Становлення національного законодавства по боротьбі з корупцією

Ключевые слова: национальное законодательство, коррупция, борьба с коррупцией, постановление, Закон Украины.

Annotation

Key words: national legislation, corruption, fight against corruption, the decision, the Law of Ukraine.

Постановка проблеми. Корупція сьогодні, вчора та кілька десятків років тому має безпосередньо негативний вплив на суспільство, економічну діяльність, політичну сферу та на створення належного державного управління в цілому. Саме сьогодні слово «корупція» набуває все ширшого значення та популярності, оскільки внесення змін до чинного українського законодавства, створення різноманітних інститутів запобігання проявам корупції та впровадження міжнародного досвіду є основною вимогою для створення в Україні належного рівня життя.

Оскільки як для України, так і для багатьох країн модернізованого суспільства корупція стала однією з загроз для нормального функціонування інститутів держави варто детально дослідити саме період запровадження певних нормативно-правових актів України, щоб мати уяву, що саме являє собою таке явище, як корупція.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема дослідження національного законодавства у сфері боротьби з корупцією є не нова для вітчизняної правової науки. Одночасно основний акцент здійснюється на конституційну, адміністративну та кримінальну складову антикорупційного законодавства. Відомими дослідника в цьому аспекті є П. П. Андрушко, О. М. Бандурка, М. В. Буроменський, В. Я. Тацій та ін. При цьому історико-правові аспекти становлення національного законодавства у сфері протидії корупції є малодослідженими.

Методологічною основою нашого дослідження стали праці К. В. Берднікової, Н. Ю. Задираки, І. О. Ревак та ін.

Постановка завдання. Метою даної статті є розкриття історико-правових особливостей становлення національного законодавства в сфері протидії та запобігання корупції протягом перших років незалежності України (1991-1995 рр.).

Виклад основного матеріалу дослідження. Проблема протидії корупції є актуальною для будь-якої державної влади. Корупція, як явище виникло в момент зародження держави і державної влади. Саме слово «корупція» латинського походження, що означає псувати, завдавати шкоди, руйнувати, викривляти, фальсифікувати, а в найуживанішому варіанті - використання особою повноважень, наданих їй державою, з метою власного збагачення або на користь третіх осіб [5, с. 7]. Варто зауважити, що у сучасній юридичній науці існують різноманітні підходи до трактування поняття корупції. Так, у Резолюції ООН від 1990 р. «Практичні заходи боротьби з корупцією», корупцією визначається «порушення етичного (морального), дисциплінарного, адміністративного, кримінального характеру, що проявилися у протизаконному використанні свого службового становища суб'єктом корупційної діяльності» [5, с. 9]. Найпоширенішим розумінням корупції є підкупність, продажність посадових осіб, громадських діячів [1]. На офіційній інтернет-сторінці міжнародної громадської організації, що займається протидією корупцією «Transparency International», міститься надзвичайно влучне визначення корупції, як зловживання осіб наділених повноваженнями з метою особистої вигоди [11]. Відповідно від суми витрачених грошей, а також сектора поширення, класифікується велика, дрібна та політична корупція [11].

Негативом сучасного вітчизняного підходу до розуміння корупції є те, що вона розуміється як протиправна дія тільки тих посадовців, що підтримують правопорядок. Великий тлумачний словник сучасної української мови також надає читачу декілька визначень поняття корупції, а саме: «корупція» - це діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг [2], або «корупція» це пряме використання посадовою особою свого службового становища з метою особистого збагачення [2].

На наш погляд, у визначенні поняття корупції потрібно обов'язково наголошувати на індивідуальному характері, оскільки тільки за умови особистого мотиву в діях уповноважених на виконання функцій держави осіб і проявляються такі якості, як неправомірна вигода та особиста заінтересованість до проявів корупційних факторів.

Власне у нашому дослідженні ми будемо розуміти під поняттям корупції - зловживання посадовими особами та громадянами, яке передбачає отримання неправомірної матеріальної винагороди. В цьому ракурсі надзвичайно актуальним є розкриття основних етапів становлення національного законодавства у сфері боротьби та протидії корупції, визначення рівня суспільної підтримки цієї політики, а також впливу корупції на загальний розвиток національного державотворення починаючи з 1991 р.

Окремі українські дослідники вважають, що початок боротьби з корупцією в нашій державі був покладений у грудні 1994 р. коли за пропозицією Верховної Ради України другого скликання було прийнято за основу проект Закону України про боротьбу з корупцією, а в жовтні 1995 р. його ухвалено як закон і введено в дію 16 листопада того ж року [3, с. 274]. Однак, на нашу думку, відлік державної політики у сфері протидії та боротьби з корупцією варто починати з грудня 1992 р. коли Постановою Верховної Ради України була створена Тимчасова депутатська комісія Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом.

