Правове становище Західноукраїнської Народної Республіки на міжнародній арені

Анотація

дипломатичний народний уряд правовий

У статті здійснюється аналіз правового становища Західноукраїнської Народної Республіки на міжнародній арені. Детальному аналізу піддається дипломатична діяльність ЗУНР, визначаються перспективи реалізації ідеї самостійності та правові норми, що регулювали право українців на самовизначення. Окрема увага приділяється правовим відносинам між ЗУНР та наддніпрянськими українськими урядами, зокрема Директорією. Аналізуються норми міжнародних договорів підписаних у рамках Паризької мирної конференції, які визначили правовий статус і політичну долю західноукраїнських земель у повоєнний період.

Ключові слова: ЗУНР, правове становище, дипломатія, міжнародно-правові відносини, дипломатичне представництво, паризька мирна конференція.

Аннотация

Луцкий М. И. Правовое положение ЗУНР на международной арене

В статье проводится анализ правового положения Западно-Украинской Народной Республики на международной арене. Детальному анализу подвергается дипломатическая деятельность ЗУНР, определяются перспективы реализации идеи самостоятельности и правовые нормы, регулирующие ВРАВ украинский на самоопределение. Особое внимание уделяется праов отношениям между ЗУНР и надднепрянскими украинским правительствами, в частности Директорией. Анализируются нормы международных договоров подписанных в рамках Парижской мирной конференции, которые определили правовой статус и политическую судьбу западноукраинских земель в послевоенный период.

Ключевые слова: ЗУНР, правовое положение, дипломатия, международно-правовые отношения, дипломатическое представительство, парижская мирная конференция.

Annotation

Lutskyy M. I. Legal status ZUNR in the international arena

The article analyzes the legal status of the West Ukrainian People's Republic in the international arena. A detailed analysis exposed diplomatic activities ZUNR, determined prospects of realization of the idea of independence and the legal rules governing Wravien Ukrainian to self-determination. Particular attention is paid to the relationship between praov ZUNR Dnepr and Ukrainian governments, in particular directory. Analyzed the norms of international agreements signed in the framework of the Paris Peace Conference, which defined the legal status and political destiny of Western Ukraine in the postwar period.

Key words: ZUNR, legal status, diplomacy, international legal relations, diplomatic representation, the Paris Peace Conference.

Постановка проблеми. Процес державного будівництва в ЗУНР відбувався за складних політичних обставин. Попри необхідність розв'язання низки внутрішньополітичних питань, зокрема земельного, адміністративного й інших, керівництво ЗУНР змушене було розгорнути активну зовнішньополітичну діяльність.

Актуальність нашого дослідження зумовлюється тим, що проголошення ЗУНР незалежною державою та процес її перетворення у суб'єкта міжнародних відносин не міг бути здійснений поза межами системи мирних договорів, що підсумували Першу світову війну. Теоретико-правовий аналіз міжнародно-правових актів та геополітичної ситуації тогочасної Європи, дасть відповідь на питання: чи були шанси у ЗУНР зберегти незалежність та хто з іноземних країн здійснював міжнародну підтримку в цьому процесі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В роки незалежності значно активізувалося дослідження національної історико-правової традиції, особливо подій національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Найбільше зацікавлення проблема становлення ЗУНР та її міжнародного становища отримала серед істориків та істориків права, а тому сучасна юридична наука потребує комплексного і узагальнюючого дослідження, яке розкриє особливості нормотворчої діяльності досліджуваного періоду та міжнародно-правового становища українських земель у повоєнні роки.

Методологічною основою нашого дослідження стали праці В. Ададурова, С. Барана, О. Бетлія, В. Верстюка, Т. Галицької-Дідух, Б. Гончара, І. Гриника, І. Дацківа, М. Дольницького, М. Литвина, Н. Литвин, М. Лозинського, О. Макарчука, Й. Пісулінського, В. Соловйової та ін.

