Децентралізація влади як спосіб імплементації принципів належного врядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ ЯК СПОСІБ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ПРИНЦИПІВ НАЛЕЖНОГО ВРЯДУВАННЯ

Т.В. Забейворота,

здобувач кафедри політології

та філософії ХарРІ НАДУ

Анотація

Досліджено вплив децентралізації влади на перетворення органів державного управління в інститути публічної влади, функції та повноваження яких органічно поєднують характерні риси як державного управління в традиційному для пострадянського простору сенсі, так і принципи належного врядування (Good Governance) у сучасному розумінні.

Ключові слова: децентралізація, деконцентрація, належне врядування, Good Governance, державне управління, публічна влада, ефективність.

Annotation

Zabeivorota T. V. Decentralization of Power as a Way to Implement the Principles of Good Governance (Good Governance).

The article is devoted to the impact of decentralization on the qualitative transformation of state institutions into the bodies of public authority which inherently combine features of public administration in the traditional sense of the former Soviet Union and the principles of Good Governance in the modern European sense.

Key words: decentralization, deconcentration, Good Governance, public administration, public authority, effectiveness.

Аннотация

Забейворота Т. В. Децентрализация власти как способ имплементации принципов надлежащего управления (Good Governance).

Исследовано влияние децентрализации власти на преобразование органов государственного управления в институты публичной власти, функции и полномочия которых органически объединяют характерные особенности государственного управления в традиционном для постсоветского пространства смысле и принципы надлежащего управления (Good Governance) в современном понимании.

Ключевые слова: децентрализация, деконцентрация, надлежащее управление, Good Governance, государственное управление, публичная власть, эффективность.

Постановка проблеми

На сучасному етапі державотворення в Україні своєрідним індикатором міри реформування системи державного управління є децентралізація влади. Ефективність децентралізації, як вагомого чиннику модернізації системи державного управління, підтверджується не тільки вітчизняним досвідом державотворення, але й практикою багатьох країн світу, насамперед членів Європейського Союзу. Доцільність проведення децентралізації влади усвідомлюється переважною більшістю представників вітчизняної наукової громадськості. Але децентралізація не є самоціллю, а інституційною передумовою становлення демократичного та ефективного публічного адміністрування, заснованого на принципах належного врядування (англ. - Good Governance).

З огляду на це доцільно розглянути децентралізацію влади не як окреме явище, а невід'ємну складову трансформації державних інститутів в органи публічної влади на засадах запровадження принципів Good Governance.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Серед вітчизняних учених теорію та практику процесу децентралізації влади в контексті науки державного управління досліджували В. Б. Авер'янов, І. А.Трицяк, В. М. Кампо, А. Ф. Колодій, Н. Р. Нижник, А. Ф. Ткачук, В. М. Шаповал та ін. Концепції Good Governance присвячено праці В. В.°Корженка, В. В. Нікітіна, В. П. Солових, Ю. П. Стрільця. Проте питання співвідношення та взаємодії принципів децентралізації влади та належного врядування в світлі євроінтеграційних намірів України все ще потребує додаткового вивчення.

Метою статті є дослідження децентралізації влади як засобу модернізації системи державного управління в Україні на принципах належного врядування.

Виклад основного матеріалу дослідження

Період останньої чверті ХХ - початку ХХІ ст. є важливим етапом становлення моделі публічного управління, що передбачає проведення важливих адміністративних реформ. ініційованих спочатку в країнах Заходу, а потім поширених на інші частини світу. Необхідність у трансформації традиційних систем державного управління зумовлена не просто сумою накопичених локальних проблем, а глибокими політичними та економічними викликами, що призвели до появи феномену глобальної постіндустріальної цивілізації. Нові реалії вимагають використання модерних підходів до державного управління, а саме заміни чинних адміністративних інструментів управління, що базувалися на ієрархічних структурах та сталих бюрократичних процедурах, на такі, що потребують активної участі організованої громадськості у процесі визначення суспільних потреб та надання якісних публічних послуг. Модернізація системи державного управління на засадах сучасного публічного врядування Публічне врядування (Governance) - здійснення політичної, економічної та адміністративної влади на всіх рівнях управління державою. Це нейтральна за змістом концепція, що охоплює комплекс механізмів, процесів, відносин та інституцій, через які громадяни та їх об'єднання артикулюють свої інтереси, здійснюють права та обов'язки та врегульовують внутрішні розбіжності [12, с. 55]. (англ. - Governance) передбачає перехід від суб'єкт-об'єктних відносин всередині владних установ, а також між органами влади та інститутами громадянського суспільства до відносин суб'єкт-суб'єктних, партнерських, які створюють можливості для участі громадськості в управлінні. Таке розуміння державного управління знайшло відображення в концепції «Good Governance» Належне врядування (Good Governance) як управлінська модель звертається до розподілу та управлінням ресурсів задля вирішення колективних проблем та характеризується такими категоріями як громадська участь, прозорість, підзвітність, верховенство закону, ефективність та справедливість [Там само]., назва якої офіційно перекладається українською як «належне врядування».

