Персонал органів та установ виконання покарань як суб'єкт кримінально-виконавчої діяльності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 343.8

к. ю. н., Ужгородський Національний університет, доцент кафедри кримінального права.

Анотація

В статті здійснено дослідження змісту діяльності персоналу органів та установ виконання покарань України як суб'єкта виконання покарань, по результатах якого визначені основні проблемні моменти з цих питань, а також сформульовані науково обгрунтовані шляхи їх вирішення по суті.

Ключові слова: правовідносини; суб'єкт права; об'єкт права; персонал; засуджений; сфера виконання покарань; кримінально-виконавча діяльність; органи таустанови виконання покарань.

Annotation

The article analyzes the content of the activity of the personnel of the organs and penal institutions of Ukraine as a subject of execution of punishments, the results of which determine the main problem points on these issues, as well as formulate scientifically grounded ways of their solution in essence.

Key words: legal relations; Subject of law; Object of law; personnel; condemned; Scope of punishment; Criminal-executive activity; Penal organs and institutions.

Постановка проблеми

З травня 2016 року, коли на підставі постанови Кабінету Міністрів України відбулось повне підпорядкування Державної кримінально-виконавчої служби (далі -- ДКВС) України, в нашій державі розпочався новий, черговий період реформування кримінально-виконавчої діяльності.

Звичайно, що необхідною умовою будь-яких перетворень у суспільстві є належний науковий супровід цієї діяльності. Тим більше, що низький рівень і результативність попередніх реформ у сфері виконання покарань України, які здійснювались безперервно з 1991 року, були обумовлені саме неефективним використання у зазначеному процесі потенційних можливостей науковців, у першу чергу, кримінально-виконавчого профілю. При цьому, на доктринальному рівні залишаються не досить дослідженими такі правові категорії, як “виконання покарань”, “кримінально-виконавча діяльність”, “органи та установи виконання покарань” тощо, що мають безпосереднє відношення до визначення змісту діяльності персоналу ДКВС України у сфері виконання покарань.

Додатковими (супутними) є й інші питання, що є дотичними до досліджуваної проблематики, а саме: ефективність функціонування кримінально-виконавчої системи; рівень реалізації політики у сфері виконання покарань на законодавчому та практичному рівнях; стан взаємодії органів та установ виконана неї покарань з іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також з громадськістю, т. ін.

Зазначені обставини й обумовили вибір об'єкта та предмета даної наукової статті, а також її основного завдання -- розробити науково обгрунтовані шляхи подолання деяких існуючих проблем у кримінально- виконавчій діяльності персоналу органів та установ виконання покарань України.

Стан дослідження

покарання кримінальний виконавчий персонад

Вивчення наукової літератури показало, що досить активно розробкою проблеми кримінально-виконавчої діяльності персоналу органів та установ виконання покарань займаються такі вчені, як: К. А. Автухов, О. М. Бандурка, В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, І. Богатирьова, О. М. Джужа, Т. А. Денисова, О. Г. Колб, І. М. Копотун, В. Я. Конопельський, В. О. Меркулова, А. X. Степанюк, В. М. Трубников, С. Яковець та ін.

Поряд з цим, у контексті змісту тих питань і завдань, які склали предмет даної наукової статті, наукові пошуки здійснюються безсистемно та нецілеспрямовано, що й виступило додатковим аргументом щодо вибору її тематики та постановці пріоритетної мети.

Виклад основних положень

Якщо узагальнити деякі наукові підходи з означеної проблематики та нормативно-правові елементи її відображення, то можна вивести наступне визначення поняття “кримінально-виконавча діяльність персоналу органів та установ виконання покарань”, а саме -- це робота, що здійснюється у межах своїх повноважень у визначеному кримінально-виконавчому законодавстві України фізичними особами та яка спрямована на реалізацію право обмежень щодо засуджених, які встановлені в законі та закріплені індивідуально для кожного із них у вироку суду, відповідно до змісту двоєдиного процесу виконання-відбування покарань, що забезпечується державою у виді правових підстав, принципів, форм, методів, засобів і гарантій реалізації зазначеної функції.

Отже, до системоутворюючих ознак, що складають зміст даного поняття, варто віднести наступні:

1. Зазначена діяльність -- це робота. Саме у такому контексті розглядається це слово у тлумачних словниках [1,с. 150].

