Удосконалення системи фінансування державних цільових програм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 336.1

Удосконалення системи фінансування державних цільових програм

Коваленко М. М.,

д.держ.упр., доц.,

професор кафедри економічної теорії та фінансів ХарРІ НАДУ, м. Харків

Визначено шляхи вдосконалення системи фінансування державних цільових програм, котра б забезпечила кардинальну зміну цільових орієнтирів довгострокового розвитку суспільства шляхом запровадження дієвих та високопродуктивних засобів їх досягнення.

Ключові слова: програмно-цільовий метод, державна цільова програма, джерела фінансування, грошово-кредитна система, народний дивіденд, народне майно.

Kovalenko M. M.,

Doctor in Public Administration, Associate Professor,

Professor of Economic Theory and Finances Department KRI NAPA, Kharkiv

IMPROVING THE SYSTEM OF FINANCING TARGET STATE PROGRAMS

The paper determines the way to improve the system for financing state target-oriented programs that could ensure a fundamental change in guiding landmarks of a long-term development of the society by introducing effective and highly-productive means for accomplishment of the set objectives.

Key words: method of management by objectives, state target-oriented program, sources of financing, monetary system, people's dividend, people's property.

Поряд зі створенням умов для ефективного функціонування ринкового господарства органи державної влади повинні здійснювати практичну діяльність, спрямовану на розроблення й реалізацію цільових програм державного чи регіонального характеру, забезпечення збалансованого розвитку регіонів, створення нових робочих місць тощо. Згідно з економічною теорією та вітчизняними розробками фахівців з державного управління, до функцій органів державного управління належать підтримка перспективних галузей і важливих виробництв, сприяння створенню самодостатньої економіки, фінансування науково-дослідних робіт та інновацій, регулювання діяльності окремих галузей тощо. Провідним напрямом економічної діяльності з підтримки виробництва є реалізація великомасштабних проектів, які не можуть бути здійснені приватним бізнесом, програм розвитку галузей, що мають особливе значення для забезпечення безпеки країни. Саме реалізація відповідних державних цільових програм (ДЦП) надасть можливість відродити практично загублені традиційні для країни та утворити зовсім нові сучасні галузі народного господарства (космічна й атомна промисловість, машинобудівна та оборонна промисловість, авіа- і суднобудування, фармацевтика, зелена енергетика тощо). Ця діяльність сприяє нарощуванню економічного потенціалу країни, інноваційному розвитку, структурній перебудові економіки, технічному переозброєнню і модернізації виробництва.

Однак, як свідчить аналіз реалізації ДЦП України останніми роками, головною проблемою досягнення запланованих за ними результатів стає їх критичне недофінансування. Недосконалість системи фінансування ДЦП не дає можливості залучити до упровадження низки достатньо амбітних проектів, яких вимагає вкрай складний соціально-економічний стан країни, програм, котрі здатні забезпечити всебічний розвиток суспільства.

Недофінансування ДЦП призводить навіть до зовсім протилежних результатів. Наприклад, за песимістичним сценарієм, коли в державі спостерігається дефіцит бюджету та високий рівень інфляції, на упровадження програм, зазвичай, виділяється не більше третини необхідної суми фінансових ресурсів. Це призводить до перенесення термінів їх реалізації, до втрати деякими з них актуальності та пріоритетності, відсутності чіткого механізму контролю і, зрештою, до закономірного невиконання. Суспільство розпорошує економічні ресурси, безцільно втрачає і ті малі кошти, котрі в умовах жорсткого грошового голоду Українська держава знаходить можливість спрямовувати на реалізацію цільових програм.

Питання щодо розв'язання проблематики програмно-цільового методу управління бюджетами державного та місцевого рівнів досліджувалися у працях таких зарубіжних вчених, як Ш. Бланкарт, Хане де Брюн, Р Зоді, Є. Квейд, Д. Кліланд, В. Кінг, Д. Конор, С. Тейлор, Р Хакет та ін. Проблемам удосконалення планування, організації та контролю реалізації державних цільових програм за програмно-цільовим методом присвячували свої наукові праці такі вітчизняні вчені, як О. Амоша, О. Барановський, Л. Васютинська, В. Гордієнко, І. Запатрша, Т Єфіменко, М. Кизим, Ц. Огонь, В. Опарін, К. Павлюк, Ю. Пасічник, В. Плескач, В. Федосов, І. Чугунов, І. Щербина, С. Юрій та ін.

