Деякі аспекти вияву злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі аспекти вияву злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарань

Постановка проблеми

Останнім часом серед науковців тривають дискусії щодо декриміналізації ст. 391 КК України, що вилилось у законодавчій ініціативі народних депутатів України (законопроект № 2708 від 23.04.2015), мотивуючи це неадекватністю, суб'єктивним ставленням персоналу установи до засуджених, а також можливою корупційною складовою. Проте парламент відхилив вказану ініціативу. Окрім цього, завдяки Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» обов'язок засудженого працювати було змінено на його право, а тому згідно з конституційними засадами держави засуджений міг або користуватися, або ні цим правом. Проте законодавець у ч. 5 ст. 118 КВК України все-таки зберіг можливість залучення засудженого до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством у порядку й умовах, передбачених підзаконними актами.

Реалізація зазначеної норми є досить дискусійною й на практиці спричиняє чималі суперечки між засудженими та персоналом. Визначення у вказаному аспекті вияву злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарання дозволить сконцентрувати увагу на вирішенні проблеми щодо зниження показника вчинення засудженими цього виду злочину, який щороку в структурі пенітенціарної злочинності складає переважну більшість. Водночас попри важливість цього питання для кримінального законодавства та судової практики воно залишається недостатньо вивченим.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань розглядались у працях відомих вітчизняних та зарубіжних учених у галузі кримінального та кримінально-виконавчого права, зокрема М. І. Бажанова, І. Г. Богатирьова, П. А. Вороб'я, І. А. Гельфанда, А. П. Гетьмана, В. П. Ємельянова, А. В. Кирилюка, О. Г. Колба, І. М. Копотуна, Л. Г. Крахмальника, В. І. Осадчого, Ю. В. Орла, М. І. Панова, О. І. Плужнік, В. К. Сауляка, А. В. Савченка, В. В. Сташиса, О. О. Стулова, В. М. Трубникова, С. С. Яценко та інших.

Формування цілей. Метою статті є проведення аналізу найбільш поширеного вияву злісної непокори, установлення причин, умов та мотивів допущення засудженими таких порушень режиму відбування покарання, що в подальшому дасть можливість визначити основні превентивні заходи та зменшить кількість вчинення засудженими злочину, передбаченого ст. 391 КК України.

Виклад основного матеріалу

Під час вивчення та аналізу вироків судів за ст. 391 КК України протягом 2012-2016 рр., зареєстрованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень, ми сконцентрували особливу увагу на визначення характеру злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарань. Найбільш поширеним виявом злісної непокори, за яку особи були засуджені за ст. 391 КК України, є відмова від виконання робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством. Виконання цих робіт передбачено ч. 5 ст. 118 КВК України й до них засуджені залучаються без оплати праці в порядку черговості, у неробочий час і не більш як на дві години в день [2].

Такий вияв злісної непокори складає 78,5 % від загального показника злісної непокори, що вчиняється засудженими у виправних колоніях. Під час більш детального дослідження встановлено, що такий вияв злісної непокори поділяється на: відмову приступити до робіт з благоустрою території колонії, відбуваючи покарання в жилих приміщеннях з локальним сумісним проживанням членів відділення та складає 38,5 %; відмову приступити до робіт з благоустрою, знаходячись у камері ДІЗО й складає 15,5 %; відмову приступити до робіт з благоустрою, знаходячись в камері ПКТ та складає 14 %; відмову приступити до робіт з благоустрою, знаходячись в ОК та складає 0,5 %; відмову приступити до робіт з благоустрою, перебуваючи у ДПК та складає 31,5 %.

З огляду на те, що вказаний вияв злісної непокори вимогам адміністрації установи виконання покарань є найбільш поширеним серед усієї кількості вчинення засудженими цього виду злочину, він підлягає детальному аналізу для визначення причин, умов та мотивів вчинення засудженими саме таких порушень режиму відбування покарання.

Історично склалося, що виконання кримінальних покарань тісно пов'язане із суспільно корисною працею засуджених й остання була основою виховного впливу на цих осіб. Л. Г. Крахмальник зазначав, що праця як виправний фактор характеризується з точки зору загальної благодатності трудової активності для індивідуального й соціального розвитку особистості [3, с. 74]. На думку М. І. Демченка, праця в установах виконання покарань має розглядатися як ефективний елемент виправного впливу, професійної підготовки та як захід ефективності управління засудженими [4, с. 42].