Звичайно, що з урахуванням вимог ст. 14 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” цю роботу не можна назвати такою у повному сенсі, позаяк “робота” в органах та установах виконання покарань є, з одного боку, специфічною, адже здійснюється різними фахівцями (рядовим і начальницьким складом; державними службовцями; особами, які працюють в ДКВС України по трудових угодах (контрактах тощо), а з іншого боку, має свої особливості, які змістовно відрізняють її від інших робіт, що здійснюються персоналом установ виконання покарань, а також взагалі іншими особами у тій чи іншій галузі суспільної діяльності тобто у даному випадку обумовлена змістом адміністративно-правового статусу персоналу ДКВС України.

Як показали результати даного дослідження, до таких науковці [2, с. 50-51] відносять наступні:

а) по-перше, адміністративно-правове регулювання діяльності персоналу органів та установ виконання покарань виявляється в різних формах. Воно знаходиться у межах загального державно-правового регулювання як його складовий елемент (Конституції України, Закону України “Про державну службу”, “Кодексу законів України про працю”,

т. ін.). При цьому юридичною базою у цій ситуації виступає Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, який встановлює єдину структуризовану систему органів та установ ДКВС України, завдання, організацію і забезпечення її діяльності;

б) по-друге, в числі форм адміністративно-правового регулювання діяльності ДКВС України значне місце належить підзаконним актам. Причому, якщо загальні принципові питання розв'язуються в Указах Президента України [3] і рішеннях Кабінету Міністрів України [4], то конкретні проблеми організації кримінально-виконавчої діяльності вирішуються в нормативно-правових актах Міністерства юстиції України [5];

в) по-третє, адміністративно-правовому регулюванню підлягає широке коло суспільних відносин у сфері діяльності персоналу ДКВС України. Як з цього приводу зауважив С. В. Зливко, процес виконання кримінального покарання за своєю суттю є специфічною адміністративною діяльністю, у якій, з одного боку, об'єктами адміністративного впливу є засуджені, а з іншого, -- особи з числа персоналу органів та установ виконання покарань [2, с. 51], тобто у даному випадку здійснюється як “зовнішнє управління” (управління засудженими), так і “внутрішнє управління” (управління персоналом) [6, с. 32-33].

Вказана діяльність здійснюється чітко визначеними у кримінально- виконавчому законодавстві особами.

їх виключний перелік визначено в ст. 14 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”.

Виключність, якщо виходити з етимілогічного походження цього слова (поширюється тільки на один об'єкт) [1, с. 63], полягає у тому, що кримінально-виконавчою діяльністю у межах своїх повноважень має займатись лише персонал органів та установ виконання покарань. Більш того, участь у цьому процесі інших осіб у тій чи іншій ролі (зокрема, здійснення прокурорського нагляду під час виконання кримінальних покарань відповідно до ст. 22 КВК та Закону України “Про прокуратуру” [7]; здійснення контролю визначеними в ст. 24 КВК особами (Президентом України, Прем'єр-міністром України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, ін.); здійснення громадського контролю (ст. 25 КВК); т.ін.) не надає права для них, як вірно прийшли до висновку науковці, займатись кримінально-виконавчою діяльністю [8, с. 11].

Як у зв'язку з цим зауважив О. І. Осауленко, в юридичній літературі були спроби розширити коло суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин, включаючи до них прокуратуру, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, різні громадські організації, членів сімей і близьких родичів засуджених, адвокатів, самодіяльні організації засуджених, але такий підхід визнати логічним не можна, позаяк суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути лише органи та установи виконання покарань [9, с. 140-141].

Кримінально-виконавча діяльність здійснюється персоналом ДКВС України у межах його повноважень.

Повноваження -- це право, надане кому-небудь для здійснення чогось [1, с. 484].

Повноваження відповідної особи -- це закріплені за даною особою права і обов'язки, переважно владного характеру, тобто повноваження щодо прийняття обов'язкових для виконання рішень і забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані [10, с. 112-113].

