Концептуальний вимір інститутів місцевого самоврядування в зарубіжній суспільно-політичній думці (друга половина XIX - початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальний вимір інститутів місцевого самоврядування в зарубіжній суспільно-політичній думці (друга половина XIX - початок Хх ст.)

Бортнікова А. В., кандидат історичних наук,

доцент кафедри всесвітньої історії,

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки

Анотація

Досліджено ґенезу виникнення й теоретичного обґрунтування концепцій міського самоврядування: вільної громади, громадівської, державницької, муніципального дуалізму. Засвідчено логіку переходу від однієї концептуальної моделі до іншої. Здійснено аналіз внеску зарубіжних вчених в їх розробку в другій полоеиніХІХ-- на початкуХХ cm. (А. де Токвіль, Л. фон Штейн, Р. Гнейст, М. Свешніков, Б. Чичерїн та ін.). Акцентовано увагу на проблемах ефективності державного управління, децентралізації й забезпечення автономності й політичної суб'єктності інститутів місцевого самоврядування. Розглянуто принцип субсидіарності як визначального чинника розбудови місцевого самоврядування на демократичних засадах.

Ключові слова: інститут місцевого самоврядування, держава, політична влада, демократія, децентралізація, субсидіарність.

Abstract

The genesis ofthe emergence and theoretical substantiation ofthe concepts of municipal self-government: afree community, communal, state, municipal dualism has been explored. The logic of transitionfrom one conceptual model to another has been proved. The analysis of the contribution of foreign scientists in their development in the second half of the 19 th. and early 20 th. centuries has been carried out. (A. de Tocqueville, L. von Stein, R. Hneist, M. Sveshnikov, B. Chicherin, etc.). The attention has beenfocused on the problems ofthe public administration efficiency, decentralization and ensuring ofthe autonomy and political subjectivity of local self-government institutions. The principle of subsidiarity as the determining factorfor the development oflocal self-government on a democratic basis has been considered.

Keywords: institution of local self-government, state, political power, democracy, decentralization, subsidiarity.

Одним з ключових завдань реалізації адміністративно-територіальної реформи в Україні є створення науково обгрунтованих ідейно-теоретичних, правових, соціально-економічних й організаційних засад забезпечення ефективного функціонування органів місцевого самоврядування, оскільки саме цей інститут є визначальним чинником забезпечення реального народовладдя. Аналіз інститутів місцевого самоврядування в контексті процесів демократизації держави передбачає використання методологічних підходів, що розкривають природу самоврядування як способу організації/самоорганізації соціуму і демонструють його взаємозв'язок з публічним управлінням, громадянським суспільством, формами демократичної організації влади тощо.

Концептуальне осмислення місцевого самоврядування у вигляді теорій і моделей суспільного устрою, які довели своє право на існування, стало наслідком тривалої еволюції держави і суспільства. У країнах, що сповідують цінності сучасної західної цивілізації, інститут місцевого самоврядування, як правило, перебував і перебуває у полі тяжіння двох протилежних тенденцій: державної централізації проти автономії місцевих територіальних громад. Зазначені тенденції стали визначальними у процесах становлення суспільно- політичного устрою сучасних держав: від античних полісів з їх традиційними формами демократичної участі громадян у справах держави-полісу, до Римської та інших середньовічних імперій, з їх прагненням до всеосяжного контролю над територіями, через феодальну роздробленість до виникнення централізованих держав XVIII-XIX ст. і модерних імперій, а із зникненням абсолютистських монархій, до сучасних демократій.

Метою статті є аналіз основних концептуальних моделей і теорій місцевого самоврядування, що визначили спрямованість інституційного розвитку сучасної західної демократії.

Стан дослідження. Аналіз теоретичних засад функціонування інститутів місцевого самоврядування має давню традицію і викликає значну зацікавленість зарубіжних і вітчизняних учених. Ведуться наукові дискусії щодо самої природи місцевого самоврядування, його функцій і повноважень, місця в системі західної демократії, ступеня автономності й залежності від органів державної влади, характеру політичної суб'єктності тощо. Концептуальні засади теорії і практики місцевого самоврядування, наближеного до його сучасного розуміння, закладено вченими у період буржуазно-демократичних революцій в Європі. Поширення набули теорії (концепції) вільної громади, громадівська, державницька, муніципального дуалізму, їх розробниками стали Д. Аренс, Е. Банфільд, Д. Вільсон, Н. Гербер, О. Гірке, Р. Гнейст, Р. Джексон, Г. Еллинек, П. Лобанд, Е. Мейєр, Р. Моль, Н. Кауфман, О. Ресслер, А. де Токвіль, Г. Туре, Б. Шеффнер, Л. фон Штейн та ін.

