Умови виконання рішень іноземних судів в Англії за нормами загального права
Визначення тимчасової присутності в іноземній країні в якості підстави для юрисдикції в сенсі міжнародного приватного права. Доктрина зобов’язання - основа окремих статутних режимів, що регулюють питання визнання, виконання іноземних судових рішень.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 21.07.2018 |
| Размер файла | 16,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru
Размещено на http://www.allbest.ru
У сучасному світі, в якому торгівля здебільшого є міжнародною за своєю природою, міжнародна спільнота заінтересована в забезпеченні того, щоб судові рішення виконували функцію «міжнародної валюти». Якби судові рішення діяли та підлягали виконанню тільки у країнах їх походження, міжнародна торгівля була б набагато складнішою.
При розгляді відомої справи Adams v Cape Industries Plc було зазначено, що основою системи визнання та виконання іноземних судових рішень є визнання того, що міжнародне співтовариство працюватиме краще, якщо деякі іноземні судові рішення створюватимуть права та обов'язки, що можуть бути безпосередньо виконані в країнах, де знаходиться відповідач або його активи [3, с. 552].
Коли справа стосується визнання та виконання іноземного рішення, винесеного в країнах СНД, в США або, наприклад, в Японії, англійські суди застосовують норми загального (прецедентного) права, яке формується безпосередньо судами впродовж багатьох років.
Для того, щоб іноземне судове рішення підлягало виконанню в Англії, саме судове рішення повинне відповідати певним вимогам, які досить детально викладені в англійському праві. Саме наявність деталізації цих умов та певні складнощі у визначенні того, чи підлягає те чи інше судове рішення виконанню в Англії, є одними з причин, чому рішення українських судів стосовно компанії з англійськими активами виконати досить складно.
Тема визнання та виконання іноземних судових рішень за загальним правом Англії є досить обговорюваною в англійській науковій спільноті. Проблема умов виконання іноземних судових рішень у різні часи досліджувалась такими науковцями, як Jonathan Hill, Alex Mills, A. Tvidal, Trevor Hartley, Adrian Briggs, Adeline Chong, та є предметом сучасного обговорення юристами (Louise Freeman, Steven Loble та ін.).
Загалом, в англійській науці існує дві можливі теорії визнання та виконання іноземних судових рішень: доктрина взаємності та доктрина зобов'язання. І хоча раніше англійські суди час від часу «бавились» з доктриною взаємності, саме доктрина зобов'язання є основою загального (прецедентного) права та окремих статутних (законодавчих) режимів, що регулюють питання визнання та виконання іноземних судових рішень. Теорія зобов'язання походить від юрисдикційного підходу до визнання та виконання іноземних судових рішень. Якщо, з однієї сторони, існує зв'язок між країною, в якій було винесене судове рішення (далі -- країна походження) та особою, проти якої це рішення було винесене, та цей зв'язок є суттєвим в цілях обґрунтування застосування юрисдикції саме суду країни походження, судове рішення створює зобов'язання, які мають бути визнані та, якщо можливо, виконані судами інших країн. Якщо, з іншої сторони, зв'язок не є суттєвим -- таке судове рішення не породжує ніяких зобов'язань поза межами країни походження цього рішення. Доктрина зобов'язання була визнана частиною англійського загального (прецедентного) права при вирішенні справи Schibsby v Westenholz. Ця доктрина також була втілена і в статутних режимах, що регулюють питання визнання та виконання іноземних судових рішень деяких визначених країн.
В Англії рішення іноземного суду підлягає виконанню лише у випадку, якщо особа, що розраховує на результат іноземного судового рішення (стягувач за рішенням), може встановити, що виконані певні основні вимоги: (1) суд країни, в якому було винесене судове рішення (далі -- первісний суд) мав належну підсудність (юрисдикцію); (2) рішення суду повинно бути остаточним; (3) рішення суду стосується певної визначеної суми коштів, що не відносяться до податків або штрафів. Якщо всі ці умови виконані, судове рішення може бути приведене до виконання. Однак факт задоволення умов для виконання рішення іноземного суду ще не гарантує того, що іноземне судове рішення буде виконане.
