 1917-1918 гг.

Ключевые слова: Центральная Рада, этноменьшинства, автономия, федерализм, правовое регулирование.

In article analyzes the main directions of the legal regulation of the situation of ethnic minorities in the days of the Central Rada and the UNR 1917-1918, reveals the peculiarities of the law-making activity of the leaders of the Central Rada and the General Secretariat (Government of the Ukrainian People's Republic) regarding ethnic minorities. Separately an attempt is made to determine the factors and circumstances that determined the principles and approaches of the leaders of the Ukrainian revolution to the solution of the national issue during 1917-1918.

Keywords: Central Rada, ethnic minorities, autonomy, federalism, legal regulation.

Сьогодні, коли в Україні відбуваються процеси націотворення і суспільство намагається позбутися колишнього російсько-більшовицького імперського минулого, важливим є питання національної консолідації і перетворення поліетнічного населення України на український народ. Влада, як і її попередники періоду Української революції 1917-1920 рр., має вирішити питання політико-правового регулювання становища етноменшин, забезпечивши їх можливостями вивчення рідної мови, сповідування власної релігії та національного представництва в органах місцевого самоврядування. Тут у пригоді сучасним українським керманичам стане досвід українського політикуму доби Центральної Ради. Саме вони зуміли поєднати процес творення національної держави з демократичним розв'язанням міжетнічних проблем.

Питання правового регулювання становища етноменшин доби Центральної Ради піднімалося в дослідженнях В. Верстюка, В. Литвина, В. Солдатенка, О. Пулим. Однак дослідники розглядали питання регулювання національної політики у контексті висвітлення політичних процесів, які відбувалися у зазначений період. Правова сторона етнополітики залишалась поза увагою вчених. Тому метою нашої статті є спроба показати основні напрями правового регулювання становища етноменшин у добу Центральної Ради та УНР 1917-1918 рр. і розкрити особливості правотворчої діяльності керівників Центральної Ради та Генерального Секретаріату (уряду УНР) щодо етноменшин.

Висвітлюючи питання забезпечення на законодавчому рівні статусу і прав, а головне рівності етноменшин, які проживали в українських губерніях, необхідно звернути увагу на розуміння тогочасними українськими політичними лідерами шляхів вирішення національного питання в Російській імперії та майбутній Українській державі.

Українські політичні партії, які на початку революції 1917 р. увійшли до складу Центральної Ради, активно підтримували ідею рівноправності української людності, включаючи й етноменшин, які проживали в українських губерніях Російської імперії. Їхню ідеологічну основу складали твори М. П. Драгоманова, який писав про рівність народів та співпрацю з національними меншинами, побудову української держави.

Представники українських партій у партійних програмах закріпили тези про рівність усіх етноменшин, які проживають в Україні. Зокрема, в програмі Революційної української партії зазначалось, що всі населяючі Україну національності розвиваються на засадах рівноправності та рівності в правах. [3, с. 71-74]. Позицію РУП підтримували і українські соціал-демократи, які в програмі зазначили: "За народами, які живуть на території України (великороси, жиди, поляки та інші), ми визначаємо рівне право з українцями на задоволення їхніх національних, культурних, політичних та економічних потреб". Противниками урівняння в правах етноменшин з українцями виступали лише представники радикальної Української народної партії. Вони висували власний принцип побудови нової української держави: "Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців" [10].

Права Українська партія соціалістів-самостійників, очолювана М. Міхновським, виступала з ідеями інтегрального націоналізму, який передбачав побудову етнічно однорідної української держави. Партію підтримували переважно солдати та ветерани, які, за словами Юрія Бориса, були "рішучими сепаратистами ... та невеликою групою фанатичних націоналістів" [ 1, с. 82].

Гасло самостійників М. Міхновського "Україна тільки для українців" жорстко критикували українські соціал-демократи, есери та соціалісти-федералісти. Зокрема, М. Грушевський наголошував: "Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе. Всякий, хто водиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто він не був - великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної бути паразитом, поїдателем солодких кусків - той нам не потрібен, без ріжниці, чи він неукраїнець, чи українець" [5, с. 109].