Постановка завдання. Метою нашого дослідження є розкриття теоретико-правових засад міжнародного становища ЗУНР, участі української дипломатичної місії роботі Паризької мирної конференції, а також норм міжнародно-правових договорів, що визначили політичне і правове становище західноукраїнських земель.

Виклад основного матеріалу дослідження. Як слушно зазначає М. Литвин, міжнародне становище ЗУНР тривалий час залишалося невизначеним [15, с. 106]. На початку листопада молода республіка за площею 70 тис. км2 майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту - Австрії, Угорщини чи Греції, а щодо населення - 6,2 млн осіб - залишила позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Однак у таких розмірах ЗУНР проіснувала недовго, оскільки впродовж місяця майже половину її території окупували Польща й Румунія, наприкінці року - Угорщина, а в квітні-травні 1919 р. Чехословаччина. Крім того, ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції [15, с. 106].

Зауважимо, що досягнення визнання на міжнародній арені було надзвичайно актуальним для ЗУНР. На перший погляд, ситуація виглядала сприятливою, оскільки за короткий проміжок часу були встановлені дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією [20, с. 61]. Проте, це не могло гарантувати державного суверенітету, оскільки європейські кордони після завершення Першої світової війни формувалися у процесі Паризької мирної конференції. Саме у столиці Франції та її передмісті у 19191920 рр. укладено низку міжнародно-правових договорів між країнами переможцями та переможеними [4, с. 10].

Власне, система права і законодавства не могла виглядати як цілісне утворення без офіційного міжнародного визнання та відповідного введення ЗУНР до системи міжнародних правових відносин. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося тим, що Австрія, за Сен-Жерменським договором, усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти. На початку 1919 р. українському політикуму стало зрозуміло: здобути державну незалежність за допомогою власних сил, навіть за умови максимальної мобілізації людських, матеріальних, фінансових ресурсів - завдання майже недосяжне [13, с. 35]. У цих важких суспільно-політичних умовах уряди УНР і ЗУНР великі надії покладали на міжнародну спільноту, зокрема справедливе рішення Паризької мирної конференції [9, с. 112]. Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920 р. У її роботі взяли участь 27 держав, які воювали на боці Антанти й були залучені до вирішення проблем повоєнного устрою Європейського контингенту. Домінуючий вплив на діяльність керівних органів конференції, безперечно, мали Президенти - Франції Ж. Клемансо та США В. Вільсон, прем'єр-міністри Великої Британії Д. Ллойд-Джордж та Італії В. Орландо, які склали Найвищу раду, або так звану Раду чотирьох [22, с. 369].

Галицький дипломат М. Лозинський влучно зауважив, що на конференцію покладалися надії, як на «збір рівноправних делегацій усіх тих дотеперішніх і нових держав, які заінтересовані в заключенні миру і впорядкуванню міжнародніх відносин» [18, с. 113].

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР та УНР узагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В. Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили - російську контрреволюцію (О. Колчак, А. Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу [11, с. 62]. Коли у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Коли ж ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини [8,

с. 45]. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання стосовно анексії Закарпаття - Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії - Румунією.

На основі Паризької та Вашингтонської мирних конференцій було формально закріплено Версальсько-Вашингтонську систему побудови повоєнного світу, де, на жаль, місця для самостійної української держави не знайшлося. Йдеться не лише про ЗУНР, а й про УНР, оскільки українські національні держави по обидві сторони Збруча представляли у Парижі спільну делегацію.

Попри активну дипломатичну діяльність напередодні конференції, об'єднана українська делегація прибула до Парижа без чіткої, узгодженої інструкції про свої дії. Формально спільну позицію було вироблено тільки 30 березня 1919 р. після тривалих дискусій між урядами Директорії і ЗУНР. Офіційне звернення української делегації з проханням визнати Україну як незалежну і суверенну державу відбулося тільки 1 лютого 1919 р., коли частина українських земель, зокрема Буковина та Закарпаття, були розподілені між Румунією та Чехословаччиною. Окрім того, наприкінці лютого 1919 р. Рада десяти погодилася з територіальними претензіями Польщі стосовно західноукраїнських земель.