«Good Governance», як ядро публічного врядування, припускає, що демократична держава відмовляється від монопольного права формулювати мету суспільного розвитку та шляхи її досягнення, а бере на себе зобов'язання щодо створення нормативно-правових та організаційних умов для забезпечення права кожного громадянина на самостійну участь в процесі прийняття, здійснення та наступної оцінки управлінських рішень. Такий підхід сприяє підвищенню рівня демократії в країні та одночасно дозволяє звільнити центральні органи влади від реалізації окремих надмірно обтяжливих завдань із збереженням високих соціальних стандартів для населення [6].

У Програмі розвитку Організації Об'єднаних Націй «Публічне врядування та сталий розвиток людських ресурсів» (UNDP «Governance and Sustainable Human Development») 1997 р. сформульовані керівні принципи Good Governance, які, з невеликими варіаціями, зберігають своє значення й по сьогодні.

1. Участь (Participation) - усі громадяни мають право голосу при прийнятті рішень (прямо або через інститути, що представляють їхні інтереси).

2. Орієнтованість на консенсус (Consensus orientation) - дотримання балансу інтересів для досягнення широкого суспільного консенсусу.

3. Стратегічне бачення (Strategic vision) - лідери та громадськість мають широку і довгострокову перспективу щодо втілення принципів Good Governance і людського розвитку. Це також передбачає врахування історичної, культурної і соціальної складових, які впливають на означену перспективу.

4. Реагування (Responsiveness) - діяльність владних інститутів спрямована на задоволення потреб громадян.

5. Ефективність і результативність (Effectiveness and Efficiency) - максимально ефективне використання ресурсів для задоволення потреб громадян.

6. Підзвітність (Accountability) - процеси прийняття рішень в уряді, приватному секторі та організаціях громадянського суспільства є підзвітними громадськості та споживачам публічних послуг.

7. Прозорість (Transparency) - полягає у вільному поширенні та доступі до суспільно вагомої інформації про діяльність владних установ.

8. Справедливість (Equity) - всі громадяни мають однакові можливості поліпшити умови свого життя.

9. Влада закону (Rule of law) - правова система має бути справедливою та неупередженою, особливо відносно прав людини [13, с. 3].

Реалізація вказаних принципів, на нашу думку, цілком залежить від того, на якому управлінському рівні надаються публічні послуги та ухвалюються відповідні рішення, тобто від рівня децентралізації влади у країні. Багато в чому сутність децентралізації і Good Governance збігаються. Серед закордонних науковців склався консенсус відносно того, що децентралізація та локальна автономія, що є трендом світової політики, мають розглядатися як головні засади (англ. - major pillars) публічного управління (англ. - Governance) та демократизації [14, с. 217].

Децентралізація влади і належне врядування у багатьох випадках розглядаються як феномени, що взаємно доповнюють один одного Децентралізація влади є процесом передачі повноважень, ресурсів і відповідальності з центрального на субнаціональні рівні управління, тоді як Good Governance є сучасним способом управління, що характеризується гетерархією (множинністю структур управління, що взаємодіють у часі та просторі), а не ієрархією (принципом підпорядкованості нижчих управлінських ланок вищим), створюючи горизонтальний зв'язок між безліччю суб'єктів як урядових чи локальних, так і приватних. Децентралізація влади припускає впровадження принципів ^Good Governance через безпосередню участь громадян в публічному управлінні. Іншими словами, децентралізація влади створює умови для широкої участі громадян в процесі здійснення управління і поліпшення надання публічних послуг за рахунок підзвітності та наближення владних установ до споживача [14, с. 245]. децентралізація влада державний публічний

