Належність речових доказів у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 343.146

Чернівецький юридичний інститут Національного університету «Одеська юридична академія»

НАЛЕЖНІСТЬ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Постановка проблеми

Оцінка речових доказів здійснюється з метою формування у свідомості суб'єкта доказування на конкретний момент здійснення кримінального провадження обґрунтованого доказами висновку про доведеність фактів та обставин, що підлягають доказуванню. У цілому, оцінка речових доказів базується на тих самих вихідних положеннях, що й оцінка всіх інших доказів [23, с.24], є безперервним і триваючим процесом, який здійснюється на всіх етапах до- судового розслідування та судового розгляду [21, с.25; 24, с.24; 31, с.660; 33, с.17-18] і служить необхідною умовою їх цілеспрямованого провадження, постановлення законних та обґрунтованих процесуальних рішень, правильного застосування кримінального закону [15, с.22].

Із урахуванням норми ч. 1 ст. 94 КПК України кожен речовий доказ підлягає оцінці з точки зору належності, допустимості, достовірності, а у сукупності з іншими зібраними доказами - з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення [12]. При цьому оцінка належності, допустимості та достовірності кожного речового доказу може здійснюватися суб'єктом доказування під час як його формування, так і використання для обґрунтування того або іншого процесуального рішення або його правової позиції у кримінальному провадженні, а оцінка достатності доказів та їх взаємозв'язку - у ході використання для обґрунтування процесуального рішення.

Належність доказів як одна з невід'ємних процесуальних властивостей доказів піддавалася неодноразовому дослідженню у наукових працях О.С. Александрова, М.В. Багрія, В.Д. Берназа, В.В. Вап- нярчука, Т.В. Варфоломеєвої, Ю.М. Грошевого, М.В. Дєєва, О.В. Капліної, Р.В. Костенка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, Ю.К. Орлова, М.А. Погорецького, В.О. Попелюшка, Д.Б. Сергєєвої, С.М. Стахів- ського, М.М. Стоянова, О.С. Степанова, О.Г. Шило, М.Є. Шумила та інших вітчизняних і зарубіжних вчених-процесуалістів. Проте, самостійні дослідження теоретико-правових проблем, пов'язаних зі здійсненням оцінки речових доказів із точки зору належності, не проводилися.

Формулювання мети статті

Метою цієї статті є надання, з урахуванням розроблених теоретичних концепцій, норм кримінального процесуального закону та сформованої на його основі практики, характеристики належності речових доказів як їх невід'ємної процесуальної властивості.

Виклад основного матеріалу

Визначенню поняття належності доказів присвячена істотна кількість праць учених-процесуалістів, у яких вона визначається як зв'язок доказів із предметом доказування [5, с.13], зв'язок між змістом доказів та обставинами, що входять у предмет доказування, чи іншими даними, які мають значення для справи [7, с.75-76; 31, с.246], можливість використання доказів для встановлення фактів та обставин предмету доказування [1, с.58; 26, с.22], придатність доказів встановлювати своїм змістом обставини, що становлять предмет доказування [7, с.75-76; 18, с.112; 19, с.123; 20, с.65; 25, с.236], властивість доказів, що проявляється у зв'язку з доказовою інформацією з обставинами справи [28, с.75], відображає здатність доказу прямо або побічно встановлювати обставини, які підлягають доказуванню [22, с.487-488], з огляду на об'єктивні зв'язки між ними [8, с.75].- Не зупиняючись на характеристиці наведених визначень поняття належності доказів, потрібно погодитися з Р.В. Костенком, який на основі детального аналізу підходів до визначення цієї їх властивості відзначає, що «більш правильно сутність належності доказів позначати лише через наявність зв'язку (відношення) між змістом доказів та обставинами і фактами, які підлягають встановленню для правильного вирішення кримінальної справи» [9, с.34]. Відповідно, належність речових доказів доцільно розглядати як їх процесуальну властивість, що відображає наявність зв'язку між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню.

