Механізми участі демократії: суть та особливості застосування на місцевому рівні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 323.2:321.7

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, м. Івано-Франківськ

Annotation

Dzvinchuk D. I. Doctor, Professor,

Acting Head of Public Management and Administration Department of Ivano-Frankivsk National Technical University of Oil and Gas, Ivano-Frankivsk

Mechanisms of participatory democracy: the nature and features of application on local level

The paper studied the essence of participatory democracy and the basic mechanisms to ensure the formation of civil society in Ukraine since the adoption of the Constitution. Specified strategic priorities of public policy to promote the development of civil society in Ukraine. Forms and development trends of political practices of participation of the Ukraine citizens are probed on the modern stage.

Key words: participatory democracy, mechanisms of participatory democracy, civil society, decentralization, electronic petitions.

Підготовка та проведення широкомасштабної реформи місцевого самоврядування зумовлює перерозподіл та більш чітке розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, передачу більш широкого кола функцій та ресурсів, фінансових і матеріальних, від держави до органів місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування. У зв'язку з цим особливого значення набувають питання більш активного залучення громадян до участі в публічному житті на місцевому рівні. Враховуючи викладене, є доцільним розвивати співробітництво України з іншими країнами та міжнародними організаціями, зокрема Радою Європи, які володіють значним досвідом у галузі партисипативної демократії на місцевому рівні.

Серед різних форм демократії дослідники та вчені виділяють як вищу так звану “партисипативну демократію” -- коли громадяни беруть участь (participate, англ. -- брати участь) у процесі прийняття управлінських рішень, зокрема й на місцевому рівні. Разом з тим партисипативна демократія або демократія участі на місцевому рівні має як свої вигоди, так і загрози (виклики), які потрібно враховувати у практичній діяльності.

Питання створення й посилення громадянського суспільства в Україні викликає інтерес у багатьох дослідників. Проводяться дослідження як національного, так і регіонального рівнів. Прийняття Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні [11], численні аналітичні матеріали, що готуються Національним інститутом стратегічних досліджень при Президентові України, підтверджують зацікавленість і спрямованість держави на проведення послідовної політики, упровадження демократії участі [1; 2].

Мета статті - розглянути механізми демократії участі на місцевому рівні в контексті сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в Україні.

За Конституцією України -- Основним Законом -- держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Ст 140 Конституції України [6] встановлено, що територіальна громада має право на здійснення місцевого самоврядування й може реалізувати це право як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Цією ж статтею передбачено право членів громади на створення органів самоорганізації населення. місцеве самоврядування є правом територіальної громади <...> самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. <...> Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна”. У ст. 143 зафіксовано право територіальних громад безпосередньо або через органи місцевого самоврядування управляти належним їм майном, планувати (програмувати) власний розвиток, затверджувати місцевий бюджет та контролювати його виконання, проводити місцеві референдуми та вирішувати інші місцеві питання.

Деякі питання громадської участі, а також окремі механізми демократії участі та прямої демократії регулюються іншими законами. Серед головних можна назвати закони України: “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про органи самоорганізації населення”, “Про добровільне об'єднання територіальних громад”, “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, “Про регулювання містобудівної діяльності”, “Про статус депутатів місцевих рад”, “Про звернення громадян” та деякі інші.

Концепцією реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні [13], що була ухвалена Урядом 1 квітня 2014 р., передбачається розвиток демократії участі та її законодавчої бази. Одним із принципів задекларовано принцип “відкритості, прозорості та громадської участі”. Серед очікуваних результатів реформи: створення “сприятливих правових умов для максимально широкого залучення населення до прийняття управлінських рішень, а також розвитку форм прямого народовладдя”. Серед завдань реформи: максимальне залучення населення; сприяння розвитку форм прямого народовладдя; запровадження ефективних механізмів участі; надання загальним зборам громадян за місцем проживання права ініціювати позачергове звітування посадових осіб місцевого самоврядування (ОМС); утворення при ОМС КДО для проведення консультацій із громадськістю, сприяння проведенню громадської експертизи; забезпечення права на місцевий референдум; удосконалення процедури утворення органів самоорганізації населення.

Причому для забезпечення впливу громадян на владу необхідно зосередитися не тільки на розширенні наявних форм безпосередньої демократії в Україні, закріплених у Конституції та законах України, а й на запровадженні нових. При цьому, зважаючи на європейський вектор розвитку нашої держави, має бути враховано досвід країн - членів Європейського Союзу в цій сфері.