На жаль, за весь час роботи конференції українське питання окремо не обговорювалося, а лише у зв'язку з вирішенням двох інших, на думку її організаторів, набагато важливіших питань - російського та польського. Останнього - у зв'язку з українсько-польською війною за Східну Галичину і з проблемою східних кордонів Польщі. Наддніпрянську ж Україну розглядали як одну з територій колишньої Російської імперії, а отже, частиною російського питання. Обговорення його розпочалося на засіданнях Ради десяти вже на самому початку конференції. Відразу виявилося два підходи до його вирішення:

1) союзна військова інтервенція в Росію, у тому числі на південь України;

2) досягнення компромісу між усіма політичними силами в Росії, зокрема більшовикам.

Антанта, після зриву плану мирного врегулювання російського питання через проведення конференції всіх зацікавлених сторін на Принцових островах, все більше схилялася до політики воєнної інтервенції та створення так званого санітарного кордону щодо більшовицької Росії. Під час розгляду цього питання 15 лютого висвітлювалась також ситуація в Україні. Учасники засідання були поінформовані про захоплення більшовиками Харкова, Катеринослава, Києва, частини Донбасу, наближення їх до окупованих військами Антанти південних міст України і, відповідно, про великі невдачі Директорії УНР, перехід значної частини її військ на бік Червоної армії. Ця інформація не могла не вплинути на позицію керівників Антанти, які й до цього, завдяки шаленій наклепницькій пропаганді росіян і поляків, з великою недовірою ставилися до українського руху [25, s. 126].

Характеризуючи шанси ЗУНР на позитивне рішення Паризької мирної конференції стосовно гарантії національного суверенітету, можна стверджувати: ці шанси існували, однак аргументи української дипломатичної місії поступалися аргументам польських дипломатів [23, с. 329]. Власне, поляки упродовж ХІХ ст. сформували міцне дипломатичне лобі в особі Франції. Найзацікавленішими в об'єктивному розв'язання українського питання та правового статусу ЗУНР були США, які стали об'єктом активної дипломатичної діяльності української діаспори й еміграційного уряду. Саме з ініціативи США до Галичини і до Львова зокрема, було направлено кілька дипломатичних місій, котрі мали на засіданнях мирної конференції у Парижі доповісти про глибину українсько-польського конфлікту.

Так, упродовж січня-червня у Львові перебували дипломатичні місії англійського військового аташе полковника Г. Вейда, американського генерала Ф. Кернан. Найбільшою була місія французького генерала Ю. Бертелемі у складі 70 осіб [16, с. 261]. Перебування у Галичині місії Ю. Бертелемі виявилося на користь поляків, оскільки війська ЗУНР проводили тоді успішну Вовчухівську операцію. У Ходорові Ю. Бертелемі зустрівся з керівником УГА М. Омеляновичем-Павленком. У спогадах керівник армії ЗУНР також згадував про польську спрямованість поглядів Ю. Бертелемі [12, с. 129]. Ці слова підтвердили і пропозиції, запропоновані українцям з боку дипломатичної місії, які передбачали повну капітуляцію.

Власне, 18 червня 1919 р. Найвища рада повернулася до розгляду проблеми ЗУНР на спеціальному засіданні глав зовнішньополітичних відомств за головування міністра закордонних справ Франції П. Пішона [2, с. 133]. Ключовим у процесі дискусії виявився геополітичний чинник, кінцевим варіантом якого постала сильна Польща у вигляді ключового противника більшовицької Росії, а сильної Польщі без Галичини не могло існувати.