Значний внесок у розробку й обгрунтування концептуальних засад місцевого самоврядування здійснили також російські вчені у другій половині XIX - на початку XX ст., зокрема Г. Барабашев, В. Безобразов, А. Васильчиков, А. Градовский, А. Михайловський, М. Свешников, Б. Чичерин й ін. самоврядування автономність субсидіарність демократичний

Місцеве самоврядування набуло значного поширення в Європі у XI-XV ст. - за часів панування плюралізму самостійних територіальних утворень: князівств, герцогств, графств, міст, парафій та ін. На цей період припадає і розквіт міст, піднесенню яких, як осередків регіональної та міжнародної торгівлі, сприяла потреба розвитку ринків. Водночас, міста залишалися адміністративними й культурними центрами відповідних територій, де зростали міські громади, що потребували належного рівня самоврядування. Особливого значення у цей час мало розповсюдження магдебурзького права, яке унормовувало діяльність органів самоврядування середньовічних міст. До кінця XIII ст. в західноєвропейських містах остаточно склався тип вільної міської общини, «з'явилося місто в юридичному значенні, як община вільних людей в укріпленому місті, з правом власної юрисдикції і самоврядування, ярмарковим правом і правом організації торгівлі та інших цехових ремесел» [1, с. 4].

Вкоріненість прав людини в угодах, які передували державній угоді, є засадою, на яку спираються багато теорій, оскільки права людини передують державним законам і правовим відносинам, що встановлює держава. Однією із перших концепцій місцевого самоврядування, яка набула поширення в Європі, стала теорія вільної громади, світоглядними засадами якої були ідеї свободи, природнього права і народного суверенітету. Основні положення зазначеної теорії напередодні Великої французької революції сформульовано маркізом д'Аргенсоном та Г. Туре і викладено у законі від 14 грудня 1789 р. За законом, спрямованим на уніфікацію муніципального устрою Франції, муніципальна організація передбачала утворення представницького органу - муніципальних зборів і виконавчо- розпорядчого органу, які очолював мер - вища посадова особа територіальної громади.

Щоправда законодавче втілення теорії вільної громади проіснувало у Франції недовго. Так, уже за законом 28 плювіозу «Про розділення території і адміністрації» від 17 лютого 1800 р. Наполеоном Бонапартом запроваджено префектуальну комунальну систему, що передбачала повну залежність громади від центральної влади. Було значно розширено повноваження мера (він набував статусу державного службовця) і виконавчо-розпорядчого органу, які підпорядковано префектові - представникові центральної влади, громадське майно передавалося в державну власність, було також скасовано поділ повноважень на самоврядні та делеговані [2, с. 242].

Теорія вільної громади знайшла своє втілення в Конституції Бельгії 1831 р., де поряд із законодавчою (стаття 28), виконавчою (стаття 29) і судовою владою (стаття ЗО) у статті 31 визнано право на самоврядування територіальних громад: «потреби суто комунальні або провінційні належать підпорядкуванню рад громад або провінцій...» [3]. Отже, фактично визнавалося існування четвертої гілки влади - муніципальної. Розробники цієї теорії Д. Аренс, Н. Гербер, П. Лабанд, Г. Туре, А. де Токвіль та ін. вважали, що громада має власні справи, які їй притаманні, державні ж органи не повинні втручатися до компетенції громади, а мають лише контролювати її діяльність і стежити за тим, щоб громада та її органи не перевищували межі визначених конституцією повноважень [4, с. 25]. Так, відповідно пункту 5 статті 109 згаданої Конституції Бельгії, король або законодавча влада мали право втручатися у справи органів самоврядування з метою «унеможливлення комунальних або провінційних рад вийти із сфери своєї компетенції і нанести шкоду загальним інтересам» [3].