Належність речових доказів характеризує лише їх зміст і не стосується їх процесуальної форми, на що неодноразово звертається увага вченими у контексті дослідження сутності належності доказів [1, с.58; 7, с.76; 8, с.74; 9, с.38; 19, с.125; 20, с.65; 22, с.488; 25, с.236; 28, с.75; 34, с.286-287]. Пряма вказівка на відображення належністю речових доказів наявності зв'язку з фактами та обставинами, які підлягають встановленню у кримінальному провадженні, саме їх змісту міститься у ч. 1 ст. 98 КПК України, яка визначає поняття речових доказів шляхом наведення переліку їх видів за критерієм зв'язку з подією кримінального правопорушення [12]. Саме зміст речових доказів дозволяє віднести той або інший матеріальний об'єкт до одного з видів речових доказів за наведеним класифікаційним критерієм і визначити коло фактів та обставин, для встановлення яких він може бути використаний під час кримінального провадження.

Зв'язок між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, повинен носити об'єктивний характер. Зокрема, у доктрині кримінального процесу обґрунтовано вказується, що належність доказів відображає наявність об'єктивного зв'язку між ними та обставинами і фактами, які підлягають доказуванню [3, с.13; 8, с.75; 9, с.35; 11, с.185; 16, с.123; 26, с.22; 32, с.10]. У цьому аспекті зв'язок між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, не залежить від процесуальної діяльності суб'єктів доказування, спрямованих на її встановлення: незалежно від їх висновку про встановлення або невстановлення такого зв'язку він виступає об'єктивним за своїм характером.

Вирішення питання про належність речових доказів передбачає надання відповіді на два взаємопов'язані питання, що розглядаються вченими в якості двох сторін належності доказів: 1) чи входить факт (обставина), для підтвердження якого (якої) залучається доказ, до числа фактів та обставин, що підлягають встановленню; 2) чи наявний з урахуванням змісту доказу його зв'язок із цим фактом або обставиною (чи у змозі доказ встановлювати своїм змістом такі факти чи обставини) [1, с.60; 8, с.75; 13, с.226; 31, с.247; 32, с.12]. При цьому, якщо відповідь на перше питання потрібно шукати у законодавстві - кримінальному, кримінально-процесуальному та іншому (наприклад, у ході доказування цивільного позову), то відповідь на друге питання криється у внутрішньому переконанні суб'єкта доказування [1, с.60].

Основу для вирішення питання про належність доказів становить кримінальний процесуальний закон, що встановлює у загальному вигляді предмет доказування у кримінальних справах [30, с.36]. Норми кримінального процесуального закону не обмежують коло фактів та обставин, наявність зв'язку з якими дозволяє зробити висновок про належність доказів, лише визначеними ст. 91 КПК України обставинами, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Як випливає зі змісту ст. 85 КПК України, до числа таких фактів та обставин законодавець відносить: 1) обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні; 2) інші обставини, які мають значення для кримінального провадження; 3) обставини, які підтверджують достовірність чи недосто- вірність, можливість чи неможливість використання інших доказів [12]. Визначена законодавцем класифікація фактів та обставин, наявність зв'язку з якими дозволяє зробити висновок про належність доказів, відповідає наведеній у доктрині кримінального процесу структурі предмету доказування, в якій виділяють: 1) визначені ч. 1 ст. 91 КПК України обставини, що виступають кінцевою метою доказування; 2) доказові (проміжні) факти; 3) допоміжні факти [1, с.57-58; 4, с.244-245; 13, с.238; 20, с.65; 29, с.125].

За результатами визначення того, чи входить факт або обставина, що підлягають підтвердженню за допомогою конкретного доказу, до числа фактів та обставин, які мають значення для кримінального провадження та підлягають встановленню, суб'єкт доказування з урахуванням змісту доказу встановлює наявність або відсутність його зв'язку з цим фактом або обставиною. Таким чином, висновок про належність або неналежність доказів виступає результатом співставлення їх змісту із вказаними у законі обставинами, які підлягають доказуванню та встановленню [17, с.7], у зв'язку з чим останні визначаються в якості критеріїв належності доказів [25, с.237].

Як випливає зі змісту ст. 85 КПК України, належними є докази, які підтверджують не лише існування, але й відсутність вказаних у ній фактів та обставин [12]. Зокрема, вчені-процесуалісти визнають належними докази, що підтверджують відсутність певних фактів, які повинні були мати місце, якщо б події відбувалися відповідно до висунутого припущення (наприклад, відсутність слідів підозрюваного на м'якому ґрунті під вікном, коли перевіряється версія про проникнення злочинця у приміщення через вікно) [13, с.226].