Власне період починаючи з грудня 1992 р. до листопада 1995 р. можна кваліфікувати як перший етап становлення національного законодавства у сфері протидії та боротьби з корупцією, оскільки були вжиті перші політичні кроки, стосовно організації державної влади та прийнято перший нормативно-правовий акт, який визначав основні заходи у сфері боротьби з корупцією, як явищем.

Відповідно до Положення про Тимчасову депутатську комісію Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, затвердженим Постановою Президії Верховної Ради України від 05 січня 1993 року № 2911-XII основними напрямами діяльності комісії були контроль і перевірка виконання законів державними, правоохоронними та іншими органами в їх діяльності по боротьбі з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, в тому числі реагування з боку цих органів на факти вчинення злочинів, обґрунтованості закриття кримінальних справ, а також для сприяння у розгляді найбільш складних питань з цих проблем: аналіз діяльності державних органів прокурорської, слідчої, судової практики та ефективності законодавства, спрямованого на боротьбу з організованою злочинністю; розробка рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення законодавства з цих проблем; підготовка звітів Верховній Раді України [8].

Наступним кроком уже в травні 1993 р. було прийняття Верховною Радою України Постанови від 07 травня 1993 р. № 3207-XII «Про невідкладні заходи щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією» [7], якою було постановлено необхідність підготовки та внесення у першому півріччі 1993 р. на розгляд Верховної Ради України таких проектів законів України, як:

- «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».

- «Про державну службу».

- «Про боротьбу з корупцією».

- «Про посилення боротьби з організованою злочинністю».

- «Про захист учасників кримінального судочинства».

- «Про захист суддів, працівників правоохоронних і контролюючих органів».

П'ятдесяте засідання Верховної Ради України, що відбулося 03 червня 1993 р., було цілком присвячене вирішенню зазначених вище питань, а саме - обговорення проектів законів України «Про боротьбу з організованою злочинною діяльністю» та «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», що були внесені тимчасовою депутатською комісією та урядом [4].

З виступу тодішнього голови підкомісії Комісії Верховної Ради України з питань агропромислового комплексу В. І. Степаненка можна відстежити проблему, що на жаль існує і в наш час, коли до Верховної Ради України подаються два, три, навіть чотири аналогічні за змістом проекти законів, що не вирішують заздалегідь визначене питання. В ході пленарного засідання, він заявив, що «не зовсім правильно, що маємо два проекти, що ми не знайшли спільної мови і не підготували один такий проект, який би справді допоміг боротися з організованою злочинністю, корупцією та хабарництвом» [4].

Голова тимчасової комісії В. М. Слесаренко виступив з більш деталізованою промовою, в якій наголосив на нав'язуванні суспільству України хибної думки стосовно «искаженного представление не только об организованой преступности как социальном и правовом явление, но и об объективном механизме борьбы с ним. Нам предлагают бороться с этим явлением, используя институт соучастия. Ловкая «манипуляция» терминами «организованная» и «групповая» плюс ссылка на организацию как форму соучастия - и в результате групповая преступность превратилась в преступность организованную» [4].

Ця дискусіє наводить на думку, що в перші роки незалежності, українські депутати розуміли корупцію виключно як злочинне діяння в економічній сфері і кваліфікували його як «організована злочинність». Причиною цього може бути те, що в радянський період, офіційна державна риторика свідчила, що явище корупції притаманне виключно в буржуазних країнах та буржуазному суспільстві де «відбувається експлуатація людини людиною» [5, с. 8].

В перші роки незалежності, відповідно до радянської правової традиції корупцію розуміли як хабарництво, а не масове суспільне та політичне явище, що може загрожувати стабільності держави, а тому не виходили далі розуміння її як хабарництва і прив'язували до «організованої злочинності». Умовність такого розуміння підтверджується тим, що в тогочасній світовій законотворчій практиці ще не було загальноприйнятого визначення «організована злочинність». Єдиним безспірним моментом було те, що злочинна організація не має конкретної злочинної особи.

Вже 16 вересня 1993 року Президією Верховної Ради України було постановлено внести на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про боротьбу з корупцією», поданий Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю» [9].

Про нагальність вирішення питання боротьби із корупцією свідчить також той факт, що вже через два місяці, а саме 09 листопада 1993 року, постановою Верховної Ради України було прийняте рішення схвалити у першому читанні поданий Комісією проект Закону України «Про боротьбу з корупцією» та доручено доопрацювати вказаний законопроект заінтересованим органам та комісіям [9].

Власне у згаданому вище Законі України «Про боротьбу з корупцією» від 05 жовтня 1995 року № 356/95-ВР, хоч і визначалися правові та організаційні засади запобігання корупції, не містилося самого визначення поняття «корупція».