Блискучим зразком теоретичного обгрунтування життєдіяльності вільних громад є праця А. де Токвіля «Демократія в Америці» (1835, 1840). У ній здійснено аналіз Генези демократичних інститутів в США у першій третині XIX ст. і показано принципову відмінність функціонування органів місцевого самоврядування у Франції й Сполучених Штатах. Як зазначав дослідник, «саме в общині зосереджена сила вільних народів. Общинні інститути грають для встановлення незалежності ту саму роль, що навчальні школи для науки; вони відкривають народу шлях до свободи і вчать його користуватися цією свободою, насолоджуватися її мирним характером. Без общинних інститутів нація може сформувати вільний уряд. Однак справжнього духу свобод вона так і не набуде» [5, с. 65].

А. де Токвіль у цій праці показує межі свободи людини у її відносинах з іншими людьми й суспільством в умовах демократії. На його думку, людина підкорюється суспільству зовсім не тому, що вона не здатна управляти державними справами, і не тому, що вона не здатна управляти собою, - «вона підкоряється суспільству тому, що визнає для себе корисним союз з подібними до себе і розуміє, що цей союз не може існувати без влади, що підтримує порядок». Він звернув увагу на своєрідність виникнення самоврядної общини в Новій Англії, яка полягала в тому, що в цій частині Америки «політичне життя зародилося безпосередньо в рамках самої общини. ... вони (общини) не отримали владу ззовні; навпаки ... самі як би поступилися часткою своєї незалежності штатові» [5, с. 68].

У цьому контексті принципової важливості набуває питання характеру взаємовідносин між общиною й штатом як суб'єктом влади, який перебуває на більш високому щаблі державного управління. Те, що відносилось до загальнодержавних обов'язків, общини мали їх виконувати: чи йшлося про оподаткування, будівництво на території общини школи або прокладання дороги. Але, виконання цих зобов'язань община брала на себе. Так, наприклад, розмір податків дійсно визначався законодавчим зібранням штатів, однак обкладала ними та стягувала податки сама община; наявність школи є обов'язковою умовою, однак саме община будувала, фінансувала будівництво й управляла цією школою. Тут принципова відмінність полягала у тому, що у Франції збирач податків призначався державою, щоб стягувати общинні податки; в Америці ж збирач податків призначався общиною, але стягував податки для держави [5,с.69].

Піднімаючи актуальну для сьогодення проблему децентралізації влади, учений зазначав, що одним із способів послаблення влади є її розосередження шляхом передання повноважень у різні руки. За таких умов влада не руйнується, але стає більш безпечною ддя суспільства. На зауваження А. де Токвіля, виконавча влада в США відрізняється тим, що «всередині її немає ані централізації, ані ієрархії; саме тому вона так непомітна. Влада існує, але невідомо, де її шукати» [5, с. 72].

Автори громадівської теорії самоврядування О. Гірке, О. Ресслер, Е. Мейєр, Р. Моль, Б. Шеффнер виходили з наявного протистояння держави і суспільства і виступали на захист свободи і прав громад у виконанні своїх завдань місцевого значення. Витоки цієї теорії слід шукати у соціально-економічних і суспільно- політичних відносинах, які склалися в середньовічній Європі. Її розвиток пов'язаний із прагненням окремих міських громад, в яких набирав силу торговельно- промисловий капітал, вийти з-під владного та юридичного впливу землевласників. Останні звичайно намагалися не допустити цього. Звідси народжувалася ідея щодо переваги громади та її права над державою, тим більше, що вона виникла раніше держави [6, с. 417].

В основу теорії покладено положення про те, що громада як самоврядний територіальний колектив така ж самостійна (насамперед у справах місцевого значення), як і держава. Саме тому, місцеве співтовариство має право самостійно вирішувати свої справи так, як урядові органи вирішують справи державні. Теорія обгрунтовувала потребу обмеження втручання центральних органів влади у повсякденне життя громади і передачу основних повноважень з управління громадою місцевим органам [4,с.26].