У їх наукових роботах висвітлюється достатньо великий пласт різних питань, що стосуються запровадження програмно-цільового метода (ПЦМ) як інструмента побудови сучасної економіки, а також особливостей виконання ДЦП. Однак дослідження фінансового забезпечення реалізації ДЦП, побудови відповідної фінансової системи мають фрагментарний характер, хоча це є першочерговим у досягненні результатів за здійснюваними програмами та в обґрунтуванні ефективної державної економічної політики в цілому.

Мета цієї статті полягає у визначені шляхів удосконалення системи фінансування державних цільових програм, котра б забезпечила кардинальну зміну цільових орієнтирів довгострокового розвитку суспільства шляхом запровадження дієвих та високопродуктивних засобів їх досягнення.

Головне призначення ПЦМ полягає в можливості для керівного органу домогтися значної концентрації ресурсів саме в рамках програмного вирішення окремої проблеми. Принцип “проблема - мета - ресурси (заходи) - результат” суттєво підвищує ефективність державного регулювання економіки. Орієнтація бюджетного процесу в Україні на досягнення цільових показників, що задекларовані у програмних документах, спричинила необхідність урегулювати правовідносини процесів, пов'язаних із державними цільовими програмами. У Законі України “Про державні цільові програми” від 18 березня 2004 р. N° 1621-IV під останніми розуміється “комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням” [5].

Виділяють такі державні цільові програми:

- загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля - це програми, що охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

- інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно- територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

ДЦП не слід плутати з бюджетними програмами. На відміну від державних цільових програм, бюджетні програми визначаються як сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює головний розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій [1]. Особливою відмінністю зазначених програм є:

- масштабність заходів, якими вони визначаються;

- терміни виконання: ДЦП виконується в термін, встановлений для вирішення конкретної проблеми, тобто строк життєдіяльності програми не обмежується бюджетним періодом, тоді як бюджетна програма обмежується термінами фінансового року для виконання;

- склад формування: у складі однієї ДЦП можуть співіснувати різні за напрямами розпорядно-виконавчої системи бюджетні програми.

Слід відзначити, що тлумачення поняття ДЦП в Законі є неточним у тій частині, що торкається джерел фінансування. Було б доцільним поряд із “здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України” конкретизувати, у якій частині може здійснюватися це фінансування і якою може бути норма щодо фінансування ДЦП за рахунок коштів регіональних бюджетів.

Відносно розмежування ДЦП слід відзначити, що їх поділ є достатньо обмеженим, ураховуючи те, що їх кількість вимірюється десятками. Наприклад, у 2012 р. їх кількість становила 89, з яких 44 виконувалися з використанням державного бюджету [2, с. 81-82].

То було б доцільно державні цільові програми класифікувати значно ширше, зокрема: за спрямованістю програм; дієвістю; терміном і масштабом дії; об'єктами; джерелами фінансування; способом реалізації; характером дії; рівнем суспільної корисності; рівнем інноваційної складової тощо.

Реалізація ДЦП передбачає необхідність використання ПЦМ, що ґрунтується на комплексному підході до вирішення народногосподарських проблем, значно підвищує ефективність вирішення проблем, які, зазвичай, мають системний, міжгалузевий характер. Він є потужним засобом концентрації ресурсів на головних напрямах і сприяє подоланню суперечностей між галузевим та територіальним управлінням, між тактичними та стратегічними завданнями соціально-економічного розвитку країни [3; 4, с. 20-27; 6, с. 31; 11, с. 87-89; 12].