Протягом кримінального провадження оцінка належності речових доказів здійснюється неодноразово. У доктрині кримінального процесу відзначається, що оцінка належності доказів під час кримінального провадження здійснюється в два етапи:- 1) у ході їх отримання шляхом проведення слідчих та інших процесуальних дій; 2) у ході прийняття рішення про встановлення обставин матеріально-правового характеру, що ґрунтуються на доказах [9, с.36-38]. Частково поділяючи наведену позицію, потрібно відзначити, що під час досудового розслідування оцінка належності речових доказів початково надається суб'єктами доказування під час їх збирання шляхом здійснення ймовірного висновку про наявність або відсутність зв'язку між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню. При цьому визначити належність речових доказів значно важче, ніж особистих, особливо на початковому етапі розслідування, оскільки зміст речового доказу необхідно розшифрувати (декодувати) шляхом безпосереднього дослідження слідчого або опосередкованого (з використанням приладів - науково-технічних засобів) самим слідчим або експертом і встановити зв'язок із проміжною тезою чи предметом доказування [8, с.190]. Оскільки припущення про належність доказів виступає необхідною передумовою їх подальшого дослідження [30, с.35], у ході подальшого провадження до- судового розслідування та судового розгляду оцінка належності речових доказів може здійснюватися повторно, але необов'язково у зв'язку з постановленням процесуальних рішень, якими встановлюються обставини матеріально-правового характеру: повідомлення про підозру, обвинувального акту, постанови (ухвали) про закриття кримінального провадження, вироку, ухвали про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру тощо. Зокрема, повторна оцінка належності речових доказів може здійснюватися у ході подальшого збирання доказів та їх перевірки. Як відзначає Д.Б. Сергєєва, «оскільки кримінальне провадження супроводжується постійним збільшенням кількості доказів, а у зв'язку з цим можливою зміною кола обставин, що підлягають встановленню, то й висновок про належність доказів на певному етапі кримінального провадження може змінюватися» [25, с.236-237]. Таким чином, оцінка належності речових доказів може неодноразово змінюватися у зв'язку з переходом від ймовірного до достовірного висновку про наявність або відсутність зв'язку між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню. У зв'язку з наведеним більш обґрунтованою виступає позиція вчених, які не виділяють в оцінці належності речових доказів ті або інші етапи, але наголошують на можливості її неодноразового здійснення у ході кримінального провадження та зміни її результатів [10, с.68], відзначають пряму залежність правильного вирішення питання про їх належність від досягнення та реалізації вимоги всебічності та об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи [24, с.24] і вказують на можливість одержання остаточного, достовірного знання про зв'язок між доказами та обставинами справи після висновку про доведеність останніх [30, с.36]. речовий доказ процесуальний співробітництво

Відповідно до ст. 85 КПК України, належними виступають докази, які підтверджують існування або відсутність вказаних у цій нормі обставин як прямо, так і непрямо [12]. При цьому, як відзначає Л.В. Клейман, якщо визначення належності прямих доказів зазвичай не викликає труднощів, оскільки їх зв'язки з обставинами, що підлягають доказуванню, є очевидними, то визначення належності непрямих доказів складає значну складність через багатозначність їх зв'язків з елементами предмету доказування [8, с.190]. На очевидність належності прямих доказів звертають увагу й інші вчені, які вказують на можливість надання кожному окремо взятому непрямому доказу декількох різних взаємовиключних пояснень [30, с.35], що зумовлює необхідність використання для вирішення питання про належність непрямих доказів необхідної достатньої сукупності допустимих і достовірних доказів, у чому проявляється підпорядкованість непрямої належності цим властивостям [28, с.87]. Відсутність такої сукупності доказів унеможливлює встановлення зв'язку між змістом непрямих доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, що не дозволяє зробити достовірний висновок про належність непрямих доказів.

Певна специфіка притаманна оцінці належності непрямих речових доказів у сукупності з іншими непрямими доказами. Як відзначає М.В. Багрій, процес доказування непрямими доказами проходить у два етапи: на першому етапі встановлюється зв'язок непрямих доказів між собою в рамках конкретної системи, кінцевою ціллю яких є встановлення проміжних фактів, а на другому етапі встановлюється зв'язок між проміжним фактом та обставинами, які складають предмет доказування [2, с.157]. Відповідно, під час оцінки належності непрямих речових доказів у сукупності з іншими непрямими доказами суб'єкт доказування спочатку повинен виявити їх зв'язок і використати їх сукупність для встановлення доказового (проміжного) факту, після чого з'ясувати наявність зв'язку останнього з визначеними ч. 1 ст. 91 КПК України обставинами, що підлягають доказуванню.