Розглядаючи питання юрисдикції первісного суду, слід зазначити, що англійський суд при розгляді клопотання про визнання або виконання іноземного судового рішення не зважає на внутрішнє право країни походження судового рішення. Навіть якщо через недоліки судове рішення може бути скасоване шляхом перегляду в апеляційному порядку, судове рішення все одно перш за все підлягає виконанню в Англії, якщо тільки воно не було скасоване судами країни походження. Як правило, питання, чи мав первісний суд юрисдикцію по відношенню до особи, проти якої виконується судове рішення, відповідно до законодавства цієї іноземної країни, є несуттєвим. Питання полягає в тому, чи може суд країни походження рішення з точки зору англійського права вважатися судом компетентної юрисдикції в сенсі міжнародного приватного права. Іншими словами, чи достатнім був зв'язок між країною, в якій було винесене судове рішення та особою, щодо якої рішення підлягає виконанню, для виникнення зобов'язання, яке в свою чергу може бути визнане або виконане англійським судом? Розгляд цього питання слід почати з аналізу рішення у справі Emanuel v Symon.
Так, при розгляді даного питання суддя Лорд Баклі зазначив, що «стосовно позовів проти особи існує п'ять випадків, в яких суди Англії можуть привести до виконання іноземне судове рішення: (1) якщо відповідач є резидентом іноземної держави, в якій було винесене судове рішення; (2) якщо відповідач був резидентом іноземної країни, в якій почався розгляд справи; (3) якщо відповідач в ролі позивача вибрав місце розгляду справи, де до нього потім був пред'явлений окремий позов; (4) якщо відповідач з'явився добровільно; (5) якщо відповідач зобов'язався за контрактом бути присутнім у місці, де було отримане судове рішення [7, с. 309].
Ці випадки можна поділити на два види: перший, коли сторона проти якої виконується судове рішення, погодилась на юрисдикцію суду країни походження рішення (випадки 2, 4 та 5); другий, коли між стороною, проти якої застосовується судове рішення, та країною походження рішення є суттєвий територіальний зв'язок (випадок 3).
Суд країни походження рішення вважається таким, що мав належну юрисдикцію, якщо особа, проти якої виконується судове рішення, погодилась на юрисдикцію суду. Якщо особа вважається такою, що погодилась на подання проти неї позову в іноземному судовому процесі, така згода поширюється не тільки на первісний позов, але й на позови, що стосуються того ж предмету, що і первісний позов, та на позови, пов'язані з ним. Однак таке поширення згоди за межі первісного позову залежить перш за все від подальших позовів, що належним чином подаються первісним позивачем або іншими особами, що були сторонами іноземного судового процесу на момент надання згоди на юрисдикцію.
Закон про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 р. не передбачає визначення дій, що являють собою згоду на юрисдикцію. Проте стаття 33 цього закону визначає ряд процесуальних дій, які не слід розглядати як ті, що означають згоду. Так, та сторона спору, що оспорює юрисдикцію країни походження рішення, просить суд країни походження рішення про відхилення юрисдикції (наприклад, на підставі forum non conveniens, або якщо сторони погодились на арбітражний розгляд спору), або захищає своє майно, не вважається такою, що погодилась на юрисдикцію [1].
Відповідач вважається таким, що погодився на юрисдикцію суду країни походження рішення, якщо він добровільно заявився в процесі з метою надання заперечень проти позову по суті спору, якщо він подав зустрічний позов в цьому процесі, або якщо він погодився надати згоду на юрисдикцію суду (наприклад у разі існування договірної підсудності). Оскарження юрисдикції та надання заперечень по суті справи в якості альтернативи також вважається згодою. В ситуації, коли суд країни походження рішення відхиляє заперечення відповідача щодо юрисдикції суду та відповідач продовжує захищати свої інтереси у справі по суті (без залишення за собою права зміни позиції щодо юрисдикції), відповідач повинен вважатися таким, що погодився на юрисдикцію суду. Однак відповідач не буде вважатися таким, що погодився на юрисдикцію суду країни походження судового рішення, якщо він «чітко зазначив в своїх первісних запереченнях, що він оспорює юрисдикцію суду».