Як встановлено в ході даного дослідження, теоретичні засади організації функціонування персоналу ДКВС України свідчать про те, що для нього характерні такі ознаки:

а) багатовекторність діяльності, притаманність для неї різних цілей та завдань, які в окремих випадках важко поєднати;

б) складність діяльності, що зумовлено необхідністю використовувати значний обсяг прийомів, умов та засобів виконання роботи;

в) екстремальність умов праці, що обгрунтовує потребу у формуванні особливої системи соціально-правового захисту персоналу;

г) поєднання творчого характеру праці, що вимагає грунтовної підготовки та нестереотипного мислення персоналу органів та установ виконання покарань, з її мілітаризованістю, яка спричиняє докладну регламентацію кожного аспекту адміністративної діяльності персоналу;

г) надзвичайна важливість результатів діяльності, що відображається на рівні злочинності в українському суспільстві;

д) ухвалення відповідальних управлінських рішень, які впливають на долі людей;

е) наявність проблем матеріального і організаційного змісту, що знижує мотивацію праці [11, с. 110-111].

Виходячи з цього, на практиці здійснюється класифікація персоналу органів та установ виконання покарань, відповідно до якої визначаються відповідні посади та функціональні обов'язки цих осіб (управлінський персонал; адміністративний персонал; обслуговуючий персонал, т.ін.) [12, с. 36], а також встановлюється система вимог, що пред'являються до кожної посади та особи, яка її обіймає [2, с. 98-102]. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до чинного законодавства України дії посадових осіб, включаючи персонал ДКВС України, які виходять за межі їх повноважень, класифікуються як перевищення службових повноважень і є підставою для притягнення їх до передбачених законом видів юридичної відповідальності [3]. Так, у п.1.1.1 Керівних принципів застосування стандартів з цього приводу зазначено, що застосування катувань або нелюдського, або такого, що принижує гідність, поводження або покарання є абсолютно забороненим за всіх обставин. Жодні відступи від цієї заборони не допускаються [14, с. 10].

Запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, визначено у ст. 1 КВК та ч. З ст. 50 КК України як одна із цілей покарання та в цілому метою кримінально- виконавчої політики нашої держави [15, с. 103-107]. Як з цього приводу слушно зауважила І. С. Яковець, персонал, який виконує свої функції в дусі поваги та захисту прав людини , укріплює не лише свій престиж, а й авторитет влади, що бере цих осіб на роботу, а також націй, інтересам якої він служить [12, с. 31].

Аналогічну позицію у цьому сенсі займає й А. X. Степанюк, який переконаний, що вирок суду слід розглядати як підставу, юридичний факт, при настанні якого виникає спеціальний статус засудженого. При цьому вирок суду не може бути, власне, джерелом будь-яких обмежень для засуджених, адже вони вичерпно визначені на рівні закону [16,с. 7-8].

Види персоналу органів та установ виконання покарань та вимоги до нього встановлюються у кримінально-виконавчому законодавстві України.

Загальні джерела цього законодавства визначені в ст. 2 КВК.

Безпосередньо види персоналу ДКВС України закріплені в ст. 14 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, що, у свою чергу, дозволило науковцям розділити його функції на такі групи:

а) управлінські та організаційні (адміністративні);

б) пенітенціарні (виховні та освітні);

в) забезпечуючи та обслуговуючі [12, с. 36-37].

Вимоги до персоналу органів та установ виконання покарань також встановлені у зазначеному Законі (ст. 16), що важливо як з огляду дотримання визначених у ньому принципів діяльності ДКВС України (ст. 2), так і запобігання вчинення з боку цих осіб злочинів та правопорушень [7], а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими [14].

Кримінально-виконавча діяльність персоналу органів та установ виконання покарань має бути спрямована на реалізацію право обмежень щодо засуджених, що встановлені в законі та закріплені індивідуально для кожного із них у вироку суду.

Такий підхід грунтується, по-перше, на соціально-правовій природі та покарання , що визначені вч. 1 ст. 50 КК України [17, с. 277-278], а, подруге, на теоретико-методологічних засадах, що викладені у в науковій літературі [18, с. 7-41]. Зокрема, в юридичній літературі вказується, що обмеження правового становища можуть бути встановлені прямо чи не прямо. Пряме право обмеження має місце тоді, коли засуджений обмежується у правах, а також в обов'язках тим же законодавством, яке встановлює відповідні права й обов'язки (наприклад, спрощений порядок розірвання шлюбу із засудженим до позбавлення волі на строк три та більше років; обмеження, що випливають із судимості) [19, с. 37].

Ці обмеження є обмеженнями прав засудженого як громадянина, оскільки справа вирішується без урахування його думки. Прямі обмеження у правах та обов'язках можуть випливати також із вироку суду [20, с. 37].