Відповідно до чинного Бюджетного кодексу України програмно-цільовий метод у бюджетному процесі є методом “управління бюджетними коштами для досягнення конкретних результатів за рахунок коштів бюджету із застосуванням оцінки ефективності використання бюджетних коштів на всіх стадіях бюджетного процесу” (ст. 2, п. 42). При цьому під бюджетними коштами розуміються “належні відповідно до законодавства надходження бюджету та витрати бюджету” (ст. 2, п. 11) [1]. Із цих уже законодавчих визначень виникає дуже суттєва суперечність, що не може сприяти повноцінному застосуванню ПЦМ на практиці.

Ця суперечність стосується питання джерел фінансування державних цільових програм - реалізація ПЦМ у бюджетному процесі, звичайно, може здійснюватися не лише за рахунок коштів бюджету. Крім бюджетних джерел фінансування, що включають як державні, так і місцеві бюджети, ПЦМ може передбачати застосування позабюджетних джерел. До них можна віднести: внески учасників реалізації програм; цільові відрахування від прибутку підприємств; кредити чи позики банків; кошти фондів та суспільних організацій тощо. Тобто важливо дотримуватися принципу різноманіття джерел фінансування ДЦП, враховуючи при цьому інтереси національної безпеки щодо участі у програмах іноземних інвесторів.

Але все ж таки нам хотілося б більш зосередитися на системному розширенні потенціалу фінансування ДЦП за рахунок інституційних перетворень у державі. Причому такі перетворення мають повністю витиснути з практики державних фінансів необхідність здійснювати реалізацію ДЦП за рахунок зовнішніх запозичень. Виключенням може бути лише здійснення витрат за обмеженим обсягом напрямів (новітні технології (нано-, біоінженерні, інформаційні та ін.) та консультації фахівців за їх оптимальним запровадженням, сучасне виробниче обладнання за відсутності вітчизняних аналогів тощо). При цьому у практиці суспільно корисного управління будь- які зовнішні запозичення мають здійснюватися на безвідсотковій інвестиційній основі. Інвестор повинен претендувати не на відсотки з повітря від бездарно розтрачених або розкрадених грошей, а лише на частку того реального прибутку, який буде отриманий у країні за рахунок участі коштів інвестора. В іншому разі ми потрапляємо в стандартну схему пограбування народів.

Інституційні перетворення, що мають суттєво змінити роль державних фінансів, і в першу чергу відносно вирішення питання забезпечення необхідним рівнем фінансування ДЦП, можна об'єднати за такими напрямами:

1) утворення державної грошово-кредитної системи нового зразка, спрямованої на встановлення істинно вільних і справедливих відносин між трьома основними економічними ресурсами - працею, капіталом і знанням, та наданням державі усієї необхідної для блага суспільства влади, узурпованої на сьогодні капіталом;

2) запровадження системи народного дивіденду як матеріальної реалізації верховних прав суспільства на територіально-природні ресурси шляхом повернення рент від усіх використовуваних природних ресурсів до реальних суспільних доходів, що акумулюються в системі державних фінансів.

Отже, відносно першого напряму необхідних перетворень, що стосується державної грошово-кредитної системи.

Одним із головних гальм розвитку вітчизняної економіки протягом усього пострадянського періоду була політика кількісного обмеження грошової пропозиції з боку Національного банку України (НБУ). Значний період часу емісія гривні прив'язується до приросту міжнародних резервів країни. Після того, як у 2012 р. НБУ разом з Урядом почав порушувати правило режиму валютного правління, станом на 1 лютого 2016 р. обсяг грошової бази знову став еквівалентним величіні міжнародних резервів України - відношення умовного курсу (грошова база / офіційні резерви) до офіційного курсу гривні до долара США знову наблизився до 1,0 [3, с. 189]. Наслідком цієї політики є: нерозвиненість механізмів рефінансування економічної активності, відсутність “довгих грошей” і внутрішніх джерел кредитування інвестицій, підпорядкування функціонування економіки зовнішньому попиту та пропозиції, що є причиною її сировинної орієнтації та нарощення імпортоспоживання.

Для отримання фінансової спроможності держави щодо реалізації ДЦП, що спрямовані на забезпечення розширеного відтворення національної економіки, необхідним є суттєве підвищення рівня монетизації, розширення кредиту і потужності банківської системи. Необхідні екстрені заходи відносно її стабілізації, що вимагає збільшення пропозиції ліквідності та активізації ролі НБУ як кредитора останньої інстанції. На відміну від економік країн - емітентів резервних валют, основні проблеми в українській економіці викликано хронічною недомонетизацією економіки, яка тривалий час працює в режимі самоліквідації.