Досить складно розрізняти, з однієї сторони, оспорювання юрисдикції та оскарження по суті в якості альтернативи та, з іншої сторони, оспорювання юрисдикції водночас із залишенням за собою права оскарження по суті у разі, якщо заперечення стосовно юрисдикції будуть відхилені. Відповідно, суд не може дуже швидко приймати рішення щодо того, чи надав відповідач згоду на юрисдикцію. Якщо процедура за іноземним законодавством вимагає від відповідача одночасного оспорювання юрисдикції та оскарження позову по суті, тоді згода не вважається наданою, тільки якщо відповідач не робить «певних кроків, що необхідні, тільки якщо клопотання про оспорювання юрисдикції було дійсно відхилене, або якщо юрисдикція не оспорювалась взагалі». Якщо участь відповідача в іноземному процесі не вважається згодою на юрисдикцію відповідно до положень законодавства країни, суд якої виніс судове рішення, такі дії не можуть вважатися згодою в контексті англійського міжнародного приватного права. Проте, якщо такі кроки були б зроблені в англійському судовому процесі, вони б вважалися згодою на юрисдикцію англійського суду [3, с. 466].
У складних багатосторонніх спорах виникає питання про те, чи може згода в одному судовому провадженні розглядатися як згода (або домовленість про згоду) у пов'язаному провадженні за участю тих же питань. У справі Adams v Cape Industries Plc англійська компанія, яка була залучена (через дочірні підприємства) до видобутку і продажу азбесту, була відповідачем у двох справах («позов Тайлер 1» та «позов Тайлер 2»), що були подані більш ніж 600 працівниками з азбестом у штаті Техас, США. І хоча відповідач брав участь у розгляді спору Тайлер 1, що був врегульований мирним шляхом, у справі Тайлер 2 відповідач оспорював юрисдикцію суду та не робив інших кроків у процесі. При розгляді питання про виконання судового рішення в Англії позивачі у справі Тайлер 2 стверджували, що відповідач, беручи участь у розгляді справи за позовом Тайлер 1, фактично погодився на юрисдикцію суду відносно справи Тайлер 2. При вирішенні цього спору суддя Скотт відхилив довід про те, що два провадження насправді становили «одну одиницю судового процесу», і постановив, що дії, вжиті відповідачем у справі Тайлер 1, не можуть вважатися наданням згоди на позов Тайлер 2 [3, с. 462].
Відповідач, що прямо надав згоду на юрисдикцію первісного суду, вважається таким, що погодився, навіть якщо судове рішення було винесене на користь позивача через неявку відповідача. Так, якщо сторони погодилися на розгляд спору за виключною підсудністю судів країни Х, судове рішення, винесене на користь позивача судом країни Х по справі, що підпадає під застереження щодо юрисдикції, підлягає виконанню в Англії.
Більш проблематичними є випадки, коли припускається, що особа, проти якої виконується судове рішення, опосередковано погодилась на юрисдикцію первісного суду. Вважається, що домовленість про згоду має бути чіткою. Наприклад, вибір права країни Х не означає, що мається на увазі також і згода на юрисдикцію судів країни Х. Однак чи є домовленість про згоду чіткою -- це питання тлумачення договору, яке має бути вирішене згідно з положеннями того законодавства, що регулює цей договір. Досить часто цитується рішення по справі Blohn v Desser, в якому пропонується, що домовленість про згоду на юрисдикцію може матися на увазі, тобто бути опосередкованою. Відповідач в тій справі був пасивним партнером фірми, що займалась бізнесом в Австрії. Позивач, отримавши судове рішення проти фірми у Віденському суді, бажав привести до виконання це рішення в Англії щодо відповідача. Відповідач, чиє ім'я знаходилось в комерційному реєстрі Відню, не брав участі у процесі в Австрії. При розгляді цієї справи суддя Діплок зазначав, що «зрозуміло, що домовленість про місце розгляду спору, з приводу якого було прийняте рішення, може бути прямою або опосередкованою». Однак це зазначення не мало обов'язкового характеру, і вже у справі Vogel v R & A Kohnstamm Ltd суддя відхилив довід про те, що опосередкована домовленість про згоду на юрисдикцію може бути достатньою підставою для прийняття юрисдикції. Ще більше сумнівів виникло при розгляді справи Adams v Cape Industries Plc, де суддя Скотт стверджував, що необхідним мінімумом є «чітке визначення згоди на юрисдикцію іноземного суду» [3, с. 466].