Істотною специфікою характеризується оцінка належності речових доказів, одержаних у порядку міжнародного співробітництва. Так, згідно з ч. 1 ст. 553 КПК України, докази та відомості, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит, крім випадків, коли досягнуто домовленості про інше із запитуваною стороною [12]. З огляду на норму п. 3 ч. 2 ст. 552 КПК України, запит про міжнародну правову допомогу повинен містити найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнародна правова допомога [12], відповідно до якого й вирішуватиметься питання щодо належності доказів та відомостей до того чи іншого кримінального провадження [14, с.1099]. Водночас, з урахуванням норми ч. 1 ст. 553 КПК України, із запитуваною стороною може бути досягнута домовленість про використання одержаних від неї в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу доказів та відомостей в іншому кримінальному провадженні, якого не стосувався запит [12].

У доктрині кримінального процесу неодноразово звертається увага на те, що встановлення належності доказів дозволяє запобігти захаращенню справи непотрібними відомостями, які не мають до неї відношення, чим не ускладнювати до- судове розслідування та судовий розгляд кримінальної справи і забезпечити її вирішення з найменшою витратою сил і засобів [10, с.75; 16, с.122; 30, с.40]. Такий висновок підтверджується й результатами дослідження судової практики. Так, Вов- чанський районний суд Харківської області, дослідивши у судовому засіданні у справі № 617/489/14-к (кримінальне провадження № 1-кп/617/9/15) речові докази, а саме: видаткові накладні, інвентаризаційні описи, касові документи суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи «ОСОБА_1» на 149 аркушах, які не містять підписів матеріально-відповідальної особи ОСОБА_3 і вказівок на дати прийняття товару (т. 2, а. с. 85 - 196), у вироку від 15.01.2015 р. визнав вказані речові докази неналежними, оскільки вони складені в порушення вимог для складання бухгалтерських документів, у зв'язку з чим вони не можуть бути доказом у кримінальному провадженні [6].

На необґрунтованість практики органів досудового розслідування, спрямованої на захаращення матеріалів кримінальної справи шляхом вилучення неналежних речових доказів, і правильність практики вітчизняних судів, які відзначають незаконність таких дій, звертає увагу Європейський Суд з прав людини. Зокрема, у рішенні у справі «Пантелеєнко проти України» від 29.06.2006 р. Суд відзначив, що 28.08.2000 р. Новозаводський районний суд м. Чернігова дійшов висновку, що обшук у нотаріальній конторі заявника був проведений незаконно, оскільки органи влади не дотрималися засобів правового захисту, передбачених законодавством. Слідчі органи, знаючи про місцезнаходження заявника (на той момент він перебував у лікарні), навіть не спробували вручити йому ордер на обшук. Більше того, замість вибору доказів, суттєвих для розслідування, вони вилучили всі документи з офісу та певні особисті речі, що належать заявнику, які не мали жодного відношення до справи. Сутність цього висновку ніколи не скасовувалася судами вищої інстанції, хоча це рішення було в подальшому скасоване з інших підстав. Більше того, Уряд під час розслідування не ставив під сумнів цей факт і не надавав доказів протилежного (п. п. 6, 16, 17, 51 і 52) [27].

У разі визнання речових доказів належними, суб'єкт доказування переходить до встановлення їх допустимості та достовірності. І, навпаки, докази, визнані неналежними, не підлягають подальшій оцінці, спрямованій на визначення інших їх процесуальних властивостей - допустимості та достовірності [20, с.67; 25, с.238].

Висновки

Проведене, з урахуванням розроблених теоретичних концепцій, норм кримінального процесуального закону та сформованої на його основі практики, дослідження належності речових доказів дозволяє стверджувати, що вона являє собою їх процесуальну властивість, яка відображає наявність зв'язку між змістом речових доказів і фактами та обставинами, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню.