Поряд з цим, навряд чи можна погодитись у цьому контексті з І. С. Яковець, яка вважає, що право обмеження прямого характеру можуть витікати також із змісту режиму виконання-відбування покарання [20, с. 3738], позаяк ні ст. 63 Конституції України, ні ст. 7 КВК таке джерело право обмежень не передбачено. Так, у ч. 2 ст. 7 КВК зазначено, що засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбачених Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Як з цього приводу правильно зробили висновок О. В. Лисодєд та К. А. Автухов, критика вказівки на режим як на джерело право обмежень правового статусу засуджених була сприйнята законодавцем, в ч. 2 ст. 7 КВК України такої вказівки вже не міститься. При цьому аргументована критика включення режиму до переліку джерел право обмежень для засуджених, що висловлювалася за часів у тому числі дії ВТК України, все таки призвела до закономірного наслідку усунення прямого посилання на режим у статтях КВК України, присвячених правовому статусу засуджених [18, с. 24-25].

Разом з тим, слід погодитись з І. С. Яковець у тому, що непрямі правообмеження для засуджених випливають з режиму виконання- відбування конкретного виду покарання, зміст якого, у свою чергу, визначається у КВК (наприклад, у ст. 102) [20, с. 38], тобто цей вид обмежень для особи опосередковано також є наслідком закріплення у законі порядку виконання та відбування кримінальних покарань (власно, режиму).

Виходячи з цього, деякі науковці з метою вилучення хоча й непрямої вказівки на можливість існування обмежень, що випливають з режиму, цілком аргументовано доводять необхідність виключення ч. 4 із ст. 7 КВК України [18, с. 25].

Щодо вироку суду, то правообмеження для засудженого встановлюється у формі: а) призначення основного покарання, порядок виконання та відбування якого визначається у законі (КВК, інших спеціальних законах); б) призначення додаткового покарання, яке виконується після відбуття основного покарання (п. 15 Постанови пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” [21, с. 239]); в) встановлення строків покарання [22]. При цьому зміст вироку має у повній мірі відповідати ст. 374 КПК України.

У випадку коли судове рішення, включаючи вирок суду, є незрозумілим, суд, який його ухвалив, за заявою учасника судового провадження чи органу виконання судового рішення ухвалою роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його зміст (ч. 1 ст. 380 КПК), що має важливе значення при визначенні на підставі закону та вироку суду право обмежень для засуджених [23, с. 765-783].

Як з цього приводу зазначили А.Х. Степанюк та К.А. Автухов, під цим кутом зору значення вироку суду полягає, по-перше, у тому, що він є правовою констатацією вчиненого особою злочину, визнає дану особу злочинцем. По-друге, на підставі цього вироку на органи та установи виконання покарань покладається юридичне обтяження виконувати покарання, а в засудженого з'являється обов'язок його відбути [24, с.791].

Кримінально-виконавча діяльність персоналу ДКВС України має здійснюватись відповідно до змісту двоєдиного процесу виконання- відбування покарань.

Висновок

Такий підхід, що складає основу змісту зазначеної системо утворюючої ознаки поняття “кримінально-виконавча діяльність персоналу органів та установ виконання покарань, грунтується на положеннях ч. 1 ст. 1 КВК України, відповідно якої кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови як виконання, так і відбування кримінальних покарань, тобто розглядає цей процес як нероздільний, хоча й сутнісними особливостями для кожного із суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин (персоналу ДКВС України та засуджених).

При цьому важливим є той факт, що законодавець у даному випадку веде мову не про виконання вироку, що є однією із стадій кримінального провадження (розділ VIII (ст. ст. 532-540) КПК), а про виконання покарання, під яким в науці розуміється застосування адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу (процедура обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань) у межах, встановлених у рішенні суду [25, с. 15].

Список використаних джерел

1. Великий тлумачний словник української мови / [Упоряд. Т. В. Ковальова]. -- X. : Фоліо, 2005. -- 767 с.

2. Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України: адміністративно-правовий аспект : навч. посіб. / [Ред. колегія : В. П. Пєтков (голова) та ін.]. -- К. : КНТ, 2011,-- 648 с.

3. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади : Указ Президента України від 9 грудня 2010 року II Офіційний вісник України. -- 2010. -- № 94. -- Ст. 3334.

4. Про ліквідацію територіальних органів управління Державної пенітенціарної служби та утворення територіальних органів Міністерства юстиції : постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 348 II Офіційний вісник України. -- 2016. -- № 44.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийнятий 13 квітня 2012 р. II Відомості Верховної Ради України. -- 2013. -- № 9-10, № 11-12, № ІЗ, --Ст. 88.