У частині країн - членів ЄС (Австрія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Німеччина, Польща, Португалія, Словенія, Угорщина, Франція) передбачено можливість схвалення законів на загальнодержавних референдумах. Водночас національне законодавство цих країн передбачає різних суб'єктів ініціювання таких референдумів: за народною законодавчою ініціативою (Італія, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Угорщина); за ініціативою президента (Франція); парламенту (Австрія, Литва, Люксембург), певної кількості членів парламенту (Греція, Данія), кількох названих суб'єктів (наприклад, Португалія, де президент приймає рішення про проведення референдуму на підставі пропозиції парламенту чи уряду). Разом з тим в окремих країнах народна законодавча ініціатива поряд з іншими обмеженнями національного законодавства щодо референдумів також обмежується: правом парламенту вирішувати питання про доцільність проведення референдуму за народною ініціативою (Польща, Угорщина) чи правом парламенту ухвалити законопроект до винесення його на загальнодержавний референдум (Італія, Мальта).

Одним із порівняно нових механізмів колективного впливу громадян на процес прийняття рішень органами державної влади є електронні петиції. Цей механізм поширений у країнах - членах Європейського Союзу (Велика Британія, Латвія, Німеччина, Фінляндія, Швеція), Австралії, Сполучених Штатах Америки, Швейцарії. Оформлена відповідно до національного законодавства електронна петиція розміщується на сайті органу державної влади і за умови, що її зміст підтримає (де-факто відбувається голосування) певна кількість населення країни/регіону, підлягає обов'язковому розгляду. Обґрунтована відповідь на електронну петицію також оприлюднюється на сайті органу державної влади, що унеможливлює ігнорування думки значної частини населення.

На конституційному рівні окремих європейських країн (Італія, Швейцарія, Латвія, Данія) також закріплено інститут народного вето як різновиду законодавчого референдуму (“аброгативний референдум”, “відхиляючий референдум”). Суть інституту народного вето полягає в тому, що громадяни на референдумі мають право відхиляти прийняті парламентом закони. Суб'єктами ініціювання народного вето можуть бути громадяни держави, народні обранці, органи державної влади чи місцевого самоврядування.

За даними Національного інституту стратегічних досліджень, у громадському секторі держав - членів Європейського Союзу працевлаштовано від 4,4 до 14 % працездатного населення (принаймні п'ять осіб із кожних 100); із них 60 % (включно з волонтерами) зайняті в наданні соціальних послуг. Загалом у світі громадянське суспільство створило понад 25 млн оплачуваних робочих місць. У державах Центрально- Східної Європи громадські організації залучають втричі більше внутрішніх та зовнішніх інвестицій у соціальну сферу, ніж усі державні та комунальні установи соціального спрямування. Неурядові організації створюють від 3 до 9 % валового внутрішнього продукту (ВВП) (приміром, у Бельгії - 5 %). Громадянське суспільство в сукупності - це сьома економіка світу за обсягом ВВП (1,3 трлн умовних одиниць, що дорівнює ВВП Франції чи Об'єднаного Королівства) [2, с. 4].

Європейська конвенція з прав людини [4] передбачає, що держава повинна забезпечувати громадянам право брати участь в управлінні державними справами взагалі з метою створення демократичного та правового суспільства. Згідно з рекомендаціями Ради Європи про статус неурядових організацій в Європі (70 пунктів) та Білою книгою належного врядування у Європейському Союзі [14], яка дала чіткі стандарти щодо роботи публічних адміністрацій, держава має забезпечити сприятливе законодавство для створення та реєстрації різних форм неурядових організацій, має створити сприятливі податкові умови і надати певну державну фінансову підтримку проектам, ініціативам громадських організацій, а також має запровадити механізми консультацій, механізми участі, надати можливості громадським організаціям та іншим об'єднанням долучатися до розроблення політики, її контролю, реалізації.

У березні 2012 р. було затверджено Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні [11], а також План першочергових заходів з її реалізації. В основу проекту Стратегії було покладено, зокрема, досвід країн - членів ЄС (Естонії, Польщі, Угорщини, Великої Британії та Німеччини) щодо принципів та підходів до реалізації державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, а також запропоновано модель демократії участі, гармонізовану з нормативною базою Європейського Союзу. Положення Стратегії розроблялися за участю представників провідних незалежних аналітичних центрів, що спеціалізуються на нормативному регулюванні інститутів громадянського суспільства. На підготовчому етапі Стратегія пройшла широкі публічні обговорення із залученням фахівців із питань розвитку громадянського суспільства (Міжнародного фонду “Відродження”, Українського незалежного центру політичних досліджень, Творчого центру “ТЦК” тощо).

