Роль спеціальних знань при розслідуванні кримінальних правопорушень у формі приватного обвинувачення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль спеціальних знань при розслідуванні кримінальних правопорушень у формі приватного обвинувачення

Діков

Статтю присвячено ролі та процесу використання спеціальних знань при розслідуванні кримінальних правопорушень у формі приватного обвинувачення. Розглянуто історичний розвиток процесу виникнення спеціальних знань та використання їх у розслідуванні кримінальних правопорушень у формі приватного обвинувачення.

Ключові слова: приватне обвинувачення, спеціальні знання, досудове розслідування, кримінальне провадження.

Ключевые слова: частное обвинение, специальные знания, досудебное расследование, уголовное производство.

Keywords: private prosecution expertise, pre-trial investigation and criminal proceedings.

Досліджуючи актуальне питання використання спеціальних знань при розслідуванні кримінальних правопорушень приватного характеру, не можна не згадати тих пам'яток права, якими регулювалися та розвивалися провадження в історичні часи.

Найпершою збіркою норм права, регулюючою суспільні відносини, що склалися між слов'янськими народами, була «Русская Правда» [6, с. 64-132].

Звертаючись і до більш пізніх пам'яток права, можна натрапити на норми, реалізації яких передбачала використання певних спеціальних знань, оскільки обійтися без їхнього застосування було неможливо. Це, наприклад, ст. 9 «Устава святого князя Володимира, крестившаго Руську землю, о церковных судей» 1280 р. [13, с. 148-162], ст. 11 «Смоленских уставных грамот» 1136 року [10, с. 212-223], які передбачають відповідальність за чаклунство, виготовлення чарів, зілля тощо. Реалізація цих норм, яка здійснювалася церковним судом, очевидно передбачала, крім узаконених тоді ордалей, певні дослідження самих чар і зілля. На користь імовірності використання спеціальних знань у правовій практиці древньоруських держав свідчить і детальна регламентація в джерелах права обов'язкового або бажаного документального оформлення цілої групи суспільних відносин. Цілий ряд таких документів перерахований у «Псковской судной грамоте» 1424 року, де вказується на грамоти про володіння і користування землею (ст. 11), рукописний заповіт (ст. 14), договір позики (стст. 28-30) та інші [9, с. 321-386]. В основному «Псковская судная грамота» серед інших видів доказів віддає перевагу письмовому акту - стст. 10, 44, 103, що, до речі, характерно і для інших нормативних актів того часу. У цій же грамоті звертається увага на необхідність дослідження «лживых грамот». Так, у ст. 61 грамоти говориться: «Князь и посадник не должны грамоты и доски произведя по истине расследование (следует) на судебном разбирательстве признать недействительными» [7, с. 314]. Поява цієї статті в судній грамоті вказує на те, що в XIV-XV століттях у Пскові вже мали місце випадки підробки князівських грамот, але покарання за їхнє виготовлення судна грамота не передбачала і фальсифікація карним злочином не вважалася.

Велика кількість документів і різноманітність їхніх видів надають можливість допускати, що при судовому розгляді тих або інших питань виникала необхідність їхнього дослідження на автентичність і достовірність, що вимагало залучення спеціальних знань. Своєрідним підтвердженням цієї тези можна вважати, на нашу думку, юридичне закріплення жорстокого покарання за підробку документів у «Судебнике» 1550 року. Стаття 59 «Судебника» встановлює новий вид злочину - «подделки», тобто підробка чужого підпису або почерку, яка каралася смертю. Відповідна норма міститься і в «Уставе Великого княжества Литовского» 1529 року в першому розділі статті 5 «Как должен быть наказан тот, кто подделывает великокняжеские письма или печати», а в її змісті сказано: «Если бы кто-либо подделывал наши листы или печати или заведомо пользовался поддельными, такой подделыватель должен быть сожжён на костре». У цьому разі норми права вказують на відповідальність за підробку документів, однак не визначають процедуру дослідження об'єктів, а також коло осіб, які повинні дослідити документи на предмет їх підробки. Водночас можна з упевненістю стверджувати, що доведення провини у випадках з підробкою документів вимагало їхнього дослідження, і це накладалося не на випадкових осіб, а доручалося людям, які володіли певними знаннями. Такими особами в ті часи були писарі і судові чиновники.