Історичні обмеження концепції вільної громади й громадівської теорії самоврядування полягали в тому, що їх положення суперечили потребам утвердження централізованих національних держав, процес активного утворення яких в Європі припадав на період XVIII- XIX ст. До того ж, протиставлення громад державі об'єктивно послаблювало роль останньої. З іншого боку, абсолютизація цього підходу передбачала уявне державне утворення, яке мало складатися з незалежних одна від одної територій, що заперечувало саму ідею державного будівництва. І, насамкінець, прихильники вільної й громадівської теорій мимоволі концептуально виправдовували прояви місцевого егоїзму, що підживлювало сепаратистські настрої. Це також ставало на заваді утворенню міцної централізованої держави. Відповідно на зміну зазначеним концептуальним моделям місцевого самоврядування прийшли більш раціональні і затребувані суспільством теорії.

Згідно з державницькою теорією, яка набула поширення в Європі у XIX ст. і у наступні роки, місцеве самоврядування - це лише форма децентралізації державної влади. Відповідно до неї, місцеве самоврядування є однією із форм організації державного управління на місцевому рівні, оскільки всі повноваження органам місцевого самоврядування надані державою. На відміну від державного управління, місцеве самоврядування здійснюється не урядовими чиновниками, а місцевими жителями, зацікавленими в результатах своєї праці. Передання деяких завдань державного управління до відання місцевих територіальних громад зумовлено потребою забезпечення більш ефективного їх вирішення на місцевому рівні. Основні положення державницької теорії розроблено німецькими вченими бароном Л. фон Штейном, Р. Гнейстом, Г. Еллинеком, П. Лобандом, які стверджували, що органи місцевого самоврядування є частиною єдиного державного механізму, елементом загальної системи управління суспільством [4, с. 27, 32].

Важливим для розвитку політичної науки є погляди Л. фон Штейна, який, визнанням за органами самоврядування і різними громадськими союзами державного значення, «відкрив для політичної науки нові горизонти. Недавній ворог - суспільство увійшло в цю саму державу, яка мала його стримувати, і у цьому, так би мовити «усуспільненні» держави і полягає головний смисл теорії Штейна» [7,с. 71].

Переконаний прихильник державницької теорії Р. Гнейст стверджував, що самоврядування є частиною виконавчої влади держави. Важливим меседжем теорії Р. Гнейста є те, що самоврядування він пов'язував з «необхідною вимогою правової держави». Головна же його заслуга перед наукою полягає у «з'ясуванні політичного і при тому конституційного значення поняття самоврядування» [7, с.71, 89].

Тогочасний російський вчений М. Свешников у праці «Основи и межі самоврядування. Досвід критичного аналізу основних питань місцевого самоврядування в законодавстві найважливіших європейських держав» (1892) давав таке визначення самоврядування: «... виконання державних зобов'язань у межах закону шляхом вільно-виборних посад - це формула, яку ми вважаємо досить точним визначенням того, що можна розуміти під терміном самоврядування» [7, с. 283].

Критичний аналіз теоретичних засад і практики організації місцевого самоврядування провідних європейських держав (Австрії, Англії, Бельгії, Голландії, Італії, Іспанії, Пруссії, Росії, Франції, Швеції та ін.) дозволив російському правнику зробити важливі висновки щодо перспективних напрямів вдосконалення системи місцевого самоврядування і, зокрема, обмеження впливу органів державної влади на місцеве («земське») самоврядування. На зауваження М. Свешнікова, інститут місцевого самоврядування характеризують такі якості: 1) організація місцевого самоврядування, як форма участі народу в місцевій адміністрації, має базуватися на принципі виборності (система континентальної Європи), а не призначення і повинності (аристократична система Англії); 2) самоврядування общин і земських округів (волості, повіти, губернії) передбачає не лише виборне представництво, але й виборні виконавчі органи; 3) погляд на органи самоврядування як органи державної влади, виключає можливість станової організації місцевого самоврядування; 4) покладений в основу місцевого представництва обсяг сплати податків (майновий ценз) не має надавати переваг у вирішенні місцевих справ заможним групам населення (високий майновий ценз, трьохкласна система виборів тощо); 5) система централізації і надмірна бюрократична опіка шкодить самостійності місцевих органів влади загалом і місцевому самоврядуванню, зокрема; 6) не можна розглядати місцеве самоврядування як громадську силу, що вороже ставиться до держави; 7) зміна поглядів на адміністративну діяльність (як на владу розпорядчу, а не лише виконавчу) і на органи самоврядування (як на органи державні) призводить до необхідності визнання самостійності органів самоврядування; 8) відношення урядової адміністрації має бути контролюючим (нагляд за законністю процесу самоврядування, право протесту і позову щодо відповідальності органів самоврядування та ін.), а не опікуючим (затвердження усіх постанов, призначення виконавчих органів та ін.);