За цих умов 25 червня 1919 р. Рада чотирьох на терміновій нараді прийняла фатальне для українців рішення: «Із метою забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини супроти небезпеки, яка йому загрожує від більшовицьких банд, Найвища рада союзних держав вирішила вповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч. Цей дозвіл не включає у себе рішень, які Найвища рада постановить пізніше в питанні політичного статусу Галичини» [14, с. 443]. Формально Польщі дозволялося окупувати українські території на 10 років на правах автономії та забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку.

Однак треба віддати належне українській делегації, що вона не припиняла перемовин і відстоювати право національної державності. Негативно на таке рішення відреагували і пересічні галичани, котрі від самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму. Галицькі українці саботували перепис 1921 р. і парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. «Галицьке питання» залишалося актуальним до 1923 р.; у Відні до того часу існував еміграційний уряд ЗУНР, який домагався від Ліги Націй відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю.

Однак ЗУНР опинилася у складній геополітичній ситуації. Так, 21 квітня 1920 р. між УНР та Польщею підписано Варшавський мирний договір, у якому територія ЗУНР стала розмінною монетою в обмін визнання Польщею незалежності УНР; 18 березня 1921 р. у Ризі між Москвою і Варшавою підписано союзний договір, який передбачав радянські поступки Польщі, аналогічні до умов Варшавського договору [5, с. 358].

Ризький договір між Польщею та Радянською Росією, підписаний у квітні 1921 р., ще більше загострив ситуацію: зменшувався авторитет уряду УНР, загальмувалась продуктивність парламентської діяльності. У вимогах, які висунула польська сторона (їх представив С. Петлюра Президії ради республіки та прем'єр-міністру) передбачалось: згортання діяльності Ради республіки; скликання її за потребою Ради міністрів; припинення існування Державного Центру УНР у Тарнові [21, с. 295]. Робота урядових структур набувала конспіративного характеру, гарантій офіційній діяльності Раді Республіки на території Польщі не надавалось [24, с. 31-32].

Підписання Ризького мирного договору дуже негативно вплинуло на акцентуванні міжнародної спільноти на «українському питанні». Як слушно зауважував з цього приводу учасник тих подій І. Мазепа, політичне життя Державного Центру УНР на еміграції після підписання договору завмирало [19, с. 447]. Ризький мирний договір відтягнув визнання Польщею уряду УНР, що втратив спеціальний статус на території Польщі. Українське посольство у Варшаві замінили Центральним комітетом української еміграції [7, с. 233].

Перебуваючи в екзині, національний уряд ЗУНР зосередив основну увагу насамперед на дипломатичній діяльності та досягненні міжнародного визнання [17, с. 425]. Основні запити, які надсилали українці на розгляд Ліги Націй, стосувалися порушення поляками національних прав населення Галичини та недотримання умов зі забезпечення політичної автономії українців [6, с. 204]. Одним із головних ініціаторів звернень до найвищих міжнародних інстанцій був Є. Петрушевич. Більшість звернень українців залишалися поза увагою, але, на початку 1921 р. настав сприятливий час для активізації на міжнародній арені українського питання. Рада Ліги Націй 23 лютого 1921 р. визнала, що Галичина перебуває поза кордонами Польщі, тому для неї не можуть поширюватись постанови мирного договору про права національних меншин; питання правового становища Галичини повинна була вирішити Рада Амбасадорів [18, с. 216]. Загальні збори Ліги Націй ухвалили 27 вересня 1921 р. резолюцію про те, щоб її Рада звернула увагу головних союзних і прихильних держав на потребу унормувати правове становище Східної Галичини [3, с. 105].