Відповідно до Стратегії, метою державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства стало створення більш сприятливих умов для задоволення інтересів людини, захисту її прав і свобод, подальше становлення громадянського суспільства на засадах безпосередньої, представницької демократії, широкого упровадження форм демократії участі, самореалізації та самоорганізації громадян.

Найбільш значущою позитивною віхою у процесі поліпшення політико-правового середовища громадянського суспільства в Україні на виконання Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства стало прийняття Верховною Радою України 22 березня 2012 р. та введення в дію з 1 січня 2013 р. нового спеціального Закону України “Про громадські об'єднання” [8]. Закон дістав позитивні оцінки і був сприйнятий як вітчизняними, так і зарубіжними експертами, громадськістю, оскільки при його напрацюванні було враховано основні європейські стандарти щодо законодавчого регулювання функціонування неурядових організацій та найкращі європейські практики.

Євромайдан остаточно підтвердив правоту розробників Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, прихильників багатоформатного громадянського суспільства та ідеї демократії участі. Ідеться про те, що його рушійною силою виступило нове покоління української молоді, динамічні мережі активістів і активістських груп, соціальні мережі, інтернет-медіа. Нові форми інститутів громадянського суспільства, які раніше лише зароджувалися, тепер, вочевидь, визначатимуть майбутнє громадянського суспільства в Україні - його креативне мислення і нові форми самоорганізації та діяльності. Євромайдан уже став чинником суспільного впливу, і влада змушена враховувати цю позицію та настрій народу. Співучасть, партнерство, контроль суспільства і спільна відповідальність мають стати трендами Стратегії на новому етапі.

Успішне просування України шляхом євроінтеграції, реалізація амбітних завдань, поставлених Стратегією розвитку “Україна-2020” [12], потребує реформування державної регіональної політики за такими напрямами: децентралізація управління, формування потужних громад дієздатного місцевого самоврядування, упорядкування територіальної організації влади та оптимізація адміністративно-територіального устрою. Демократизація процесів управління розвитком територій передбачає також широке залучення громадськості, неурядових організацій, бізнес-структур до співпраці з органами місцевого самоврядування та представниками державної влади у вирішенні питань місцевого розвитку.

Децентралізація управління відкриває органам місцевого самоврядування широкий простір для творчих та відповідальних ініціатив у тактиці реалізації стратегічних завдань розвитку громад. Децентралізація влади постає базовою умовою налагодження ефективного діалогу між громадою і районом, районом і регіоном, регіоном і державою.

Для прискорення реформування територіальних громад на основі положень законодавства про співробітництво та об'єднання територіальних громад необхідно:

- розробити та затвердити перспективні плани формування спроможних територіальних громад, які зможуть реалізувати в повному обсязі функції з надання високоякісних послуг населенню в життєво важливих сферах, для кожного регіону на основі положень Методики формування спроможних територіальних громад;

- розробити та законодавчо затвердити механізм реєстрації територіальних громад як юридичних осіб - суб'єктів публічного права, яке доцільно здійснювати шляхом надання територіальним громадам відповідного ідентифікаційного коду (такими кодами можуть бути коди адміністративно-територіальних одиниць, присвоєні їм у 1997 р. і зазначені в Державному класифікаторі об'єктів адміністративно-територіального устрою України), а також свідоцтва про статус територіальної громади як юридичної особи, яке засвідчує її правосуб'єктність;

- провести інвентаризацію матеріальної основи розвитку територіальних громад: створити реєстри об'єктів комунальної власності, провести оцінювання ресурсного потенціалу з огляду на потреби окремої територіальної громади і можливості капіталізації цього ресурсного потенціалу через оптимізацію господарської діяльності територіальних громад;

- запровадити механізми участі громадськості у розробленні органами місцевого самоврядування важливих управлінських рішень, зокрема з питань визначення стратегії розвитку територіальної громади, затвердження статутів територіальних громад, проектів містобудівної документації (генеральних планів розвитку міст, селищ, сіл тощо);

- законодавчо визначити механізми проведення загальних зборів громадян, громадських слухань, місцевих ініціатив, діяльності громадських рад, органів самоорганізації, а також місцевих референдумів. Особливо актуально в контексті реалізації програм інформатизації передбачити запровадження й реалізацію механізмів прямої демократії з використанням електронного врядування;

- опрацювати й затвердити правові умови та механізми надання державної підтримки проектам співробітництва та добровільно об'єднаних територіальних громад;

- опрацювати можливість фінансування проектів співробітництва територіальних громад та процесу об'єднання територіальних громад з Державного фонду регіонального розвитку;

- опрацювати та запровадити механізм фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування міст районного значення, селищ та сіл на перехідний період до формування дієздатних громад шляхом їхнього об'єднання [1, с. 223-224].

