Запорозький суд над Кирилом Туром: історія, право, художня прагматика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія адвокатури України

Запорозький суд над Кирилом Туром: історія, право, художня прагматика

Козачук К.О., к. філол. н., доцент

Світ персонажів роману П. Куліша “Чорна рада. Хроніка 1663 року” вже традиційно привертає увагу дослідників історії української літератури і звичаїв запорозького козацтва. Його яскравою частиною є постать і діяння вигаданої особи - Кирила Тура, улюбленця вітчизняних читачів, одного з найбільш харизматичних персонажів шкільної та університетської програми з української літератури. Ставний козарлюга, відчайдух, цілком орієнтований на дотримання триєдиного зразку козацької досконалості і на уникання всілякого зв'язку з жіноцтвом, - таким вписався він в історію уявлень про літературний типаж “правильного” козака епохи романтизму. Але чи був цей образ кінцевою метою письменника, “річчю в собі”? Відповідь на це питання міг би дати детальніший розгляд такого сюжетного елементу роману, як судовий процес над Кирилом Туром, із залученням супутніх даних з історії правових звичаїв Запорозької Січі та історії України після завершення визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Висвітленню відповідної інформації присвячені праці О. Кривошия (жінки в культурі козацького Запорожжя), М. Журавля, І. Паньонко, М. Тараненка (Запорозька Січ як козацька республіка; судова практика Гетьманщини), Р. Желєзка та В. Слюсаренка (гетьманування Івана Брюховецького).

Аналіз реальної функції образу Кирила Тура в означеному вище контексті можна почати з конкретизації самохарактеристики персонажа і наведення його власних розповідей про звичаї Січі стосовно жіноцтва. Як стверджує історик О. Кривоший, сформульовані А. Скальковським історіографічні штампи про зневажливе ставлення козаків до жінок та постійне порівняння запорізького козацтва з безшлюбними лицарськими орденами католицького світу “стали [після 1841 року] “офіційним” поглядом на історію стосунків запорожців з жінками та жіночу історію козацького Запорожжя” [1, с. 18]. П. Куліш почасти скористався таким штампом, однак зовсім не бездумно. Справжньою метою письменника було зафіксування сюжетної та ідейної важливості двох дуже різних і за складом злочину, і за місцем у фабулі роману, і за вироком судових процесів у справах Кирила Тура та Олекси Сенчила.

Оповідь про регламентоване козацьке ставлення до жінок подано у творі словами Кирила Тура і його побратима. На в'їзді до Києва вони перегукуються, обговорюючи Лесю: “ - Хочеш, зараз поцілую! - А як поцілують коло стовпа киями?” [2, с. 38]. У цій фразі- орієнтировці не сказано нічого про обов'язкове суворе покарання за стосунки зі слабкою статтю, а лише анонсовано намір і відповідний сюжетний блок. Пізніше, під час бенкету в Сомка, Тур дохідливо пояснює наслідки, які в принципі очікують на козака, що зв'язався з жіноцтвом: “ - У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Тілько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська суєта, то в куну або до кози не саджають, а зараз - іди собі к нечистій матері!” [2, с. 53]. Із цієї фрази можна зробити висновок про те, що в культурі запорозького козацтва П. Куліш не зацікавлений був підкреслювати тотальне заперечення жіночого начала, тим більше, що частиною історичних джерел “Чорної ради” був фольклор козацького періоду, значне насичення якого “...ідеями, сформованими на основі традиції пошани до жінки та жінки-матері, дає підстави вважати, що Запорожжя <...> мало своєрідну систему звичаїв, які регламентували стосунки козаків з жіноцтвом” [3, с. 22-23].

Так само не відзначається категоричністю ставлення самого козака до жіночої статі. У розмові з Петром Шраменком, яка відбулася після їхньої дуелі, Кирило лише дає картину двох відмінних систем цінностей, не відчуваючи і не декларуючи зневаги до жінок. На згадку про Лесю він відповідає Петрові: “Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то їй-богу, - от велике слово “їй-богу” - усіх оддам за люльку тютюну!” [2, с. 89]. Це точка зору людини, яка побувала за межею життя, і в такому ракурсі вона видається цілком логічною, дарма що не схожа на комплімент. Обмеження допуску жінок на Січ відтак постає у дещо новому світлі. Жінка - не зло, а носій інших пріоритетів, ніж ті, на яких століттями будувалась звичаєва й аксіологічна система Січі, особливо, якщо враховувати виразно військовий відтінок цього своєрідного лицарського угруповання: “Сі баби ніяк не збагнуть, що сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі заставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ” [2, с. 90]. На користь подібного уточнення (відмежування замість зневаги; повага до відмінності жінок замість тотального відчуження) може свідчити і те, що, за словами М. Тараненка, “.на Січі <...> смертна кара злочинцю могла бути замінена побиттям киями, коли у засудженого на смерть паланкового козака залишалися дружина й діти” [4, с. 118] - подібно до випадку Кирила Тура, який мав маму і сестру.