6. Колб О. Г. Про деякі проблемні моменти, що виникають у запобіжній діяльності персоналу органів та установ виконання покарань України / Колб О. Г., Ліховіцький Я. О. II Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності: тези Всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 3 березня 2017 року). -- Хмельницький : Вид-во НАДПСУ, 2017. -- С. 230-233.

7. Про міжнародні договори : Закон України від 1 квітня 2004 року II Відомості Верховної Ради України. -- 2004. -- № 50. -- Ст. 540.

8. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_118.

9. Кримінально-виконавче право України : підруч. / [О. М. Джужа, І. Г. Богатирьов, О. Г. Колб та ін. ; за заг. ред. О. М. Джужі]. -- К. : Атіка, 2010. -- 752 с.

10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. -- 3-тє вид., переробл. та доповн. / [За ред.. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка]. -- К. : Атіка, 2005. -- 1064 с.

11. Автухов К. А. Організаційно-правові засади діяльності Державної пенітенціарної служби України в установах виконання покарань: навч. посібник / К. А. Автухов, І. С. Яковець; ред. А. X. Степанюк. -- X.: Право, 2013. -- 159 с.

12. Правові основи діяльності персоналу Державної кримінально- виконавчої служби України : наук.-метод, посіб. / упоряд. І. Яковець. -- К. : Паливода А. В., 2011. -- 232 с.

13. Кримінологічні та оперативно-розшукові засади запобігання злочинам і правопорушенням, що вчиняються персоналом виправних колоній : монографія / [За заг. ред. В.В. Коваленка]. -- К. -- К. : АТІКА, 2011. -- 367 с.

14. Сванідзе Е. Ефективне розслідування фактів жорстокого поводження: Керівні принципи застосування європейських стандартів. -- К.: “К.І.С.”, 2011, --144 с.

15. Політика у сфері боротьби із злочинністю України: теоретичні та прикладні проблеми : монографія / [За заг. ред. проф.. П. Л. Фріса та проф. В. Б. Харченка]. -- Івано-Франківськ-Харків, 2016. -- 419 с.

16. Права та законні інтереси засуджених до позбавлення волі в умовах реформування Державної кримінально-виконавчої служби України : монографія / [К. А. Автухов, А. П. Гель, О. Г. Колб та ін.; за заг ред. А. X. Степанюка]. -- X.: Право, 2015. -- 246 с.

17. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина : навч. посіб. / Фріс П. Л. -- К.: Центр навч. літ-ри, 2004. -- 362 с.

18. Лисодєд О. В. Теоретичні положення правового статусу засуджених до позбавлення волі // [К.А. Автухов, А.П. Гель, О.Г. Колб та ін.; за заг ред. А.Х. Степанюка]. -- X.: Право, 2015. -- 235 с.

19. Кримінально-виконавче право України : підруч. / [В. В. Голіна, А. X. Степанюк, О. В. Лисодєд та ін. ; за ред. В. В. Голіни і А. X. Степанюка]. -- X. : Право, 2011. -- 328 с.

20. Про практику призначення судами кримінального покарання : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт. 2003 р. № 7 // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / упоряд. В. В. Рожнова, А. С. Сизоненко, Л. Д. Удалова. -- К. : ПАЛИВОДА А. В., 2011. -- С. 231-245.

21. Про практику призначення судами кримінального покарання : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт. 2003 р. № 7 //

22. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / упоряд. В. В. Рожнова, А. С. Сизоненко, Л. Д. Удалова. -- К. : ПАЛИВОДА

23. В., 2011. -- С. 231-245.

24. Загальні засади призначення кримінальних покарань в Україні : навч. посіб. / [Горбач Л.С., Колб О.Г.; за заг. ред. О.Г. Колба]. -- Луцьк : РВВ “Вежа” Волин, держ. ун-ту імені Лесі Українки, 2006. -- 241 с.

25. Лисодед О. В. Теоретичні засади вдосконалення правового статусу засуджених II Правова доктрина України : у 5 т. -- Харків, 2013. -- Т. 5 : Кримінально-правові науки в Україні : стан, проблеми та шляхи розвитку / [В. Я. Тацій та ін. ; за заг. ред.: В. Я. Тацій, В. І. Борисов]. -- С.765-783.

Размещено на Allbest.ru