За відсутності будь-якої форми згоди на юрисдикцію, юрисдикція суду залежить від фізичної присутності особи, щодо якої вимагається виконання судового рішення, у країні, суд якої виніс рішення, на момент початку розгляду справи. Для того, щоб визначити юрисдикцію в сенсі міжнародного приватного права, присутність в країні розгляду судової справи, щодо якої було винесене рішення, має бути добровільною. Тимчасова присутність сторони спору в країні винесення судового рішення не є підставою встановлення юрисдикції, якщо її присутність була викликана примусом або обманом [3, с. 518].
Визначення тимчасової присутності в іноземній країні в якості підстави для юрисдикції в сенсі міжнародного приватного права може бути обґрунтованим з огляду на той факт, що згідно з Цивільними процесуальними правилами Англії 1998 р. тимчасова присутність іноземця в Англії на момент початку процесу вважається достатньою для застосування юрисдикції англійського суду [2]. Однак рішення по справі Adams v Cape Industries Plc, яким керуються при розгляді справ про визнання та виконання іноземних судових рішень, було винесене до прийняття доктрини forum non conveniens в Англії. А після прийняття цієї доктрини, а також і низки правових принципів, було запропоновано, що раціонально визначати компетенцію іноземного суду в сенсі міжнародного приватного права шляхом встановлення доцільності іноземного суду, аніж відносно незмінних факторів, таких як присутність або проживання.
Якщо тимчасова присутність є прийнятною основою для юрисдикції в сенсі міжнародного приватного права, то проживання відповідача в юрисдикції суду, що виніс рішення, також має бути прийнятним -- хоча б у випадках, коли проживання доповнюється присутністю.
Ситуація, в якій особа, щодо якої виконується рішення, була резидентом країни суду, що розглядав справу, але не була присутня в цій країні на момент початку процесу, залишається не вирішеною. Хоча немає очевидних причин стверджувати, що проживання, що є більш суттєвим зв'язком з країною ніж проста присутність, не може бути достатнім, незалежно від того, чи доповнюється воно присутністю на момент початку іноземного судового процесу.
В той час, як щодо фізичних осіб присутність та проживання є більш-менш однозначними поняттями, присутність компанії є більш метафізичною. Розглядаючи питання присутності компанії, суди виділяють дві ситуації: 1) випадки, коли стверджується, що компанія має безпосередню присутність в іноземній країні; 2) випадки опосередкованої присутності, коли стверджується, що компанія присутня в іноземній країні через представника.
Безпосередня присутність має місце, коли компанія на початок розгляду судової справи веде бізнес в іноземній країні у певному визначеному місці, як було визначено при розгляді справи Littauer Glove Corporation v FW Millington (1920) Ltd (1928) 44 TLR 746. Опосередковану присутність визначити набагато складніше. Для того, щоб визначити, чи присутня компанія в іноземній країні через представника, суд розглядає всі обставини справи. Деяке значення має і те, чи мав представник повноваження укладати угоди від імені компанії. Якщо представник є не більш ніж особою, яка допомагає в комунікації компанії з третіми особами, така компанія не може вважатися присутньою у іноземній країні.
У справі Adams v Cape Industries Plc позивачі стверджували, що відповідач, англійська компанія, вів бізнес в юрисдикції первісного суду через дочірні маркетингові компанії, які були засновані в штаті Іллінойс, США. Апеляційний суд відхилив аргумент позивачів щодо прямої присутності. І хоча з боку економічної реальності ситуація полягала в тому, що відповідач контролював діяльність групи субсидіарних компаній, залучених до видобутку та продажу азбестосу, відповідач та дочірні підприємства були окремими юридичними особами. Апеляційний суд також відхилив аргумент позивача щодо безпосередньої присутності. Хоча діяльність дочірніх підприємств і допомагала відповідачу, дочірні підприємства не створювали зобов'язань для відповідача та у більшості вели бізнес за свій власний рахунок.