Необхідний рівень грошової пропозиції для піднесення інвестиційної та інноваційної активності повинен визначатися попитом на гроші з боку реального сектора економіки і державних інститутів розвитку за умови доведення до нуля значення ставки рефінансування. При цьому перехід до таргетування інфляції не повинен здійснюватися за рахунок відмови від реалізації інших цілей макроекономічної політики, що включають забезпечення стабільного курсу гривні, зростання інвестицій, виробництва та зайнятості. Вказані цілі можуть ранжуватися за пріоритетністю і задаватися у формі обмежень, досягаючись за рахунок гнучкого використання всіх наявних у розпорядженні держави інструментів регулювання грошово-кредитної і валютної сфери. В умовах, у яких опинилася вітчизняна економіка, пріоритет слід віддавати зростанню виробництва та інвестицій у рамках встановлених обмежень за інфляцією та обмінним курсом гривні. При цьому для утримання інфляції у встановлених межах необхідна комплексна система заходів з боку держави щодо ціноутворення і цінової політики, сприяння розвитку конкуренції, жорсткого валютного і банківського контролю.

З економічної теорії і практики країн, що досягали стрімкого соціально-економічного розвитку, випливає необхідність комплексного підходу до формування грошової пропозиції з прив'язкою її до цілей економічного розвитку і з опорою на виключно внутрішні джерела грошової емісії. Найважливішим із них є механізм рефінансування банківських установ, замкнений на кредитуванні реального сектора економіки та інвестиціях у пріоритетні напрями розвитку. Це можна зробити шляхом використання добре відомих і відпрацьованих на практиці розвинених країн типів грошової емісії:

- прямого (фінансування ДЦП, утворення інститутів розвитку (державних банків розвитку, інноваційно-інвестиційних фондів, фондів розвитку, державних науково- комерційних корпорацій науково-технічного розвитку та ін.), надання держгарантій тощо);

- опосередкованого (рефінансування під заставу зобов'язань держави (у т ч. під ОВДП) і платоспроможних підприємств).

Зазвичай, доцільним є комплексне застосування обох типів.

Для формування національної кредитно-фінансової системи нового зразка, адекватної завданням підйому інноваціно-інвестиційної активності в цілях розвитку вітчизняної економіки, пропонується такий комплекс заходів:

- зміна статусу НБУ та налагодження державного банківського контролю за його діяльністю, що передбачає виважену систему противаг;

- законодавче включення в перелік цілей державної грошово-кредитної політики і діяльності НБУ створення умов для економічного зростання, збільшення інвестицій, виробництва та зайнятості;

- регулювання грошової пропозиції з переважанням рефінансування комерційних банків під заставу кредитних вимог виробничих підприємств, облігацій держави та інститутів розвитку під здійснення ДЦП. При цьому ставка рефінансування не повинна перевищувати середню норму прибутку в інвестиційному комплексі за вирахуванням банківської маржі (1-2 %), а терміни надання кредитів повинні відповідати типовій тривалості технологічного циклу (наприклад, для обробної промисловості до 7 років, літако- та суднобудівництва до 10 років, молочного тваринництва до 5 років тощо). Доступ до системи рефінансування повинен бути відкритий для всіх комерційних банків на універсальних умовах. Для державних банків розвитку мають діяти особливі умови, що відповідають профілю і цілям їх діяльності (у т. ч. з урахуванням очікуваної окупності інвестицій у виробництво до 10 років, інфраструктуру - до 20-30 років під 0-2 %);

- щоб уникнути стимулювання вивезення капіталу і валютних спекуляцій прийом іноземних цінних паперів та іноземних активів вітчизняних банків як забезпечення кредитів НБУ слід припинити;

- розширити список заставного забезпечення НБУ шляхом включення до нього векселів і облігацій платоспроможних підприємств, які працюють за пріоритетними напрямами, інститутів розвитку, гарантій Кабінету Міністрі України, регіональних органів державного управління;