Отже, децентралізація влади не є самоціллю, а виступає інституційною передумовою для становлення демократичного та ефективного публічного управління, принципи здійснення якого збігаються с принципами Good Governance. Останнім часом в Україні осягнення цього факту набуває все більшого поширення разом із усвідомленням того, що публічне врядування починається в громадах, селах і містах, а місцеве самоврядування забезпечує основу належного врядування. Своєрідним гаслом цього концепту став вираз «from Government to Governance» Серед західних дослідників поширена стала думка про те, що перехід (shift) від `government' до `governance' є лейтмотивом найсучасніших досліджень у галузі державного управління (public administration). Такий перехід спричинений у багатьох країнах західного світу сукупністю різних соціальних чинників, а саме: ускладненням соціальних проблем, подальшою спеціалізацією державного управління, підвищеним попитом на експертизу, інтернаціоналізацією, децентралізацією та швидким розвитком інформаційних та комунікаційних технологій [11, с. 10] (від урядового управління до управління публічного), який ознаменував перехід до переважно децентралізованих інститутів (мереж), в яких держава, бізнес і громадянське суспільство співпрацюють в процесі здійснення власних повноважень. І якщо Government (уряд як сукупність адміністративних органів) передбачав диференціацію, з одного боку, виконавців - державних службовців, а з іншого - політичного керівництва, то Governance базується на збалансованому діалозі між урядом, політичними, економічними і соціальними інституціями та представниками організованої громадськості, тобто інститутами громадянського суспільства [13, с. 2]. Ця модель інтеракції фокусується на партнерських відносинах, за якими політики ухвалюють рішення, а державні службовці виконують їх виключно разом із зацікавленими представниками громадськості. Очевидно, що реалізація цього принципу вимагає активної позиції суспільних акторів - політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації, бізнесу, інших груп впливу (рис. 1).

Метою належного врядування є не встановлення центральним органом державної влади (урядом) загальних цілей суспільного розвитку, а формування за сприянням уряду самодостатньої сфери вироблення управлінських рішень, заснованих на узгодженні суттєвих інтересів громади і власних інститутів. На нашу думку, децентралізація влади може створити сприятливі просторові та часові умови для такої взаємовигідної інтеракції. Ступінь результативності та ефективності нової моделі публічного управління визначає критерії успішності у впровадженні децентралізації влади на засадах належного врядування, й навпаки. Спробуємо пояснити нашу думку.

Рис. 1 Суб'єкти прийняття управлінських рішень згідно концепції Good Governance

За вже згаданою Програмою розвитку ООН (ПРООН) децентралізація влади є жодним із пріоритетів публічної діяльності. Саме тому феномен децентралізації є об'єктом наполегливих досліджень, що проводяться цією поважною міжнародною організацією. У більшості оригінальних документів ПРООН, а також у фаховій літературі використовуються англомовні терміни «decentralizing governance» (децентралізація управління як процес) та «decentralized governance» (децентралізація управління як результат). Автори праці «Decentralizing Governance: Emerging Concepts and Practices» (2007 р.) вказують на розбіжність понять «government decentralization» (децентралізація урядової адміністрації, тобто деконцентрація влади) та «decentralized governance» як сучасна модель децентралізованого публічного врядування. На їх думку, концепції децентралізації влади швидко змінилися за останню чверть ХХ століття разом з еволюцією уявлень щодо самого процесу державного управління. До початку 1980-х рр. уряд і держава розглядалися як тотожні феномени, уряд до того ж вважався інституційним втіленням державного суверенітету, домінуючим джерелом прийняття управлінських рішень. У країнах, що розвивалися, дебати стосовно структури, ролі й функцій уряду зосереджувалися на ефективності центральної влади і досягненні економічного та соціального розвитку. Децентралізація влади в той час сприймалася як передача повноважень, відповідальності та ресурсів, через механізм деконцентрації влади, тобто делегування повноважень від центру до нижчих рівнів органів виконавчої владної вертикалі [10, с. 1].