Досить значна кількість науковців і працівників як ДКВС України, так і судових та правоохоронних органів збігаються в думці, що праця засудженого є його обов'язком, аргументуючи ст. 118 КВК України редакцією до змін у 2014 року, а також міжнародними стандартами, причому їх зміст зазвичай навмисно перекручується задля створення підгрунтя визнання цілком правильними власних поглядів. Так, О.Г. Пєрмінов посилається на те, що принцип обов'язковості праці засуджених не суперечить й міжнародним нормам, цитуючи Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (МСП) у частині того, що всі засуджені зобов'язані працювати відповідно до їх фізичних можливостей [5, с. 183].

Не вдаючись до наукової дискусії, підтримуємо думку І. Р. Григоряна, що при оцінці правильності визнання праці засуджених у місцях позбавлення волі такою, що не є примусовою, відповідно до положень Конвенції МОП «Про скасування примусової праці», слід виходити з норм КК України, у ст. 61 якого передбачено, що покарання у вигляді обмеження волі полягає в триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Позбавлення волі (як на певний строк, так і довічне) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи (ст. 63 КК України). Тобто, змістом покарань, пов'язаних з позбавленням волі, є ізоляція засудженого від певного оточення, поміщення його на певний строк у спеціальну установу (ст. 63 КК України). Про одночасне покладання на особу обов'язку працювати не йдеться [6].

Як уже зазначено вище, до цих робіт засуджені залучаються без оплати праці та в порядку черговості. Тому залучення засуджених до виконання робіт, передбачених ч. 5 ст. 118 КВК України, має здійснюватися суворо в рамках складеного та затвердженого графіку. У подальшому представник адміністрації установи виконання покарань контролює виконання графіків таких робіт способом безпосереднього залучення до цих робіт засуджених. З таким графіком засуджені мають бути ознайомлені, що завіряється особистим підписом. У разі відмови ставити свій підпис про ознайомлення з графіком чергувань має бути складений відповідний акт. За цих умов необгрунтована відмова засудженого від праці утворює склад злочину, передбачений ст. 391 КК України, ураховуючи, що засуджений був обізнаний про свій обов'язок бути залученим до праці, проте відмовився виконувати його.

Викладена позиція збігається й із судовою практикою. Так, у рішенні ЄДРСР від 26.01.2015 № 42430050 зазначено, що особа була засуджена за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань, яка виявилась у відмові виконувати неодноразово висунуту законну вимогу представника адміністрації щодо виконання чергування за графіком. Під час судового розгляду засуджений свою вину у висунутому йому обвинуваченні за ст. 391 КК України не визнав та мотивував це незаконністю пред'явлених до нього вимог. При цьому суд, перевіривши зазначені обвинуваченим докази, знайшов їх неспроможними, оскільки під час оголошення засудженому графіку чергування останній відмовився від підпису в ньому з метою ухилення від виконання обов'язку чергового, про що було складено відповідний акт [7].

Отже, важливою складовою вияву злісної непокори законним вимогам адміністрації установи в частині відмови від виконання робіт з благоустрою території колонії є ознайомлення засудженого з графіком залучення до таких робіт, що має обов'язково посвідчуватись особистим підписом або відповідним актом у разі відмови підпису графіка засудженим.

У випадку відмови засудженого від виконання робіт у порядку ч. 5 ст. 118 КВК України, мотивуючи це поганим самопочуттям або хворобливим станом, має бути обов'язково проведено обстеження засудженого медичною комісією для встановлення фактичної можливості засудженого за станом здоров'я виконувати певну фізичну роботу. За результатами огляду має бути складений медичний висновок. Так, для прикладу наведемо рішення ЄДРСР від 05.08.2016 № 59482137. Під час судового розгляду засуджений пояснив свою відмову у виконанні роботи, оскільки така заборонена йому за станом здоров'я. Суд спростував такі доводи засудженого, беручи до уваги медичний висновок з формулюванням «практично здоровий та може виконувати фізичну роботу» [8].