Вважається, що той факт, що особа, щодо якої судове рішення приводиться до виконання, є громадянином країни, в якій було винесене судове рішення, є недостатнім для того, щоб обґрунтувати визнання або виконання судового рішення. Проживання особи в тій юрисдикції, в якій було винесене рішення, також є недостатнім. Окрім того, згідно з положеннями англійського загального права іноземний суд не може вважатися належним з точки зору міжнародного приватного права тільки на тій підставі, що сторона, щодо якої виконується рішення, володіє активами в юрисдикції цього суду [7, с. 308-310]. Більше того, виникнення підстав позову через події, що відбулись в юрисдикції іноземного суду, також не означає, що суд мав юрисдикцію. Нарешті, варто відзначити, що хоча англійські суди готові розповсюджувати свою юрисдикцію на іноземного відповідача, згідно зі ст. 6.36 Цивільних процесуальних правил Англії 1998 р., у випадках, коли Англія вважається належним місцем розгляду спору (forum conveniens), іноземне судове рішення не підлягає визнанню або виконанню в Англії на підставі того, що первісний суд скористався своєю юрисдикцією щодо відповідача на тій же підставі [2].
Відповідно до норм загального права англійський суд зазвичай не розглядає справи, що стосуються права власності або права володіння нерухомим майном, що знаходиться поза межами Англії. Так само іноземний суд не може вважатися компетентним судом з розгляду питань, що відносяться до права власності або права володіння нерухомим майном, що знаходиться поза межами країни, в якій знаходиться цей суд. Навіть якщо відповідач був присутній або проживав в тій країні на початок розгляду справи, або погодився на передачу спору до юрисдикції цього суду, таке судове рішення іноземного суду не буде підлягати визнанню або виконанню в Англії.
Таким чином, вимоги положень англійського загального права щодо визначення належної юрисдикції іноземного суду при розгляді справи є чітко визначеними та певною мірою обмежують коло іноземних судових рішень, що підлягають виконанню. Англійські суди мають досить прискіпливий підхід до встановлення належної юрисдикції іноземного суду.
Для того, щоб судове рішення вважалось остаточним у відповідності до норм англійського загального права, воно повинне остаточно вирішити спір між сторонами [5, с. 620]. Не можуть бути виконані проміжні рішення, що тільки тимчасово визначають права сторін. Судове рішення не є остаточним, якщо питання, вирішені в ньому, можуть бути переглянуті цим судом. Здається, однак, що судове рішення повинне вважатися остаточним навіть якщо залишається можливість внесення змін до рішення в частині виплат компенсації за клопотанням позивача або відповідача.
Не всі судові рішення, що можуть бути охарактеризовані як проміжні, є тимчасовими. Необхідно розмежовувати тимчасові рішення, або ті, що підлягають перегляду (такі ухвали про забезпечення позову), та процедурні рішення, що є проміжними в тому сенсі, що вони потребують отримання дозволу на їх оскарження в апеляційний суд. Перша категорія рішень, які виносяться до вирішення справи по суті, не є остаточними. Навпаки можливо, що рішення з другої категорії остаточно розв'язує певне питання, винесене на судовий розгляд.
Існування можливості оскарження рішення до суду вищої інстанції у країні, в якій було винесене іноземне судове рішення, не позбавляє рішення його остаточності. Більше того, той факт, що апеляційна скарга розглядається в країні в той момент, коли кредитор за судовим рішенням розпочинає судове провадження в Англії, не створює перешкод для його виконання. Однак, якщо апеляційна скарга на рішення розглядається за межами Англії, суд зазвичай призупинить процес з приводу виконання рішення до закінчення розгляду апеляційної скарги [6, с. 1293].