На наше переконання, визначені законом місцеві нормативні акти про механізми участі мають обов'язково бути ухвалені в кожній територіальній громаді та мають містити якомога простіші й зрозуміліші процедури, враховувати особливості структури громади, місцеві умови і традиції.

Запровадження у громаді механізмів участі сприятиме самоорганізації громади з метою впорядкування власної життєдіяльності та розвитку, згуртуванню навколо прагнення вирішити спільні проблеми. У результаті через формування спільної позиції громадян із важливих питань посилюватиметься вплив громади на місцеву раду. При цьому чітка і прозора процедура реалізації прав громадян на участь в управлінні громадою дозволяє впорядкувати стосунки влади і громади та є найефективнішим способом відсіяти порожні або авантюрні “ініціативи”. Для реалізації пропозиція чи ініціатива має бути предметною та корисною для громади. В іншому разі, виконати всі вимоги правильно виписаної процедури, а особливо - отримати підтримку співгромадян виявиться неможливим. І найголовніше - це ефект причетності мешканців до справ громади, який є прямим результатом запровадження й використання механізмів залучення громадян до управління громадою. Участь у справах громади дозволяє людям тверезо оцінити проблеми, краще їх зрозуміти, побачити об'єктивні труднощі та перешкоди, з якими стикається влада. У свою чергу, таке розуміння змінює ставлення громадян до влади: від критиканства й голослівного популізму - до конструктивної критики, взаємодії та співпраці. Лише таким шляхом можна на практиці втілити один із головних принципів самоврядування: “спільними зусиллями”.

Великі перспективи для розвитку демократії участі на місцях відкриваються завдяки інформаційним технологіям. Вони пропонують нові підходи в менеджменті й наданні суспільних послуг. Зокрема, відповідно до ст. 23¹ Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про звернення громадян” щодо електронного звернення та електронної петиції” [7] громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об'єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. В електронній петиції має бути викладено суть звернення, зазначено прізвище, ім'я, по батькові автора (ініціатора) електронної петиції, адресу електронної пошти. На веб-сайті відповідного органу або громадського об'єднання, що здійснює збір підписів, обов'язково зазначаються дата початку збору підписів та інформація щодо загальної кількості та переліку осіб, які підписали електронну петицію. Електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. Відповідальним за зміст електронної петиції є автор (ініціатор) електронної петиції.

Для створення електронної петиції до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування її автор (ініціатор) заповнює спеціальну форму на офіційному веб-сайті органу, якому вона адресована, або веб-сайті громадського об'єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронних петицій та розміщує текст електронної петиції.

Електронна петиція оприлюднюється на офіційному веб-сайті, відповідно, Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування або на веб-сайті громадського об'єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронних петицій, протягом двох робочих днів з дня надсилання її автором (ініціатором).

Електронні петиції існують у багатьох країнах світу. Більше 70 держав використовують цей інструмент взаємодії суспільства та влади. Головна мета такого документа - звернути увагу суспільства в цілому або влади на проблему в будь-якій сфері політики, економіки, громадського життя тощо.

Перші петиції як звернення до офіційної влади з'явилися ще у стародавньому світі. За часів правління давньоримського імператора Гордіана ІІІ (Ш ст.) фракійські селяни намагалися відправити петицію до влади через одного з гвардійців-земляків про утиски з боку військових. Однак уже тоді селянам було зазначено на необхідність подання звернень до влади за офіційними каналами. До давніх свідоцтв існування такої форми звернень до влади належить і Зведення законів Тайхоре, укладене у VIII ст. в Японії за часів правління імператора Момму. За Кодексом Тайхоре, чиновник, який припустився помилки під час укладання петиції на ім'я імператора, отримував 50 різок покарання.