Загалом провідники Української революції розуміли потреби життя багатонаціонального населення краю, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь- якого етносу мали всі необхідні умови для повноцінного розвитку та життя. Це підтверджували і події березня-квітня 1917 р.

Про підтримку прав етноменшин на власний політичний, економічний і культурно-освітній розвиток на рівні з українцями йдеться в резолюції революційної маніфестації, яка відбулася в Києві 1 квітня 1917 р.

6 квітня 1917 р. під час Українського національного з'їзду активно обговорювалось питання ролі і місця національних меншин не лише в українській революції, а й у майбутній українській державі. Зокрема, першого дня роботи з'їзду було оголошено й обговорено реферат Ф. Матушевського "Автономія широка і обмежена, національно-територіальна й національна. Домагання широкої національної автономії України і права національних меншостей та їх забезпечення". Виступаючі зазначали, що одним із принципів української автономії має стати принцип забезпечення прав етнічних меншин, які проживають поряд з українцями. За результатами обговорення питань першого дня роботи з'їзду, за пропозицією М. Грушевського, було зачитано, обговорено і прийнято резолюцію, в якій наголошувалось на тому, що одним із принципів української автономії має стати повне забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні [12, с. 149].

Наступного дня обговорення питання політико-правового регулювання прав етноменшин продовжила доповідь П. Понятенка "Про забезпечення прав національних меншин". Останнього дня роботи з'їзду 8 квітня було прийнято підсумкову резолюцію з'їзду, де Центральній Раді пропонувалося ввести до свого складу 15 % представників національних меншин [4, с. 205]. Загалом Національний з'їзд засвідчив, що українські політичні діячі розуміють проблеми національних меншин українських губерній Російської імперії і в національній автономії України забезпечать їм захист усіх прав і свобод.

Продовженням проголошених на з'їзді тез про забезпечення прав етноменшин стали Перший та Другий універсали Центральної Ради, а також липнева Декларація новоствореного Генерального Секретаріату, де декларувалась єдність у правах українців і етноменшин. Зокрема, у Першому Універсалі наголошувалось на тому, що українським громадянам потрібно негайно порозумітися з демократією тих національностей, які проживають разом з ними [14, с. 104-105]. А вже Другий Універсал було видано мовою корінного етносу та мовами трьох найбільших меншин краю: українською, російською, польською та ідишем.

У статуті Генерального Секретаріату принцип толерантності і рівності етноменшин реалізовувався у трьох посадах товаришів секретаря національних справ. Власних представників до секретарства делегували найбільші українські етноменшини - росіяни, євреї та поляки. Крім того, до складу Малої Ради вводилися 18 осіб делегованих різними етно меншинами.

28 червня Центральна Рада прийняла "Постанови комісії у справі проекту поповнення національного складу Української Центральної Ради представниками народів, що живуть на Вкраїні в меншості". У постанові наголошувалось на необхідності перетворення Центральної Ради на Тимчасовий Крайовий Парламент. Також було прийнято рішення про скликання територіальних зборів та поповнення складу Ради представниками національних меншин. 30 липня до складу Центральної Ради увійшли 202 представники національних меншин. Ще 52 особи стали кандидатами до складу Ради [4, с. 206].

Прийняття в червні-липні 1917 р. Центральною Радою правових рішень, які залучали до державного будівництва представників українських етноменшин, засвідчувало, що українські лідери розраховували на те, що справі Української революції можуть послужитися представники національної буржуазії, досвідчені фахівці-управлінці, інженерні кадри. Один із лідерів Української революції В. Винниченко писав про потребу українського руху в досвідчених кадрах: "То де ж ті сили, якими робились би ті (урядові) апарати... Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи від міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливості мати свою масову інтелігенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистачило, - а далі?" [2, с. 255-256].