Під час оцінки належності речових доказів суб'єкт доказування, по-перше, повинен встановити, чи охоплюється конкретний факт або обставина, для встановлення яких використовується речовий доказ, наведеним у ст. 85 КПК України переліком фактів та обставин. По-друге, він повинен встановити наявність зв'язку між змістом речового доказу та конкретним фактом або обставиною, для встановлення яких він використовується.

Оцінка належності речових доказів здійснюється неодноразово, починаючи із моменту їх отримання суб'єктами доказування та завершуючи моментом постанов- лення кінцевого процесуального рішення у кримінальному провадженні. При цьому під час провадження досудового розслідування та судового розгляду повторна оцінка належності речових доказів може здійснюватися як у зв'язку з постановленням процесуальних рішень, якими встановлюються обставини матеріально-правового характеру, так і у зв'язку з отриманням нових доказів у ході їх подальшого збирання та перевірки доказів. Зміна оцінки належності речових доказів відбувається у зв'язку з переходом від ймовірного до достовірного висновку про наявність або відсутність зв'язку між змістом речових доказів і фактами та обставинами, які мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню.

Література

1. Александров А.С. Относимость уголовно-процессуальных доказательств: монография / А.С. Александров, С.А. Фролов. - Нижний Новгород: Нижегородская правовая академия, 2011. - 176 с.

2. Багрій М.В. Використання непрямих доказів у кримінальному судочинстві України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Микола Васильович Багрій. - Львів, 2010. 217 с.

3. Берназ В.Д. Структура доказування у кримінальному провадженні за новим КПК України / В.Д. Берназ // Актуальні проблеми доказування у кримінальному провадженні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції (27 листопада 2013 р., м. Одеса) / відпов. за випуск Ю.П. Аленін. - Одеса: Юридична література, 2013. - С. 11-17.

4. Вапнярчук В. Загальна характеристика предмета кримінально-процесуального доказування / В. Вапнярчук // Вісник Національної академії правових наук України: Збірник наукових праць. - Х., 2013. - № 3. - С. 238-248.

5. Варфоломеева Т.В. Производные вещественные доказательства / Т.В. Варфоломеева. - М.: Юридическая литература, 1980. - 48 с.

6. Дєєв М.В. Достатність доказів у кримінальному процесі України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Максим Валерійович Дєєв. - К., 2007. - 218 с.

7. Клейман Л.В. Установление относимости доказательств при расследовании преступлений: Дисс. ... канд. юрид. наук: 09 / Лариса Викторовна Клейман. - Красноярск, 2001. - 219 с.

8. Костенко Р.В. Оценка уголовнопроцессуальных доказательств: Монография / Р.В. Костенко. - М.: Издательство «Юрлитинформ», 2010. - 152 с.

- Кравченко М.Е. Допустимость вещественных доказательств в уголовном процессе: Дисс. ... канд. юрид. наук: 09 / Максим Евгеньевич Кравченко. Краснодар, 2017. - 188 с.

9. Кримінальний процес: Підручник / Ю.М. Грошевий, В.Я. Тацій, А.Р. Туманянц та ін.; [за ред. В.Я. Тація, Ю.М. Грошевого, О.В. Капліної, О.Г. Шило]. - X.: Право, 2013. - 824 с.

10. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / [Відп. ред.: С.В. Ківалов, С.М. Міщен- ко, В.Ю. Захарченко]. - Х.: Одіссей, 2013. 1104 с.

11. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / [За заг. ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила]. - К.: Юстініан, 2012. 1224 с.

12. Курзинер Е.Э. Актуальные вопросы доказывания в уголовном судопроизводстве Российской Федерации: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Евгений Эдуардович Курзинер. - Челябинск, 2009. 29 с.

13. Лопаткин Д.А. Вещественные доказательства (процессуальные и криминалистические аспекты): Дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Дмитрий Андреевич Лопаткин. - Краснодар, 2003. - 193 с.

14. Лупинская П. Доказательства и доказывание в новом уголовном процессе / П. Лупинская // Российская юстиция. - 2002. - № 7. - С. 5-8.

15. Миронов В.Ю. Достоверность доказательств и их значение при постановлении приговора: Дисс. ... канд. юрид. наук: 09 / Василий Юрьевич Миронов. - Оренбург, 2005. - 222 с.

16. Михеєнко М.М. Кримінальний процес України: Підручник / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. - 2-ге видання, перероблене і доповнене. - К.: Либідь, 1999. 536 с.

17. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе / Ю.К. Орлов. М.: Юрист, 2009. - 175 с.

18. Осипкин В.Н. Доказательства: Серия «Современные стандарты в уголовном праве и уголовном процессе» / В.Н. Осип- кин, В.И. Рохлин; [науч. ред. Б.В. Волжен- кин]. - СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры Российской Федерации, 1998. - 32 с.

19. Погорецький М.А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: Монографія / М.А. Погорецький. - X.: Арсіс, ЛТД, 2007. - 576 с.

20. Попова Н.А. Вещественные доказательства: Собирание, представление и использование их в доказывании: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Надежда Анатольевна Попова. - Саратов, 2007. 25 с.

21. Прокопенко А.А. Оценка доказательств в ходе рассмотрения уголовного дела судом первой инстанции: Автореф. дисс. . канд. юрид. наук: 12.00.09 / Андрей Александрович Прокопенко. - Краснодар, 2009. - 27 с.

22. Сергєєва Д.Б. Належність доказів за новим КПК України / Д.Б. Сергєєва // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). - 2013. - № 3 (31). - С. 234-239.

23. Сибилева Н.В. Допустимость доказательств в советском уголовном процессе: Учебное пособие / Н.В.Сибилева. - К.: УМК ВО, 1990. - 68 с.

24. Стоянов М.М. Властивості доказів у кримінальному процесі України: Дис. . канд. юрид. наук: 12.00.09 / Микола Михайлович Стоянов. - Одеса, 2010. - 245 с.

25. Степаненко А.С. Предмет доказывания: сущность и понятие / А.С. Степаненко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». - 2014. - № 9-2. - Том 2. С. 123-125.

26. Степанов О.С. Належність та допустимість доказів у кримінальному процесі України: Дис. . канд. юрид. наук: 12.00.09 / Олег Станіславович Степанов. - К., 2007. 205 с.

27. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Р.С. Белкин,- А.И. Винберг, В.Я. Дорохов, Л.М. Карнее- ва и др.; [Ред. кол.: Н.В. Жогин (отв. ред.) и др.]. - 2-е изд., исправ. и доп. - М.: Юридическая литература, 1973. - 736 с.

28. Чирков Ф.В. Оценка доказательств в ходе окончания предварительного следствия: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 09 / Филипп Викторович Чирков. - Краснодар, 2012. - 24 с.

29. Чупрікова І.Л. Допустимість доказів у світлі нового Кримінального процесу-ального кодексу: Дис. ... канд. юрид. наук: 09 / Ірина Леонідівна Чупрікова. - Одеса, 2015. - 186 с.

30. Шмаков Г.В. Проблема понимания свойств доказательств в уголовном судопроизводстве / Г.В. Шмаков // Концепт: Научно-методический электронный журнал. - 2017. - Т. 2. - С. 283-287.

Анатоція

Статья посвящена предоставлению ха¬рактеристики относимости вещественных доказательств как их неотъемлемого процессу¬ального свойства. Определяется понятие от¬носимости вещественных доказательств, ха¬рактеризуется ее содержание и раскрывается порядок оценки вещественных доказательств с точки зрения их относимости. Раскрывается специфика, присущая оценке относимости кос¬венных вещественных доказательств и оценке относимости вещественных доказательств, полученных в порядке международного сотруд¬ничества.

Ключевые слова: доказательства, веще¬ственные доказательства, оценка веществен¬ных доказательств, относимость веществен¬ных доказательств, относимые вещественные доказательства, неотносимые вещественные доказательства.

Стаття присвячена наданню характеристики належності речових доказів як їх невід'ємної процесуальної властивості. Визначається поняття належності речових доказів, характеризується її зміст і розкривається порядок оцінки речових доказів із точки зору їх належності. Розкривається специфіка, притаманна оцінці належності непрямих речових доказів та оцінці належності речових доказів, одержаних у порядку міжнародного співробітництва.

The article is devoted to the presentation of the characteristics of the affiliation of material evidences as their integral procedural property. The notion of the affiliation of material evidences is determined, its content is characterized and the procedure for evaluating of material evidences in terms of their affiliation is revealed. The specifics, inherent to the evaluation of the affiliation of indirect material evidences and to the evaluation of the affiliation of material evidences, obtained in the course of international co-operation, are revealed.