У 1838 р. Лондонська спілка робітників розробила програму політичних реформ “Народна хартія” та організувала збір підписів під петицією з текстом відповідного законопроекту. Заходи розробників “Народної хартії” тривали до 1839 р., коли до парламенту було подано документ, який своїми підписами підтримали 1 млн 200 тис. підданих.

Загальноприйнятою в історичній традиції була спеціальна процедура подання петиції до органів влади. Вона обов'язково мала письмовий вигляд, подавалася за відповідними вимогами та порядком. У сучасному світі з розвитком комп'ютерних технологій та виникненням Всесвітньої мережі з'явилася нова форма звернення до влади через електронну пошту або спеціально створені для таких звернень портали. У багатьох країнах розвиненої демократії електронні петиції за своєю суттю є засобом прямої участі населення у здійсненні влади в країні.

Державою, що започаткувала практику електронних петицій, вважається Великобританія. Спочатку електронні петиції запрацювали на регіональному рівні, і з часом дія інтернет-петицій поширилася на всю країну. У 1999 р. на сайті парламенту Шотландії було відкрито портал E-Petitioner, на якому вперше через спеціальну електронну форму громадяни мали змогу направити пропозиції та звернення депутатам. Першою петицією стала ініціатива громадської організації Всесвітній фонд дикої природи (WTF) про створення національного парку в частині узбережних територій. На загальнодержавному рівні електронні петиції у Великобританії з'явились у 2006 р. з ініціативи прем'єр- міністра Т Блера, коли при урядовому порталі було створено першу електронну форму для укладання власної петиції або підтримки чиєїсь ініціативи. Електронні петиції, які мали понад 100 тис. підписів, мали бути представленими у парламент для подальшого розгляду та опрацювання. Система запрацювала, принесла перші як позитивні, так і негативні наслідки, утім правляча партія загалом негативно оцінила проект електронних петицій та з часом закрила його. Відновлено систему електронних петицій у Великобританії було в 2011 р., коли на порталі британського електронного уряду було розміщено новий сайт для роботи з електронними петиціями з більш чіткою організацією роботи [5].

За походженням петиції вирізняють індивідуальні та колективні, за способом подання - паперові та електронні. За юридичним характером петиції можуть бути консультативними та імперативними.

Імперативні петиції мають обов'язковий характер для органів влади. Така процедура існує, наприклад, у Фінляндії, де петиції, що зібрали 50 тис. підписів, автоматично стають законопроектами і парламент Фінляндії зобов'язаний їх розглядати у пріоритетному порядку. Регламентом законодавчого органу Латвії передбачено, що будь-яку петицію, яка отримала підтримку 10 тис. громадян, обов'язково має бути включено до повістки дня засідання Сейму.

Консультативні петиції запроваджуються для аналізу суспільної думки та виявлення гострих і болючих проблем суспільства і влади. Правових наслідків така петиція не має.

Процес підготовки до введення в Україні практики електронних петицій розпочався у 2009 р., коли Україна, як і інші держави, що є учасниками Ради Європи, отримала Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасницям з електронної демократії. У документі йшлося, зокрема, і про необхідність запровадження системи електронних петицій як дієвого механізму співпраці влади та суспільства.

У червні 2013 р. про електронні петиції в Україні заговорили активісти Громадського руху “За відповідальну владу”, коли почали розроблення законопроектів “Про вотум недовіри посадовим особам” та “Про право громадян ініціювати розгляд нормативних документів органами влади та місцевого самоврядування”, які передбачали використання електронних петицій. Утім, реально до практики електронних петицій українці долучилися лише у грудні 2013 р., коли було запроваджено збір підписів під петицією з ініціативою про упровадження санкцій проти В. Януковича за відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Законодавча історія електронних петицій в Україні розпочалася в липні 2014 р., коли у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект “Про право громадян ініціювати розгляд нормативних документів органами влади та місцевого самоврядування” [10], у якому визначалися сутність електронної петиції, механізм її створення та реалізації.

28 серпня 2015 р. Президент України видав Указ “Про порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України” [9], відповідно до якого вже з 29 серпня 2015 р. на сайті голови держави запрацював спеціальний розділ “Електронні петиції” (https://petition.president.gov.ua).