Його підтримував і Михайло Грушевський. Зокрема, він наголошував на тому, що чим більше буде суголосних і солідарних з нами людей з неукраїнців, тим легше буде робота українців [12, с. 176].

Подальший розвиток революції та національна політика Центральної Ради восени 1917 р. підтверджували прагнення її лідерів очолити всеросійський політичний рух етноменшин колишньої імперії.

21 вересня 1917 р. у Києві Центральна Рада скликала З'їзд Вільних народів Росії. На нього зібралося 92 представники 20 національностей, які проживали переважно на території українських губерній. На першому засіданні почесним головою зібрання було обрано М. Грушевського, який у своїй урочистій вітальній промові засудив російський імперський централізм та оголосив на потребі перетворити Росію на федерацію у вигляді союзу братніх народів. Лідер Центральної Ради наголосив на тому, що "в наших руках, в нашій силі є велике завдання загладити старі гріхи історії, які створили нерівність поміж народами, вибраними долею, які горді зі своєї провідної ролі, і народами - пасербами долі, які самі себе називають малими народами, молодими братами" [13; 6, с. 105].

Виступ М. Грушевського викликав жваву дискусію щодо питання майбутньої федерації. На заключній сесії, яка відбулась 28 вересня, учасники з'їзду одностайно проголосували за всі запропоновані резолюції. У них засуджувався російський імперський централізм та шовінізм і висловлювалась підтримка широкій автономії народів Росії у новоствореній федерації. Було вирішено створити Раду народів, до якої мали увійти по чотири представники кожної національності з правом голосу, без огляду на чисельність її населення.

Що стосується єврейської меншини, яка за висловом делегатів була "розпорошена по всій державі і ніде не має своєї компактної території", вона має скористатися правом на екстериторіально-персональну автономію.

Зачепили делегати з'їзду і мовне питання. Усі виступаючі засуджували примусову русифікацію, яку проводив царський уряд та наголошували на необхідності негайно забезпечити народам Російської республіки право на вживання рідної мови, що відкриває шлях до вільного й рівноправного розвитку самобутніх національних культур [6, с. 105].

Отже, з'їзд Вільних народів Росії підтвердив, що одним із питань, які потребували нагального вирішення і правового регулювання Центральною Радою, є мовне питання. Потрібно було на законодавчому рівні визначити і закріпити принципи та порядок застосування мови етноменшин у роботі українського уряду й органів місцевого самоврядування, особливо в тих національних територіях (округах), де етноменшини проживали компактними групами. Крім того, правового регулювання потребували і питання здобуття освіти мовами національних меншин, діяльність культурно-релігійних та благодійних організацій.

Керівництво Центральної Ради усвідомлювало, що в багатоетнічній країні залучати представників етноменшин до державотворчих процесів можна лише шляхом проведення послідовної демократичної політики, підкріпленої відповідною правовою базою, що свідчило б про наміри влади не на словах, а на ділі вирішувати задекларовані положення [15, с. 84].

Упродовж жовтня 1917 року Генеральне секретарство національних справ провадило підготовку нового законодавства, яке б регулювало становище етноменшин краю. У жовтні на затвердження Тимчасовому уряду в Петроград було направлено Статут Секретарства, однак його не встигли завізувати. Завадив прихід до влади більшовиків. 7 листопада 1917 р., одразу після більшовицького перевороту, Центральна Рада прийняла Третій Універсал, який проголосив Українську Народну Республіку. В універсалі містилися положення про забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків і можливостей для вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Крім того, передбачалося найближчим часом ухвалити закон про національно-персональну автономію для національних меншин [11, с. 65].