Зауважимо: з лютого 1921 р. до 14 березня 1923 р. у Парижі постійно перебувала дипломатична місія ЗУНР на чолі з С. Витвицьким [21, с. 293]. Париж був обраний не лише тому, що тут відбувалися головні перемовини в рамках мирної конференції, а й тому, що Франція була основним сателітом Польщі та всіляко підтримувала устремління поляків на поширення їхньої влади у Східній Галичині. Як уже зазначалося, ця підтримка зумовлювалася тим, що саме Польща розцінювалася як буфер у протистоянні з більшовицькою Росією. Успіхи Польщі у війні проти Росії тільки підтвердили переконання європейських політиків. Головним завданням української дипломатичної місії було постійно нагадувати про важливість «українського питання» та намагання забезпечити для жителів краю найширших автономних прав, а у випадку успіху - незалежності.

Місія С. Витвицького підтримувала постійні контакти з Міністерством закордонних справ Франції, періодично відвідуючи його поодиноких референтів, надаючи їм відповідні меморандуми, в яких повідомлялось про польський режим у Галичині та створене ним положення, приверталась увага до опору українського населення [21, с. 293]. Унаслідок цього, французькі посли та сенатори неодноразово піднімали «галицьке питання» на засіданнях парламенту. Особливу увагу українські дипломати приділяли публікаціям у французькій пресі. До схожих дій українці вдавалися і у Великій Британії [3, с. 103-104].

Основним ідеологом дипломатичної боротьби у цей період був Є. Петрушевич, який проводив численні зустрічі з європейськими політиками. Але сукупність суб'єктивних і об'єктивних чинників, що містилися насамперед у геополітичній площині, призвели до того, що українське питання було не вирішеним. Як слушно зауважує

О. Малюта, помилкою Ради міністрів УНР та Є. Петрушевича було те, що вони не проводили роботу з населенням Галичини, застерігали його «від будь-яких рухів», вимагаючи сліпої покори й очікування рішення міжнародної спільноти. Є. Петрушевич вважав, що подальшу діяльність має визначати не народ, а політичний центр за кордоном [21, с. 293].

Недоліком українського уряду ЗУНР на міжнародній арені можна вважати також недооцінку дипломатичного авторитету Польщі, яка не припиняла перемовин з Францією та Великою Британією стосовно офіційного оформлення юридичного входження Галичини до складу відновленої Речі Посполитої. На початку 1923 р. Велика Британія погодилася на дипломатичні поступки Франції на Близькому Сході й анексію Східної Галичини Польщею. Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла рішення про передання управління Галичиною відновленій Польщі [10, с. 10]. Це рішення стало остаточним фіаско українських визвольних змагань на міжнародній арені та останнім етапом розподілу українських земель у повоєнному світі між чотирма державами - СРСР, Румунією, Чехословаччиною та Польщею [1].

Прийняття подібного рішення перекреслило усі сподівання галицьких українців на утвердження національної держави. Причинами такого міжнародного акту була низка об'єктивних та суб'єктивних чинників, передусім - геополітичні обставини, в яких не було місця незалежній державі галичан. Окрім того, певний радикалізм українських дипломатів та небажання поступитися певними територіями, зокрема Львовом, на користь Польщі не сприяли досягненню політичного консенсусу.

Висновки

Таким чином, з проголошенням незалежності ЗУНР не варто було сподіватися на швидке міжнародне визнання нової держави. Паризька мирна конференція, яка мала вирішити долю повоєнного світу, стала основним форумом, де українці могли акцентувати на актуальності «українського питання» для міжнародно-правових відносин. Рада Ліги Націй 23 лютого 1921 р. визнала, що Галичина перебуває поза кордонами Польщі, тому на неї не можуть поширюватися постанови мирного договору про права національних меншин. Однак, внаслідок цілого ряду міжнародно-правових обставин та активізації дипломатичної діяльності Польщі, рада Послів Антанти у 1923 р. прийняла рішення про включення Галичини до складу відновленої Речі Посполитої.

Незважаючи на складну геополітичну ситуацію, політикум ЗУНР не припиняв зусиль по акцентуванні уваги міжнародної спільноти на «українському питанні», а тому політичні і правові кроки українських дипломатів хоча не мали реальних практичних наслідків, були вагомим кроком до формування національної правової традиції.

Список використаних джерел