Період формування станово-представницької монархії характеризується великими змінами в економічному і соціально-політичному житті держави. Процес виділення злочинів з маси суто цивільно-правових деліктів, початий «Двинской Уставною грамотою», продовжувався безперервно, коло їх постійно розширювалося. Цей час відрізняється активною нормотворчою і кодифікаційною діяльністю: в 1497 році видається новий законодавчий акт - «Судебник», в 1550 році - «Царский судебник», у 1551 році - ще один закон, так званий «Стоглав», у 1589 році складається «Судебник царя Федора Ивановича», а невдовзі - «Сводный Судебник» 1606-1607 років. кримінальний правопорушення приватний обвинування

Утворення в XV-XVII століттях централізованих держав і розвиток товарно-грошових відносин, посилення господарського обігу спричинили різного роду зловживання, зокрема підробку договорів, купчих грамот та інших документів. У великих торгових центрах, зокрема і Києві, дяки в необхідних випадках проводили «свидетельство» (тобто вивчення) підозрюваних у підробці документів, звірення підписів, виявлення фальсифікації.

З розвитком суспільства удосконалюється і законодавство. Слід звернути увагу на той факт, що у першому в Росії систематизованому законі «Соборном Уложении» 1699 року [11, с. 83-442] значне місце займає розгляд злочинів, які пов'язані з підробкою печаток, підписів і грошей.

Аналіз перших джерел права: «Русской Правды», «Соборного Уложения», «Судебника» та інших - показав, що в Стародавній Русі при розслідуванні злочинів використовувалися спеціальні знання. Основними об'єктами досліджень, як правило, були письмові документи, до яких відносилися великокняжі листи або печатки, державні і купчі грамоти, різних видив угоди, що найчастіше зазнавали підробок, а з метою встановлення їхньої автентичності необхідно було застосовувати спеціальні знання. Як фахівці, притягувалися дяки і піддячі різних наказів, які і проводили ці дослідження. Крім вказаних документів, до об'єктів дослідження відносилися і гроші, які також зазнавали підробки. Встановлювали їхню автентичність дяки і піддячі монетного двору, до функцій яких входив нагляд за монетною справою в державі.

Могутнім поштовхом у розвитку використання спеціальних знань був період після проведення судової реформи 1864 року і введення в дію «Статуту Кримінального Судочинства», де вперше чітко визначені поняття і спеціальні знання, і фахівця, що, у свою чергу, вплинуло на розширення кола об'єктів досліджень і залучення з цією метою знаючих осіб з різних галузей людської діяльності.

Так, згідно зі стст. 112 і 325 «Статуту Кримінального Судочинства» знаючі люди запрошуються в тих випадках, коли для точного розуміння обставин, що склалися в справі, необхідні спеціальні відомості або досвідченість у науці, мистецтві, ремеслі, промислі тощо. Як спеціалісти, могли бути запрошені лікарі, фармацевти, професори, вчителі, техніки, художники, ремісники, скарбники й особи, які набули спеціального досвіду за фахом (ст. 325) [14, с. 320-364].

Найпоширенішими формами використання спеціальних знань у XVII та на початку XVIII стст. були різні консультації знаючих людей з питань, що стосувалися розслідування злочинів, правил застосування і використання технічних засобів, проведення за участі фахівців ревізій та інших попередніх експертних досліджень.

Разом з тим було б не повно не звернутися до сучасного розуміння використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві України взагалі і при провадженні кримінальних правопорушень у формі приватного обвинувачення зокрема.

Під спеціальними знаннями у наукознавстві і філософії розуміють системно упорядкований і перевірений суспільно-історичною практикою результат процесу пізнання дійсності у свідомості людини у вигляді уявлень, суджень, понять, теорій, сукупність відомостей з будь-якої галузі, набутих у процесі навчання, практичної діяльності, дослідження тощо. Разом з тим у літературі часто вживаються терміни «знання» та «пізнання».

У сучасній гносеології є процес отримання людиною нового знання, відкриття невідомого раніше. В. Д. Арсеньєв, Ю. Т Шуматов, міркуючи з приводу поняття «спеціальні знання», розуміють під ними систему відомостей з будь-якої діяльності та процесу оволодіння цими знаннями в окремій сфері пізнавальної діяльності людини [1, с. 91; 16, с. 8]. М. А. Асташов, уточнюючи їхню думку, зазначив, що саме пізнання є не процесом отримання спеціальних знань, а результатом цього процесу. Причому про наявність спеціальних пізнань в окремих осіб можна говорити лише після того, як вони придбали певні навички, навчилися використовувати ці знання на практиці. На думку В. Я. Марчака, при набутті спеціальних знань повинна бути присутня оцінка, що опирається на досвід [4, с. 7]. В. Г. Гончаренко

стверджує, що під спеціальними знаннями слід розуміти знання, які лежать в основі тих чи інших спеціальностей та спеціалізацій [2, с. 5].