Судовий процес у справі Кирила Тура чітко побудований на ритуалі. У цьому разі ритуал захищає обвинуваченого від зловживань, і ми спостерігаємо, як весь процес, від початку до кінця, виписано відповідно до усталених правил. Письменник детально дотримався всіх особливостей традиційного плину судового процесу в європейській правовій традиції в тому вигляді, у якому вона була вже сформована на другу половину XVII ст. Забираючи Тура до судової ради, січовий батько Пугач (“прокурор” у справі) виголошує йому підозру, при цьому користуючись стандартною словесною формулою: “Прощайсь лишень, дияволів сину, з матір'ю та сестрою, бо вже недовго ряст топтатимеш! <...> Плюгавець! Загладиш ти в нас сьогодні увесь сором, що наробив товариству!” [2, с. 91]. Слова “повістки” звучать грізно, і сестра з матір'ю у відчаї благають зберегти козакові життя, на що Пугач їм резонно відповідає: “Якого біса лазите передо мною? Не я над ним суддя: все товариство з їм правуватиметься!” [2, с. 91]. Цим він підкреслює важливість у козацькому суді принципу верховенства права і недоречність спроб вплинути на ситуативно найближчого представника суду, бо джерелом правосуддя є не він, а козацька рада. Привертає увагу і те, що батько Пугач, зайшовши заарештувати Тура, не забув про звичай гостинності: “Батько Пугач сів за стіл, поблагословивсь да й почав уплітати млинці. Кивнув на чуру, і чура сів коло нього да й прийнявсь за сніданнє” [2, с. 92].

Сцена суду починається з опису розташування козацтва. Обізнаність автора роману з етнографічними джерелами дозволила йому змалювати суд драматично, з художнім потенціалом, який відсилає читача до шедеврів образотворчого мистецтва схожої тематики: “Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, потупивши очі, а кругом його усе братчики. Миряне й собі перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не таківські були низовці, щоб пропустили до суднього колеса кого не треба” [2, с. 99].

Максимальним ступенем традиційності вирізняється обвинувальна промова, яку виголосив батько Пугач на початку судового засідання. Завважмо, що в ній немає конкретики; формулювання складу злочину надзвичайно лаконічне, навіть його граматичний аналіз вказав би нам на нейтральну позицію обвинувача у справі: “Дивись, вражий сину, в вічі добрим людям, щоб була іншим наука! Що ж сей паскудник учинив? <...> Учинив він таке, що тілько пху! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами і наробив сорома товариству на всі роки” [2, с. 100].

І нарешті настає той момент, коли на сцену виходить персонаж, характеристика якого є, на нашу думку, головним прагматичним акцентом двох судових процесів, - Іван Брюховецький. Він, знаючи про вирішальну роль гетьмана в козацькому суді, очікував свого часу. Громада каже: “Говори, батьку гетьмане; твоє слово - закон” [2, с. 100], і кошовий (він стане гетьманом Лівобережної України через пару днів) поступається відповідальністю січовим старійшинам: “Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки - судіть, як самі знаєте, а моє діло махнути булавою, да й нехай по тому буде. <...> Усі ми перед вашими сивими чупринами діти і дурні” [2, с. 100]. Заради успішної маніпуляції рішенням старійшин І. Брюховецький скористався тут прийомом, який в еристиці називається “аргументація до марнославства”, - і цей прийом подіяв. Так він напрацьовує собі імідж справедливого володаря, який у своїй практиці нібито іде за предковічними звичаями Січі і готовий воскресити Україну такою, якою вона була за Хмельницького. Вирок суду ухвалено так, як про це висловлювався Д. Яворницький у своїх відомих працях з історії козацтва, - “швидко, суворо й безвідносно до особи підсудного”: “чого ж довго міркувати? До стовпа та киями!” [2, с. 100]. Описаний реверанс перед старійшинами не був би необхідний, якби не було потреби здійснити таку маніпуляцію. Річ у тім, що, за словами Тетяни Клименко, саме “гетьман був найвищою інстанцією в адміністративних та судових справах. <...> Отамани мали найменше впливу на вирішення того чи іншого питання, тому курінна старшина у відставці складала останню управлінську ланку козацтва” [5, с. 78], - а це означає, що носій верховної судової влади скористався передбачуваним вироком у своїх інтересах.