9) найефективнішим способом громадського контролю є забезпечення законності процесу самоврядування;

10) правильнаорганізаціяконтролюнадсамоврядуванням можлива лише за умови незалежності суду і організації низки самостійних адміністративно-судових колегій (система адміністративної юстиції) [7, с. Х-ХІ].

Викладені погляди на місцеве самоврядування засвідчували кризу абсолютизму в Російській імперії, розуміння обмеженості принципу станового представництва, що панував в органах влади та управління, нагальну потребу децентралізації державної влади і передання на місця значної частини повноважень, за одночасного впровадження ідей та принципів правової держави.

Інший відомий юрист, історик права, філософ і громадський діяч Б. Чичерин, обгрунтовуючи верховенство держави в усіх сферах управління, у тому числі й місцевого, у праці «Питання політики» (1904) писав, що «держава є союз народу як єдине ціле, який управляється верховною владою. Тому йому підпорядковані усі приватні сфери діяльності і усі часткові відносини, що існують в її межах» [8, с. 206]. Він вважав, що недержавні спілки є корисними для держави у виконанні певних завдань, оскільки вони «позбавляють її від зайвого тягаря проблем, виконуючи те, що без цієї допомоги мали б виконувати органи державної влади. ...втручання держави потрібно лише там, де приватна і суспільна діяльність є недостатніми» [8, с. 207].

Своєрідним компромісом між прихильниками громадівської й державницької теорій є громадіеська- держаеницькатеоріяа&отеоріямуніципального дуалізму (Д. Вільсон, Р. Джексон, Н. Кауфман, Е. Банфільд, С. А. Авакьян, Г. В. Барабашев, М. А. Краснов й ін.). За цією теорією органи самоврядування самостійні лише в неполітичній сфері - громадських справах місцевого значення. У сфері політичних відносин органи місцевого самоврядування, здійснюючи відповідні управлінські функції і виходячи за межі місцевих повноважень, мають діяти як інститут державного управління. У такому разі, справи, що їх покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, часто поділяють на так звані «власні» і «делеговані». Якщо під час вирішення «власних» справ органи місцевого самоврядування мають діяти самостійно й незалежно від державних органів, підкоряючись лише закону, то вирішення «делегованих» справ повинно здійснюватися під адміністративним контролем державних органів [6,с.418].

Вибір базової парадигми розвитку місцевого самоврядування певним чином спрямовують норми Європейської хартії місцевого самоврядування (1985), що її ратифікувала Верховна Рада України 15 липня 1997 р. [9]. Під місцевим самоврядуванням Хартія розуміє «право й спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою публічних прав, під власну відповідальність в інтересах населення» (пункт 1, стаття 3).

У її основу покладено принцип субсидіарності, який означає, що питання, які можна вирішити на низових рівнях, немає потреби передавати вище. Так, частина З, статті 4 Хартії наголошує, що публічні повноваження, як правило, «здійснюються переважно тими органами публічної влади, які мають найтісніший контакт з громадянином». Частину 4, цієї ж статті спрямовано на захист певної автономності органів місцевого самоврядування у прийнятті рішень і запобігання від зазіхань з боку вищих органів влади: «Повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом». Водночас Хартія передбачає наявність адміністративного нагляду з боку центральних органів влади. Так, у частині 2, статті 8 йдеться про те, що будь-який адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування «має на меті тільки забезпечення дотримання закону та конституційних принципів. Однак вищі інстанції можуть здійснювати адміністративний нагляд за належністю виконання завдань, доручених органам місцевого самоврядування». Отже, принцип субсидіарності значною мірою пов'язаний

13 з розподілом повноважень і децентралізацією. Субсідіарність, витлумачувала як державно-етичний принцип, надає державі принципової легітимності, але обмежує її повноваження на користь недержавних установ. Таким чином, вона протистоїть небезпеці надмірного накопичення влади в руках держави коштом знесилення недержавних структур. Сучасні західні вчені пропонують розглядати субсидіарність також як принцип соціальної та політичної ощадливості, який має два рівні. На першому йдеться про вимогу не створювати непотрібних індивідам громадських та політичних інституцій. Відповідно до другого рівня, цим інституціям, в разі нагальної в них потреби, надають не більше самостійності, ніж це необхідно [10, с. 115, 119, 120].