- істотне збільшення ресурсного потенціалу державних банків розвитку як державного, так і регіонального рівнів за рахунок їх рефінансування НБУ під інвестиційні проекти, схвалювані Урядом відповідно до встановлених пріоритетних напрямів розвитку та здійснюваних ДЦП. Розміщувати такі кредити державні банки розвитку повинні на принципах цільового кредитування конкретних проектів, які передбачають виділення грошей виключно під встановлені ними витрати без перерахування грошей на рахунок позичальника; фінансування державний програма

- з метою забезпечення стабільних умов кредитування заборонити комерційним банкам переглядати умови кредитних угод в односторонньому порядку;

- державними комерційними банками провести послідовне заміщення позик суб'єктів господарювання в іноземних валютах, що обслуговують розрахунки з вітчизняними контрагентами, гривневими кредитами з наданням відповідного забезпечення з боку НБУ;

- встановлення фіксованого обмінного курсу гривні з встановленням заздалегідь оголошених кордонів коливань курсу гривні, підтримуваних тривалий час;

- введення у практику додаткових норм банківського нагляду, що сприятимуть запобіганню перетіканню емітованих для рефінансування виробничої діяльності та інвестицій грошей на фінансовий і валютний ринок;

- посилити державний нагляд за небанківськими фінансовими організаціями (страхові компанії, кредитні спілки, ломбарди, лізингові фірми, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо), особливо за можливістю здійснення ними валютних операцій.

Тож, при формуванні грошової-кредитної політики НБУ в тісній співпраці з профільними міністерствами слід проводити оцінювання макроекономічних наслідків емісії гривні за різними каналами: для рефінансування комерційних банків під зобов'язання виробничих підприємств, під облігації держави та інститутів розвитку з метою реалізації ДЦП, під заміщення інвалютних кредитів, під придбання іноземної валюти для прискорення модернізації виробничих підприємств тощо.

Побудова державної грошово-кредитної системи нового зразка є першочерговим засобом державного управління, що має захистити від зовнішнього експлуататорсько- колоніального та олігархічного втручання, засобом регулювання продуктообміну та управління суспільним відтворенням. Без цього абсолютно беззмістовними є диспути відносно зміни чинної в країні колоніально-олігархічної моделі економіки, заснованої на лихварській експлуатації й такої, що призводить до економічного геноциду нашого народу.

Із появою в суспільстві кредитно-фінансової системи весь виробничий потенціал суспільства, його сировинні та трудові ресурси в своїй вартісній формі опиняються під повним необмеженим контролем власника кредитно-фінансової системи - або власне держава, що піклується про довгострокові інтереси розвитку суспільства, або лихварської мафії, яка контролює банківську систему. Усім економічним потенціалом країни володіє власник кредитно-фінансової системи, а всі решта тільки користуються його частинами - або як “приватні” власники, або як найманий персонал, хоча суспільство може і не усвідомлювати цього. З цієї причини, з точки зору теорії державного управління, оптимальна модель національної економіки має являти собою єдину корпорацію, що буде вираженням економічної та політичної єдності та цільності суспільства.

Другим напрямом вирішення питання фінансового забезпечення виконання ДЦП має стати запровадження системи народного дивіденду та цільове витрачання акумульованих таким чином коштів.

Згідно з Конституцією України, “земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу” [4]. Щоб отримати можливість впливати на сферу економічного життя, суспільство повинне стати власником тих ресурсів, на яких ґрунтується життєдіяльність усіх його членів і соціальних груп. Тому саме суспільство не просто декларативно, а реально має бути істинним власником території, її земельних, водних та інших природних ресурсів, включаючи корисні копалини, повітряний простір і ландшафтно-рекреаційні зони.

Це положення може бути конституційно-законодавчо закріплено за суспільством як свого роду юридичною особою вищого рангу прав верховного власника територіальних і природних ресурсів країни. Така конституційна новація створила б операційну основу для надання всім членам суспільства рівних прав на доступ до користування територіально-природними ресурсами. Це стало б змістовним наповненням принципу рівних можливостей для всіх, без чого важко досягти соціального миру та злагоди, усвідомлення всіма верствами населення й індивідами країни їх інтересів, отримання можливості дійсної реалізації принципу сталого розвитку суспільства, дбайливого ставлення до досягнення гідного рівня життєдіяльності майбутніх поколінь, що мають жити на цій території.