Переважна більшість істориків згоджуються на тому, що наявність багатьох спільних елементів ритуалу покарання в романі Пантелеймона Куліша та працях Дмитра Яворницького дають підстави стверджувати про “реальне історичне підґрунтя цього явища” [5, с. 76]. Традиційно епізод покарання Кирила Тура тлумачиться як фрагмент виховання через побиття; історичні джерела епізоду і його функція в тексті нечасто отримують наукове висвітлення. Характерно, що П. Куліш зберіг історично достовірну інформацію про інструмент покарання - киї, - але прикрасив процес драматичними деталями, пославшись від імені оповідача на спогади літніх людей: “Отсе ж усякий братчик, ідучи мимо, зупиниться коло стовпа, вип'є коряк меду чи горілки, калачем закусить, візьме кий, ударить раз виноватого по спині - да й пішов своєю дорогою”. “А вже в їх таке було прокляте заведеніє, - розказують було старосвітські люде, - що як сім раз одважить киякою, то хліба більш не їстимеш” [2, с. 101]. Кількість ударів, згадана письменником, є зменшеною порівняно з тією, яка насправді застосовувалась у випадку смертної кари: на Січі це зазвичай було “50-100 ударів, після чого людина помирала” [6, с. 194]. Ймовірно, це зроблено з метою викликати більше співчуття до Кирила Тура у читача, для якого “Чорна рада” могла стати найближчим джерелом з історії запорозького козацтва.

На особливу увагу заслуговує втілення тут концепту справедливості у мірі покарання за описане правопорушення. Знову ж таки, П. Куліш як історик дещо лукавить, коли каже: “.більшої вини й не було, здається, в запорожців над оте скаканнє в гречку” [2, с. 101]. Не менш суворі покарання, часто й смертна кара, призначались винним у крадіжці особистого майна, убивстві, неправдивому свідченні, та й у випадках скоєння злочинів на статеву тематику переважно смертна кара очікувала на злочинця в разі перелюбства, зґвалтування тощо, тобто тоді, коли було порушено право людини на особисту недоторканність. Відповідно до цієї класифікації, міра покарання винному визначалася в точній відповідності до міри його провини, що ми й бачимо в епізоді покарання, коли хтось із січових братчиків запропонував вдарити Тура по голові: “.ніхто з нас не зазнає, щоб коли-небудь бито виноватого по голові. Голова - образ і подобіє Боже: гріх підіймати на неї кия” [2, с. 103]. Таке твердження є одним з показників обізнаності письменника з правовою системою козацького Запорожжя, адже покарання в ній були суворими, але, за словами І. Паньонко, “в них далеко не було загостреної жорстокості, тієї особливої “винахідливості”, щоб завдати злочинцю додаткових страждань, які були характерні на той час для західних країн” [7, с. 161].

Абсолютно відмінну від арешту Кирила Тура картину ми бачимо в момент, коли затримано козака Олексу Сенчила після спіймання “на гарячому” біля чужої дружини. Поведінка двох літніх козаків, які тягнуть його до суду, не позначена цього разу повагою; уривок тексту написано настільки іронічно, що він став улюбленим матеріалом для декламації в українських акторів ХХ ст. (наприклад, майстерно його виконував К. Степанков): “Так як от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню да, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу, так тії діди вели бідаху-запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щетини” [2, с. 136]. На питання цікавих діди відповідають: “Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак він туди і внадивсь. <...> Ми двері вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!” [2, с. 136]. Здавалось би, на Сенчила очікує геть інший фінал, ніж на його попередника у суді: “Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати!” [2, с. 136]. Фінал і справді інший, але у процесі розгляду справи історія судової влади козацтва робить разючий поворот - від дотримання верховенства права до примату феодальної влади, коли володар виносить вирок, керуючись кон'юнктурними міркуваннями.

Тепер Іван Брюховецький - гетьман, і йому треба терміново виправдовувати очікування низів суспільства, які стали основою його електорату. За словами В. Слюсаренка, “.Ніжинська “чорна рада” 1663 р. стала доволі унікальною подією, адже до цього часу на жодних виборах гетьмана таку велику роль не відігравало рядове козацтво - один із факторів перемоги І. Брюховецького, який за допомогою численних обіцянок привернув його на свою сторону” [8, с. 203-204]. Тому Брюховецький спотворює навіть сам процес судового розгляду: “Як ось, тілько що кошовий дід, батько Пугач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до радного слова, аж Іван Мартинович звелів ударити у срібні Сомкові бубни і прийняв сам таке слово.” [2, с. 136-137]. На відміну від попередньої справи, коли тодішньому кошовому було вигідно погодитись із точкою зору старійшин, тепер він протиставляє їх і себе: “Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам; а тут ось сивії голови січовії знай киї та киї вимагають” [2, с. 137].