Розвиток глобальної політичної, економічної та соціальної інтеракції, поширення транскордонних зв'язків, вдосконалення інформаційних технологій наприкінці ХХ ст. сприяли зміні державно-управлінської парадигми. Беззаперечним став факт зростання впливу окремих регіонів у соціально- політичному та економічному житті країн. Особливо ця тенденція проявилася на теренах Європейського Союзу, де межі регіонів як складових загальної системи організації влади не завжди співпадали з національними кордонами або адміністративними одиницями певних країн. Такі зміни призвели до втрати урядами монополії на управління навіть у тих країнах, в яких держава традиційно відігравала домінуючу або контролюючу роль. Відповідно й відбулася трансформації «government decentralization» в «decentralized governance». Поняття «governance» відобразило не тільки урядову активність, але й діяльність соцієтальних інституцій та громадських асоціацій. З розширенням значення поняття «governance» змінювалося й розуміння концепції децентралізації, яка відтепер розглядається у тісному зв'язку з розподілом повноважень і відповідальності між всіма інституціями, що мають відношення до здійснення публічного врядування [10, с. 2].

На теперішній час поняття «децентралізація» як управлінський феномен і практика організації влади на засадах субсидіарності увійшло не тільки у вітчизняний науковий чи публіцистичний дискурс, але й міцно відбилося у громадській думці. Водночас зростає актуальність його глибокого наукового переосмислення в нових державно-управлінських реаліях. Однією з найбільш важливих передумов для переведення дискусій про децентралізацію влади з теоретичної площини в практичну є чітке усвідомлення сутності цього управлінського феномену. Попри те, що кількість досліджень в українському науковому обігу, пов'язаних з децентралізацією, в останні два роки збільшується за експонентою, залишається певна термінологічна невизначеність.

У наукових розвідках поняття «децентралізація» зустрічається в таких наукових контекстах як: «децентралізація владних відносин», «децентралізація публічної влади», «децентралізація публічного управління», «децентралізація державного управління», і навіть «децентралізація місцевого самоврядування». Очевидно, що кожен з авторів обирає певне тлумачення не випадково, а керуючись власним баченням сутності процесу децентралізації влади. Найбільш поширеним є підхід, за яким провідним критерієм розрізнення певних форм децентралізації є суб'єктність або якісна визначеність того органу публічної влади, який набуває додаткових повноважень та обов'язків.

Проф. В. В. Баштанник виділяє такі «основні принципи, що випливають з конституційного принципу поділу державної влади: 1) принцип децентралізації; 2) принцип централізації; 3) принцип деконцентрацїї». Інші інституційні принципи, на його думку, мають похідний характер [1, с. 22].

У першому випадку децентралізація розглядається процес і результат якісної трансформації влади на місцях. Так, Б. Гурне вважає, що децентралізація «є способом територіальної організації влади, при якому держава передає право на прийняття рішень по визначених питаннях або у визначеній сфері структурам локального або регіонального рівня, що не входять у систему виконавчої влади і є відносно незалежними від неї» [3, с. 88]. На думку проф. А. М. Колодій, при децентралізації влади відбувається правове відчуження повноважень держави як юридичної особи на користь іншої юридичної особи - місцевої влади [8, с. 283]. За А. М. Нікончуком і В. Ф. Романом децентралізація державного управління як один зі способів його оптимізації передбачає передання певної низки компетенцій органам, які не знаходяться в підпорядкуванні центральної влади і обираються чи створюються громадою, тобто місцевим органам самоврядування [7, с. 30; 9, с. 92-93, 95].

A. А. Коваленко бачить прояв децентралізації в тому, що політико-правові елементи взаємовідносин громади і держави утворюють особливий правовий режим, який надає місцевим органам самостійності і ієрархічної незалежності від органів як державного управління, так і самоврядування [5, c. 4].

Трансляція повноважень у цьому випадку розглядається не як делегування, а як перетворення державних повноважень на самоуправлінські, що дає можливість якісно відокремлювати органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Процес створення розгалуженої мережі органів місцевого самоврядування, в межах якої вирішення місцевих справ покладається не на представників центрального уряду, а на осіб, обраних населенням певних громад чи регіонів, називається демократичною децентралізацією. З огляду на те, що органи місцевого самоврядування належать до групи суб'єктів політичної влади і не є суб'єктами державної влади, в даному випадку доцільно говорити про децентралізацію владних відносин або ж децентралізацію публічної влади.