Принцип субсидіарності не є тотожним і завданням соціальної держави, оскільки самодопомога має переваги перед допомогою з боку сторонніх, а допомога додержавної спільноти - перед державною. Тож варто віддавати перевагу не безпосередній допомозі, державному утриманню людей, а можливості їх працевлаштування. У будь-якому разі, ідея субсідіарності ставить під сумнів перетворення соціальної держави на всеосяжну державу-опікуна і вимагає обмеження останньої її основними завданнями [10, с. 124]. Ця теза надзвичайна актуальна для України, де замість створення робочих місць і підйому економіки, колосальні фінансові ресурси йдуть на субсидії та соціальну допомогу людям, які за інших умов могли б самі забезпечити власне достойне існування.

Висновки. Будь-яка концепція суспільного устрою, включно теорії місцевого самоврядування, обумовлені часом, а також специфікою національно-державного будівництва. Відповідно їм притаманні певні недоліки й історичні обмеження. Зміст концептуальних моделей і практик міського самоврядування полягає не у запереченні права держави на участь у місцевих справах:

14 йдеться лише про міру та форми такої участі, а також характер політичної суб'єктності органів місцевого самоврядування. Зазначені концепції розставляли акценти і пріоритети у відносинах між центральними органами держави і владою територіальних громад, оскільки відмова від моделі абсолютистської держави на користь республіки природно спонукала теоретиків і практиків державного будівництва до конституційного закріплення автономії місцевого самоврядування й захисту від надто щільного контролю з боку центральних і регіональних органів державної влади. Так, у концепції вільної громади акцент робився на свободі місцевих громад, їх природньому праві вирішувати свої справи у зручний для них спосіб. Громадівська теорія стала логічним продовженням теорії вільних громад і концептуально закріпила норми автономного існування міських громад в умовах феодального суспільства за часів панування магдебурзького права.

Принципова відмінність державницької теорії й теорії муніципального дуалізму від розглянутих вище

- це розширення змістовних характеристик місцевого самоврядування: від його розуміння як інститут адміністративного управління (французька правознавча традиція XIX ст.) до його сприйняття як політичного інституту, який разом із державою має змогу належним чином вирішувати складні суспільні проблеми на місцях. За такого підходу демократія наповнюється реальним змістом і здатна у повному обсязі виконувати свою історичну місію як влада народу.

Отже, важливим є не протиставлення існуючих концепцій, а розгляд інституту місцевого самоврядування у контексті діалектики співвідношення цілого (держави) та його частин (громад і територій), який створено для загального блага. Найбільш придатним у контексті впорядкування взаємовідносин між зазначеними суб'єктами суспільних відносин, а також необхідним інструментом зняття суперечностей у протиставленні: «держава vs місцеве самоврядування», є принцип субсидіарності.

Список використаних джерел

1. Тарановский Ф. В. Обзор памятников магдебургского права Западно-Русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование / Ф. В. Тарановский. - Варшава: Тип. Варш. уч. округа, 1897.-201 с.

2. Фелонюк Т. А. Теоретичні засади розвитку місцевого самоврядування у Французькій республіці / Т. А. Фелонюк // Молодий вчений. - 2016. - №8. - С.241-244.

3. Бельгийськая конституция 7 февраля 1831 года. Пер. з фр. А. и В. Харитоновых / под ред. ис прим. С. Г. Сватикова. - Ростов-на- Дону: Изд. Н. Парамонова «Донская Речь», 1905. - 39 с. [Електрон, ресурс] // Цифрова бібліотека історико-культурної спадщини. - Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-...

4. Місцеве самоврядування в умовах децентралізації влади в Україні: колективна монографія / кол. авт.; за заг. ред. Р. М. Плюща.