Те, що відбувається далі, можна без ризику перебільшення назвати руйнуванням правових звичаїв козацтва. Своє вкрай популістське рішення гетьман аргументує тим, що запорожці не мали б орієнтуватися на усталені правила: “Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, що й людська?” [2, с. 137]. На спроби старійшин запобігти подібним порушенням він відповідає: “.се не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!” [2, с. 137]. Продовжуючи експлуатувати своє добре знання риторики й психології, Брюховецький застосовує прийом підміни тверджень: “Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям? - Казав, і як казав, так і зробив” [2, с. 138]. І наостанок він заперечує попередню практику винесення вироків у подібних справах - а найближчим аналогом у тексті роману є судова справа Кирила Тура: “Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Ні, сього не буде: я своїм діткам не ворог” [2, с. 138]. У результаті знецінено прецедент, на основі якого насправді мав би бути ухвалений вирок для Олекси Сенчила. І. Паньонко зазначає, що період з 1648 по 1709 роки - це період, коли в судовій системі Гетьманщини “на підставі прецедентів утворювались звичаї” [7, с. 160]. Як бачимо, в епізоді другої справи гетьман підриває довіру до запорозької судової влади і демократичної правової практики загалом. Відомо, що в реальності під час гетьманування І. Брюховецького вартість людського життя на підвладних йому територіях стала чи не мінімальною: “В той час, коли українське населення перебувало на межі повстання, Іван Мартинович лише збільшував чисельність московських залог і впроваджував в Україні середньовічну <.> інквізицію, палячи на площах міст відьом” [9, с. 11]. Вивчення останнього масиву фактів (зокрема справи 1667 р. - шість одномоментно страчених жінок) не є метою цього дослідження, втім, можна відзначити, що, на думку К. Диси, згадана справа “нагадує саме російську модель судів про чари, тісно пов'язану з владою і зрадою” (докладніше про це див. 10, с. 172-173), - зайва ілюстрація того, що судову систему України було відкинуто на пару століть назад.

Про що в такому разі нам говорять результати аналізу двох судових епізодів “Чорної ради”? В обох випадках обвинувачений - вигадана особа, хоч Кирило Тур викликає у читача співчуття майже на рівні живої, морально шляхетної людини; сюжет та історичний антураж процесів також має певний відтінок театралізованості. Вигаданим є і текст промов гетьмана. Але дуже реальним, психологічно достовірним є зображення на простому прикладі самої суті неправди, для якої широко відкрилися двері українського суспільства, і способу, яким її було запрошено до входу.

Література

козацький суд звичаєвий право

1. Кривоший О. “Жіноче” в культурному просторі козацького Запорожжя: історіографічний дискурс другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / О. Кривоший // Мандрівець. - 2013. - № 3. - С. 16-23.

2. Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 року // Куліш П. Твори: В 2 т - К.: Дніпро, 1989. - Т. 2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії / Підгот. тексти, упоряд. і склад. приміт. М. Гончарук. - С. 6-155.

3. Кривоший О. Традиції запорозького козацтва і українське жіноцтво / О. Кривоший // Нова парадигма: Гуманітар. журн. мол. вчених Запоріз. регіону. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 5. - С. 18-24.

4. Тараненко М. Запорозька Січ - зародок української козацької держави / М. Тараненко // Вісник НТУУ “КПІ”. Політологія. Соціологія. Право. - Випуск 3 (19). - 2013. - С. 112-122.

5. Клименко Т. Ритуал як інтертекстуальний елемент у романі “Чорна рада” П. Куліша / Т. Клименко // Літературознавчі студії [Текст]: Вип. 5 / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Житомирський держ. ун-т ім. І. Франка. - Житомир: Видавництво ЖДУ ім. І. Франка, 2011. - С. 74-79.

6. Журавель М. Перегляд та виконання судових рішень в Гетьманщині в другій половині XVII століття / М. Журавель // Ринкова економіка: сучасна теорія і практика управління. - 2014. - Т. 1, вип. 1. - С. 191-196.

7. Паньонко І. Злочини та покарання козацької доби / І. Паньонко, В. Струс // Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. - 2010. - Вип. 5. - С. 158-163.

8. Слюсаренко В. Форми і методи боротьби за гетьманську булаву І. Брюховецького напередодні Ніжинської “чорної ради” / В. Слюсаренко // Вісник Кам'янець- Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. - 2015. - Випуск 8. - С. 200-205.

9. Желєзко Р Ніжинський козацький полк та гетьман Іван Брюховецький: завершення національно-визвольних змагань українського народу середини XVII ст. / Р. Желєзко // Ніжинська старовина. - Вип. 13 (16). - К., 2012. - С. 5-14.

10. Диса К. Історія з відьмами: суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття / К. Диса. - К.: Критика, 2008. - 302 с.

Размещено на Allbest.ru