Механізмом, що мав би забезпечити досягнення вказаної мети, стане упровадження у практику державного управління системи народного дивіденду. Такий механізм формує та спрямовує ренти, отримані від усіх використовуваних ресурсів у суспільні доходи, що акумулюються в системі державних фінансів та витрачаються виключно на реалізацію ДЦП. Така сума рентних доходів, що утворюється після оплати послуг усіх інших факторів виробництва, складе чистий дохід суспільства, практично буде виступати у формі народного дивіденду, котрий стане вагомим матеріальним чинником розв'язання великих і складних проблем.

Зафіксувавши права держави як власника землі, саме тієї поки що досить вагомої частини активів, яку “не захапали” від неї махінаціями грабіжницької приватизації, необхідно здійснити перехід до нової системи управління держвласністю - системи народного майна [9, с. 225-226]. Основними складовими цієї системи мають стати:

- конституційне закріплення природно-сировинних ресурсів на всій території країни у формі колективного надбання всього суспільства;

- відкритий конкурентно-ринковий режим господарської експлуатації народного майна, що забезпечує необхідний рівень його прибутковості;

- генерація народного дивіденду.

Народний дивіденд визначається як уся рента, отримана від комерційної експлуатації землі та є фінансовим джерелом фонду реалізації ДЦП. Частина підприємницького доходу, отримана від експлуатації землі, має стати джерелом фонду поточних соціальних гарантій, перелік та якість яких має постійно зростати в міру здійснення ДЦП.

Природні ресурси, підприємства енергетики, транспорту і зв'язку, видобувних галузей, інше майно, що залишилось у власності держави після минулих кампаній приватизації і здатне приносити дохід, повинно бути відкрито для комерційного використання тими ринковими суб'єктами, які можуть забезпечити його найбільший економічний ефект. Головною правовою формою такого відкритого доступу повинна стати оренда, тобто розвинений ринок прав користування й вилучення доходів з майна, прав управління ним. Головною формою виявлення найбільш ефективних користувачів народного майна повинен бути відкритий аукціон відповідних майнових прав.

Ефективний користувач народного майна, тобто його господарський експлуатант, отримуючи вигоду для себе, буде здатний до досить високої оплати майнових прав, що передаються йому державою шляхом відкритої ринкової процедури. Відповідні кошти являють собою ту частину господарського доходу від народного майна, яка, по суті, у рівних частках належить усім громадянам і повинна не просто “проїдатися” на ті чи інші цілі опосередкованого значення чи зовнішнього інтересу, а обов'язково спрямовуватися на реалізацію ДЦП загальнонародного та довгострокового значення.

Використовуючи в запропонованих поняттях визначення “народний”, під цим словом слід розуміти усе, що надане Богом, природою людям, які народилися на відомому просторі, є мешканцями країни, і тим, які перебувають під одним державним управлінням.

Формування та розподіл народного дивіденду має регулюватися законом і тільки законом. Самостійні рішення виконавчої влади, крім виконання вимог закону, мають бути тут виключені. Статус золотовалютних (міжнародних) резервів країни (НБУ) є прикладом, за яким у жодному разі не можна будувати систему формування та витрачання доходів від експлуатації народного майна.

Відповідно, народний дивіденд як фінансовий ресурс і як об'єкт управління, його отримання й витрачання повинно бути чітко відокремлено від системи податків та інших елементів дохідної частини бюджету.

Одним із критеріїв поповнення та розподілу коштів фонду народного дивіденду могла б стати ознака регіональної приналежності отриманого доходу та прив'язки ДЦП (витрачання коштів народного дивіденду) до відповідного регіону. Це буде важливим економічним важелем регіонального соціально-економічного розвитку і вирішення питань підтримки депресивних територій, що перебувають нині під хижацькою експлуатацією народного майна (і в першу чергу природних ресурсів), отримують взамін злидні, руїну та вимирання населення. Тим самим стратегічний курс на створення системи народного майна міг би бути пов'язаний із вирішенням ключових макроекономічних завдань - подолання безробіття, стимулювання зростання обсягів виробництва, зростання рівня життя населення, стабілізації цін тощо. Народний дивіденд стане також потужним джерелом технологічної модернізації економіки, формування нового технологічного укладу країни.