Як відомо, спеціальні знання - це загальновідомі у судочинстві науково-технічні і практичні знання, придбані в результаті професійного навчання чи роботи за певною спеціальністю особою, яка залучена як спеціаліст чи експерт. Це визначення відображає структуру змісту спеціальних знань і процесуальний характер цього поняття. Спеціальні знання - це сукупність сучасних знань в окремій галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла. Вони отримані, як правило, в результаті спеціальної підготовки чи професійного досвіду і використовуються з метою розслідування злочинів, організації оперативно-розшукових заходів, виконання експертних і судових досліджень. Спеціальні знання включають у себе також навички і вміння. Спеціальні знання - це знання, що розроблені наукою і втілені в практичну професійну діяльність осіб, які володіють ними, як правило, при отриманні вищої спеціальної освіти. Йдеться про те, що спеціальні знання використовуються лише особами, які ними володіють. В. В. Циркаль стверджує, що однією з особливостей спеціальних знань є використання їх під час провадження у справі експертом або спеціалістом [15, с. 172]. На думку В. К. Лисиченка, В. І. Шиканова, безпосереднє застосування спеціальних знань слідчим, прокурором, судом є однією з найбільш важливих ознак спеціальних знань у розслідуванні злочинів [3, с. 17]. На думку Б. В. Романюка, спеціальні знання - це сукупність науково обґрунтованих відомостей окремого (спеціального) виду, якими володіють особи (спеціалісти) у межах будь-якої професії в різних галузях науки, техніки, мистецтва та ремесла.

Кожна з наведених точок зору більшою чи меншою мірою відображає суттєві ознаки поняття «спеціальні знання». Ми вважаємо, що найбільш вдалим є визначення Р. С. Бєлкіна, який стверджував, що спеціальні знання - це професійні знання й уміння в галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, необхідні для вирішення питань, виниклих при розслідуванні та розгляді у суді конкретних кримінальних справ. У кримінальному процесі особи, які володіють спеціальними знаннями, залучаються як спеціалісти або експерти.

Важливою рисою спеціальних знань у кримінальному процесуальному значенні є мета їх використання. Вони застосовуються для доказування, яке проводиться у встановленому законом порядку, а також для не процесуального застосування під час проведення оперативно- розшукових заходів. Метою застосування спеціальних знань також є сприяння збиранню доказової та орієнтуючої інформації для розслідування і попередження кримінальних правопорушень, а також розробка тактичних і технічних засобів та методів її збирання. Застосовувати спеціальні знання можуть не тільки обізнані особи (експерти, спеціалісти), але й особи, які проводять дізнання, слідство, здійснюють оперативно-розшукову роботу, хоча результати їхнього застосування матимуть різне процесуальне значення. Вважаємо правильною думкою те, що якщо «спеціаліст володіє методами і знаннями на професійному рівні, він, безумовно, має право їх застосовувати».

Розслідування кримінальних правопорушень, як і будь-яка діяльність, вимагає вироблення його мотивованих, цільових та ідеальних форм і планів, що можливе лише через застосування відповідних знань, зокрема спеціальних. Адже доказування - це збір доказової інформації для об'єктивного встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення. На думку М. М. Михеєнка, - це діяльність суб'єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів [5, с. 117]. С. М. Стахівський вважає, що це - передбачена законом діяльність суб'єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень [12, с. 12]. Ці визначення включають у себе збір, перевірку, оцінку доказів та встановлення усіх фактів, обставин, що мають значення для вирішення об'єктивної істини.

Аналіз багатьох нормативних актів переконливо доводить, що в деяких галузях (медицина, ядерна фізика тощо) при дослідженні певних фактичних обставин використовуються лише ті засоби, способи та методи, які передбачені або грунтуються на відповідних правових нормах. Ці дослідження мають проводитися спеціально уповноваженими на це особами відповідно до їхньої компетенції та спеціальних знань. У деяких випадках відомчими нормативними актами врегульовані також і терміни наукових досліджень певних об'єктів.

Виходячи з викладених думок про сутність застосованих при розслідуванні кримінальних правопорушень спеціальних знань пропонується таке їхнє авторське визначення: «Спеціальні знання - це професійні наукові знання, вміння та навички, які сформувалися під час теоретичного засвоєння і практичного застосування практики за спеціальністю; які в установленому законом порядку можна використати при розслідуванні кримінальних правопорушень, з метою неупередженого, об'єктивного встановлення істини».