Протилежну думку висловлюють І. А. Грицяк і В. М. Кампо, які стверджують, що центральний уряд має делегувати функції та повноваження не представницьким органам, а органам виконавчої влади на місцях. І. А. Грицяк зазначає, що справжня децентралізація передбачає, насамперед, передачу повноважень центральної влади представникам центральної виконавчої влади на місцях (префектам), а не представницьким органам місцевої влади (наприклад, генеральним і муніципальним радам у Франції) [2, с. 293-294].

B. М. Кампо наголошує, що при децентралізації центральний уряд має делегувати функції та повноваження не представницьким органам, а органам виконавчої влади на місцях, зберігаючи міцну виконавчу вертикаль, що забезпечуватиме правопорядок у країні та її цілісність [4].

За останнім підходом реформування місцевих державних адміністрацій або діяльність префектів розглядається як складова децентралізації державного управління в поняттях децентралізації адміністративної або деконцентрації.

Деконцентрація - це адміністративна децентралізація, що передбачає створення на місцях спеціальних урядових органів та наділення їх повноваженнями із здійснення виконавчої влади. Її інколи виділяють або як форму децентралізації або вид централізації, адже територіальні органи державної влади залишаються підпорядкованими центральним установам.

Деконцентрація зберігає монопольне право держави (вірніше - центрального уряду) на здійснення основних керівних функцій щодо об'єкту управління. Але на відміну від централізації, місцеві органи публічного врядування та їх посадові особи постають не лише в ролі простих виконавців прийнятих «угорі» рішень, а як урядовці, наділені за законом повноваженнями ухвалювати рішення у сфері власної управлінської компетенції. Проводячи паралель із досвідом демократичних країн, можна стверджувати що процес деконцентрації влади відповідає сутності «government decentralization» як управлінського явища або процесу. Дійсно спільним для деконцентрації та децентралізації влади є той факт, що повноваження щодо прийняття важливих рішень вилучаються у центральної влади і здійснюються на місцях. Однак при певній тотожності в сенсі просторового розосередження влади ці процеси здійснюються на якісно різній правовій основі. За умови децентралізації такі рішення мають договірну правову природу, а не обов'язкову для виконання силу адміністративних настанов. Проте, такий вид децентралізації влади не повною мірою є сумісним зі стандартами належного врядування, оскільки якісної (а не тільки просторової) трансформації чинної влади не відбувається.

Децентралізація влади в першому значенні як законодавчо та організаційно забезпечений перехід владних повноважень від адміністративних органів державного управління (без різниці - центральних чи локальних) до демократично обраних самоврядних і самодостатніх інститутів публічної влади, тобто якісна трансформація державної влади, відповідає принципам належного врядування, оскільки реально сприяє місцевим громадам і окремим громадянам у міру необхідності та спроможності впливати на процес ухвалення суспільно вагомих рішень.

Отже децентралізація в сенсі якісного перетворення влади вимагає та забезпечує перехід до результативного та ефективного управління на засадах Good Governance. Відповідно децентралізація державного управління полягає в трансформації державних інститутів та їх функцій в органи публічної влади, функції та повноваження яких органічно поєднують характерні риси як державного управління в традиційному для пострадянського простору розумінні, так і публічного управління (належного врядування) у сучасному європейському сенсі.

Висновки

Наприкінці ХХ ст. в розвинених демократичних країнах Заходу у процесі пошуку оптимальної моделі державного управління відбувся перехід від переважно суб'єкт-об'єктних відносин у владно-громадській інтеракції до суб'єкт-суб'єктних, партнерських відносин, що створювали додаткові можливості для участі населення у політичному житті. Активна позиція громадськості та поява нових акторів у процесі управління сприяла вдосконаленню системи державного управління. Таке розуміння державного управління, поміж інших ознак, знайшло відображення в понятті «Good Governance» або «належного врядування». Імплементація принципів Good Governance безпосередньо корелюється з децентралізацією як процесом якісного перетворення державної влади в напрямку від переважно централізованого адміністративного управління (модель Government) на децентралізоване (у просторі та часі) публічне управління, спрямоване на активну участь громадськості на всіх етапах вироблення, здійснення та контролю за виконанням управлінських рішень. Децентралізація не просто збільшує можливості громад впливати на владу, а підносить ступінь її відповідальності за суспільно вагомі рішення та дії. Отже критерії ефективності імплементації принципів належного врядування та децентралізації влади збігаються в процесі якісного перетворення традиційного державного управління на сучасне публічне врядування.