Поряд із вказаними заходами з удосконалення системи фінансування ДЦП необхідні також інші системні заходи з боку держави відносно упровадження ДЦП. Такими мають бути: досягнення стабільного економіко-політичного стану держави, захист національного товаровиробника, введення пільг відносно оподаткування підприємств, що здійснюють інвестиційну діяльність за певними видами діяльності та за фактом придбання сучасного науково місткого обладнання й технологій виробництва, сприяння просуванню унікальної вітчизняної інноваційної продукції за кордон на урядовому рівні тощо.

Отже, нова державна грошово-кредитна система та система народного дивіденду мають принципово змінити чинну систему фінансування ДЦП в країні, що може стати підґрунтям економічної моделі нового суспільства XXI ст. Однак важливо розуміти, що ця модель не повинна замикатися лише на сьогоднішньому співвідношенні факторів виробництва. У завтрашньому дні на перший план будуть виступати знання, освіченість, культура, моральність, духовність. А це повинно бути пов'язано з реалізацією стратегічної лінії нашої держави на науково-технічний прогрес, докорінну перебудову її відтворювальної структури, зміну ціннісних пріоритетів розвитку суспільства із споживацтва та поклоніння мамоні на служіння Богові, Вітчизні, людям.

Список використаних джерел

1. Бюджетний кодекс України від 8 лип. 2010 р. № 2456-VI, із змінами // Офіц. веб-сайт Верховної Ради України. - Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2456-17/conv/page.

2. Васютинська Л. А. Система видатків бюджету в умовах розвитку програмно-цільового управління : [монографія] / Л. А. Васютинська. - Одесса : ФОП Бондаренко М. О., 2014. - 192 с.

3. Герберт У. Россия во мгле / Уэллс Герберт ; пер. И. Виккер, В. Пастоев // Собрание сочинений : в 15 т. Т 15. - М. : Правда, 1964. - (Б-ка “Огонек”), OCR & spellcheck by HarryFan, 15 June 2001. - Режим доступа : http://lib.ru/INOFANT/UELS/russia.txt_with-big-pictures.html .

4. Гордієнко В. О. Програмно-цільовий метод - інструмент побудови сучасної економіки : монографія / В. О. Гордієнко. - Дніпропетровськ : Дніпропетр. держ. фін. академія, 2014. - 268 с.

5. Закон України “Про державні цільові програми” від 18 берез. 2004 р. № 1621-IV, із змінами // Офіц. веб-сайт Верховної Ради України. - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ 1621-15.

6. Кизим Н. А. Преграммно-целевой подход к государственному управлению социальной напряженностью в регионах страны : монография / Н. А. Кизим, В. В. Узунов. - Х. : ИНЖЭК, 2007. - 204 с.

7. Коваленко М. М. Держава та банківський сектор: реалістична організація взаємодії : монографія / М. М. Коваленко. - Х. : Tim Publishing Group, 2015. - 332 с.

8. Конституція України від 28 черв. 1996 р. // Офіц. веб-сайт Верховної Ради України. - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

9. Львов Д. С. Экономика развития / Д. С. Львов. - М. : Экзамен, 2002. - 512 с.

10. Никольский В. Н. НЭП в Донбассе. История исслед. / В. Н. Никольский, В. И. Изюмов. - Донецк : Донбасс, 1992. - 128 с.

11. Райзберг Б. А. Программно-целевое планирование и управление : монография / Б. А. Райзберг, А. Г. Лобко. - М. : ИНФРА-М, 2002. - 428 с.

12. 12.Эрлихман В. Эпоха освещения / В. Эрлихман // Энергия промышленного роста. - 2005. - № 2. - С. 3-13.

Надійшла до редколегії 19.02.2016 р.

Размещено на Allbest.ru