Таким чином, дослідженню передують знання не лише про об'єкт, але й певні знання - від узагальнення проблеми до методів та шляхів її вирішення. Самі фактичні дані у будь-якому науковому дослідженні, зокрема й кримінальному провадженні, означають певну форму достовірних знань. З іншого боку, це означає, що наукові знання про об'єкт пізнання мають бути аргументованими, доказаними. У цьому є одна із ознак спорідненості дослідження у кримінальному провадженні й у будь-якій іншій галузі знань.

Розгляд змісту спеціальних знань, їхнього місця і значення у розслідуванні кримінальних правопорушень неможливе без визначення ролі слідчого у їхньому використанні.

Спеціальні знання є одним з компонентів арсеналу організаційних, процесуальних, тактичних та інших засобів, що використовуються слідчим. Це зобов'язує до того, щоб їхній зміст відповідав завданням і меті кримінального судочинства.

На сьогодні неможливо досягти високої якості розслідування кримінальних правопорушень взагалі і у формі приватного обвинувачення зокрема «без застосування в процесі його провадження пізнань у різних галузях науки й техніки». Невідкладним завданням науки нині є необхідність досягнення такого стану, при якому сукупність засобів та методів розслідування кримінальних правопорушень у єдності з теорією кримінального процесу становили б єдиний правовий механізм, здатний реально забезпечувати вирішення завдань кримінального судочинства на сучасному етапі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арсеньев В. Д. Понятие научно-технических средств расследования и некоторые процессуально-этнические вопросы их использования при производстве по уголовным делам / В. Д. Арсеньев // Доказывание по уголовным делам. - Красноярск, 1986. - С. 90-93.

2. Експертизи у судовій практиці / за заг. ред. В. Г. Гончаренка. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 388 с.

3. Лисиченко В. К. Использование данных естественных и технических наук в следственной и судебной практике: учеб. пособие / В. К. Лисиченко. - К.: Вища школа, 1979. - 88 с.

4. Марчак В. Я. Використання спеціальних психологічних знань у досудовому слідстві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.09 / В. Я. Марчак / Нац. акад. внутрішніх справ України. - Київ, 2003. - 20 с.

5. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України: підручник для юрид. вузів / М. М. Михеєнко, В. Т Нор, В. П. Шибіко. - К.: Либідь, 1999. - 489 с.

6. Пространная редакция. Суд Ярославль Володимирович. Правда Руськая // Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т 1. Законодательство Древней Руси. - М.: Юрид. лит., 1984. - С. 64-132.

7. Памятники русского права. - М., 1952. - Вып. 1. - С. 74-110.

8. Про критерії, які регламентують розгляд, що проводиться за відсутності обвинуваченого: Резолюція Комітету Міністрів Ради Європи: від 19 січня 1973 року N° (75) 11.

9. Пековская судная грамота // Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т. 1. Законодательство Древней Руси. - М.: Юрид. лит., 1984. - С. 321-386.

10. Смоленские уставные грамоты // Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т. 1. Законодательство Древней Руси. - М.: Юрид. лит., 1984. - С. 212-223.

11. Соборное уложение 1649 года // Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т. 3. Акты земских соборов. - М.: Юрид. лит., 1985. - С. 83-442.

12. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування: монографія / С. М. Стахівський. - К.: НАВСУ 2005. - 272 с.

13. Устав святого князя Володимира, крестившаго Руськую Землю, о церковних судех // Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т. 1. Законодательство Древней Руси. - М.: Юрид. лит., 1984. - С. 148-162.

14. Устав уголовного судопроизводства от 20 ноября 1864 года // Российское законодательство Х-ХХ веков. - Т. 8. Судебная реформа. - М.: Юрид. лит., 1990. - С. 320-364.

15. Цыркль В.В. Процесуальні підстави і криміналістичні умови участі спеціалістів у судових діях // Наук.-практ. конф. «Теорія та практика застосування чинного кримінально- процесуального законодавства в сучасних умовах»: у 2-х ч., Ч. І. - К.: НАВСУ, 2002. - 232 с.

Шуматов Ю. Т. Использование специальных познаний на предварительном следствии: автореф. дис. на соис. науч. степени канд. юрид. наук: 12.00.09 / Ю. Т. Шуматов. - М., 1996. - 29 с. Размещено на Allbest.ru