2 грудня 1917 р. Центральна Рада прийняла Закон "Про утворення єврейських рад і проведення виборів членів рад". Він став спільним продуктом Генерального секретарства з єврейських справ (структурного підрозділу Генерального секретарства з міжнаціональних справ) і відповідного комітету Центральної Ради. Закон запроваджував у місцевостях зі значним відсотком єврейського населення органи національного самоврядування - єврейські громадські ради та створював правову базу для організації і проведення виборів до рад.

9 січня 1918 р. прийнято Четвертий Універсал, який проголошував і підтверджував "усі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом" і що в УНР всі нації користуватимуться правом національної та персональної автономії..." [8, с. 71].

9(22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Закон "Про Національно-персональну автономію" національних меншостей України. Документ (складався з десяти статей) як окремий розділ (під назвою "Національні союзи") увійшов до Конституції УНР. Уже перша стаття закону наголошувала на тому, що кожна з національних меншостей, що населяють Україну, має право в межах УНР на національно-персональну автономію [7, с. 43]. Розробники цього законопроекту скористалися ідеями соціал-демократів Австро- Угорщини - однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Ця модель дозволяла задовольнити інтереси особистості, нації й держави водночас, не порушуючи територіальної цілісності країни та не перешкоджаючи прогресивним інтеграційним процесам. Таку автономію називали по-різному: національно-персональною (передбачає входження індивіда в ту чи іншу етнічну спільність на добровільних засадах), екстериторіальною (не пов'язується з конкретною територією) або культурною (зазвичай обмежується саме цією сферою).У світовій практиці це був перший законодавчий акт про національну персональну автономію, який вводив це поняття у загальні конституційні рамки [15, с. 87].

Різні політичні лідери найбільших етноменшин по-різному зустріли закон про Національно- персональну автономію. Позитивно про новий закон висловився секретар єврейських справ в уряді УНР Мойсей Зільберфарб: "Закон, який ми прийняли, можна тільки порівняти із законами великої французької революції. Тоді права людини були здійснені, а сьогодні проголошено права націй". Його підтримав Мойсей Рафес, представник "Бунду", наголосивши, що подібного закону немає в жодній іншій європейській країні [16, с. 73].

Втіленням у життя положень закону стала діяльність реформованого Міністерства єврейських, яке очолював Моше Зільберфарб. Міністерство займалося переважно підготовкою законодавства для розвитку інфраструктури єврейської автономії в Україні та задоволенням прохань населення про допомогу [1, с. 125].

Продовженням реалізації задекларованих положень національного будівництва стала підготовка і прийняття Конституції УНР. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада проголосувала за проект Конституції Української Народної Республіки. Стаття 69 гарантувала "Кожній з населяючих Україну націй" право в межах УНР на національно-персональну автономію, тобто право на самостійну організацію свого національного життя, яке мало реалізовуватись через органи Національного Союзу, влада якого поширюватиметься на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Окремо підкреслювалось, що нації не можуть бути позбавлені прав, передбачених Конституцією УНР. Конституція надавала найбільшим етноменшинам УНР - полякам, росіянам і євреям, право на національно-персональну автономію. Інші народи - білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки та болгари, отримали можливість зорганізувати та зареєструвати власну національно-персональну автономію, зібравши підписи від 10 тис. осіб і подавши відповідну заяву до Генерального Суду.

Лідери Української революції пропонували неукраїнській демократії співпрацю і брали на себе зобов'язання забезпечити її права, що сприяло підвищенню довіри до українського руху з боку етноменшин. Наприкінці свого існування Українська Центральна Рада виступала вже не тільки як репрезентант українського етносу, а й як загальнонаціональна влада на українській етнічній території [9, с. 140].

Отже, упродовж 1917-1918 рр. українське політичне життя породило нове модерне бачення етнополітики і визначило новий підхід до правового врегулювання становища етноменшин. Українські політичні діячі не просто декларували модні за революційної доби лозунги рівності та братерства, а послідовно втілювали в життя програмні положення. В Україні було напрацьовано модерне законодавство, яке регулювало національне питання, запрацювали на державному рівні представницькі органи українських етноменшин.