Статтею 7 Кодексу поведінки посадовців по підтримці правопорядку, затвердженого Резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН встановлено, що посадовці по підтримці правопорядку не здійснюють які-небудь акти корупції. Вони також всемірно перешкоджають будь-яким таким актам і борються з ними [10].

Відповідно до пункту «Ь» коментарів до статті 7 вказаного Кодексу поняття корупції повинне визначатися відповідно до національного права, слід розуміти, що воно охоплює здійснення або невиконання якої-небудь дії під час виконання обов'язків або унаслідок цих обов'язків в результаті необхідних або прийнятих подарунків, обіцянок або стимулів або їх незаконне отримання всякий раз, коли має місце така дія або бездіяльність [10].

Перш за все, визначення корупції відсутнє, є відсилка до норм національного права. Крім того, сфера застосування поняття корупції надзвичайно вузька, оскільки мова йде лише про посадовців у сфері правопорядку. законодавство злочинність корупція право

З преамбули Закону України «Про боротьбу з корупцією» 1995 р. варто особливо підкреслити важливість положення, що боротьба з корупцією здійснюється на основі чіткої правової регламентації діяльності державних органів, служб і осіб, уповноважених на виконання функцій держави, забезпечення гарантій прав та інтересів фізичних і юридичних осіб.

Тобто такі органи та посадові особи повинні чітко дотримуватись посадової інструкції, а в разі порушення певних вимог нести відповідальність, зокрема стягнення в дохід держави матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості [6].

Також названим вище Законом було встановлено, що матеріальні блага, що надійшли без відома для такої особи підлягають стягненню в дохід держави. Однак в процесі судової практики постає питання: як саме уповноважена особа може довести, що саме без її відома (не порушуючи свою посадову інструкцію) була отримана та чи інша неправомірна вигода.

Одним із найбільш значимих положень щодо відповідальності за вчинення корупційних діянь народними депутатами України є те, що у разі вчинення депутатом корупційних діянь, таким особам забороняється балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи протягом п'яти років з дня припинення депутатських повноважень або звільнення з посади та займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня припинення депутатських повноважень або звільнення з посади (частина друга статті 7 Закону України «Про боротьбу з корупцією») [9].

На нашу думку, найсуттєвішу роль в цьому процесі повинен був відігравати саме індивідуально-психологічний фактор, оскільки втрата статусу державного службовця на три або п'ять років суттєво змінює положення кожної окремої особи в суспільстві, таким чином охоплюючи усі верстви суспільства на особистому рівні.

Висновки. Таким чином, корупція та корупційна діяльність за роки незалежності стала основним атрибутом суспільно-політичного та економічного життя. З перших років незалежності були вжиті заходи стосовно класифікації цього поняття та протидії до його вчинення. За роки незалежності можна виокремити кілька етапів, перший з яких тривав з грудня 1992 р. до листопада 1995 р.

Характерною особливістю цього періоду було те, що корупція асоціювалася з явищем хабарництва та організованою злочинністю і співвідносилася виключно з економічною сферою.

На нашу думку, суттєвою помилкою вітчизняних законотворців в перші роки незалежності було те, що у визначенні поняття корупції вони не наголошували на її індивідуальному характері, оскільки зацікавленість у неправомірній вигоді виникає не у суспільній свідомості, а є явищем особистісним.

Список використаних джерел

1. Андерш Ф. Словник юридичних термінів / Ф. Андерш, В. Винник, А. Красницька та ін. - К.: Юрінком Інтер, 1994. - 320 с.

2. Бусел В. Т. Великий тлумачний словник сучасної української мови / В. Т. Бусел. - Київ, Ірпінь. - Перун, 2005. - 1728 с.

3. Задирака Н. Ю. Шляхи становлення антикорупційного законодавства в Україні /Ю. Задирака, К. В. Берднікова // Форум права. - 2012. - № 2. - С. 274-277.

4. Засідання п'ятдесяте Верховної Ради України від 03 червня 1993 року,

5. Корупція: теоретико-методологічні засади дослідження / керівник авт. кол. доц.

H. О. Ревак. - Львів: ЛьвДУВС, 2011. - 220 с.

6. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 05.10.1995 № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1995. - № 34. - Ст. 266.

7. Про невідкладні заходи щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією: Постанова Верховної Ради України від 07 травня 1993 року № 3207-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1993. - № 27. - Ст. 285

Про Положення про Тимчасову депутатську комісію Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом: Постанова Верховної Ради України від 05 січня 1993 року № 2911-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1993. - № 10. - Ст. 75.

8. Про проект Закону України про боротьбу з корупцією: Постанова Верховної Ради України від 09 листопада 1993 року № 3563-XII

9. Резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН. Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку

Размещено на Allbest.ru