Згідно з положеннями загального права іноземні ухвали про забезпечення позовів або ухвали про спеціальне виконання не підлягають виконанню в Англії; тільки судові рішення щодо визначеної грошової суми можуть бути приведені до виконання. В деяких юрисдикціях загального права вважається загальноприйнятим, що суд може на власний розсуд приводити до виконання іноземні судові рішення нематеріального характеру. Проте англійські суди, хоча й готові виносити судові рішення нематеріального характеру, які можуть потребувати виконання в інших країнах, не приводять до виконання такі самі рішення, винесені іноземним судом за принципом взаємності. Окрім того, якщо іноземне судове рішення стосується штрафу або іншого грошового стягнення, або сплати податків, воно не підлягає виконанню в Англії. Вважається, що англійське загальне право має розвиватися в цьому напрямку, оскільки це обмежує права осіб на визнання та виконання іноземних судових рішень на території Англії.
При розгляді справ щодо виконання іноземних судових рішень зазвичай англійські суди на дивляться в корінь самого рішення іноземного суду. Виконання рішення не може бути відхилене через фактичні або юридичні підстави по справі, навіть якщо англійські суди дійдуть висновку, що іноземне судове рішення суперечить нормам права. Для того, щоб іноземне судове рішення було виконане, воно повинно бути остаточним та мати юридичну силу; суд поинен мати належну юрисдикцію для розгляду цього спору, а сам спір має бути матеріального характеру, і рішення в ньому визначає суму грошового стягнення. Англійське загальне право досить детально сформувало критерії визначення виконання цих вимог, та, не дивлячись на відсутність практики застосування принципу взаємності, виконання іноземного судового рішення матеріального характеру, винесеного в країні СНД, є можливим, якщо судове рішення є остаточним та суд мав юрисдикцію розглядати спір.
Список літератури
судовий іноземний статутний юрисдикція
1. Civil Jurisdiction and Judgments Act 1982 (Закон про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 р.).
2. The Civil Procedure Rules 1998, No. 3132 (L. 17) (Цивільні процесуальні правила Англії 1998 р.).
3. Briggs A. Agreements on Jurisdiction and Choice of Law / Oxford University Press. -- Oxford, 2008. -- 624 p.
4. Collins L., Dicey, Morris and Collins on The Conflict of Laws / Sweet & Maxwell. -- London, 2006. -- 14th edition. -- 1950 p.
5. Hill J., Chong A., International Commercial Disputes: Commercial Conflict of Laws in English Courts / Hart Publishing, Oxford and Portland. -- Oregon, 2010-4th edition -- 896 p.;
6. Briggs A. The Revenue Rule in the Conflict of Laws: Time for a Makeover / Adrian Briggs // Singapore Journal of Legal Studies. -- 2001. -- p. 280-299.
7. Briggs A. Which Foreign Judgments Should We Recognise Today? / Adrian Briggs // International and Comparative Law Quarterly. -- 1987. -- Volume 36. -- Issue 2. -- p. 240-259.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Юридична природа інституту визнання та виконання рішень іноземних судів в сучасному міжнародному праві. Співвідношення понять "визнання" та "виконання" іноземних судових рішень. Судова процедура визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.
дипломная работа [163,5 K], добавлен 07.10.2010Поняття рішення іноземного суду, його визнання і виконання доручень. Процедура надання дозволу на примусове задоволення вироку. Відкриття виконавчого провадження. Умови і порядок визнання рішень зарубіжного суду, які не підлягають примусовій реалізації.
курсовая работа [29,8 K], добавлен 08.11.2010Засоби правового захисту прав і інтересів суб'єктів ЗЕД. Компетенції господарських судів у справах за участю іноземних організацій. Вимоги до арбітражної угоди. Діяльність Міжнародного комерційного арбітражного суду. Виконання іноземних судових рішень.
реферат [26,2 K], добавлен 07.06.2010Системи судових і правоохоронних органів різних країн; принципові відмінності до проблеми примусового виконання рішень. Організаційно-правові форми служб виконавчого провадження в європейській практиці, США; виконання судових рішень в РФ і в Україні.
реферат [26,6 K], добавлен 10.06.2012Соціальна обумовленість криміналізації суспільно небезпечних діянь, що посягають на порядок виконання судових рішень в Україні. Кримінально-правова кваліфікація та призначення покарання у злочинах, що посягають на порядок виконання судових рішень.