Тому обов'язковою умовою вияву злочину, передбаченого ст. 391 КК України, у частині відмови виконати законну вимогу представника адміністрації поганим самопочуттям або хворобливим станом є проведений медичний огляд та складений на його основі медичний висновок, у якому зазначена фізична можливість або неможливість виконання законної вимоги за станом здоров'я. Цей аспект є визначальним під час досудового та судового розслідування, адже у випадку відсутності медичного висновку встановлення реального чи хибного хворобливого стану засудженого його вина у вчиненні злочину, передбаченого ст. 391 КК України, доведена не буде.

У випадку відмови засудженого від виконання робіт з благоустрою території колонії в порядку черговості останньому мають бути додатково роз'яснені положення ст.ст. 107, ч. 5 ст. 118, 132, 133 КВК України та попереджено про можливість настання кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України. Доведення до відома засудженого положень ст. 391 КК України має бути закріплено в офіційному застереженні з підписом останнього про ознайомлення. У такому випадку засуджений, усвідомлюючи для себе наслідки подальшої відмови від виконання законних вимог представника адміністрації, буде обґрунтовано притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України в разі продовження вчинення такої непокори.

До того ж, засуджений, відмовляючись приступити до виконання робіт з благоустрою території колонії, достовірно знає про необхідність дотримання Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, обов'язкове виконання законних вимог і розпоряджень представників адміністрації установи, діючи умисно, виявляє явну неповагу до представників адміністрації та до встановленого законодавством України режиму відбування покарання, при цьому усвідомлюючи настання для себе негативних наслідків у вигляді притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України.

Під час вивчення судової практики за ст. 391 КК України ми звернули увагу на вироки суду, у яких представниками адміністрації установи виконання покарань була застосована відеозйомка в порядку ст. 103 КВК України для фіксації вчинення засудженими злісної непокори. Так, відповідно до ст. 103 КВК України адміністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених [2]. На нашу думку, застосування відеозйомки в такому випадку є позитивною практикою та виступає вагомою доказовою базою під час досудового розслідування злочину, передбаченого ст. 391 КК України, проте попри свою ефективність є мало поширеною на практиці.

Так, ч. 2 ст. 84 КПК України встановлено, що процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів, а ч. 2 ст. 99 КПК до документів, за умови наявності в них відомостей, можуть належати матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису. Зокрема, про вказане свідчить і судова практика. Так, у рішенні ЄДРСР від 12.06.2015 № 44901553 зазначено, що засудженому представником адміністрації була пред'явлена законна вимога приступити до прибирання території відділення за графіком, проте він у категоричній формі відмовився виконувати таку вимогу й до роботи не приступив. Факт відмови засудженого від виконання неодноразової, наполегливої законної вимоги представника адміністрації та попередження про настання кримінальної відповідальності за злісну непокору було зафіксовано за допомогою відеозйомки, досліджено судом та визнано доказом вини засудженого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 391 КК України [9].

Непоодинокі випадки вчинення засудженими тривалих, однотипних порушень режиму відбування покарання, а саме відмови від виконання робіт з благоустрою території колонії та поліпшення житлово-побутових умов. Засуджені після звільнення з ПКТ на шлях виправлення не ставали і, незважаючи на раніше застосовані до них заходи дисциплінарного впливу, відмовилися виконувати законну вимогу представника адміністрації щодо здійснення чергування за графіком ( це мало систематичний характер).

Окрім того, є випадки визнання особи винною у вчиненні злочину, передбаченого ст. 391 КК України (рішення № 62378288 ЄДРСР від 31.10.2016 № 62378288), через порушення вимог режиму відбування покарання. Протягом року було допущено 40 дисциплінарних порушень і жодного разу не виконано чергування [10].

Узагальнюючи низку наукових досліджень та судову практику, доходимо висновку, що необгрунтована відмова засудженого від праці, її систематичність утворює склад злочину, передбачений ст. 391 КК України, ураховуючи, що засуджений знав про свій обов'язок бути залученим до праці, мав можливість виконати таку роботу, проте відмовився від її виконання, усвідомлюючи водночас наслідки такої відмови у вигляді настання кримінальної відповідальності за вказаною статтею.

Для доведення вини особи у вчиненні злісної непокори в частині відмови від виконання вимоги представника адміністрації, передбаченої ч. 5 ст. 118 КВК України, засуджений повинен усвідомлювати, що:

1) така робота в законному порядку була йому прописана згідно з графіком чергувань засуджених;

2) посадова особа, яка вимагає виконання такої вимоги, відповідно до закону має право пред'явити вимогу щодо виконання ним такої роботи, тобто має бути представником адміністрації;

3) засуджений сам згідно із законом зобов'язаний виконати таку роботу;

4) засуджений, ураховуючи всі об'єктивні та суб'єктивні обставини, міг у той момент виконати вказану роботу, про що, зокрема, повинна свідчити медична довідка, що за станом здоров'я він міг залучатися до робіт з благоустрою території колонії.