- К.: РІДНА МОВА, 2016,- 744 с.

5. Токвіль Алексис де. Демократия в Америке: пер. з фр. / предисл. Гарольда Дж. Ласки / Алексис де Токвиль. -М.: Прогресс, 1992.-554 с.;ил.

6. Основи демократії: підручн. для студ. вищ. навч. закл. / за заг. ред. А. Ф. Колодій. Третє вид., оновл. і доп. - Львів: Астролябія, 2009. - 832 с.

7. Свешников М. И. Основы и пределы самоуправления. Опыт критического разбора основных вопросов местного самоуправления в законодательстве важнейших европейских государств / М. И. Свешников. - СПб.: [без. изд.], 1892. - 296 с. + XXXIV.

8. Чичерин Б. Н. Вопросы политики / Б. Н. Чичерин // Классики теории государственного управления: управленческие идеи в России / ф-т гос. упр. МГУ им. М. В. Ломоносова; редкол.: А. В. Сурин (председатель), Ю. Ю. Петрунин (отв. ред.) и др. - М.: РОССПЭН, 2008. - С.203-207.

9. Європейська хартія місцевого самоврядування, м. Страсбург, 15 жовтня 1985 року. Офіційний переклад [Електрон, ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_036.

10. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / Отфрід Гьофе. - К.: ППС-2002, 2007. - 436 с.

References

1. Taranovskij F. V. Obzor pamjatnikov magdeburgskogo prava Zapadno-Russkih gorodov litovskoj epohi. Istoriko-juridicheskoe issledovanie / F. V. Taranovskij. - Varshava: Tip. Varsh. uch. okruga, 1897. -201 s.

2. Felonjuk T. A. Teoretychni zasady rozvytku miscevogo samovrjaduvannja u Francuz'kij respublici / T. A. Felonjuk // Molodyj vchenyj. - 2016. - №8. - S.241-244.

3. Bel'gyjskaja konstitucyja 7 fevralja 1831 goda. Per. z fr. A. і V. Harytonovykh / pod red. і s prym. S. G. Svatykova. - Rostov-na- Donu: Izd. N. Paramonova «Donskaja Rech'>>, 1905. - 39 s. [Elektron. resurs] // Cyfrova biblioteka istoryko-kul'turnoi' spadshhyny. - Rezhym dostupu: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-...

4. Misceve samovrjaduvannja v umovakh decentralizacii' vlady v Ukrai'ni: kolektyvna monografija / kol. avt.; za zag. red. R. M. Pljushha. -K.: RIDNAMOVA, 2016. - 774 s.

5. Tokvil'Aleksys de. Demokratija v Ameryke: per. z fr. / predysl. Garol'da Dzh. Fasky / Aleksys de Tokvyl'. - M.: Progress, 1992. - 554 s.; il.

6. Osnovy demokratii': pidruchn. dlja stud, vyshh. navch. zakl. / za zag. red. A. F. Kolodij. Tretje vyd., onovl. і dop. - F'viv: Astroljabija, 2009. - 832 s.

7. Sveshnikov M. I. Osnovy і predely samoupravlenija. Opyt kriticheskogo razbora osnovnyh voprosov mestnogo samoupravlenija v zakonodatel'stve vazhnejshih evropejskih gosudarstv / M. I. Sveshnikov. - SPb.: [bez. izd.], 1892. - 296 s. + XXXIV.

8. Chicherin B. N. Voprosy politiki / B. N. Chicherin II Klassiki teorii gosudarstvennogo upravlenija: upravlencheskie idei v Rossii / f-t gos. upr. MGU im. M. V. Fomonosova; redkol.: A. V. Surin (predsedatel'), Ju. Ju. Petrunin (otv. red.) і dr. -M.: ROSSPEN, 2008. - S.203-207.

9. Jevropejs'ka hartija miscevogo samovrjaduvannja, m. Strasburg, 15 zhovtnja 1985 roku. Oficijnyj pereklad [Elektron. resurs]. - Rezhym dostupu: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_036.

10. G'ofe O. Demokratija v epokhu globalizacii' / Otfrid G'ofe. - K.: PPS-2002, 2007. - 436 s.

Размещено на Allbest.ru