Дещо пізніше такі розділи появилися і на сайтах місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

На сайті “Електронні петиції до влади м. Івано-Франківська” [3] станом на 22 лютого 2015 р. зареєстровано 292 звернення, зокрема такі:

- спорудити в місті пам'ятник засновнику міста Андрію Потоцькому;

- реконструювати аеропорт та розвиток авіаліній з нашим містом;

- завершити будівництво дамби в с. Вовчинець;

- зробити двосторонній рух по вулиці Тичини;

- дорога через “п'яний базар”;

- прибрати речові ринки по вул. Новгородській та навпроти ЦУМу (т. зв. “п'ятачок”);

- відновити законне право громадян на вибір постачальника централізованого тепла і гарячої води у загальній схемі міста між ІФ “ТКЕ” та ТОВ “СТЕК” під'їздами;

- покращення транспортного сполучення для приміських сіл Микитинці та Угорники;

- надання студентам пільгового проїзду в громадському транспорті;

- очистити історичну частину міста від реклами;

- упровадити використання електронної системи публічних закупівель ProZorro в м. Івано-Франківськ;

- розпочати нарешті боротьбу з корупцією!

Потенціал використання електронного управління, який створює широкі взаємозв'язки між чиновниками і місцевими жителями, особливо великий на місцевому рівні. Це такі форми, як ВІКІ-управління (співуправління громадою з боку її членів та місцевої влади в режимі інтерактивного діалогу), системи інтерактивних геоінформаційних служб тощо.

Україна має рухатися в бік повноцінного упровадження демократії участі на місцях, зокрема керуватися принципами Європейського комітету з питань місцевої та регіональної демократії Ради Європи, а саме:

- участь громадян є ключовим елементом у забезпеченні легітимності рішення органів місцевого самоврядування;

- тільки тісна взаємодія з громадянами допомагає владі розробити оптимальні шляхи для самовдосконалення та покращення якості своєї роботи;

- участь громадян має суттєву цінність для розвитку почуття громадянства, належності до певної спільноти.

Отже, слід зазначити, що залученню громадськості до вирішення важливих суспільних проблем України перешкоджає багато факторів, без подолання яких, не можна розраховувати не тільки на ідеальну, а й на більш-менш оптимальну модель розвитку учасницького типу демократії. Серед них можна виділити такі: обмежений доступ громадян до інформації, необхідної для прийняття рішень, брак довіри в суспільстві, соціальна апатія, страх перед відповідальністю, відсутність необхідних навичок та культури участі, обмеженість ресурсів (часу, коштів), особливості політичної культури тощо.

Список використаних джерел

1. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році”. - К. : НІСД, 2015. - 684 с.

2. Доповідь про стан розвитку громадянського суспільства в Україні / А. В. Єрмолаєв, Д. М. Горєлов, О. А. Корнієвський та ін. - К. : НІСД, 2012. - 48 с.

3. Електронні петиції до влади м. Івано-Франківська. - Режим доступу : http://petition.mvk.if.ua/.

4. Європейська Конвенція з прав людини. - Режим доступу : http://www.echr.coe.int/Documents/ Convention_UKR.pdf.

5. Закірова С. Електронні петиції в Україні : становлення системи та механізм дії. - Режим доступу : http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1576:elektronni-petitsiji-v -ukrajini-stanovlennya-sistemi-ta-mekhanizm-diji&catid=8&Itemid=350.

6. Конституція України. - Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254K/96-Bp.

7. Про внесення змін до Закону України “Про звернення громадян” щодо електронного звернення та електронної петиції : Закон України від 2 лип. 2015 р. № 577. - Режим доступу : http:// zakon0.rada.gov.ua/laws/show/577-19.

8. Про громадські об'єднання : Закон України від 22 берез. 2012 р. № 4572-VI. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4572-17.

9. Про порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України : Указ Президента України від 24 берез. 2012 р. № 212/2012. - Режим доступу : http://www.president.gov. ua/documents/5232015-19384.

10. Про право громадян ініціювати розгляд нормативних документів органами влади та місцевого самоврядування : проект Закону України від 22 лип. 2014 р. № 4346а. - Режим доступу : http://w1 .c1 .rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=4346°/oE0&skl=8.

11. Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 берез. 2012 р. № 212/2012. - Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/14621 .html.

12. Про Стратегію сталого розвитку “Україна - 2020” : Указ Президента України від 12 січ. 2015 р. № 5/2015. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5Z2015.

13. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні : розпорядження КМУ від 1 квіт. 2014 р. № 333-р. - Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/333-2014-p.

14. Governance in the European Union : A White Paper. -:http://ec.europa.eu/governance/index_en.htm.

Надійшла до редколегії26.02.2016 р.

Размещено на Allbest.ru