Інакше кажучи, успіх у справі децентралізації влади одночасно є й успіхом у впровадженні принципів належного врядування, яке є на сьогодні основою ефективного публічного управління у багатьох розвинених країнах світу, перш за все у країнах Європейського Союзу. Й навпаки, здійснення адміністративної децентралізації влади (або деконцентрації) без зміни її якісних ознак, на довгі роки завадить просуванню України шляхом демократичних перетворень, законсервує чинний механізм централізованої бюрократичної за своєю природою влади, нехай у більш модерній обкладинці.

Список використаних джерел

1. Баштанник В. В. Реалізація принципу децентралізації в публічному управлінні: організаційно-правові засади [Електронний ресурс] / Н. Ю. Базавлук, В. В. Баштанник // Державне управління та місцеве самоврядування ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Дніпропетров. регіонал. ін-т держ. упр.. 2016. Вип. 1 (28). С. 18-24. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/dums_2016_1_4.

2. Грицяк І. А. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація / І. А. Грицяк. К.: Вид-во УАДУ, 1997. 487 с.

3. Гурне Б. Державне управління: наук.-попул. вид. / Б. Гурне ; пер. з фр. В. Шовкун ; Ін-т держ. упр. та самоврядування при Каб. Міністрів України. К.: Основи, 1993. 166 с.

4. Кампо В. М. Місцеві державні адміністрації як ланка системи органів виконавчої влади / В. М. Кампо // Юридичний вісник. 1997. № 4. С. 63-67.

5. Коваленко А. Місцеве самоврядування: природа, ознаки, межі / А. Коваленко // Право України. 1997. № 2. С. 3-5.

6. Корженко В. В. Методологічні та евристичні інтенції сучасної концепції Governance [Електронний ресурс] / В. В. Корженко, В. В. Нікітін // Державне будівництво ; Харк. регіонал. ін-т держ. упр. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. 2007. № 1 (1). Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2007_1(1) 3.

7. Нікончук А. М. Теоретичні засади децентралізації влади в процесі розвитку місцевого самоврядування в Україні [Електронний ресурс] / А. М. Нікончук // Право і Безпека. 2011. № 5. С. 30-34. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2011_5_8.

8. Основи демократії: навч. посіб. / за заг. ред. А. Колодій ; редкол.: Дж. Перлін, В. Андрущенко та ін. ; авт. кол.: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін. ; М-во освіти і науки України, Акад. пед. наук України, Укр.-канад. проект «Розбудова демокр.», Ін-т вищ. освіти. К.: Ай Бі, 2004. 667 с.

9. Роман В. Ф. Особливості децентралізації та деконцентрації влади: теоретичний аспект [Електронний ресурс] / В. Ф. Роман // Ефективність державного управління. 2014. Вип. 38. С. 92-98. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/efdu_2014_38_11.

10. From Government Decentralization to Decentralized Governance [Електронний ресурс] / Decentralizing Governance: Emerging Concepts and Practices. Eds. G. Shabbir Cheema and Dennis A. Rondinelli. Brookings Institution, 2007. P. 1-20. Режим доступу: https://books.google.com.ua.

11. Goran Sundstrom and Bengt Jacobsson. The embedded state. From government to governance: The case of Sweden: Stockholms centrum for forskning om offentlig sector, 2007. 42 p. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.score.su.se/polopoly_fs/L26605. 1320939801L20073.pdf.

12. Governance for sustainable human development. A UNDP policy document: United Nations Development Programme, 1997. 40 p. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.pogar.org/publications/other/undp/ governance/undppolicydoc97-e.pdf.

13. Graham J. Principles for Good Governance in the 21st Century / J. Graham, B. Amos, T. Plumptre // Policy Brief; Institute On Governance, Ottawa, Canada. August 2003. No 15. ii, 6 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://iog.ca/wp-content/uploads/2012/12/2003_ August_policybrief15.pdf.

14. Limits of Good Governance in Developing Countries / Hirotsune Kimura, Suharko, Aser B. Javier, Ake Tangsupvattana (eds.). Gadjah Mada University Press (Indonesia), 2011. 570 p. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www2.gsid.nagoya-u.ac.jp/blog/anda/ publications/limits-of-good-governance-in-developing-countries.

Размещено на Allbest.ru