диссертация [11,1 M], добавлен 25.03.2019Порядок вчинення боржником дій щодо виконання договірного зобов’язання. Етапи аналізу при укладанні господарських договорів. Перелік підстав внесення грошових сум у депозит нотаріуса. Аналіз і обґрунтування прийнятих рішень у сфері партнерських відносин.
контрольная работа [23,2 K], добавлен 02.12.2012Складові системи кримінально-правового забезпечення охорони порядку виконання судових рішень. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів відповідних злочинів. Головні санкції кримінально-правових норм, шо полягають в умисному невиконанні судових рішень.
автореферат [52,7 K], добавлен 25.03.2019Система судового діловодства. Контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень по розглянутих справах як завдання суду. Здача справи в архів суду. Цивільний позов у кримінальній справі в частині стягнення моральної та матеріальної шкоди.
курсовая работа [47,5 K], добавлен 17.02.2011Загальні положення про господарські зобов’язання. Умови виконання господарських зобов'язань. Розірвання та недійсність господарського зобов'язання. Господарсько-правової відповідальності за невиконання зобов’язань.
курсовая работа [36,9 K], добавлен 09.05.2007Інститут зобов'язального права. Господарські договори та порядок їх укладання. Забезпечення виконання господарських зобов’язань: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання. Публічні гарантії виконання зобов’язань. Господарські правопорушення.
курсовая работа [31,1 K], добавлен 07.05.2008Аналіз наукових праць, норм законодавства, а також судових рішень, що стосуються вагітності засудженої або наявності в неї малолітньої дитини як підстави відстрочки виконання вироку. Короткий аналіз прикладів рішень суду з даної категорії питань.
статья [22,2 K], добавлен 17.08.2017Право притримання як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язання, відокремлений від застави. Види забезпечення виконання зобов'язань за ступенем впливу на боржника та засобами досягнення мети. Різниця між притриманням речі і заставою.
реферат [17,7 K], добавлен 10.04.2009Загальні умови виконання судових рішень. Наказ господарського суду. Учасники виконавчого провадження. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови. Оскарження дій органів Державної виконавчої служби.
курсовая работа [48,8 K], добавлен 25.05.2010Поняття зобов'язання як загальна категорія. Припинення і забезпечення зобов`язань у римському цивільному праві. Система правових засобів забезпечення виконання зобов'язань. Поняття, класифікація та структура договорів. Умова та спосіб виконання договору.
контрольная работа [68,6 K], добавлен 01.05.2009Правові особливості забезпечення виконання податкового зобов’язання. Поняття податкової застави, підстави виникнення та припинення її права, порядок застосування. Особливості розпорядження та використання майна, що перебуває в податковій заставі.
курсовая работа [80,7 K], добавлен 18.09.2013Поняття та предмет науки міжнародного приватного права. Система міжнародного приватного права як юридичної науки. Засновники доктрини міжнародного приватного права. Тенденції розвитку та особливості предмета міжнародного приватного права зарубіжних країн.
реферат [30,3 K], добавлен 17.01.2013Методи міжнародного приватного права. Відмінності між приватним і цивільним правом. Аналіз підств, згідно з якими МПП вважають самостійною галуззю права. Співвідношення МПрП, колізійного, конфліктного права. Регулювання нормами МПрП податкових відносин.
контрольная работа [28,3 K], добавлен 08.09.2010Поняття і значення стадії судового виконання рішень. Загальні правила та органи примусового виконання. Порядок застосування його окремих заходів: звернення стягнення на майно громадянина, на будинки, заробітну плату, пенсію і стипендію боржника.
контрольная работа [20,8 K], добавлен 12.03.2012Взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Суб'єкти міжнародного приватного права - учасники цивільних правовідносин, ускладнених "іноземним елементом". Види імунітетів держав. Участь держави в цивільно-правових відносинах.
контрольная работа [88,2 K], добавлен 08.01.2011Поняття, зміст та значення закону про кримінальну відповідальність на сьогодні. Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність та її головні принципи. Інститут екстрадиції. Порядок визнання рішень іноземних судів на території України.
курсовая работа [28,6 K], добавлен 11.07.2011