Виокремлюючи мотиви вчинення засудженими зазначеного вияву злісної непокори, ми виділили основні:

- виконання зазначених робіт принижує честь і гідність засудженого. Указаний мотив є найбільш поширеним серед тих, які зазначають засуджені під час судового розгляду;

- виконувати такі роботи за засудженого повинні інші засуджені, які за соціальним статусом нижчі за нього;

- засудженим зазначено, що на момент пред'явлення вимоги приступити до прибирання, прибирання вже здійснено;прибирання території колонії не належить до обов'язків засуджених, тому останні вважають таку вимогу незаконною;

- відмова приступити до прибирання через те, що засуджений не був ознайомлений з графіком чергувань щодо виконання таких робіт;

- відмова від виконання робіт щодо благоустрою території колонії через погане самопочуття або хворобливий стан;

- небажання знаходитись у загальній масі засуджених, які принижували засудженого;

- небажання здійснювати прибирання в присутності представників адміністрації виправної колонії;

- небажання коритись будь-яким вимогам представників адміністрації;

- негативне ставлення до праці, тобто взагалі небажання працювати.

Окрім цього, під час судового розслідування злочинів, передбачених

ст. 391 КК України, обвинувачені здебільшого відмовляються від пояснень мотивів вчинення цього злочину.

Висновки

Підсумовуючи викладене, ми дійшли висновку, що такий вияв злісної непокори як відмова від виконання робіт, передбачених ч. 5 ст. 118 КВК України, є найбільш поширеним виявом засудженими злісної непокори вимогам адміністрації установи. Загалом такі дії скоюються засудженими для здобуття авторитету серед засуджених, проте своєю поведінкою вони також негативно впливають й на інших засуджених, які позитивно налаштовані та виконують роботи згідно з графіком чергувань, підривають нормальний психологічний клімат колективу відділення соціально-психологічної служби. Хоча в переважній більшості засуджені по- різному вмотивовують свою відмову від виконання таких робіт, однак доведення їх вини насамперед залежить від персоналу установи та їх діяльності, спрямованої на доведення вчинення засудженим нового злочину, передбаченого ст. 391 КК України. Цілком можливо, що в подальших дослідженнях особливу увагу буде приділено детальному вивченню кримінологічних аспектів запобігання вчинення злісної непокори вимогам адміністрації установи в частині відмови від виконання робіт з благоустрою території колонії.

Використані джерела

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань : проект Закону України від 23.04.2015 № 2708 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=54897

2. Кримінально-виконавчий кодекс України : станом на 07 квітня 2017 року [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/1129-15.

3. Крахмальник Л. Г. Труд заключенных и его регулирование в СССР. Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1963. 74 с.

4. Демченко М. І. Шляхи удосконалення моделі сучасної пенітенціарної установи. Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ / Редкол.: В. М. Синьов (голов. ред.) та ін. К.: КІВС, «МП Леся», 2003. № 8. С. 40-42.

5. Перминов О. Г. Проблемні реализации уголовного наказания : дисс. ... д-ра. юрид. наук. : 12.00.08. Москва: Российский государственный университет нефти и газа им. И. М. Губкина, 2002. 307 с.

6. Деякі аспекти праці осіб, засуджених до позбавлення волі [Електронний ресурс]. Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямами. 2005. Режим доступу:http://www.lex-line.com.ua/ ?go=full_article&id=214.

7. Вирок Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 26.10. 2016 у справі № 192/2185/14 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42430050.

8. Вирок Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 05.08.2016 у справі № 192/1455/15-к [Електронний ресурс] / / Єдиний державний реєстр судових рішень. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/59482137.

9. Вирок Ірпінського міського суду Київської області від 12.06.2015 у справі № 367/7943/14-к [Електронний ресурс] / / Єдиний державний реєстр судових рішень. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44901553.

10. Вирок Полтавського районного суду Полтавської області від 31.10.2016 у справі № 545/3144/16-к [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62378288.

Размещено на Allbest.ru